Чернігів-Харків-Івано-Франківськ. Розбита пляшка. Сергій Дзюба. Холодний поїзд. Фаетон. Портвейн. Музей+Бондар+ніч=рок-н-рол. “Зубрівка” Максима Розумного. Хто такі вар`яти. Вечір з Патріархом. Штефко.
Листопад почався з маршруту Київ–Чернігів–Харків. Автори цієї книжки поїхали в перший тур на пару. Для перевезення книжок ми купили спеціальну розкладну сумку. Набита антологією по вінця і розтягнута на свій максимальний вміст вона сягала чоловікові середнього зросту до поясу. Припасовані до дна коліщатка відлетіли при першій же спробі тягти сумку по асфальту, тому ми мусили нести її вдвох. Подібний спосіб пересування з книжками стане незабаром основним та звичним.
Аби менше тягатися, ми залишили книжки на складі „Смолоскипа”, що тоді знаходився на вулиці Тургенєвській. Тягар не приколювало перти на собі в громадському транспорті аж до центрального автовокзалу, звідки вирушав автобус на Чернігів. Тому ми зловили таксі – єдина традиційна риса літературних “гастролей”, що могла претендувати на якийсь шик. Кожна поїздка починалася з виклику “тачки”, поверталися з чергового міста на київський поїзд ми у той самий спосіб. Вирушаючи на читання, ми вантажили книжки. Завершивши заходи і трошки розвантаживши сумку, ми нагружалися самі. Проводжали нас навіть з більшм ентузіазмом, ніж зустрічали, і без “коня” не обходилося ніде.
Окрім книжок, у сумці лежали рештки вина, що ми заникали з презентації навмисне для такого випадку. Щоразу тягати з собою відповідний напій навряд чи доведеться, то нехай хоч дебютна “гастроль” почнеться з розпиття символічного винця. По дорозі до автовокзалу сталася неприємність: одна пляшка таки побилася, “молоде вино” залило кілька книжок відповідної назви. Це відразу сприйнялося як певний символ удачі, бо коли в плавання відходить новий корабель, без розбитої пляшки справа теж не обходиться.
Чернігівські читання пройшли в музеї Коцюбинського, що став надалі традиційним місцем висадки смолоскипівського “десанту”. Організував їх місцевий поет, наш давній знайомий, теж журналіст за фахом і, головне, тогорічний лауреат “Смолоскипа” Сергій Дзюба. Нічим особливим ця презентація не відзначилася, пройшла за традиційним сценарієм, рівно, спокійно, без ексцесів. Тут слід зазначити головну особливість цієї і подальших акцій, влаштованих при беспосередній участі ТА “500” по Україні. Обов`язковою вимогою до організаторів кожного окремого літературно-мистецького вечора було якомога більше і активніше залучення місцевих літераторів. Вони повинні не лише слухати, а переважно читати самі, аби гості з інших міст могли скласти якомога повнішу уяву про літературне життя конкретної спільноти чи тусовки. Можете не вірити, але такий підхід вважався, без перебільшення, революційним. До того часу, крім безпосередньо винуватців торжества, нікого до участі в читаннях не запрошували. Не тому, що не хотіли – просто не було подібних традицій. На презентаціях “Молодого вина” та всіх наступних акціях виступати міг кожен, хто вважав за потрібне ознайомити зі своїм творчим доробком слухачів. Тепер, якщо ви помітили, це всюди стало нормою.
Окрім вина, ми мали при собі й інші різновиди алкоголю: Розумний запасливо прихопив пляшку “Зубрівки”. Та ми її не випили – літературне подружжя Сергій і Тетяна Дзюби запросили до себе, завбачливо відправивши додому відомого не лише в Чернігові композитора Миколу Збарацького. За вечерею ми говорили, ясна річ, про мистецтво, але доречної в таких випадках горілки господарі чомусь воліли уникати. Тому пили напій, присмак якого пам`ятаємо й досі. Поет частував нас чимось саморобним, змішавши якийсь напій на спиртовій основі з кавою. На смак питво віддалено нагадувало лікер, трошки слабший градусом за традиційні лікери. Сергій Дзюба ніколи не славився не лише надмірним, а й помірним вживанням спиртного, тому дуже переживав, чи не вставить воно нам. Адже Кокотюха мусив іти ночувати до родичів, час пізній, в Чернігові п`яних трусять на темних вулицях за милу душу.
Та все обійшлося, на ранок ми здали сумку в камеру схову (Розумний забуде там свою парасолю), взяли квитки до Харкова, передзвонили Жаданові, аби він переніс перші читання на пару годин пізніше, бо поїзд прибував не так, як розраховували ми, і до вечора тинялися містом, намагаючись десь перекусити.
У вагоні пасажирського поїзду „Чернігів-Харків” на нас чекала невеличка вистава. Того року заморозки почалися в перших числах листопада. Коли ми примостилися на своїх місцях, то спершу не зважали на температуру, бо зайшли з вулиці після цілоденного блукання і годинного сидіння в залі для чекання на протягах. Тобто, до погоди за бортом призвичаїтися встигли. Але поїзд рушив і не лише ми відчули: температура всередині мало чим відрізняється від тієї, що за вікном. До того ж, у купе не було не лише ковдр, а навіть матрасів. Дев`ять років тому нічого дивного ми в цьому не вбачали, отримували неабиякий кайф від того, що взагалі вдалося взяти квитка в потрібному напрямку. Так пасажири мерзли майже дві години, і що характерно – обурених реплік ми не чули. Нарешті промерзле повітря вагону сколихнув несподівано радісний крик провідниці: “Що, холодно!?” Видно, в такий спосіб вона спонукала народ активніше викладати гроші за постіль. Вже за півгодини знайшлися і матраси, і ковдри, і простирадла, та й пара з рота перестала йти – провідниця нарешті почала топити.
По приїзді до Харкова Жадан, котрий традиційно зустрічав нас на вокзалі, відразу поквапив нас до свого інституту, де Ростислав Мельників уже півгодини тримав шанувальників поезії в аудиторії. Тут теж обійшлося без особливих пригод. Хоча Розумний відчув, що головне попереду. Принаймні, для нього. Мельників забирав Кооктюху ночувати до себе, а голова ТА “500”, котрий позаминулу ніч провів на розкладачці, а минулу – на полиці поїзда, міг додати до своєї колекції ночівлю на кріслах у Харківському літературному музеї. Жадан, до речі, кілька разів уже освоював ці крісла. Тобто, як запевняв він, подібна практика тут звична.
Презентацію в приміщенні харківського відділення СПУ розпочали без Кокотюхи. Він мотнув на вокзал за квитками, бо, нагадаємо, взяти в київській касі зворотній проїздний документ з іншого міста стало можливим лише наприкінці 90-х. Назад з вокзалу чомусь пішов пішки. Хтось із місцевих пояснив, що так буде ближче. Уже на початку Сумської, центральної вулиці першої столиці Радянської України, Кока побачив дивний транспортний засіб – запряжений конем фаетон. До речі, він і тепер їздить по Сумській. Випите вдень ще вирувало в голові. До приміщення СПУ було рукою подати. Уявивши собі, як він зіскочить з підніжки кінного екіпажу просто на очах у публіки, митець найняв фаетон, яким правила жінка, назвав адресу і навіть став свідком принципової поведінки “візнички”. Підпилий коротко стрижений вуркаган пропонував більшу суму, аби його з дамою покатали першими. Та жінка заявила: в неї є пасажир, він заплатив першим, тому або чекайте, або гуляйте.
Везла старенька конячка неквапом, до входу в Спілку Кокотюха приїхав, коли всі потенційні глядачі перфомансу вже зайшли всередину, й лише художник Валерій Бондар курив біля входу. Він виявився єдиним, хто це все бачив. Здається, йому мало хто повірив.
Коли скінчилася презентація, гурт митців потягнувся на традиційне місце, де постійні відвідувачі музею комфортно відчувають себе у неформальній обстановці. Йдеться про садок літературного музею. Плани були надзвичано банальні: випити спільно водки. Причому Розумний чомусь переконував Кокотюху, що горілка в місцевих митців уже є. В це вірилося, бо день нашого приїзду співпав з днем зарплати в музеї, а Жадан тоді отримував там півставки як працівник. Та замість звичної горілки з кишень, сумок та пакетів почали виринати пляшки портвейну „Гроно Закарпаття”. Досить умовна його перевага полягала в тому, що він не потребує спеціальної закуски. Розпивати портвейн почали дружно, завзято, спочатку з горняток та склянок, а потім, коли обстановка стала зовсім демократичною, просто з горла. Дрібненький несміливий сніжок, який сипав зранку, перетворився під вечір на благенький противний дощик. Та уваги на погодні умови ніхто особливої не звертав. Розходилися по домівках хто коли хотів. А коли бути більш точними – в міру спустошення пляшок „Грона Закарпаття” й усвідомлення неможливості поновити запас через припинення роботи найближчого гастроному.
Розумного, тим часом, чекала ніч у музеї. Влаштувавши імпровізоване ложе на знаменитій “канапі Тичини” під музейними сходами, він улігся спати. Проти очікувань, за стінкою, в майстерні художника Валерія Бондаря, свято лише починалося. Деалеко за північ спокій голови ТА “500” порушили гучні звуки допотопного програвача: два Валєра – художник і водій виявилися палкими шанувальниками рок-н-ролу. Добряче п’яні митці пензля і керма при цьому голосно сперечалися. Не раз була виголошена крилата фраза з багатого арсеналу Бондаря-старшого: “Панамерікан ейрлайнз!” Рефреном звучав інший вигук: “Райт! Райт! Райт!”. Нічого дивного і нового в атмосфері вічного свята Розумний не бачив. Але в даній ситуації він стояв перед дилемою: приєднатися до вечірки, або спробувати десь заснути. З якихось причин він обрав друге – піднявся на другий поверх, знайшов відкриту кімнату і, поклавши одну з порожніх книжкових шаф на підлогу, вклався на обшивці задньої стінки.
Там Розумний пірнув у тривожний сон, і на ранок справді виглядав не краще від безпосередніх учасників нічних посиденьок під музику.
Прощаючись увечері з Харковом, ми попередили франківців про свій візит телеграфом, підтвердивши таким чином, що домовленість лишається в силі і презентація “Молодого вина” відбудеться за будь-яких погодних умов. Це була вже друга помилка: телеграму послали на адресу Андрусяка, в село Вербовець Косівського району. Досить приблизно знаймі з географією Прикарпаття, ми цілком щиро уявляли, що учасники “Нової дегенарації” мешкають поруч і бачаться мало не кожен день. Отже, вважали ми, Андрусяк попередить Процюка з Ципердюком, усі разом вони почнуть готуватися до нашої зустрічі, аж гай шумітиме. Першу помилку ми вже зробили, та усвідомили її значно пізніше. В Західній Україні справді не прийнято святкувати день перемоги революційного пролетаріату, але це не означає масову та принципову відмову населення від загальнодержавного вихідного дня. До Франківська з нами зібрався Сергій Жадан. За два дні, шостого листопада, ми сідали на поїзд „Київ–Івано-Франківськ”, завантажені книжками. Номер вагону так само повідомили телеграмою Андрусякові. Інших оперативних засобів зв`язку з колегами на той час ми не мали: Процюк, з яким були досягнуті основні домовленості, жив у гуртожитку, а сільська адреса Ципердюка аніскільки не виглядала для нас тоді надійнішою за Андрусякову. Принаймні телефонів ні в кого, здається, не було.
По дорозі ми нарешті випили ту пляшку “Зубрівки”, що її мужньо возив з собою Розумний увесь цей час. Тепер видається смішним, що нагоди розпити звичайну півлітровку не трапилося. Незайманою вона виїхала з Києва до Чернігова, переночувала з нами в харківському поїзді, не знадобилася за дві доби перебування в другій столиці і, головне, неушкодженою повернулася до Києва. Принаймні, героїчний маршрут „Зубрівки” став на деякий час темою для обговорення під час довгої дороги.
Нас не зустріли...
Складно тепер пригадати, в кого саме знайшлася адреса гуртожитку, де мешкав Степан Процюк. Номер кімнати нам підказали на вахті. А фраза, якою зустрів нас заспаний на честь вихідного дня поет, прозвучала доволі красномовно:
– Хлопці, ви що, вар`яти!?
На той момент ми вже знали це діалектне слівце, і згодом, коли всі разом пройшли до кімнати і сіли обговорювати ситуацію, що склалася, ми відчули себе дійсно вар`ятами. Тобто, особами досить сильно несповна розуму. По-перше, до села Вербовець під Косовом, куди ми слали телеграми, від Франківська діставатися дві години. Поети в реальному житті зустрічаються і активно спілкуютья лише на літературних вечорах. По-друге, розмову про презентації по Україні вони сприйняли тоді не дуже серйозно – атмосфера та принцип „комсомольських зборів” трохи насторожила митців. По-третє, нині таки вихідний день, і навіть при бажанні нікого не зібрати на презентацію. Пояснивши це, Степан Процюк підбив підсумок багатозначною фразою: “Буду курити цигарку і думати”, тицьнув нам чорно-біле фото, на якому сам Процюк і невідомий нам не лише по текстах, а навіть зовні поет Петро Мідянка сиділи підпилі і по-братерськи обіймалися.
Цигарку Степан викурив не даремно. В будь-якому разі ситуацію треба якось рятувати. Раніше, ніж завтра жодних заходів ужити не вийде. Завтра звичайний робочий день, у викладача Процюка дві пари. Одна – для вчителів, котрі з`їхалися з району на курси підвищення кваліфікації, друга – серед студентів. Практика проводити замість занять літературні читання набула в Франківську значного поширення. Живе спілкування з літераторами цілком можна сприймати як практичне заняття. Поки – селимося в готель і думаємо, як з найбільшою користю для себе провести цей день.
План дій підказав знову Процюк. Після традиційної чарки за зустріч він запропонував піти в гості до Юрія Андруховича, Патріарха відомої, а в певних колах навіть культової літературної групи „Бу-ба-бу”. Нещодавно Юрій Ігорович отримав квартиру, телефону там, звісно, нема, але Процюк знає телефон батьків. З готельного номера він передзвонив, представився, пояснив ситуацію і дізнався більш точну адресу колеги. А також зайвий раз переконався, що письменник цей день проводить вдома.
Дізнавшись, що ми збираємося в гості до Андруховича, Жадан дещо збентежився. Для нього цей письменник тоді був і дотепер лишився навіть більше, ніж культовим. Він вважав Андруховича своїм вчителем, тому не міг уявити, як це можна – просто так завалитися без попередження та ще напідпитку до свого кумира. Вживши нову порцію горілки, Жадан категорично заявив, що хай хто як хоче, а він особисто до зустрічі з Патріархом не готовий і не може собі дозволити в такому вигляді і за таких обставин заявитися додому до живого класика. Після того усамітнився в готельному номері і попросив не турбувати його до ранку.
В гості до вчителя та літературного батька Сергій Жадан таки завітав. Приїхавши трохи пізніше з якоюсь оказією до Івано-Франківська, він набрався мужності і поїхав знайомитися з Юрієм Андруховичем. Але вийшло так, що завітав він у не дуже підходящий момент: письменник саме перебував з ранку не в доброму гуморі, бо напередодні чи то сам ходив до когось у гості, чи навпаки – приймав гостей. Одним словом, тримався перед прихильником таланту з максимальною для вихованої людини „після вчорашнього” ввічливістю та приязню. Жадан, навпаки, дуже переживав потім, що завітав невчасно, запросив Андруховича в березні на „Авангард Фест” і зіжмкав візит, поспіхом відкланявшись.
Отже, лишивши нашого супутника в готелі, ми разом з Степаном Процюком поїхали на околицю міста, де в новому будинку отримав квартиру Андрухович. По дорозі ми випили каберне, а, відчуваючи, що починаємо вибиватися з графіка, похапцем придбали в районі залізничного вокзалу пляшку горілки з рук. До самого помешкання родини Андруховичів Степан переживав, чи не всучили нам якоїсь гидоти.
З реакції Патріарха на появу незваних гостей ми зрозуміли – такі події для нього не новина. Поцікавившись, що ми вже сьогодні пили, він зробив висновок: “Непоганий композит”, і поки готувалася закуска під горілку, запропонував розім`ятися сухим вином, яке знайшов у себе в барі. Запам`яталися оригінальні чарочки: у формі маленьких діжечок. Далі пішла пляшка горілки, причому всі погодилися – горілка пристойна. Господар сходив до сусідів і позичив у них ще пляшку, бо нічні магазини та кіоски дев`ять років тому вважалися великою розкішшю не лише для околиць Франківська, а навіть для київських “спальних” районів.
Про що саме говорили кілька годин не так уже й важливо. Обговорювали якісь загальнолітературні теми. Упорядник антології “Молоде вино” залишив господареві автограф. Виявилося, що місцеві літератори дуже шанують невідомого нам Петра Мідянку як митця. Зранку ми бачили його на фото з Процюком, а ввечері Андрухович презентував нам по збірочці поета з прізвищем плазуна. Ще, здається, слухали музику, конкретно – пісні групи „Плач Єремії” на слова сучасних поетів, у тому числі – господаря дому. Допивши другу пляшку горілки, заполірували ще раз “сухариком” і почали прощатися. Уже в готелі ми купили в барі ще горілки, зачинилися з Процюком в номері і спробували поспівати, але покоївка, прибігши на голоси, попросила нас цього не робити.
На ранок Степан Процюк, якого друзі називали просто Штефко, довів свою небайдужість до літературного життя. Не останню роль у його активності відіграла, як ми думаємо, його особиста причетність до проекту “Молоде вино. Антологія поезії”. Читання для вчителів пройшло на диво успішно. Більше того – педагоги мали при собі гроші і охоче купували книжки кожен для своєї школи. А одна вчителька взагалі впізнала серед двадцяти авторів свого учня – вихідця з Івано-Франківщини Руслана Фуфалька. Студентська публіка виявилася не менш вдячною. Читаючи перед ними, Жадан видерся з ногами на лавку. Вочевидь, студенти собі не могли дозволити подібного, тому зустріли цю витівку бурхливими оплесками. Шанувальники, а особливо – шанувальниці поетичного слова заради автографів спустошували свої гаманці, розвантажуючи таким чином нашу сумку. Потім Жадан розповів, як Штефко відкликав його в бік і промовив: “Старий, ти маєш добрі тексти”.
В той самий день відбулася ще одна знакова зустріч – Штефко познайомив нас із поетом та радіожурналістом Любомиром Стринаглюком, котрого далі ми звали просто Любчик. Одним словом, перед тим, як завантажитися на поїзд, всі домовилися: нинішню поїздку слід вважати успішною розвідкою боєм. Наступного разу франківці підготуються серйозно і вийде ударний та набагато результативніший захід. Із залученням преси та радіо. Але планувати велику акцію слід не раніше лютого наступного року, коли зацікавлена студентська публіка повернеться після канікулів на навчання.
Наступний розділ дасть зрозуміти: час між презентаціями даремно не витрачався. Ми обросли новими знайомствами, котрі надалі допомогли нам організовувати успішні “гастролі” і розширити їхню географію. Заодно виколисали й нову видавничу ідею – адже не будеш гастролювати все життя з „Молодим вином”, а згортати перспективну, цікаву і корисну справу зовсім не хотілося.
