Коли ніч закриває повіки місту, стає дуже темно та затишно. Темрява опускається на душі дерев, огортає нічним спокоєм сонні вулиці. Зникають погляди будь-чиї, навіть наглядачів. Замість сотень буденних залишається один, проте сильніший та містичніший за інших. Про нього стільки сказано, написано і вигадано, та ніхто не зміг наблизитись хоча б на крок більше, як зрештую і розгадати його сутності…
Він все проникний. Йому не потрібні дозволи чи заборони. Все одно він прийде, де б ти не був, і торкнеться тебе своїм крижаним поцілунком. Марно тікати, пручатися не має сенсу, - наздожене та візьме те, що забажає…насититься тобою сповна, і можливо подарує далі життя, якщо, звісно незабуде.
***
Еріка лежала у ліжку. Хвороба зовсім знесилила її, але водночас ніяк не пускала до сну. Будь-які спроби завершувались миттєвими жахами , що наче мисливці кидались на жертву зі всіх сторін. Вони хотіли крові, незайманого тіла, чистої душі. Дівчина нічого не підозрювала про свої крила…їх в неї просто не було. Від постійного напруження тендітне тіло раз у раз проймалось тремтінням. Але поряд сиділа лише байдужість осінньої ночі, в’язала зірково-небесний килим самотності (вишивала самотність на нічному небі зорі хрестиком). Так важко було стерпіти ті стріли дивного болю. Вона відчувала, що з її янголом сталось щось страшне.
***
На душі янголів часто полюють. Завжди жорстокіше, аніж на душі смертних. Власне він був не зовсім янголом. Знаєш, там на небі також є свої правила, зазвичай то жалюгідні обмеження та закони. Ті, хто їх не дотримувались не мали права називатись янголами. Отже, він був не зовсім янголом з огляду на тамтешні порядки. Не варто намагатися зрозуміти всю ту структуру їхньої ієрархії, та лише так я можу показати тобі свого янгола. Є три типи янголів: світлі (білі та всі відтінки неіснуючого кольору), темні (чорні і лише чорні) та сірі. Наш був останнім. Сірих не дуже любили, бо вони були результатом заборонених стосунків між білими і чорними. І ніхто потім не міг зрозуміти на чиїй стороні сірий янгол. Запахло примітивністю…
Він ніколи не намагався здаватися хорошим чи поганим. Більш ніж часто порушував правила, бо не терпів обмежень. Зовсім не хотів зливатись із сірою масою середньостатистичних янголів. Часто любив опускатись на землю і спостерігати за людьми з дахів їхніх будинків. Інші собі такого ніколи не дозволяли, бо кожен, хто самовільно злітає до землі неодмінно понесе покарання. Лиш наш янгол був байдужим до всіх пересторог. Він вважав себе вже покараним, і те, що народився не таким як всі було доказом. Він, на жаль не міг уявити собі наскільки жахливим може стати добро, байдужим до відчаю зло та жорстокими янголи.
***
Той день нічим не відрізнявся від всіх попередніх, таких самих, коли янгол на ймення Нахтігаль, спустившись на землю вкотре спостерігав за людьми. Ті спостереження нічого за собою не мали: нікому не допомагав, нікому не шкодив, ніяким чином не втручався в їхнє життя, як то зазвичай змушені робити порядні і не дуже янголи. Наш просто переглядав їхні долі. Деякі щасливі, місцями сумні, часто нещасні. Йому подобалось торкатися людських емоцій, він навіть колекціонував особливі. Янголи таких не знають. Зазвичай просто спостерігав за емоціями людей з відстані та запам’ятовував їх. Перш ніж ховати їх до скрині спогадів я розповім тобі як виглядала та колекція. Емоції перетворювались на матерію, яка мала вигляд різнокольорових скляних кульок з різними відтінками, сяйвами і навіть запахами, а деякі навіть відгукувались якимись мелодіями.
Але сьогодні йому зовсім не хотілось збирати ті кульки. Нині він бачив багато щастя, звичайного людського, зовсім не вічного(як це буває у них, воно так втомлює), а інколи й абсолютно миттєвого, зате такого теплого та щирого. Так сумно стало йому цього дня, настільки самотньо, майже відчай пройняв своїми обіймами. Тільки Нахтігаль навіть не здатен пустити сльозу, бо в янголів немає емоцій. Напевно він став першим таким, в якого вони з’явились.
Отож, йому було нестерпно сумно. Єдиною розрадою ставали емоції, які часто розглядав, а особливо тоді, коли ставало якось так, як тепер на душі. Увагу привернула одна дивної краси кулька. Її забарвлення було темно фіолетовим із срібним сяйвом навколо. Він торкнувся її ніжно-ніжно, наче дитинку, наче боявся зашкодити їй, а вона відгукнулась таким сумним передзвоном, музичним вітром, що має здатність зачаровувати. І так зайняла його та емоція, так сонячний промінь займає світанки. Стала та емоція такою рідною, наче його власна. Він пестив її в на долонях, дозволяв грати сумних мелодій, які ніжно виривались на волю. Він назвав її емоцією, що плаче…вона мало не стала його талісманом. Та все-таки ні, вона стала його коханою…
***
Єдиним його другом завжди був місяць. Ці двоє були надто схожими, щоб не стати друзями. Обоє жили споглядачами, ніби давні філософи. Вони не були ні абсолютним добром, ані суцільним злом…врешті разом стали вигнанцями, лиш кожен в свій час. Саме місяць став його посередником між небом та землею. Він нікого не боявся та завжди вів бої без жодних правил. Цей знав, - йому не зашкодить небесна канцелярія, бо він потрібен їм так само як і сонце. Тому його ніяким чином не замінять і не скасують. Місяць уособлює життя і смерть водночас. Для нашого янгола то ідеальний партнер.
- Місяцю, друже, я повинен відшукати людину, якій належить ця емоція!
- Навіщо? Ти хочеш її повернути власнику?
- Ні, вона подобається мені, я хочу залишити її собі.
- Тоді я не розумію твого бажання.
- Я просто хочу поглянути на людину, в якій народилась така дивовижна емоція…
- Ти закохався в емоцію, а тепер хочеш покохати людину!
- А як це – кохати?
- Це смертельно для тебе!
- Мені байдуже! Я не хочу жити вічно…я не знаю що таке кохати.
- Ти страждатимеш…
- Годі, опусти мене на землю.
***
Він летів до землі, міцно стискаючи кульку в руці, біля серця. Його переповнювало бажання побачити, і можливо навіть торкнутись людини. Ще ніколи такого не було. Ще в хмарах він підкинув її і дозволив падати так вільно і швидко, летіти до людської душі, яка народила її. Вона падала в місто, якому на вії інеєм опустилась ніч. І лише поодиноке світло ліхтарів розсіювало темряву. Самотність туману бродила тишею старих вулиць. А місяць заповнював своїм срібним сяйвом усі закутки та щілини химерних будинків. Тим часом кулька впевнено прямувала до вікон свого власника. За нею страшенно збуджений, та до божевілля переляканий слідкував янгол, який, мабуть, вперше відчув, що у нього є серце, так шалено воно калатало.
***
Вона сиділа за столом і спостерігала як танцює вогник свічки від її подиху. А далі починали танець всі навколо тіні тіней на стінах самотності. Усе перетворювалось на диво, майже не реальне, але таке просте. Це диво повертало щоразу від задуми до білого аркуша та олівця. Повертало знову і знову до магічної прози, що так любила переливатись в її руках, думках, подихах…
Дивно, але якось раптово Еріка відчула присутність ще когось чи чогось. Ні, то не були тіні, ані привиди. Можливо це божевілля, але вона так чітко відчула свою власну емоцію…її відпустила не так давно, але в цей момент вона повернулася, чи принаймні їй здалось, що вона споглядає за нею крізь вікно. Вона так довго вдивлялась за скло, не кліпаючи. Це не можливо, 9-ий поверх…там нікого не могло бути…чи могло?
Наш янгол, зворушений так глибоко поглядом цієї людини, відчував себе натягнутою струною. Йому здалось, що вона побачила його. Але ж люди не бачать янголів. Не можливо.
- Вона прекрасна! Я повинен побачити її знову…
Ніхто окрім місяця не здогадувався про можливі наслідки цієї зустрічі. Прокляття наливається силою опівночі, коли місяць у повні.
***
Найважливіше – почати. А початок хоче сну. Сни – то такі дивні створіння, які крутять кіноплівку з наших думок. Та в них зовсім інакше сприйняття нашої свідомості. Тому сни часто такі дивні. Сни – то потойбічні режисери нашого свідомлення, нашого світла, що ховається в темних закутках наших душ…
Еріка обожнювала сни. Вона теж була колекціонером. Навіть часом записувала їх до свого щоденника, але лише тих, які дозволяли себе записати. Інші були надто примхливими(вона часто мала з такими справу), і рідко затримувались у пам’яті. Останнім часом дівчина почала жити снами, навіть більше, аніж жити насправді. Ти розумієш чому? Бо тепер сни стали реальністю. Вони забирали у свої обійми, ховаючи від жорстокості та байдужості світу, і так тривало поки люди не почали втручатися в її особисті краплини щастя. З їхніх слів вона стала божевільною, а насправді вільною. Божевілля проявлялось кожного дня, коли наближались сутінки. Вона так чекала приходу сну, який забирав її до коханого. Бо лише так вони могли заховатись від сторонніх очей тих, хто заздрить і нерозуміє
Найближчою подругою Еріки булла самотність. Присутність відсутності будь-якої сутності. Та в цих снах вона не почувала себе самотньою, скоріше навіть сильною, впевненою, напевно такою вона й хотіла бачити себе в реальному житті…
Який дивовижний сон, ви ще ніколи не показували менітаких красивих краєвидів. Місячне сяйво розливалось поверхнею нічного озера, так, наче хотіло накрити його собою, своєю ніжною пеленою. Трава під ногами перетворювалась на шовковисті мелодії з кожним кроком та подихом. Вітер колихав гілки мудрості старих дерев…але ставало прохолодно. Мабуть від зоряного неба, що так чітко відбивалося на поверхні дзеркальної води.
Дівчина булла одягнена в напівпрозору білу сукенку, вона булла схожа на янгола, того, ще не зіпсованого та прекрасного як дитяча наївність. Квіти завивались у її волосся наче птахи, намагались заплести чи то заплутати його, але воно було надто неслухняним, щоб коритися їм. А він тим часом просто спостерігав як вона захоплюється цим ілюзорним світом. Заздрив повітрю, що могло так легко торкатись її тіла… він міг би спостерігати за нею вічність, лиш в неї не було стільки часу.
***
Він з’явився якось так зненацька, наче був завше присутнім, але я чомусь не бачила. Втім, я знала, що вони існують, інакше і не могло бути. Цікаво, а іншим людям вони також сняться? У нього погляд такий….святий Боже, збожеволіти можна! Треба щось сказати! ЧОРТ, я не вмію розмовляти у снах…
- І не треба! Просто думай, і я прочитаю твої думки, - він усміхнувся, а я страшенно перелякалась. Ще ніхто ніколи не читав моїх думок. Це ж особисте!
- Не бійся мене, я не завдам тобі кривди. Дозволь мені стати твоїм особистим…
- Хто ти?
- Я янгол, напевно…Хочу стати твоїм… (тут вона підійшла і торкнулась моєї руки…вперше людина мене торкнулась. Хоч я не пам’ятаю, щоб так робили янголи. Це так приємно, так ніжно).
Вона обійняла його. Пригорнулась так, наче не хотіла розлучатись ніколи-ніколи. Вона більше не відпустить його.
***
Ось так, вони зустрічались у снах. Це було єдине безпечне місце для обох. Вони покохали одне одного безмежно, і в снах не було для них ні заборон, ні правил. Він міг подарувати їй будь-який вітер, краєвид, водоспад, хмари, море, гори, океани. Вони стали справжніми мандрівниками у снах. Вона відчувала себе неймовірно щасливою. Тільки інколи ставало шкода, що вона не янгол і вони не можуть бути поруч завжди. Все для неї було чарами його реальності, поки не наставав підступно швидко ранок. А коли прокидалась зі сну усе зникало і залишались лише дивовижні спогади, та відчуття ейфорії. Але так втомлювало жити від ночі до ночі, чекати поки прийде він і забере її в рай. Все було надто добре, щоб стати правдою до кінця, бо вони жили ілюзією. Тільки от такі ілюзії не вічні, час не безмежний, а злі очі праведників не байдужі до чужого щастя.
Розум нашого янгола був затьмарений п’янким почуттям, що його люди називають коханням. Він зовсім збайдужів до неба. До своєї коханої він приходив навіть удень. Що було неприпустимо для нього. Відтоді вони були разом не тільки у снах. Якось парадоксально склалося в цих двох істот. Обоє не знали ким є насправді, вона завжди прагнула до неба, а він шукав щастя на землі. Кожному своє.
Місяць спокійно спостерігав усю цю божевільну картину нерозумних окрилених вчинків. І тільки раз він намагався попередити друга про те, що готується змова, жорстоке покарання. Але Ніхтігаль не слухав місячні сонати…на жаль. Він просто хотів позбутися клейма янгола і стати людиною.
***
Він творив для неї маленькі дива, а вона дарувала йому звичайні емоції. Якось янгол зник ненадовго, кілька днів здається, лиш для дівчини вони видались вічністю. Еріка швидко захворіла. Вона й гадки не мала, що він рятує її щоразу своєю присутністю.
А змова, яка так довго вигрівалась у душах янголів нарешті проросла першими паростками жорстокості. Нашого янгола схопили та ув’язнили. Не дуже надовго, але так, щоб висмоктати з нього енергію. Тепер він не зможе опускатися на землю без дозволу.
Коли мене відпустили єдине, що я відчував – це злість та образу. Як після цього вони можуть називати себе добром? Мною заволоділо бажання помсти. Помсти за те, що нас з тобою хочуть розлучити. Та я таки не спромігся на щось грандіозне. Просто перешкоджав планам так званого добра творити зло. Словом, я граю проти всіх. Я став втікачем. А мої крихітні перешкоди страшенно розлючували правителів неба. Доводиться відхиляти пропозиції диявольських найманців перейти на їхній бік, грати у грі без правил на стороні зла. Тоді полювання починають ще й вони.
Часто він, знесилений втечею,повертався до своєї коханої, пильно вбиваючи, змиваючи всі шляхи за собою, що вели до неї. Так треба було, щоб ніхто не міг зашкодити їй. Вона ж відновлювала його своєю енергією та емоціями любові, які так нестримно переповнювали її, коли дивилася йому в очі. А потім він знову ішов, щоб могти повернутися. Від постійного напруження та втрати енергії Еріка ставала все слабкішою. Проте її кохання до янгола дарувало їй сили до життя.
***
Рано чи пізно він все одно б схибив, бо не можна вічно втікати, ховатись. Його покарали. Йому обітнули крила. Хотіли вбити, але тоді б це розцінювалось як зумисне вбивство. А янголам не личить вбивати, точніше це заборонено. Знаєш, навіть попри до смерті нестерпний біль, він був вдячний їм за це. Бо тепер він стане звичайною людиною. Зможе насолоджуватись її коханням сповна, і ніхто вже цьому не завадить.
***
Сяйво місяця перетворилось на щось текуче та в’язке. Воно стікало живими стягами з вікна та впевнено прямувало до ліжка, де зовсім знесилена та хвора лежала вона. Їй снилось, ні, їй таки показали, як Нахтігалю обрізають сірі крила. Вона кричала і плакала, билась об холодні кам’яні хмари, щоб відпустили його. Вона переконає його більше не приходити. Дівчина готова була віддати своє життя заради нього, лиш би йому не завдавали стільки болю, лиш би залишили крила. А він зтерпів усе мужньо, лише кроваві сльози стікали надто повільно, в такт гострому ножу.
Місячне створіння прокладало собі шлях до тіла дівчини. Воно танцювало навколо свої жертви, вистукувало холодом. Зв’язувало ноги та руки, гралося її слабким пручанням, приглушувало благальні крики. Місяць зґвалтував незаймане тіло. Ввійшов в неї так болісно, без жодної краплини жалю. Його срібне сяйво насолоджувалось її теплом до певного моменту, поки шалений стукіт серця не почав затихати. Створіння занадто захопилось спогляданням прекрасної сцени завмирання життя. Еріка вже майже нічого не відчувала, лише дивний холод пробивав на яскраво болісні спалахи світла. Душа її покинула тіло разом з останньою емоцією, - гарячою срібною сльозою за своїм коханим.
***
А він прокинувся, з неба скинутий, скалічений, але щасливий. Про минуле життя нагадували лише два симетричні шрами на спині. Він ще не знає, що коханої вже немає. І тепер її зігріватимуть лише холодні хмари та непривітні погляди янголів-вбивць…
