Львів–Івано-Франківськ–Чернівці. Роман Скиба. Жадібний львівський мент. Обурення Процюка. Перша розборка прозаїків. Це вагоме і багатозначне слово – „старий”. Чернівецькі проблеми. Василь Кожелянко. Екзот.
З метою розумної економії фінансів „Смолоскипа” ми від самого початку планували “гастрольні” поїздки так, аби за один раз охоплювати відразу кілька міст, розташованих на карті України не дуже далеко одне від одного. Це справді дешевше та економніше навіть по часу, аніж гасати туди-сюди з Києва. Враховуючи, що на Західній Україні завжди існували більш сталі традиції проведення постійних літературних акцій, ми саме тут, в першу чергу, сподівалися знайти числену та вдячну публіку. У нас особисто не було прямих контактів з літературним Львовом. Франківці готувалися серйозно. А огранізацію в Чернівцях узяв на себе Роман Кухарук, частина біографії якого пов`язана з столицею Буковини. Про цю особу ходили неоднозначні чутки й оцінки його людським якостям давалися в основному негативні. Та ідея залучити Кухарука до спільної роботи належала в основному Максимові Розумному. Чим це обернулося вже наприкінці року, розповімо окремо і настільки докладно, наскільки взагалі слід переповідати повчальні історії.
Зі Львовом з першого заходу вийшла промашка Єдиним відомим нам митцем, що організовував в масштабах міста Лева літературно-мистецькі акції, був поет, він же – Прокуратор Бу-ба-бу Віктор Неборак. У телефонній розмові з Максимом Розумним він на прохання допомогти відповів буквально наступне: „А львівські автори в антології є? Якщо немає, то про що тоді мова?” Але якраз у той час ми дізналися про широку діяльність іншого львівського митця, засновника Лір-Арт-Клубу й Сіренького Котика в одній особі, поета Романа Скиби. Переговори велися по телефону, але не з самим Скибою, а з довіреною особою – Іринкою Старовойт. Це спілкування було настільки успішним, що у Львові разом з цими двома непересічними особистостями нас чекала феноменально широка і добре зрежисована програма. Втім, початок виглядав дещо насторожуюче: обвішані пачками книжок молоді митці ланцюжком пробираються вузькими львівськими хідниками по щиколоку в снігу й воді. Потім вони розкладаються циганським табором під дверима аудиторії, де вже почалася лекція: вимушене ходіння гуртом, коли шість-сім чоловік чекають одного, якому приспічило або цигарок, або пива, лишаються й досі найменш приємною частиною будь-якої мистецької гастролі. Митці не люблять чекати один одного, але ще більше вони не люблять собі в чомусь відмовляти.
Крім Кокотюхи, Розумного та Руденка презентувати антологію вирушили Вікторія Стах разом з коханим чоловіком Михайлом Бринихом, на той час – її колегою по журналістській праці, – згадуваний вище Кухарук і досить екзотична особа – Віталій Квітка. Пропонувалося їхати практично всім учасником антології. У кожного виявилися свої справи, окрім Квітки, який мав на цей свій перших вихід з андеграунду власний погляд і власні плани. Реалізації останніх не перешкодили розбиті окуляри, хоч недовірливо примружені очі й додавали без того оригінальній зовнішності митця певної загадковості.
Отже, з поїзда ми вирушили прямо на бал, тобто – на ранкову зустріч із студентами Львівського державного університету. Своєю лекцією заради поважної нагоди зустрітися з молодими поетами поступився живий класик української прози Роман Іваничук. Вже коли ми розклали книжки, помітили зникнення Стах і Бриниха. Вони справді трошки відстали від загального гурту. Дуже скоро молодята знайшлися десь у надрах першого поверху. Ні, вони зосім не заблукали. Примостившись десь перекурити, парочка стала жертвою чергового міліціонера. Виявляється, менти стежили за порядком у стінах вищого навчального закладу і відловлювали злісних порушників заборони на куріння. Такими й виявилися київські гості.
Страж порядку не обмежився зауваженням і вимогою загасити цигарки. Якби він просто пояснив митцям, що в приміщенні Львівського університету курити заборонено, вони б напевне прийняли діючі правила як належне. Ми припускаємо, що поети, навіть, вичавили б із себе слова вибачення. Та оскільки місто Львів і дотепер декларує власну бідність і відсутність грошей не лише в міському бюджеті, а й у персональних гаманцях городян, не дивно, що працівник міліції зажадав від гостей фінансової компенсації. Навіть якби в київських митців водилися зайві купони (грошові одиниці, котрі ходили на території України в період фінансової кризи – авт.), вони б не поспішали поділитися ними з ментом. Але зайвих грошей, тим більше в чужому місті, кишені молодих літераторів аж ніяк містити не могли. Міліціонер вирішив не відпускати полонених без штрафу, полонені почали голосно скандалити, тут наспіла решта учасників презентації і буквально викупили молодят.
Продовження історії підтверджує тезу про те, що галицькі менти суворі, але справедливі у випадку, коли справа може дійти до суспільного розголосу. Не встигла ображена Вікторія переповісти студентам історію власного оштрафування (з цього, власне, почався наш виступ), як з теаральним ефектом відчинилися двері аудиторії, й до неї увійшов збентежений працівник правоохоронних органів і під бурхливі оплески присутніх тицьнув гроші розпашілій поетці. Зрозуміло, що інтрига виконала свою роль, і надалі презентація анотології “Молоде вино” в університеті пройшла на “ура”, та й книжки купувалися досить пристойно.
Мала успіх і вечірня акція в приміщенні львівської Спілки письменників. Крім гостей і самого Скиби, свої вірші читали на диво багато молодих львівських обдарувань, з який потім виросло чимало лауреатів різних конкурсів і фестивалів. На захід прийшли окремо один від одного, а відтак досить скоро залишили залу Віктор Неборак і Володимир Цибулько. Останній саме переживав “львівський” період своєї творчості. Літературний вечір традиційно перейшов у фуршет з горілкою. Товариство нам склав і Назар Гончар, і соліст “Мертвого півня” Михайло Барбара, а Оля Онишко запросила М.Розумного наступного дня записатися на “Радіо-Люкс”.
Врешті, збуджені першим успіхом “молодовинівці” дісталися гуртожитку, в якому планувалося переночувати. Вже по приїзді митці відчули підступність слави, яка змушує людину забути про насущне, а саме про необхідність купити собі на вечір хліба. Не надто складна за інших умов проблема, раптом виявилася нерозв’язною. Гуртожиток був замовлений мамою Іринки Старовойт і, здається, його мешканці переважно були студентками якогось технікуму. Пильна і вперта вахтерка забороняла нам не лише залишати гуртожиток з метою пошукати хлібця, а навіть виходити з відведеної кімнати. Ми по черзі вмовляли бабцю принаймні позичити нам хлібчика з власних запасів. Це майже вдалося, але в критичний момент з кімнати вискочив нетверезий Квітка, кинувся до посту вахтерки з криком: „Я – поет Віталій Квітка!” і висловив вимогу негайно забезпечити його хлібом. Вся дипломатія була зведена нанівець. Вмовляння довелося починати спочатку. Розтопити професійну кригу своїм красномовством нам вдалося з другої спроби: остерігаючись другого виходу Квітки, бабця таки знайшла десь черству чвертку омріяного хліба, і досвід підказував їй не дуже вірити палким запевненням: “Ми завтра віддамо!”
Наступного дня по обіді сунемо на Франківськ. Учасників презентації поменшало – Стах і Бриних поверталися зі Львова до Києва, того вимагали справи. Зате до гурту додався новий, він же – старий знайомий Любомир Стринаглюк. Так сталося, що він саме був у Львові й одночасно з нами повертався додому. Кілька годин до Франківська пролітають в товаристві кількох пляшок горілки досить швидко. На вокзалі нас зустрів Степан Процюк. Побачивши серед тих, хто приїхав, Кухарука, він обурено промовив, звертаючись ні до кого і водночас маючи надію, що буде почутий якомога більшою кількістю присутніх.
– Це вже переходить всякі межі!
Несподіваною така реакція на фігуру Кухарука для нас не була: значна частина літераторів спілкувалася з ним ще в студентські часи, коли всі вони вивчали філологію кожен у своєму університеті і починали знайомити один одного з першими своїми поетичними текстами. Сам Кухарук, відгукуючись про колег, у своїх відгуках і характеристиках був далеким від стриманості й дипломатичності. До того ж, Кухарук вважався автором “страшної” статті в Пост-Поступі “Вінок на могилу Бу-Ба-Бу”, а отже найголовнішим ворогом хрещених батьків “Нової дегенерації” (передмову до першої збірки літгурту написав Юрій Андрухович). І хоча Любчик намагався привернути увагу Процюка до інших виявів нетолерантності, якими відзначався в потязі, зокрема, запеклий і невиправний іроніст С.Руденко, але Штефка турбувало інше. Приймати Кухарука в Івано-Франківську – це було вже справді занадто.
Дивно, але головний конфлікт виник зовсім з іншої причини – через місце в новій антології ТА “500” “Тексти”. Перелік авторів майбутньої прозової збірки на той час майже сформувався. Добір був тривалим і багатоступеневим. Від самого початку упорядники мали в папці лише кілька оповідань. Цього виглядало замало не лише для серйозної книжки, а навіть не вистачало на обсяг повноцінної брошури. Згодом список авторів поповнив Кухарук, передавши для антології, окрім свого оповідання, ще десяток текстів своїх знайомих прозаїків. Це дало йому підставу поставити своє прізвище серед упорядників. Автори були різні за віком, тексти – приблизно однієї якості.
Коментар Максима Розумного:
Діяльність ТА “500” розгорталася не у вакуумі, а, можна сказати, на хвилі літературних рухів того періоду. Практично в один час разом з першими проектами ТА стартували акції С.Жадана у Харкові, Р.Скиби у Львові, вийшли перші книжки чернівчан В.Кожелянка і С.Пантюка, а також збірка “Нової дегенерації” в якості додатку до франківського журналу “Перевал”. Рівно через тиждень після офіційного утворення ТА “500” Роман Кухарук заснував у Спілці письменників літстудію “Око”, навколо якої став гуртуватися творчий люд переважно з університетського філфаку. Але серед доданих Кухаруком до складу “Текстів” авторів були й люди, дещо старші від нас. Більшість із них стали відомими прозаїками.
Далі, дізнавшись про формування збірника молодої прози 90-х років, стосик малоформатної прози підкинув і Степан Процюк. З “Нової дегенерації” він виявився єдиним, хто запропонував не лише зразки власної творчості, а й тексти невідомих нам тоді колег. Серед них – короткі оповідання свого колеги Євгена Барана, так само кандидата філологічних наук і викладача Прикарпатського університету (тоді ще – педагогічний інститут). Потім струмочки текстів потекли з різних джерел, концепція книжки формувалася стихійно через строкатість літературного матеріалу. Тому станом на кінець лютого кожен з упорядників визначив, які тексти точно слід вилучити зі змісту, не зашкодивши якості антології в цілому. Навіть при наявності доволі пухкенької теки ми відібрали спочатку кращі твори, потім – найліпші з гірших. Застосували метод таємного голосування. Діяли просто – кожен з упорядників оцінював кожний з текстів, ставлячи або „+”, або „-„. При цьому кожен орієнтувався на власні смаки і уявлення про внутрішнє наповнювання майбутньої антології. Якщо в підсумку думки збігалися, або виходило три „плюса” проти одного „мінуса”, текст приймався однозначно.
І вийшло так, що до так званих “відходів” потрапили новелки Євгена Барана. Цим ми порушили головний принцип упорядкування антологій та формування авторів кожного конкретного українського літературного видання, який можна сформулювати наступним чином: “гарний (свій!) хлопець – треба друкувати”. Серед вітчизняних літераторів вважається нормальним, коли твори, надані приятелем, не рецензуються й не обговорюються, а даються до друку гамузом. Ми намагалися зламати цю традицію. Тож, у Франківську нам світила найбільш делікатна і невдячна місія – пояснити колегам причину вибракування творів Барана. Бо сам він не мав жодного сумніву, що ті кілька новел будуть у книзі. А ми, ясна річ, нікого ображати не хотіли, а навпаки, сподівалися підтримувати ділові й творчі стосунки надалі.
Розмова, котра нагадувала ходіння по натягнутій линві, відбулася в коридорі гуртожитку на вулиці Сухомлинського, де мешкали Степан та Євген, і в якому домовлено за нічліг для нас. Ми для красномовства і переконливості перед тим ще трошки випили. Наші співбесідники зустріли новину спочатку розгублено (як це так?), а потім – обурено (як ви можете!). Не пригадуємо, чи загладила провину обіцянка видрукувати один з текстів Барана в “Літературній Україні” на спеціальній сторінці, котру редактор Василь Плющ виділяв ТА “500” для представлення нових імен. Але, здається, врешті-решт домовилися, що зміст книжки справді ще сируватий, ми переглянемо позиції, бо хто знає – раптом ми погарячкували. Причому коли вже розійшлися хто спати, хто далі пити, у розмовах проскакували дійсно непевні нотки: “Може, дійсно ми – не судді?”
Поки тривала ця вся дипломатія, Штефко помітно нервувався. Але справа була не лише в літературній долі його колеги, але і в сімейному гніздечку, де, двома поверхами вище несподівано вирішив залишитися під приводом чаювання поет Віталій Квітка. Наодинці з дружиною Процюка. Через деякий час поет повернувся, взяв Степана за плече і повів убік: “Ходімо, поговоримо...”
Далі з упорядкуванням та виданням антології “Тексти” справи йшли ще складніше, аніж свого часу з “Молодим вином”. Про драматичні події довкола неї ще буде час розповісти. В цьому розділі слід лише сказати, що новели Євгена Барана таки увійшли в книжку. Що більше він саме художніх творів не писав, а коли й писав, то нікому не показував. Що тепер Євген Баран – знаний літературний критик, вдячний читач буквально кожного новодруку, що проростає на ниві української художньої літератури, навіть якщо книжечка виходить у якій-небудь Задрючінській районній друкарні. Що він, зрештою, автор кількох книжок критичних рецензій та відгуків на тексти, написані та видані українськими письменниками в період “після 1991 року” й активно продовжує ці рецензії продукувати. А ще Євген Баран нині єдиний в українській літературі “процюкознавець”...
Наступний день пройшов за звичною схемою “зустріч перед студентами – літературний вечір у Спілці”. Відвідини Євгенового семінару на п’ятому курсі філфаку лишили по собі подвійне враження. На парі сиділи 6-7 дівуль, які вже, по всьому видно, втратили надію вискочити заміж до розподілу на працевлаштування і слухали малолітніх геніїв з виразом втоми й іронії в очах. Поети вирішили відповісти їм аналогічною монетою і стали читати найбрутальніші тексти, які тільки могла собі дозволити українська література тої пори. Дісталося й викладачеві. Квітка, сівши за стіл, почав здалеку: “Ось тут ваш викладач говорив... До речі, як ваше прізвище?”– раптом звернувся до спантеличеного Є.Барана. І то була загальна тональність “вечора поезії”.
Спокій і звичний плин вечірньої презентації порушили дві події. На одну франківці підсвідомо чекали, бо звикли до неї. Мається на увазі поява в самий розпал читань не зовсім тверезого поета Ярослава Довгана, котрий скоромовкою прокричав: „Полюби сім куль в нагані!” і перебив Кухарукові процес декламації текстів. Після того останній, обірвавши строфу на півслові, відмовився виступати далі й ображено сів. Здається, це сподобалося господарям.
Друга подія відбулася як наслідок першої: Віталій Квітка почав читати свою поему про князя Ігоря, перенасичену матюками й сіроміцтвом. Як він пояснив згодом, це була своєрідна помста, такий собі ляпас громадським смакам. Наслідки виявилися для нього несподіваними – після вечора двоє дівчат виявили бажання познайомитися з ним. Коротко перепитавши шанувальниць, – “Бухло є?” – Квітка роздобув пляшку шампаського і цілком серйозно напросився до однієї з них у гості. Нас це влаштувало – адже на п`ятьох у нас виходило чотири ліжка. Два ми зсували і спали втрьох. Третє місце на “ложі” якраз і призначалося Квітці, який вночі крутився і шалено хропів.
Загальної пиятики після презентації не планувалося. Ідея і далі спілкуватися вузьким колом належала Процюкові як організатору заходу. Але в останній момент він змінив свою думку.
Коментар Андрія Кокотюхи:
– Штефко відкликав мене в бік і обережно повідомив: “Старий, прийшли митці”. Це означало – знакові постаті франківського літературного середовища не пробачать організаторам, а заодно й гостям, якщо разом з ними не вип`ють. До речі, однією з цих творчих особистостей виявився відомий тепер автор літературно-фантастичного твору під загальною назвою „Станіславський феномен” Володимир Львович Єшкілєв. Спільною касою розпоряджався я, тож мені і випадало викроїти з неї кошти на алкоголь. До найближчого гастроному мене провів Любчик.
Діалог, який відбувся в гастрономі, вже на ранок став класичним зразком лаконічності в стосунках двох людей, котрі розуміють один одного з післова.
Кокотюха: – Треба, мабуть, взяти хліба.
Любчик (показуючи рукою в бік хлібного відділу, ствердно): – Старий!
Кокотюха (купивши паляницю) – Ковбаси теж якоїсь візьмемо.
Любчик (лишаючи це на розсуд колеги, непевно знизуючи плечима, показуючи рукою на гастрономічний відділ): – Ну, старий...
Кокотюха (з батоном ковбаси): – Беремо горілку.
Любчик (приємно посміхаючись, розводячи руками): – Стари-ий!
Кокотюха, закупивши до всього ще кілька плавлених сирків і міцний пакет, спаковує покупки. Любчик, допомогаючи йому і дивлячись на продукти, задоволено примовляє:
– Старий, старий, стари-ий...
У звертанні один до одного не лише письменники, навіть, не лише митці, більше того – далекі від середовища інтелігенції люди, переважно чоловіки, за давньою традицією вживають слово “старий”. Це тільки на перший погляд воно нівелює індивідуальність. Насправді “старий” – це щось, на зразок паролю. За подібною аналогією ведмідь Балу вчив хлопчика Мауглі”„Закону джунглів”: “Коли не хочеш буди з`їденим, варто лише сказати: „Ми з тобою однієї крові, ти і я!” Зі звичайного слова, котре чітко окреслює вік людини, “старий” розширилося до поняття, котре в залежності від настрою того, хто і на чию адресу його вживає, може відображувати різні відтінки: здивування, повагу, ненависть, скорботу, радість. За його допомогою можна робити оцінки людині чи явищу, повчати, хвалити, критикувати. Звернувшись до колеги “старий”, його тим самим можна напівофіційно визнати за свого. А можна навпаки – назвати неприємну людину “старим” лише один раз у значенні: „Так, старий, ніхто не робить”. Отже, словечко-паразит широко війшло в наш лексикон саме після повернення зі згаданих західноукраїнських “гастролей”.
Коли випивку і закуску принесли і розклали, виявилося, що горілки вистачає. Тоді, як продуктів, попри всі старання, виглядає дуже мало. Тим більше, що, за чутками, Ярослав Довган уже викликав з дому свого кума Юрія Андруховича і учасники імпровізованого банкету мусять стримуватися, аби залишити останньому не лише дещицю алкоголю. Коли всі вже розсілися, Довган так само традиційно скинув черевики, виліз на стола і прочитав кілька віршів, після чого міні-бенкет продовжився. З появою Андруховича загальна атмосфера суттєво не змінилася, хіба демонстративно перейшов до сусіднього кабінету Кухарук.
Одним із традиційних актів станіславіської пиятики, було взаємне читання віршів у стані легкого алкогольного сп’яніння. Керував процесом Я.Довган. Він звернувся до присутнього за столом Олега Гоцуляка: “Олеку! Прочитай віршика, якого ти мені присвятив...” – “Я сі встидаю!” – зреагував майбутній співавтор прозових творів В.Єшкілєва. Цей діалог неабияк потішив присутніх, особливо приїжджих, незвичних до тонкого галицького гумору східняків. Потім у поїзді ми не раз загадували фразу, яка поповнила наш запас ідіом, що зростав із кожною презентацією.
Наприклад, у Дніпропетровську нам запала фраза, яку постійно вигукувала кондуктор у місцевому трамваї: “Показывай!” Але це було трохи згодом.
Авторський коментар: (Сергій Руденко)
- Сцена із Довганом, який видерся на стола, мене вразила. Утім, коли мені сказали, що він - кум Юрія Андруховича, я зрозумів: “Що дозволено Юпітеру…” Це було перше моє знайомство з практично усіма представниками так званої “станіславської літературної школи”. Залишилося у пам’яті одне: їхня камерність. Мистці, як малі діти, тішилися текстами один одного, зверхньо ставилися до нас, говорили про вічне і розумне. Можливо, саме у цій галицькій зарозумілості і був феномен тієї самої “школи”.
До Чернівців ми їхали без Руденка – його справи покликали в Київ раніше. В самих Чернівцях ті, хто лишився, зіткнулися з доволі серйозними проблемами. І це було аж ніяк не на совісті приймаючою сторони, якою виявився голова місцевого студентського товариства “Запороже” Олег Хавич – знайомий ще з 1990-го року з Олесем Донієм. Це було просто харктерною рисою Чернівців, яке на той час ще не втартило статусу прикордонної, а тому особливо режимної території. Почати з того, що тут для нас забронювали готель на рівні мало не держадміністрації. Та навіть „дах” солідної установи не завадив черговій у готелі „Київ” відмовити в поселенні громадянинові без паспорта. Тепер важко пригадати, в кого з нас не знайшлося при собі головного документа. Хоча посвідчення особи були в наявності. Потім виявилося, що наступного дня на Київ немає чим виїхати – квитки на поїзд до столиці продані. Та приймаюча сторона запевнила: нам знімуть якусь „бронь обкому”, з готелем теж вдалося залагодити.
Сама презентація проходила в кафе “Автограф”, яке мало напівофійний статус мистецького. Перед самим початком у дверях виросла постать Сергія Пантюка. Розкривши обійми, він зустрів нас фразою:
– Я вашу юрту шатав! Ми будемо піть, алкогілики!?
Виступ гостей мав успіх. До слова традиційно були запрошені й місцеві знаменитості. А коли організатори та гості розсілися за столиками „піть”, Олег Хавич висловив нам конкретні претензії. Виявляється, він узяв на себе труд прийняти нас, бо „купився” на прізвище Вікторії Стах, досить відоме навіть за межами літературного кола через публікації в еротичному журналі „Лель”. А ми, такі-сякі, дозволили поетці не доїхати до Чернівців. Усе велося до того, що завтра перед від`їздом ми мусимо проставитися персонально йому, Олегові Хавичу.
Паралельно трапилася ще одна невеличка, хоча в масштабах мистецького кола дуже значуща пригода. В компанії чернівецьких митців до кафе завітав відомий тоді як поет Василь Кожелянко. Стану свого він не приховував, але мужньо тримався не лише на ногах, але й духом. Чернівці досі має статус прикордонного міста – поруч Румунія. Вісім років тому подібний статус означав заборону на розташування в центрі старовинного міста різних кіосків та магазинчиків, де після сьомої вечора (!) можна було б купити випивку. В ситуації, що склалася, Кожелянко нагодився дуже вчасно. За розповідями місцевих митців і зокрема Пантюка, Базіліо (так Сергій називав колегу) точно знає, де знайти горілку і таки знайде її о будь-якій порі, хоч з-під землі. Ми дружно скинулися, Кожелянко вирушив на алкополювання, прихопивши за компанію когось із знайомих поетів. Повернулися вони за якийсь час і принесли, крім горілки, сумну звістку: з трьох пляшок Василь примудрився одну розбити.
Історія мала своє продовження. Пантюк, або ж Сліва, як він іменував себе сам і дозволяв звертатися так до себе іншим, вирішив того вечора заночувати поза межами свого дому. Кожелянка тієї ночі десь зупинила міліція. Поет чітко назвав домашню адресу Пантюка. Його привезли туди і запитали заспану дружину Сліви, котра відчинила двері: “Ваш?” Впізнавши чоловікового колегу, вона ствердно кивнула, і вклала майбутню зірку нової української прози спати. На ранок заявився власною персоною Пантюк і влаштував бутафорський скандал, аби якось відвернути увагу від факту своєї ночівлі поза подружнім ліжком.
Останній день “гастролей” нам зіпсував Віталій Квітка. Домовившись із Пантюком, що вся тусовка обідає в нього, ми нарешті отримали з великими труднощями документи, котрі дозволяли нам зняти в касах броню на квитки до Києва, чесно запросили Хавича в кафе, куди за нами в обумовлений час підгріб Сліва. Далі діяли так – Кокотюха погнав на вокзал викупати квитки, Пантюк повів решту до себе заїдати горілку смаженою картоплею з грибами. Кокотюха заблукав, як він це практикує в західноукраїнських містах, тому нормально посидіти вдалося менше години. Квітка остаточно розслабився, чи просто увійшов у роль фавна (так ми іменували між собою мистця за звичку гасати голим по кімнаті), але насамкінець накинувся на присутню молоду місцеву леді, й став її взасос цілувати.
– Квітка, ти – скотина! – заявив голова ТА „500” Максим Розумний, коли ми вже їхали в таксі на вокзал. Більше з поетом до самого Києва ніхто не розмовляв і, звичайно, про його подальшу участь у “гастрольному” проекті навіть не йшлося. Не був свідком прощання у Чернівцях лише Роман Кухарук, який приєднався до нас уже в поїзді, привізши з дому якийсь різновид “пирогів”. До нього переважно й звертався Квітка, провокуючи на розмову: “Романе, ти – страшенно грубий! Грубіші від тебе тільки латиноамериканці.”
Коментар Андрія Кокотюхи:
Згодом поет трохи заспокоївся, почав навіть заходити до „Смолоскипа”, відвідував Ірпінь, приніс на конкурс товстенький рукопис, натякав на дивне ставлення до нього з боку організаторів поїздок. Дійшло навіть до того, що пан Зінкевич спробував отримати від нас щось на зразок пояснень: хто і чому ображає поета? Адже принцип “Смолоскипа” – бути добрим до всіх, тим більше, що його вірші спочатку ставляться в “Молоде вино”, визнаються кращими за тексти Ігоря Андрущенка, а потім їх автора починають з невідомих причин цькувати.
Того разу тему вдалося перемінити. А згодом допоміг, не розуміючи того, сам Віталій Квітка: на очі панові Зінкевичу потрапила його поема про князя Ігоря. На можливість її видруку, до речі, Віталій, як представник групи під назвою “Школа Вільних Мистецтв”, просив і навіть, здається, частково отримав якісь кошти зі “смолоскипівської” каси. І хоча згодом поет покаявся, директор “Смолоскипа” більше не повертався до питання про участь Квітки в молодіжних програмах видавництва.
Коментар Максима Розумного:
Так сталося, що паралельно я мав нагоду вивчити зсередини не лише літературно-мистецьке, але й журналістське, наукове, а згодом і політичне середовище. Тому можу порівнювати, спираючись, звісно, на суб’єктивні принципи і вподобання. Літературне товариство, попри очікування, виявилося в моральному плані наменш привабливим. І не стільки через описані, зокрема, і в цій книзі, різного роду “надмірності” й природну для творчої особистості неконтрольованість вчинків і реакцій, скільки через дріб’язковість та інфантильність різноманітних взаємних образ і просто традицію неблагородної поведінки. Якщо різного роду “тваринні” екстреми ще вдавалося зупиняти в зародку, то хвороблива амбіційність дедалі бiльше отруювала атмосферу нашого спілкування. Це призвело до того, що більшість персонажів даної оповіді сьогодні між собою перебувають або у відверто ворожих, або в холодно-дистанційованих взаєминах. Шкода, якщо ця обставина, всупереч об’єктивності часом впливає на характер оповіді…
Чергові “гастролі”, тепер уже в протилежний бік України, відбулися через місяць, у квітні. Пригоди під час вояжу описуємо в наступному розділі.
А тим часом (у березні того ж року) в Харкові відбувся черговий фестиваль “Авангард Фест”. Всього Жадан провів чотири Перших Всеукраїнських фестивалі авангардової поезії в Харкові, після цього проект припинив своє існування. Частково через те, що поетичні ресурси, котрі без натяжки підпадали під подібне визначення, вичерпалися вже під час другого. Того самого, на якому виступали Андрухович-Неборак та Андрусяк-Процюк. Досягнувши основної мети і прийнявши в рідному місті Патріарха Бу-ба-бу, Жадан два наступних весняних фестивалі провів на автопілоті. Не стільки заради власного задоволення, скільки за сталою (алкогольною?) звичкою.
Третій “Авангард Фест” відзначився великою кількістю митців і відповідною до складу учасників кількістю випитого, але через розмаїття літературних облич своє власне майже втратив.
Востаннє під фестивальною маркою Жадан запросив верхівку АУП разом з лідером гурту „Плач Єремії” Тарасом Чубаєм. Саме тоді, навесні 1997 року в Харкові на уламках „Авангард Фесту” ми заклали першу цеглину у фундамент чергового довготривалого проекту ТА “500” – поетичного фестивалю „Молоде вино”. Успішні переговори з Чубаєм про його участь у осінній акції забезпечили першому „Винові” як мінімум половину публіки. А це, за приблизними підрахунками, дві з половиною сотні глядачів... Та поки що від антології до фестивалю чекати три роки. Тому повернемося у весну 1995-го.
