“Молоде вино”. Перша сутичка з видавцем. Перший конфлікт з видавцем. Шампанське в капелюсі. Придурок-авангардист. Агресивний верстальник. Зниклі фото. Сімдесят пляшок молодого вина. „Нова дегенерація”. Пропозиція, від якої не відмовляються.
Ідея книжки виглядала дуже простою: по десять віршів молодих поетів, написаних приблизно на одному рівні і в одній поетичній манері. Разом усі тексти мусили в кінцевому результаті виглядати концептуально і створити певний портрет молодого українського „модерного” поета початку 90-х. Майже ніхто з учасників не мав власної збірки, хоча в активі кожного – публікації в періодиці і, що прикметно, практика виступів на публічних поетичних читаннях. З назвою проблем не було, зате певні суперечки точилися навколо підзаголовку. Сергій Руденко пропонував назвати все це „антологією сучасної поезії”, на що Максим Розумний заперечував:
– Сучасна поезія – це й Іван Драч, і Мойсей Фішбейн, і Павло Мовчан. Так само мають право називатися сучасними поетами і постійні відвідувачі кабінету молодого автора при Спілці. А скільки різних літстудій, де теж в основному поети?..
Нарешті домовилися назвати просто, без вивертів: “Молоде вино. Антологія поезії”. Так би мовити, мистецтво поза часом і простором, яке, тим не менше, однозначно фіксує певний етап свого розвитку. Книжка і далі стояла в планах “Смолоскипа”, хоча точної дати її виходу в світ поки що ніхто не визначав. Але вузьке літературне коло вже було начуване про нову поетичну антологію. Сам факт появи гурту людей, котрі займаються не лише собою, а й сприяють іншим у видруку текстів, причому на досить серйозному рівні, вже підносив рейтинг ТА “500” на кілька щаблів. Разом з цим почали проявлятися негативні моменти, яких, при всьому бажанні, неможливо уникнути вже впродовж кількох століть: упорядники першої поетичної антології почали обростати попутниками, а то й відвертими “хвостами”. Перші прикрі наслідки досить умовної слави дуже скоро далися взнаки.
Навесні 1994 року Розумний та Кокотюха, котрий вже офіційно був призначений відповідальним за випуск “Молодого вина” як працівник видавництва і координатор виробничого процесу, несли панові Зінкевичу остаточний варіант книжки з фотографіями авторів, написаними передмовою та післямовою і складеним змістом. Заодно планувалося обговорення сценарію вручення перших премій “Смолоскипа”. До гурту пристав такий собі Ігор, який теж писав вірші і, ясна річ, постійно тусувався на літературних збіговиськах. За сталою звичкою пан Зінкевич познайомився з новою людиною і поцікавився, чим той займається. На що Розумний, навіть не думаючи про обережність, пояснив:
– Теж поет. Міг би бути другим.
– Що то означає? – поцікавився видавець.
– Ну, другим за змістом у антології після Андрусяка. Прізвище його теж на „А” – Андрущенко.
Реакція директора „Солоскипа” виявилася блискавичною:
– А що йому заважає бути в антології? Ігоре, давайте свої вірші, ви є включені в книжку.
Коментар Андрія Кокотюхи:
– На той час я взагалі не знав, з ким ми маємо справу. Людина як людина, і то – все. Фахівцем з поезії я себе теж ніколи не вважав. Мене насторожив сам принцип: одне слово мецената, за чий рахунок видається книжка, – і зміни внесені. То не прозвучало як наказ. Це було звичайне бажання стати добрим для всіх. Але, крім усього іншого, навіть такий невіглас у поетичному слові, яким я себе вважаю і досі, відчув інтуїтивно, що тексти, милостиво включені легким рухом руки видавця до авторської антології, явно не вписуються в загальну концепцію книжки. Коли новий поет буквально наступного дня приніс вірші, мої побоювання справдилися. Адже рукопис я таки прочитав бодай по діагоналі, аби мати хоча б приблизне уявлення, з чим доведеться надалі працювати. За наступні кілька місяців, поки тривав виробничий процес, я всі ті тексти вивчив мало не на пам`ять.
І далі переконаний: благодійницький акт директора “Смолоскипа” тільки зашкодив і без того ризикованому проектові. Своє обурення такою авторитарною постановкою питання я висловив, коли Ігор Андрущенко пішов. І несподівано не отримав підтримки з боку голови ТА “500”. До того, що сталося, він поставився філософськи, бо вважав – книжку важко зіпсувати, натомість людина хай потішиться. Між іншим, поки пан Зінкевич не захотів бачити невідомі вірші незнайомої йому людини в антології, сам автор навіть не претендував на те, аби стати рівнопрвним учасником проекту.
У серйозний конфлікт це непорозуміння не перейшло хоча б через те, що переконати видавця “відіграти назад” один Кокотюха навряд чи зміг би, а присутній тут Максим Розумний взагалі не вбачав тут причин для якоїсь сварки. Можливо, дещо байдуже ставлення до подібних дрібниць з боку авторів проекту тоді дало видавцеві всі підстави для закручування гайок надалі, протягом усього часу співпраці ТА “500” і “Смолоскипа”. Про це свідчить наступний крок пана Зінкевича.
Згадану вище сторінку творчої молоді України в діаспорній газеті “Свобода” підготував молодий хлопець Сергій Миронюк, родина якого емігрувала до США з Волині у самий розпал перебудови. Він представляв інтереси “Смолоскипа” в українській книгарні “Свобода”, що тривалий час працює в Нью-Йорку. Отже, у нормальній співпраці з ним видавництво було зацікавлене і, між іншим, жодних проблем у процесі тієї співпраці не виникало. Антологію молодої поезії планувалося рекламувати і, по можливості, продавати українській громаді за кордоном. Книгарня “Свобода” могла в цьому посприяти. Раптом виявилося, що Сергій Миронюк так само пише вірші і – правильно! – так само хоче опинитися серед авторів „Молодого вина”. Будучи впевненим у тому, що його бажання автоматично втілиться в реальність, він навіть прислав поштою добірку поезій і фотокартку. Своє рішення надрукувати його вірші в книжці видавець, крім усього іншого, вважав гарним дипломатичним ходом.
Якщо вірші Андрущенка з натяжкою можна було вкласти в загальну концепцію книжки, то творчість Сергія Миронюка мала право на існування, але окремою збіркою. Книжечки тких поетів видаються, без перебільшення, в кожному райцентрі на базі районних друкарень тиражами в кількасот примірників і роздаються колегам по перу, навіть без надії на якусь фахову рецензію. Хоча колеги, до їхньої честі, пишуть відгуки в ту ж таки районну газету. Як правило, однієї книжечки віршувальнику стає досить, аби втілити у формі збірки власні літературні амбіції. І поганого в цьому нічого немає. Така практика завжди існувала і, дай Боже, існуватиме далі. Але чергове, причому цього разу явне порушення авторської концепції, викликало несподіваний спротив з боку упорядників. Андрій Кокотюха, в свою чергу, хоч так само не погоджувався з таким диктатом, розумів політику видавця. Принаймні від поступки заокеанському ровесникові можна було очікувати хоч якогось комерційного зиску. Тоді як від поета, котрий потрапив у збірку відверто на халяву і навіть пишався тим, що зловив у такий спосіб свого Птаха Удачі, користі не очікувалося жодної.
Та Розумний з Руденком настроїли себе на конфлікт. Змінити рішення пана Зінкевича умовляли з кількох спроб. Викладення переконливих аргументів проти включення “позаконцепційного” поета в концептуальну збірку велося іноді на дещо підвищених тонах. Видавець погоджувався, що надіслані вірші слабенькі, це помітно навіть не фаховим оком. І в той же час вірші інших авторів антології хоча й інакші, ніж у Миронюка, але так само не виглядають геніальними. Упорядники між собою тішилися думкою, що в будь-який момент можуть забрати унікальний рукопис і запропонувати іншому видавцеві. Та навіть вони самі розуміли: це нереально, та й не оцінить ніхто цього рішучого кроку. “Смолоскипу” й без “Молодого вина” є чим займатися. Результат прогнозований: з усього доробку Сергія Миронюка вирішено було відібрати найбільш співзвучні загальному тону антології.
Всього цього ми після виходу книжки спочатку не могли, а потім не хотіли пояснювати численим читачам та колегам, котрі відверто дивувалися, яким боком до антології, яка претензійно вважається першою, кращою та модерною, пристібнулися тексти двох згаданих вище авторів. Принагідно згадували всує і Поліну Михайлюк, чиї вірші так само порушували загальну концепцію, але вже на правах “смолоскипівського” лауреатства. Посилання на авторитаризм видавця з вуст упорядників авторської антології виглядали б, погодьтеся, скаргами на старших хлопчиків виховательці в дитячому садочку. Зрештою, все минулося. Про вихід антології написали більшість київських газет, а самі упорядники не тільки не організовували публікацій, але, на жаль, і досі послуговуються дайджестами з тогочасних діаспорних часописів (робота О.Зінкевича чи С.Миронюка – ?). Книжка однозначно відбулася, незалежно від усіх внутрішніх непорозумінь, а час сам відокремив котлети від мух.
Коментар Сергія Руденка:
- Ситуація із Андрущенком, Михайлюк і Миронюком нас із Розумним здивувала. Незважаючи на наші протести, Зінкевич буквально “увіпхнув” своїх “протеже” до книжки. Для нас же головне було – видати антологію. Тому довелося йти на поступки. І, як виявилося, недаремно, бо антологія “Молоде вино” мала серйозний розголос у літературних колах.
Тим часом наближалося нагородження перших лауреатів “Смолоскипа”. Поки що публікою та пресою займалася ТА “500”. Вікопомний зал Будинку вчителя знову заповнився майже на дві третини. Згодом, коли після кожної подібної акції розпорядженням пана Зінкевича почнуть оголошувати фуршет, народ повалить сюди валом. Щоправда, багатством асортименту ці колективні поїдання бутербродів не відзначатимуться, але американська традиція збирати під одним дахом велику кількість жуючих індивідів має, очевидно, якусь магічну і незбагненну дію.
Першим лауреатом першої премії видавництва став Сергій Жадан за збірку поезій “Цитатник”. Разом з ним прибув такий собі Юрко на прізвище Нога, котрий на отримані за дорогу гроші купив пляшку шампанського і засів у засідці майже під самою сценою, очікуючи появи на ній Жадана. Той вийшов у крислатому капелюсі, купленому, здається, теж після відшкодування вартості квитків. Хлопання корка гармонійно злилося з традиційними оплесками залу, спритний Нога налив шампанське в підставлений капелюх. Лауреат, котрий щойно отримав сто доларів у конверті, надів капелюха на голову. Шампанське потекло по Жаданові і, головне, залишило невеличку калюжку на килимовому покритті сцени конференц-залу Київського міського Будинку вчителя. У пам`яті адміністрації ще лишилися свіжими спогади про залиту тим же самим напоєм стіну. Обидва акти вандалізму замикалися безпосередньо на членах Творчої Асоціації “500”, персон дедалі більш одіозних в очах дирекції закладу.
Хто саме заляпав стіну рік тому, дирекція не бачила. Зате прізвище і зовнішній вигляд цьогорічного хулігана тут запам`ятали чітко. Одночасно із Жаданом нагороду тоді отримав Олесь Доній, один з організаторів студентського голодування у жовтні 1990 року: вже тоді творча молодь в розумінні пана Зінкевича не обмежувалася лише літераторами і взагалі – митцями. Пізніше, коли після фуршету народ підтягувався до гостинно відчиненого кабінету, де на нас чекали наші симпатики з числа методистів Будинку вичетя, аби продовжити святкування у вузькому колі, ми отримали суворе попередження: в жодному разі не приводити в кабінет “того придурка-авангардиста”. Так охрестили Жадана після його витівки з шампанським. Але подіти його не було куди, тому на свій страх і ризик його долучили до гурту.
Крім традиційних літровок горілки, завбачливо принесених кимось з митців, на столі лежало кілька шоколадок “Марс” і “Твікс”, а також невідомо для чого і незрозуміло ким принесений цілий буханець “українського” хліба. Вже сама присутність облитого шампанським Жадана примушувала нас ховати очі під нищівними поглядами власників кабінету і, як результат, прискорити фінальний акорд вечірки.
Історія з капелюхом має своє малоестетичне продовження. Розполовинивши отриману сотку, Сергій Жадан частину лишив знайомим через побоювання, що завчасно все проп`є. Переночувавши на квартирі в Кокотюхи, куди він, за його словами, не пригадує як потрапив, новоспечений лауреат поїхав на Андріївський узвіз до приятеля за грошима, а звідти вже додому, до Харкова. Оскільки протягом спекотного дня він так само вживав спиртне, в поїзді на верхній полиці плацкарного вагона його знудило. Та йому вистачило вправності наблювати в капелюх, який невдовзі перекочував до смітника.
Скинувши з плечей урочистості, ми почали активно готувати до виходу антологію. “Смолоскип” тоді лише формував виробничу базу, тому верстальників видавець наймав, користуючись рекомендаціями різних знайомих. “Молодим вином” зайнявся досить професійний, але постійно незадоволений тим, чим має займатися, комп’ютерник на ім`я Василь. Ані книжка в цілому, ані кожен окремий вірш з рукопису йому не подобалися категорично. Як доведено віками, нецікаву їй особисто роботу людина виконує байдуже і механічно. До того ж строфи окремих текстів автори розташовували не завжди традиційно. Це верстальника чомусь дратувало. Навіть факт, що за роботу він отримував гроші, не робив його прихильником поетичної антології. Він міг розродитися тривалою тирадою на тему: “Для чого взагалі писати таке?”, або “Хто все це буде читати?”
Якось ми спробували натякнути, що технічного працівника хвилювати ці питання взагалі не повинні. Вочевидь верстальник образився, бо після такого зауваження став ще агресивнішим. Кожну правку в тексті він сприймав як примху дурнуватих авторів, навіть спробував поговорити з нами на мовознавчі теми, обговорити питання орфографії та пунктуації. Найбільшого клопоту завдали всім фотографії авторів. Більшість з них була не найкращої якості, але тут, як кажуть, звиняйте, дядьку – що маємо, то маємо. А учасник антології поет Віталій Квітка взагалі концептуально відмовився надавати знимку. Фото “три на чотири” не влаштовували Василя. Більше того – одного разу він повідомив, що відскановані знимки кудись позникали з компьютера. Коли ми почали піднімати оригінали, виявилося, що не вони також є не всі.
Професійні журналісти виявилися недосвідченими видавцями і зовсім ніякими поліграфістами. Вдалося вициганити в поетів утрачені знимки. В усіх, окрім Івана Андрусяка, котрий мешкав тоді в селі на Івано-Франківщині. Це все, що було відомо про його домашню адресу. Тут уже підключився пан Зінкевич, і кружним шляхом, через обласну, а потім – районну ради вирахували поштову адресу поета. Андрусяк швидко надіслав фото, але поки тривав процес його розшуку, десь містичним чином знайшлося втрачене. А потім – знову диво! – відшукалися зниклі файли в компьютері. Таким чином, надіслана Андрусяком фотографія не знадобилася.
Презентацію антології “Молоде вино” призначили на середину жовтня. Місце зустрічі не мінялося – багатостраждальний, але такий звичний і вже навіть знаковий Будинок вчителя. Головною фішкою заходу планувалося зробити масову роздачу вина всім, хто прийде на акцію. Немов на спеціальне замовлення, в одному з гстрономів на околиці ми знайшли напій, котрий буквально відповідав духові свята. На пляшкових етикетках значилося “Молоде вино”, якого ми закупили сімдесят пляшок, зробивши лікеро-горілчаному відділу цього гастроному найбільший виторг за всі роки його відродження після антиалкогольної горбачовської реформи. Тягли його, звичайно, на власних горбах, зате жодна пляшка не розбилася. В принципі, винце виявилося так собі, та важливішим виглядав сам принцип. Та й потім, зауважень до дармового винця ніхто ніколи не висловить, справедливо вважаючи його вжавання на презентації актом ритуальним.
Власне, головна проблема була не в смакових якостях головного напою вечірки. За три години до початку заходу в розпорядженні видавництва знаходилося лише 5 (п`ять) сигнальних примірників самої антології. Друкарня, як трапляється саме в подібних випадках, дала збій. Відміняти акцію і повертати вино в магазин ніхто не збирався. До речі, одна з наступних грандіозних презентацій “Смолоскипа” відбулася взагалі без книжок. Йдеться про фотоальбом “Студентська революція на граніті” під загальною редакцією Олеся Донія. Як замінник книги на стінах розвісили окремі сторінки з альбому, а коли тираж нарешті вийшов, удруге презентацію просто не робили. В нашому випадку хоча б можна показати готову продукцію. Та, за всіма законами Голівуда, в останню мить п`ятдесят пачок книжок привезли в Будинок вчителя просто з друкарні і ми разом з видавцем полегшено зітхнули.
Для участі в презентації запросили всіх двадцятьох поетів. Сергій Миронюк не зміг прилетіти з Америки, хоча, кажуть, збирався. Зате надіслав привітальну телеграму. Переважна більшість авторів мешкали в Києві. З Харкова традиційно приїхала “Червона Фіра”, представлена Сергієм Жаданом і Ростиславом Мельниковим, а з Івано-Франківська – “Нова дегенерація” у складі Івана Андрусяка, Івана Ципердюка і Степана Процюка. До того часу особисто ми були не надто близько знайомі й чомусь думали, що учасники франківського гурту спілкуються між собою так само тісно, як, скажімо, харків`яни. Подібне припущення виявилося не просто помилковим. Уже за місяць воно призведе до несподіваних і трохи прикрих наслідків.
Тим часом Іван Андрусяк, який виділявся серед інших галичан білим костюмом і товариським характером, зазирнув за лаштунки сцени, де відкорковувалися пляшки “Молодого вина” і запропонував свою допомогу. Йому пояснили, що все вже готово, він сказав “О`кей” і зник. Жадан у кашкеті прикордонника наливав–відливав собі винця в дитячу пляшечку з соскою, бо готував перфоманс. Прикол полягав у смоктанні вина через соску просто на сцені.
Хід презентації нічим особливим не відрізнявся. Хіба що зі сцени проголосили загальний тост “За молодість!”, публіка спритно розхапала скляночки з напоєм і організовано його спожила. Між іншим, більше в Будинку вчителя ніколи нічого подібного, з масовим вживанням вина просто в залі, ніби-то не проводилося. Цього разу вдалося нічого не заляпати. Далі на сцену по черзі викликалися митці. Ми як ведучі частували кожного з них вином окремо. Андрусяк у білому костюмі за абеткою мусив вийти першим. Його читання залишилося в пам`яті не через якусь особливу оригінальність, а через незрозумілість. Іван просто пробубонів у мікрофон щось палке, але абсолютно нерозбірливе. Інші або просто випивали і читали, або випивали, читали і промовляли щось епохальне та актуальне для літератури. Далі відбувся запланований фуршет, на якому допивалося те ж саме вино.
На якомусь етапі Степан Процюк нагадав розпорядникам, що незалежно від того, лишиться ще вино чи ні, вони хотіли б з хлопцями отримати по пляшці, аби перед сном ще трохи посидіти. Бажання зрозуміле, і “Нова дегенерація” без жодних проблем отримала жадані пляшки. Взагалі “Молоде вино” того вечора жваво розходилося як у вигляді пляшок, так і у вигляді книжкок. Автори не поспішали брати собі нічого: наступного дня кожному з них планувалося вручити по пачці в приміщенні СПУ. Заодно ми мусили спільно обговорити досить важливе і справді епохальне питання.
За кілька днів до акції директор видавництва “Смолоскип” Осіп Зінкевич продемонстрував нам свої здібності телепата. Прозвучало це так:
– Чи можливо провести презентацію антології по регіонах України? Витрати видавництво бере на себе.
Чесно кажучи, подібні думки приходили в голову кожному з нас. І лишалися на рівні нездійснених мрій, адже перший проект народжувався таки не зовсім безболісно. Звичайно, від подібних пропозицій не відмовляються. Діяти вирішили за класичною формулою: “Бензин ваш – ідеї наші”. Від ТА “500” вимагалося власними зусиллями організувати по великих містах України подібні акції, причому бажано резонансні. Фактично ми отримували можливість розкрутити некомерційний проект хоча б у літературно-мистецькому середовищі, маючи в активі гроші на дорогу, прожиття та харчування. Від митців на місцях вимагалося забезпечити зал, рекламу, публіку і в такий спосіб залучитися до тотальної всеукраїнської розкрутки. Люди, котрі про існування один одного лише чули, тепер мали можливість об`єднати зусилля і отримували змогу спілкуватися. На ті часи про кращу нагоду звести всіх з усіма і займатися суто літературною діяльністю дійсно годі було мріяти. В „гастролях” по Україні мав право взяти участь кожен з авторів „Молодого вина”.
Ідею презентацій основне коло зацікавлених сприйняли на „ура”. Щоправда, географія виглядала досить бідно: Київ, Харків, Івано-Франківськ. Поетів з інших міст упорядники просто не знали, або не мали на них виходів. Зрештою, сама книжка укладалася на основі текстів саме київських поетів, харків`яни та галичани надавали їй хоча б невеличкі претензії на всеукраїнський статус. Але існували приватні контакти, літератори з „неохоплених” міст залюбки бралися організувати в себе подібні презентації на максимально високому для їхніх можливостей рівні.
Але друге питання „порядку денного” мало не налаштувало більшість присутніх проти нас. Це була пропозиція Розумного створити Раду ТА “500” і утворити в кожному регіоні офіційне представництво асоціації. Тобто, надати неофіційній творчій організації якогось формального статусу. Першими відреагували учасники “Нової дегенерації”: “Хлопці, що це за комсомольські збори!”
Подальше обговорення зіжмакалося, формально створення асоціації проголосили, але головним підсумком було інше: ми погодили дати презентацій.
Коментар Максима Розумного:
В питанні про поширення організаційної структури ТА “500” я опинився у повній меншості, себто один. Я розумів, що будь-яка діяльність неможлива без координації, без планування, спільних дій, відстоювання спільних інтересів. Життя підтвердило перспективність і цієї нашої ідеї. Після антології “Молоде вино” з’явилися десятки різних антологій, продюсуванням у літературі й мистецтві стали займатися численні агенції, “Числівник П’ятсот” став першим тусовочним інформаційним проектом, а після невдалої спроби самоорганізації дев’ятдесятників більшість із них прийшли в АУП.
Тоді ж, восени 1994-го галичани й харків’яни відчули, напевне, для себе певну загрозу “підминання” під централізовану структуру, й саме у той час, коли відкривалися такі широкі перспективи творчого самовираження. Стах і Бриних не хотіли бути в одній організації з Кухарком, інші учасники зібрання були просто цікавими поетами, яскравими особистостями, але будь-яка заорганізованість їх лякала і насторожувала.
Крім того, нерозумілим був сам підхід: якщо це – літгурт, то навколо яких принципів та ідолів? Якщо це – нова Спілка, то навіщо це потрібно? Отже, саме життя скеровувало нас у форму літературно-мистецького агенства. Тому я наполягав на формалізації статусу – офіційній реєстрації, отриманні банківського рахунку і т.п. З Кокотюхою ми в цьому питанні кардинально розійшлися. Він боявся, що все це відволікатиме, висушуватиме нашу діяльність, але наступні наші проекти підтвердили необіхдність тих кроків, які були зроблені.
На третє листопада готувалися в Харкові, на сьоме запланували Івано-Франківськ, чомусь вирішивши – на Західній Україні річниця Жовтневої революції не святкується. Отже, буде звичайний робочий день. З наступного розділу ви дізнаєтеся, як легко ми прорахувалися і наскільки глибокою, хоча не аж такою трагічною, вийшла наша помилка.
