1995 рік. Лауреати „Гранослова”. Сергій Пантюк. Падіння письменника. Підступність поета Миколи Гриценка. Півкоролвства за прозаїка..
Вийшли перші книжки, ТА “500” регулярно публікувала добірки молодих авторів у “Літературній Україні”, та й смолоскипівські імпрези далися взнаки. Наприкінці 1994 року в “Літературній Україні” вийшла стаття М.Розумного “Під колесом”, що являла собою відповідь на статтю голови СПУ Юрія Мушкетика “Колесо”, досить критичну стосовно нового покоління літераторів і їхніх творчих пошуків. Відповідь голови ТА “500” виконала роль своєрідної програмної заяви про наші принципи і погляди на літературний процес.
Словом, Спілка нас помітила, і, як стало видно, не на жарт стурбувалася таким несподіванним для себе відгалуженням літературного життя. До чергового вручення молодіжної премії “Гранослов” на початку січня 1995 року була приурочена своєрідна нарада керівництва СПУ з представниками молодіжних угруповань. Виглядало, до речі, так, що подібні угруповання є скрізь, тільки не в Спілці, з її менторськими традиціями і застарілими ієрархіями. Треба віддати належне енергії й політичному хисту тодішнього керівника кабінету молодого автора СПУ Валентини Запорожець. Її зусиллями Спілка отримала власну, хоч і поспішно створену молодіжну асоціацію “Гранослов”. Рішення було знайдене геніально просте: усі, хто отримав премію, автоматично стають членами асоціації. Представляв новостворену спільноту улюбленець пані Валентини чорнявий здоровань із Чернівців Сергій Пантюк.
Виступив Сергій на нараді стримано, обережно, очевидно, відчуваючи двозначність ситуації й відведеної йому ролі. Розумний говорив теж без пафосу, але по обличчях секретарів СПУ було видно, що говорив аж надто неприємні для них речі. Суть виступу зводилася до простої тези: літературне життя вже пробудилося поза Спілкою, і якщо Спілка не сприйме цієї данності, не почне змінюватися й співпрацювати з новими силами, то вона опиниться на узбіччі літературного процесу.
Коментар Максима Розумного:
Щось подібне довелося мені повторити через вісім років – на аналогічній нараді, де обговорювалися взаємини НСПУ й новоствореного Форуму творчої молоді. Але, на жаль, ішлося вже не про перестороги і прогнози, а про доконаний факт.
На “Гранослові” зустрілися лауреати 1995-го і попереднього років, які отримували вже новенькі авторські збірки. До першої категорії належав відомий нам Сергій Жадан, а серед другої переважали значно менш знайомі нам на той час імена літераторів з різних регіонів. На саму церемонію нагородження ми прийти не змогли з різних причин, але відразу після вручення зустрілися в СПУ, аби продовжити спілкування в неформальній обстановці. Для цього й були запрошені на верхній Печерськ, де Спілка поселяла гостей у якомусь відомчому готелі чи гуртожитку. Жадан зустрів радісною і водночас розгубленою фразою: “Я читав стіхи!” Вже тоді виконувати вголос власні вірші в стінах СПУ не для всіх вважалося честю, швидше навпаки – формальність заходу викликала підсвідомий спротив. Принаймні так ми пояснили для себе стан Жадана та інших незнайомих нам митців, котрі рухалися морозними київськими вулицями в одному напрямку з нами.
Пляшка горілки, звичайно, чекала свого виходу на сцену в сумці Кокотюхи. Ми підозрювали, що п`янка буде загальною. Принаймні, лауреати перебували у піднесеному настрої. Керував основним їхім гуртом вже знайомий Розумному і невідомий Кокотюсі високий бородатий чоловік з кульчиком у вусі, що остаточно робило його схожим на цигана. Сленг цього незнайомця теж дивував і смішив одночасно. Наприклад, зажадавши справити малу потребу, Пантюк голосно запитав присутніх:
– Де тут можна келдиша посушити?
Від присутнього в компанії Ярослава Ороса, досить відомого в київських письменницьких колах літератора, що славився своєю симпатією до аріїв і навіть наділяв їх у творах всілякими чеснотами, ми дізналися деякі подробиці про Пантюка. “Як я люблю дивитися, як він б’ється!” – фраза Ороса давала великий простір для домислів і уяви. Між собою митці познайомилися, вочевидь, давненько. Бо називали один одного на новомодний „українофільський” манер Орісом і Пантіком, відповідно. Коли ми нарешті визначилися з місцем, де почнемо бенкетувати, кількісним складом учасників і наявним алкоголем, то вийшло чотири пляшки горілки на сімох її шанувальників.
Авторський коментар (Андрій Кокотюха):
– Що мені тоді стукнуло в голову – не знаю. Сидимо, випиваємо, балакаємо на різні відсторонені теми. І тут Орос піднімається і починає говорити тост, який переростає у невеличку промову. Перед тим він пояснював, як на Закарпатті називають чоловічий статевий орган. Виявляється, там на нього кажуть „уд”. Помова теж не носила якогось конкретного характеру. Здається, письменник черговий рай вів щось про аріїв. Мені раптом захотілося забрати з-під нього стілець, що я обережно зробив на очах у публіки, яка в передчутті розваги помітно ожила. Пожвавлення за столом Ярослав Орос сприйняв як реакцію на його розгорнутий тост, тому простягнув уперед руку, кілька разів вигукнув: „Нех жиє!”, випив і сів на порожнечу. З шести горлянок вибухнув регіт, але дуже скоро товариство зрозуміло дві речі. Я не повинен був цього робити, або принаймні не з Оросом. А всі інші не мали права реготати, а мусили натовкти мені пику за негідну витівку. Письменник образився не на жарт, рвучко підвівся і розпачливо запитав: “Оце ви, сволота, все бачили і нічого не сказали? Отаке ставлення? Та пішли ви всі на хер!”, після чого ображено почав збиратися. Довелося ще вибачатися перед ним мало не на колінах, визнавати хором загальну неправоту, а потім – мою персональну. Лише після цього конфлікт залагодили, Орос повернувся за стіл, випили мирову. І тут горілка закінчилася.
На Печерську і зараз проблематично знайти зручне місце, де можна о будь-якій порі купити спиртного і закусок. Інфраструктура елітного району столиці вочевидь не передбачає захаращення його нічними міні-маркетами. А взимку 1995 на вулиці Бастіонній, де ми опинилися, знайти алкоголь не видавалося можливим. До того ж бабця-вахтерка не хотіла випускати підозрілих осіб за межі гуртожику після десятої години вечора. Після тривалого обговорення ситуації, що склалася, Кокотюсі спала на думку ідея збігати до станції метро „Дружби народів”, де в переході є кіоск, а в ньому – літрові пляшки “Распутіна”. За його розрахунками, до метро бігти не так вже й далеко. За компанію визвався пробігтися Пантюк. Аби не дратувати бабцю, ми сказали, що хочемо подзвонити, а службовим телефоном вона тадиційно скористатися не дасть. З цим аргументом вахтерка погодилася. Ми не вдягнули верхнього одягу почасти для натуральности, почати для страховки – хай спробує не пустити з морозу молодих людей у самих светрах. Ну, і все ж таки гінців зігрівало переконання, що бігти таки дійсно не далеко.
Станція метро виявилася далі, ніж думав Кокотюха. Навіть бігом на січневому морозі вони дісталися туди хвилин за п`ятнадцять. Годинник саме показував рівно одинадцяту вечора, і кіоск щойно зачинили. Причому на наші жести продавці цинічно не звертали уваги, а ми ж просили лише продати нам одну пляшку горілки, навіть показували гроші. Бородаті Распутіни глузливо підморгували нам з етикеток. Так і не поселивши людяність в зашкарублі серця продавщиць, Кокотюха і Пантюк повернулися змерзлі та з порожніми руками. Здавалося, вечір зіпсований остаточно.
Увесь цей час у куточку тихенько сидів і хитро мовчав поет із Сум, так само лауреат “Гранослова” Микола Гриценко. Коли народ тільки починав обговорювати проблему нестачі горілки, він навіть брав активну участь в розмові і не зупинив колег, котрі, ризикуючи здоров`ям, вискочили на мороз лише у светрах та джинсах, аби задовольнити потребу творчих людей у додаткових грамах алкоголю. Остаточно переконавшись, що мистецька компанія масово зажурилася і навіть найбільш моторні та метиковані опустили руки від безвиході, Микола Гриценко урочисто витягнув з сумки пляшку горілки і в повній тиші поставив її в центр столу, після чого ступив крок назад з виглядом переможця.
Хоча ефект виявився вражаючим, вдячності від товариства поет, попри всі сподівання, не дочекався. Першими на нього накинулися найбільш постраждалі Пантюк з Кокотюхою. Ярослав Орос погодився: хоч Микола і приховав завбачливо пляшку, яка виявилася як ніколи доречною, тим не менше, його вчинок за підступністю перекриває навіть бешкет Кокотюхи. З цього Гриценко зрозумів: його маневр, попри все, мав успіх, і повторював цей трюк на нашій пам`яті кілька разів. Причому в кожному окремому випадку божився, що цього разу пляшки таки дійсно в ничці немає. З появою по всіх населених пунктах України (крім київського елітного Печерську) широкої мережі нічних магазинів трюки Гриценка втратили свою актуальність.
Спільні зусилля митців за столом і навколо нього нарешті дали очікуваний ефект, теми літературні й побутові остаточно змішалися в головах присутніх, і коли хтось промовив історичну фразу “Я не знаю, хто цей “Білий”, і кому він “налив”…” (малась на увазі назва дебютної збірки Миколи Гриценка), то всі одностайно вирішили, що підсумок зустрічі підбито і його можна вважати позитивним. Злилися дві стихії, які насправді виявилися чимось назагал однорідним.
А тогочасна поразка Кокотюхи й Пантюка не просто зблизила нових знайомих, а взагалі була першою й останьою в історії їхнього спілкуваня. Відтоді, коли вони йшли за горілкою, то завжди її приносили.
А Творча Асоціація “500” стояла перед новим видавничим проектом. Форма антологій виявилася оптимальною, до певної міри, навіть, перевіреною часом. Тепер ми впряглися у важчого воза. Важче було розшукати прозаїків. Ідея упорядкувати на хвилі розголосу довкола “Молодого вина” прозову збірку могла накритися вже від самого початку. Виявляється, пристойних прозаїків віком від 18 до 35 років серед українських літераторів надзвичайно мало. До того ж, на відміну від поетів, прозаїки в своєму загалі тримаються осторонь всіляких тусовочних акцій, та й взагалі часто не мають поняття про сучасний український літературний процес і його культові та знакові постаті. Творчих вечорів, де б збиралися саме прозаїки, не проводиться й досі. Зрештою, проза – не сценічний жанр, і її важко сприймати на слух. Тоді як поезія (не без нашої участі) набувала все виразніших “естрадних” атрибутів.
Отже, антологія молодої прози була поставлена як нова мета. Одночасно директор „Смолоскипу” поділився своїми черговими планами: влаштувати в травні 1995-го перший всеукраїнський семінар творчої молоді в Ірпінському Будинку творчості СПУ.
Традиції та монопольне право проводити подібні збіговиська молодих письменників до того часу мала тільки Спілка письменників. У 60-70-их роках Ірпінь переживав зоряні часи. Важко знайти сьогодні українського літератора, котрий тоді не відзначився в Будинку творчості і не напився там хоч раз. Маститі письменники розповіли про “стежку Хо Ши Міна” – так вони охрестили протоптану навпростець через сосняк доріжку від корпусів до найближчого гастроному. З другої половини 80-х традиції потроху почали сходити нанівець через брак відповідних коштів. Хоча на початку 90-х дещо відродилося.
Осип Зінкевич відвідав спілчанський семінар 1994 року, в якому не сподобалося менторство старших і пасивність “семінаристів”. Директор “Смолоскипа” вирішив знайти в українській громаді меценатів і вдихнути в Будинок творчості нове життя. Семінар стане логічним продовженням вручення вже традиційних нагород “Смолоскипа”. Його організацію та проведення мала взяти на себе в основному Творча Асоціація “500”. Так буде тривати п`ять наступних років.
Відбирати часників травневого семінару і заодно вишукувати прозаїків, котрі справді були на вагу золота, ми планували вже під час найближчих літературних “гастролей”. Через склад авторів нової книжки могла початися війна... Але про все це у наступному розділі.
