1993-1994 роки. Видавничі плани. Сто років Хвильовому. „Червона фіра”. Поет у ярмулці. „Авангард Фест”. Портвейн у Народному Русі. Від „Кайзера” до груповухи. Харківські курсанти слухають вірші. У поїзді з „Кайзером”. Рукопис Сергія Жадана. Жадан-лауреат.
На літо традиційно припиняється будь-яка діяльність, і літературна – не виняток. Зате на осінь Сергій Руденко та Максим Розумний несподівано попросили Андрія Кокотюху влаштувати їм зустріч з директором „Смолоскипа”.
На той час діяльність Творчої Асоціації просувалася в напрямку пошуку нових талантів. Пошта літературного радіоконкурсу все менше веселила його організаторів, а більше змушувала замислитися над альтернативними методиками пошуку. Потрібні були справді самобутні й самодостатні творчі особистості, потрібні були відкриття.
Від “колгоспних” читань вирішено було тимчасово відмовитися. В Музеї літератури стали проводити авторські вечори. Героїнею першого стала поетка з Бердичева Оксана Горкуша – найяскравіше відкриття серед радіоконкурсантів. Другий був відданий на поталу не менш екзотичному персонажу тодішнього андеграунду – Віталію Квітці.
Усе це мало певну логіку, що й отримала своє концептуальне завершення у запропонованому на розгляд видавця рукописі.
Коротка розмова відбулася на кріслах у фойє Будинку художника – перший офіс видавництва знаходився там, на другому поверсі. Розумний простягнув панові Зінкевичу тоненьку і не зовсім нову червону картонну течку, де лежав рукопис поетичної антології під загальною назвою „Молоде вино”. Власне, книжка сформувалася за мотивами однойменної серії вечорів. Крім найбільш яскравих, на думку упорядників, київських поетів, туди увійшов Івано-Франківський літгурт „Нова дегенерація”. „Смолоскипові” пропонувалося цю антологію видати. (Про склад антології та історію її укладання читайте в окремому інформаційному додатку).
Тут слід зробити невеличкий історичний відступ. До 1991 року видавництво „Молодь” щороку видавало на-гора альманах „Вітрила”, де вперше друкувалися молоді українські пети та прозаїки. Через „Вітрила” пройшли, здається, всі знані тепер літератори, представники принаймні трьох поетичних та прозових поколінь вітчизняної літератури. Вільно оперуючи назвами, альманах можна назвати своєрідною антологією першодруків. Усе інше, що з`являлося у видавництвах, під визначення „антологія” не підпадало. Правда, наприкінці 80-х модними стали книжечки „на трьох”. Тобто, певне літературне угрупування, скажімо, „Бу-ба-бу” чи „Пропала грамота”, видавали свої тексти під спільною обкладинкою. Подібний шлях, між іншим, торувала „Нова дегенерація”. На Галичині, тим часом, виходив журнал „Перевал”, ставав на ноги „Четвер”. Видання мали своїх редакторів, працювали редакційні колегії, і, що найголовніше – друкували нову літературу, молодих авторів.
І все ж, шукати буквальних аналогів першому видавничому проекту ТА „500” „Молоде вино” – справа, мабуть, невдячна. Вже після появи книжки будуть писати і говорити: антології такими не бувають, вони укладаються на основі вже друкованого, обирається краще і.т.д. Оскільки персональних книжок, з огляду на наявну ситуацію з українським книговиданням, не мав практично ніхто з представлених поетів, то „Молоде вино” слід вважати антологією усної поетичної творчості. Якщо хочете, поезія поступово перетворилася на розмовний жанр, і справа упорядників – зафіксувати все це на папері у форматі книжки. Таким чином, зібрані в порепаній червоній теці аркуші паперу з надрукованими на друкарських машинках в один інтервал задля економії паперу віршами можна без огляду на сторонні думки вважати першою поетичною антологією, упорядкованою в Україні після 1991 року.
Коментар Сергія Руденка:
З Розумним ми давно говорили про необхідність створити дві антології – молодої поезії і прози. На почтаку 90-х мені до рук потрапила видана у Канаді антологія “Вісімдесятники”, куди увійшли твори Цибулька, Римарука, Герасим’юка й інших українських поетів. Я сказав Розумному: давай зробимо таку ж книжку молодої поезії. Звичайно, на той час ця ідея виглядала утопічною. Однак, цикл вечорів “Молоде вино” і за тим – знайомство з Зінкевичем нас переконали, що ми рухаємось у правильному напрямку. Коли ми з Розумним відбирали твори для антології поезії, то навіть і не уявляли собі, який галас у тому ж Інституті літератури здіймуть науковці: як це так, якісь шмаркачі зробили те, чим займаються академіки. Але ми були молоді і нахабні, тому на все це не зважали.
Аргументи Розумного і Руденка на видавця якимось чином подіяли. Принаймні рукопис він узяв, ще не прийнявши остаточного рішення. Щоправда, тоді пан Зінкевич жив думками зовсім у іншій царині. Наближався грудень 1993 року, і разом з ним – кругла дата. Сто років тому народився український письменник Микола Хвильовий (Фітільов), улюблений автор Осипа Зінкевича.
„Смолоскип” видав п`ятитомних Хвильового, видання досі вважається найповнішим. Тих громадян Радянської України, в кого під час обшуку знаходили хоча б один із томів, заарештовували за зберігання і розповсюдження антирадянської літератури. Пан Зінкевич не раз розповідав, як один з колишніх комуністичних ідеологів уже в часи незалежності похвалився, що в його сейфі досі зберігається „смолоскипівський” Хвильовий.
Відзначали ювілей письменника на державному рівні. Спеціальна делегація письменників вирушила до Харкова і далі, на історичну батьківщину Хвильового, в Тростянець відкривати пам`ятники та меморіальні дошки, вона включала в себе також кілька іноземців українського походження. Крім директора „Смолоскипа”, поїхали професор з Вінніпегу та журналістка мюнхенської служби радіо „Свобода”. Вона, до речі, читала вголос твори ювіляра. Працівник „Смолоскипа” Андрій Кокотюха виконував на цих урочистостях зовсім не творчу функцію: продавав щойно видрукувані смолоскипівські путівники „Україна”. А Максим Розумний, як молодий науковець і, разом з тим, голова ТА „500”, мусив брати участь у науковій конференції, присвяченій творчості Хвильового. Разом з усіма він не поїхав, а долучився до заходів згодом – у Харкові.
Як стало зрозуміло потім, саме іноземна частина делегації стала причиною локальної війни, котру вели Харківське управління культури та Харківський літературний музей. На другому році Незалежності в кожному українцеві, який завітав на історичну Батьківщину з-за капіталістичного кордону, діячі національної культури вбачали потенційного спонсора. Причому спонсорство розглядалося вже від суми в сто доларів США. Діаспорні українці вважали натомість, що “п`ять американських долярів то є дуже коштовно”. Стихійно почав вироблятися навіть певний ритуал чи етикет отримання “допомоги”.
Так, одного разу поет Сергій Жадан якось не по-товариськи взяв у провідника націоналістичної організації двадцять доларів США – на розвиток індивідуальної майстерності віршування, але невдовзі зіткнувся з нерозумінням і протидією місцевого націоналістичного проводу. “Маю я право отримати гроші за свою працю?!” – питав він патетично, впевнений у своїй правоті. “Ні-і-і! – відповідали йому, – Тільки з дозволу Молодіжної Ліги!”
Скандали навколо розподілу коштів множилися, а суми невблаганно зменшувалися, тож, згодом громадяни України, які “сидять на культурі”, примирилися з думкою, що іноземці українського походження – не спонсори, а гості. А ті, в свою чергу, розчарувалися в діячах національної культури через їхнє вперте небажання приймати поширений в діаспорі правопис Голоскевича.
А тим часом події навколо першої делегації закордоннмих українців у Харкові розгорталися за законами батального мистецтва. На боці міського управління культури був набутий десятиліттями досвід прийому делегацій. А Харківський літературний існував на той час лише п`ять років. Перемогла, звичайно ж, молодість. Іноземну частину делегації спритно й банально відсікли від української, залишивши вітчизняних письменників під опікою чиновників від культури. А коли останні це зрозуміли, змінити ситуацію вже було неможливо: пан Осип Зінкевич (США), пан Мирослав Шкандрій (Канада) і пані Марта Гарасовська (ФРН) уже дивилися виставу театру-студії “Арабески” за мотивами творів Миколи Хвильового на другому поверсі літмузею.
Дебютна вистава молодого театрального колективу сприйнялася неоднозначно. Власне, про її мистецьку вартість і режисерські знахідки художнього керівника Світлани Олешко говорили в мажорних тонах гості з-за кордону. Чиновники з управління культури впродовж усіх подальших заходів скаржилися Андрієві Кокотюсі як найбільш нейтральній стороні на цинізм молодих літмузеївців, котрі, за великим рахунком, показали виставу лише для трійці діаспорян, і таки домоглися свого. Хтось бачив, як Осип Зінкевич тицьнув комусь із молодих акторів зелений папірець. А найбільш ображені сміливо, та ні на кого не озираючись, свідчили: режисерові й акторам “Арабесок” цілковито начхати на Хвильового, разом з його ювілеєм, тому сама вистава – не що інше, як звичайна новомодна кон’юнктура. Та істини тепер вже все одно не встановиш.
Коментар Андрія Кокотюхи:
- Працюючи у „Смолоскипі” як штатна одиниця на зарплаті, я неодноразово бачив і чув, як публіка використовувала любов пана Зінкевича до творчості Хвильового. За аналогією: у нас на курсі теорію літератури викладав доцент Б., котрий народився в Таращанському районі на Київщині, постійно розшукував на кожному курсі земляків і тим, кого знаходив, принципово ставив лише високі оцінки. Врахувавши це, одна академгрупа якось поділила між собою населені пункти Таращанського району, вивчила по довідниках його історію та географію. Потім, прийнявши іспит, старенький доцент довго хвалився: „Яка чудова група, майже всі мої земляки!”
Так і в ситуації з „Смолоскипом”: варто було комусь із молодих циніків натякнути на свою небайдужість до творчості та постаті Миколи Хвильового, він автоматично виростав у очах пана Зінкевича і частіше за інших мав право користуватися нехай невеличкими, але стабільними благами, котрі надавала співпраця з видавництвом „Смолоскип”. Між іншим, подібний підхід на початку 90-х років застосовувався по відношенню до більшості благодійних організацій та фондів із міжнародним статусом. Отже, найбільш спритні громадяни України „доїли” не лише „Смолоскип”. Тому, до речі, абсолютно легальну та успішну реалізацію ТА „500” спільних з фірмою пана Осипа Зінкевича літературно-мистецьких проектів більшість і сприймала саме так, за аналогією: добре, мовляв, влаштувалися, пацани...
Пізніше, коли настав час офіційної прем`єри згаданої вже вистави, у коридорах Харківського літературного музею яблуку не було де впасти. В той самий день тут відкривали художню виставку, присвячену “Розстріляному Відродженню”, тому поважаючі себе патріотичні митці, просто мусили зібратися разом. Відповідно, місця для продажу путівника “Україна” Кокотюха довго не міг знайти. Врешті-решт він примостився збоку біля сходів, що вели на другий поверх – саме тут курсував народ, тобто, потенційний покупець. Місце було вигідним ще з однієї причини: за спиною в продавця знаходилися туалети. Отже, з двох боків люди товклися постійно. Але путівники представники творчої інтелігенції купувати не поспішали, і це, зрештою, не дивувало. Несподівано до імпровізованої ятки впевнено підійшов кругловидий хлопчина і діловито простягнув руку:
– Ростислав Мельників. „Червона Фіра”.
– Андрій Кокотюха, – після паузи. – Творча Асоціація “500”.
Аби хтось дослухався до діалогу, збоку фрази точно виглядали б як обмін шпигунськими паролями. Негайно з`явився ще один персонаж: у чорному гольфі, худий, коротко стрижений, трохи капловухий і з прилаштованою на маківці ярмулкою. На відміну від Ростислава, він не відрекомендувався, а відразу запропонував купити кілька чисел саморобної газети “Трактор”, стилізованої під “пролеткульт” 20-х років. Згодом, уважно переглянувши текст видання, ми дізналися: хлопчина в ярмулці – поет, йому дев`ятнадцять років, звати його Сергій Жадан. І Мельників, і Жадан студіювали традиційну для українських письменників філологію в Харківському педагогічному інституті.
Головний убор в жодному разі не ідентифікував національність поета, швидше свідчив про його певний коспополітизм. У квітні наступного року Жадан, насунувши на самі вуха жіночий бордовий берет, виступав на творчому вечері “Червоної Фіри” в приміщенні СПУ (до речі, анонс у “Літературній Україні” повідомляв про вечір літературної корпорації “Червона Фігура”). Нагороду “Смолоскипа” він отримував у крислатому капелюсі, а на презентацію антології “Молоде вино” заявився в кашкеті “а-ля прикордонник”.
Спільної мови нові знайомі того дня шукати навіть не намагалися. Зате було принципово домовлено, що коли до Харкова нарешті доїде Голова ТА “500” Максим Розумний, ми всі зустрінемося і обговоримо принципові можливості для співпраці. Зустріч відбулася за планом, харківські поети поповнили своїми текстами антологію “Молоде вино” і запросили киян у березні на літературний фестиваль. Між іншим, ми лишилися задоволені собою: адже про існування і діяльність Творчої Асоціації “500” харківські поети довідалися з газетних публікацій, а на одній з імпрез у Музеї літератури навіть були присутніми особисто.
Про нових знайомих коротко обмінялися враженнями. Мельників Кокотюсі однозначно сподобався своїм грунтовним підходом до справи. А от Жадан викликав певну настороженість: нарваний він якийсь, чи що. Голова ТА заспокоїв колегу – він же таким і мусить бути, авангардист, як не як, а штуки робить цікаві. Про Мельникова у Розумного були свої враження. Сидячи за інститутською партою на конференції, він хвилин двадцять вислуховував повненького хлопчину з проникливим поглядом. Той читав і власні вірші. “Осоння осені..,” – починався черговий твір. “Але ж ця алітерація вже використана Ліною Костенко,” – спробував тонко зауважити киянин. “Ну, то й що?” – здивування було настільки щирим, що Розумний відчув потребу переглянути свої погляди на літературу.
Наприкінці березня 1994 року, 4як і домовлялися, простоволосий Сергій Жадан у розчахнутому дермантиновому плащі та з хусточкою навколо шиї зустрів ТА “500” у повному складі на пероні залізничного вокзалу „Харків-Південний”. Бачилися ми вдруге, тому спільних тем для розмови не виникало. Діставалися до центру міста повільно, на трамвайчику. По дорозі Жадан коротко виклав план заходів. Фестиваль триватиме три дні, просто зараз – прес-конференція, увечері – концерт, про ночівлю домовлено в приміщенні місцевого відділення Народного Руху України на Сумській – центральній вулиці Харкова. Окрім нас, очікували прибуття на фестиваль Володимира Цибулька (далі в тексті – Цибуля), творчого колективу журналу “Образотворче мистецтво”, а також львівського поета Назара Гончара, одного з учасників гурту „Лу-Го-Сад”. Відразу після “пресухи” – наш виступ, господарі не відкладали кидок на амразуру в довгий ящик.
Особливостю наших виступів на той час було те, що Кокотюха не читав нічого, бо віршів не писав ніколи. Тож починав, як правило, він, з короткого викладу історії створення та принципів діяльності Асоціації, й надалі представляв по черзі кожного з колег. Ми вклалися в годину, після чого отримали свободу аж до вечора. Разом з нами отримали перепочинок і організатори. Після обіду в студентський їдальні за фестивальний рахунок ми в супроводі Жадана повернулися в Народний Рух. Решта здиміла по своїх справах. Теми для розмови знову вичерпалися з катастрофічною швидкістю. І ось тоді Жадан обережно запропонував:
– Нам ще тут довго треба сидіти. Поки робити нема чого. Може, вип`ємо грамів так по... -надцять?
Обережність, як він пояснював згодом, була продиктована виключно незнанням, з ким має до діла. Можливо, у киян до алкоголю своє ставлення. Виявилось, що саме в цьому питанні зібралася команда однодумців. У гастрономі через дорогу від Руху ми придбали спочатку одну пляшку портвейну “Гроно Закарпаття”, потім – ще одну, далі Жадан зник по справах, а до нас підтягувалися місцеві митці з дивними прізвищами Німець, Нога, Живолуп, і споживання портвейну тривало. Коли настала пора йти на головний фестивальний захід, вся наша компанія посунула туди в досить підігрітому і через те піднесеному стані. Виявилося, в іншому стані на літературні вечори тут мало хто приходить взагалі. А те, що відбувалося в садочку літературного музею того березневого вечора, на тверезу голову оцінити належним чином було б все одно неможливо.
Тому подаємо лише короткий опис дійства. Хоча вірші читали всі, причетні так чи інакше до “Червоної Фіри”, “солістом” заходу виявився згаданий вже Сергій Жадан. Поет відверто тішився з самого факту, що йому вдалося зібрати гурт бажаючих подивитися на літературне дійство. Підкреслюючи власну ейфорію, він кидав під ноги петарди і підстрибував, наче цап. Коли набридало стрибати, починав сіпатися тілом в рок-н-рольних ритмах під музику групи „Смердюки”. Грали вони не заради музики, а заради процесу. Причому нам від самого початку здалося, що рок-команда утворилася лише на час фестивалю і лабали хлопці для голого приколу.
Не менш мистецькі речі відбувалися в глибині музейного садочка, за рогом будинку. Біля освітленого вікна на першому поверсі гуртувався мистецький люд. З того самого вікна бажаючим періодично передавалися чарки з горілкою. Перебуваючи в стані, коли хочеться діяти рішуче, Андрій Кокотюха пробрався всередину музею і побачив там біля майстерні художника Валерія Бондаря трошки менший гурт людей, в розпорядженні якого були літрові пляшки з горілкою “Кайзер”. Літрухи, слід зазначити, протягом наступних двох років переважатимуть не лише в мистецьких компаніях, а й під час будь-якого звичайнісінького пролетарського застілля. Це виходило значно дешевше по грошах, набагато зручніше, та й діяло більш заспокійливо: адже вигляд пузатої літровки солідніший за миршавеньку півлітровку, приречену на негайне знищення в натовпі спраглих. Спочатку незваному гостеві не зраділи, хоча б через небажання ділитися алкоголем наліво, та рекомендація неформального лідера колективу, господаря мейстерні художника Бондаря стала вирішальною: людині налили і після того не оминали увагою й надалі.
Невдовзі розвідник зник і повернувся уже з рештою членів асоціації. Їх прийняли спокійніше, бо вони мали статус “тих, кого привів свій”. Тим часом акція добігала свого завершення. До речі, досі ходять уперті чутки, що мінімум двічі приїздила міліція, викликана сусідами з довколишніх будинків, котрим заважали вибухи петард і музичні вправи групи ”Смердюки”. Обидва рази представники закону поїхали ні з чим, бо криміналу не знаходили.
Завершення концерту не означало завершення першого фестивального дня. Народ, озброївшись літровими “Кайзерами” і “Гроном Закарпаття”, пляшки з-під якого місткістю 0,7 літра називали в народі “вогнегасниками”, потягнувся в Народний Рух, де отаборився, в одній з кімнат, призначених дя гостей. Природно, що це була кімната членів ТА “500”, яка, до того ж, виявилася найменшою, на два ліжка. Приміщення більш просторе, на п`ять ліжок, виявилося недоступним: поет зі Львова Назар Гончар кинув там свої речі і кудись зник разом із ключем. Нічого не лишалося, як згуртуватися пліч-о-пліч на двох ліжках і трьох стільцях довкола стандартного готельного столика. Закуска, як це завжди буває, виглядала блідо на фоні барикади з “Кайзерів”. Кожен новоприбулий, число яких збільшувалося щохвилини, вважав за необхідне з криком: „Оп-па!” – жестом факіра виставити на стіл чергову літровку. Коли вже мрячний березневий вечір почав остаточно переходити в дощову ніч, джентельмени вирішили провести додому дам.
Коментар Андрія Кокотюхи:
- Для мене це завершилося першим знайомством з харківськими ментами. Воно виявилося єдиним, яке не завершилося побиттям чи пограбуванням мене блюстителями порядку в цьому місті. Того вечора я визвався проводжати аж на станцію метро „Проспект Гагаріна” нову знайому. Дівчина явно переборщила з алкоголем – її знудило просто в коридорі Народного Руху. На ранок, коли Жадан погнав зустрічати Цибулю на вокзал, я мусив то все прибирати. У метро мені доводилося міцно тримати її, аби не впала. Причому вона реально могла гепнутися на рейки. Біля кіосків на проспекті Гагаріна її знов почало нудити. Я підтримував її ззаду, почепивши на плече сумочку. За цим зайняттям нас і злапав пильний міліцейський патруль. Ситуація виглядала двозначною: нетвереза дівчина і юнак з її сумочкою в руках. Але у мене виявилися при собі документи і, головне, ми встигли обмінятися з дівчиною іменами. Коли міліція переконалася, що моя супутниця знає, хто я і як мене звати, а у моєму паспорті стоїть прописка і захований зворотній квиток до Києва, то милостиво відпустила нас. Більше тієї дівчини я в тусовці не пригадую.
Після того, як всі знову зібралися в кімнаті й прибрали після гостей, виникло питання, хто й де ляже спати. Львівського поета з кл2ючами від великої кімнати далі десь не було, тому ми після роздумів зсунули два ліжка до купи, перетворивши ці ложа на такий собі манежик, і вляглися всередину вчотирьох: трійко членів ТА “500” і харківський поет Сергій Жадан. Усе це сторонній спостерігач міг сприйняти за приготування збоченців до веселої груповухи. У шафці лишалася літруха “Кайзера” й півкіло вареної ковбаси. Серед ночі, коли вже всі спали, до кімнати пробрався зниклий поет Назар Гончар у супроводі приятеля. Вони поцупили пляшку і щедро врізали собі ковбаси на закуску. Таким чином, на двох ліжках тієї ночі спало четверо, а на п`ятьох – двоє українських літераторів. Єдине, що ріднило наші душі, – це вміст наших шлунків.
Наступного ранку Жадан займався прибулим Цибулею, львіський поет мучився животом, а ми вирушили під проводом знаного харківського поета Леоніда Томи, якому нашу трійцю передав з рук у руки Ростислав Мельників, до якогось військового училища – виступати перед курсантами. У залі не було вільних місць, та радіти ми не поспішали. Адже курсантів сюди загнали у наказовому порядку, тобто, жодного інтересу до наших неформальних персон вони явно не відчували. Дивно, але “Червона Фіра” в особі Мельникова рішуче доводила, що саме перед цією аудиторією виступи є традиційно успішними. Ще було пообіцяно, що тут нас нагодують. Ані пеший, ані другий прогноз не справдився.
Зате нашого старшого товариша Леоніда Тому тут добре знали, добрі стосунки поета з військовими врятували ситуацію.
З собою в дорогу до Києва ми взяли вже традиційний “Кайзер”. Проводжав нас пропахлий пивом Жадан – відкорковував пляшку об пляшку і облився. Коли поїзд рушив, виявилося, що Сергій Руденко категорично відмовляється пити остогидлий “Кайзер”. Натомість Розумний, оцінивши напій, негайно запропонував створити відгалуження від ТА “500” – літературний гурт “Кайзер”. З цією ідеєю ми носилися до глупої ночі, розглядаючи та оцінюючи її перспективність під різними кутами зору. В дорозі до нас приєднався юнак, котрий називався Джаггером і був знайомий нам як учасник гурту “Смердюки”. Умовність існування цього музичного колективу остаточно підтвердила професія нового знайомого: він працював у Київі натурником.
З собою ми везли також рукопис Сергія Жадана, що призначався на конкурс “Смолоскипа”. Оскільки тексти, через відсутність належної реклами, надходили мляво, Осип Зінкевич попросив ТА “500” максимально прискорити цей процес, бо вже за місяць треба знати перших переможців. Уперше і востаннє подібне рішення приймалося силами асоціації. Так само вперше і востаннє директор “Смолоскипа” не втручався в ці рішення і не впливав на остаточний вердикт журі.
В активі ми мали сім рукописів, виключно поетичних. З них ми мусили обрати чотири. Хоча реально переможців визначали Розумний з Руденком. Поетичної орієнтації в Кокотюхи надалі не з`явилося. Про це свідчив хоча б факт, що він уперто намагався долучити до запропонованих Жаданом віршів прикольні текстики, опубліковані самопальним способом у тому-таки “Тракторі”. Це, на його думку, швидше прочитається і сприйметься, ніж щось більш серйозне. До подібних зауважень фахівці з поезії не прислухалися, але рукопис Жадана виявився незаперечним лідером серед інших шести. Згодом ми дізналися: майже таку саму добірку він подав на спілчанський “Гранослов” і так само здобув перемогу, причому обидві книжки вийшли друком майже одночасно і, за невеличким винятком, дублювали одна одну. Звичайно, поету цілком вистачило б однієї з цих книжок, але в той час дебютів і експериментів усе це дуже важко було прорахувати і передбачити.
Втім, одним переможцем конкурс не міг обмежитися за визначенням. Тому славу з Сергієм Жаданом розділили закоханий у власну дружину чернігівський лірик Сергій Дзюба, поетеса з Бердичева Оксана Горкуша і така собі Поліна Михайлюк – вона працювала в „Смолоскипі” оператором компьютерного набору і призначити їй нагороду виглядало політкоректним жестом. Тексти двох останніх автоматично увійшли в „Молоде вино”, котре повільно, але впевнено просувалося до друку. Книжці це не шкодило – адже будь-яке доповнення працювало на обсяг. Та з наступного розділу вам стане ясно: не завжди грубенький обсяг дорівнює якості книжки.
Коментар Сергія Руденка:
- Зінкевич запропонував мені і Розумному із зібраних рукописів, надісланих на літературний конкурс, вибрати переможців. Я не пам’ятаю точно, скільки там їх було, але не більше двох десятків. Безперечним лідером був Жадан, Дзюба потрапив у лауреати через те, що я його добре знав зі студенських років, Горкушу ми знайшли з Розумним через радіоконкурс, Михайлюк запропонував Зінкевич. Звичайно, це був дещо суб’єктивний відбір рукописів. Але тоді ніхто не вірив у серйозність і перспективність планів літературної діяльності „Смолоскипа” в Україні… Пізніше журі конкурсу стало соліднішим. Туди спершу прийшла нині покійна Соломія Павличко, потім – Григорій Штонь. Пізніше лауреатами конкурсу стали Розумний і Кокотюха. Так що питання, хто кого використовував – ми Зінкевича, чи він – нас, мені видається риторичним.
