Вранці загін червоних підходить до будинку на пагорбах. Розвідка доповідає, що чудовисько спить у підвалі. Туди несуть снодійне, звичайний хлороформ. Просто виливають його вниз і тікають. Вичікують хвилин десять.
- Тепер можна подивитися, що там. – комісар Берзіньш одягає протигаз. З ним Ліберман і ще кілька солдатів. – Комполка, залишаєшся на горі. - У випадку, якщо чудовисько нас знищить приймаєш командування на себе. Треба схопити його. Вбивати тільки в крайньому випадку, коли буде небезпека його втечі. Шпиль або буде служити революції, або його не буде. Головне, щоб ним не скористалися контрреволюційні елементи. – каже Берзіньш.
- Слухаюсь. –каже Єрофєєв. Вони вже поговорили між собою і вирішили забути крики і звинувачення під час бою.
Комісари в протигазах уходять вниз. Запалюють там ліхтар. Шпиль спить. Берзіньш торкається його, але чудовисько спить. Комісари піднімаються.
- Провітрити там все і закувати його. – наказує Берзіньш.
- А там окрім Шпиля нікого немає? – цікавиться Єрофєєв, який же бачив, що біля огорожі припнуті двоє коней. Хтось на них приїхав, але не уїхав.
- А хто там повинен ще бути?
- Ну, дівка та.
- Ні, здається більше нікого. Він міг вбити ту дівку. Давайте, несіть залізо! Швидше.
У підвал заносять величезні металеві кайдани, в’яжуть спочатку ноги, потім руки Шпиля, який знепритомнів.
- А хтось же йому рани обробив. – дивуються солдати. Їм швидко стає погано, бо ж у повітрі ще багато хлорформу, але їх змінюють інші і ось вже Шпиль сповитий у залізо.
- Тепер треба його витягти!
Шпиля обв’язують двома великими морськими канатами, в які впрягається по сотні бійців у кожний.
- На раз-два! Раз-два! – ривок і Шпиля ледь здвигають з міста.
- Коней давайте! – наказує Берзіньш.
Впрягають і кілька десятків коней, підпирають палями, кой-як витягають Шпиля з підвалу. Велетень непритомний, тільки стогне.
- Треба стягнути його з пагорба, а там вже намагатися повантажити на вози. – наказує комісар.
Шпиля починають тягнути вниз. Підпирають палями, щоб він не покотився, бо дорога вузька і велетень може багатьох вбити своєю масою. Поки всі зайняті Шпилем у підвалі з кімнати виходять Чет та Міра. Піднімають нагору, там вислизають через вікно з будинку. Ховаються на крутому скаті пагорба, крадуться до дороги. Вона ж єдина веде з пагорба. Ось Чет бачить, як один з солдатів відійшов до вітру. Хапає його. Знімає його одяг, залишає зв’язаним і з кляпом у роті. Чет вже одягнений, як солдат.
- Брате, допоможи. – каже Чет іншому солдату.
- Що? – той підходить і ось вже є одяг і для Міри. Два солдати, сходять по дорозі, допомагають штовхати Шпиля, ось вже і вниз спустилися. Там чекає на велетня спеціально зроблений віз, яким повезуть його аж до станції в Охтирці.
Чет з Мірою потроху уходять з натовпу солдатів. В них план вкрасти коней і втекти. Хороший план, але Міру зненацька хапає за руку Жникін. Він з ножем у руці, бо чистив картоплю солдатам на обід. Чистив і дивився навколо, коли побачив молодого солдатика, чомусь знайомого. Схопив за руку і впізнав.
- Ах ти ж суко! – тільки і встиг крикнути, як покотився по землі отримавши від Міри стусана, але тривога піднята і ось вже наставлені на Міру стволи гвинтівок.
- Стійте! – кричить Чет. Він біля комісара Берзіньша, приставив йому пістолет до голови. – Відпустіть нас і він залишиться живий!
Сам Берзіньш мовчить. Тільки зубами скрипить, бо дратується, що ось так по-дурному вийшло все.
- Добре, Чете. Відпустимо. Беріть по коню і тікайте. Але дивися, Чет, якщо щось з комісаром станеться, ми ж не відстанемо. – це Ліберман узявся керувати.
- Знаю. – Чет киває головою. Міру відпускають, вона підводить двох коней. На один сідає сама, на інший Чет з комісаром. Мчать геть. Метрів за триста Чет скидає комісара.
- За ними! – кричить Ліберман. І залишки кінноти, кілька десятків, пускаються у гонитву. Сам комісар мчить до товариша.
- Як ти, Яне?
Берзіньш стогне, але підводиться.
- Та нормально. Сучий син, вже в котре нас обходить! – комісар аж кулаком трясе услід Чету. – Ну нічого, головний улов наш. Повезли його в Охтирку.
Шпиля укладають на величезний віз, зроблений відразу з кількох звичайних, впрягають всіх коней, які були, ще й солдатів ставлять з боків попихати. Ось так і їдуть.
Між тим Чет та Міра потроху відриваються від погоні, яка не дуже то і намагається їх догнати, бо всі знають, як парочка вміє стріляти. Коли спереду з’являється загін кінноти.
- Махновці! – кричать червоні і розвертають коней. Чет та Міра беруть ліворуч. Махновці пускаються за ними. Десь сотня, але основна маса суне далі, щоб розбити червоних.
- До бою! – кричить Єрофєєв, коли чує про махновців. Солдати розсипаються обабіч дороги, починають рити хоч якісь окопчики. Он вже і гармати поставили, а кулемети комполка тримає при собі, бо ж махновці хитрі, можуть ударити в лоб, а можуть з боків.
- Під Шпиля треба вибухівку покласти! – наказує Берзіньш.
- Навіщо?
- Якщо не втримаємося, то висадити його в повітря. Щоб тільки махновцям не дістався.
Єрофєєв наказує покласти під віз зі Шпилем ящик динаміту.
- Оборону тримати і не тікати! Побіжите, посічуть вас, наче капусту! – гримить комполка.
Чет та Міра мчать полем, махновці починають по ним стріляти і поступово наближаються, бо коні в них свіжіші, та ще женуться широко розкинувшись, поступово обходять. Чутно, як позаду почався бій. Гуркають гармати, стрекочуть кулемети, а потім і Шпиль заревів, прокинувся мабуть. Тут ще у небі аероплан заторохтів. Летів собі, а потім побачив погоню і наче завис на Четом та Мірою. Чет вже стріляти зібрався, ще у війну він один німецький аероплан збив, коли з кабіни виглядає хтось і махає рукою. Чет би може і не впізнав, але тут з льотчика злетів кашкет і розвіялися на вітру великі червоні вуха.
- Та це ж Дубківський! – кричить Міра. Він махає їм, що треба ліворуч брати. І сам он туди полетів. Чет з Мірою беруть ліворуч, втрачають у відстані, ось вже махновці і близько. Стріляють. Влучають у коні Міри, та вже летить, але Чет підхоплює її, садовить на свого, влітають у посадку при дорозі, вискакують на поле, а там сідає аероплан Дубківського. Чет та Міра скачуть туди, плигають з коня, літак потроху розганяється, але махновці швидші, та Чет та Міра стріляють, збивають кількох, тоді тільки відстають, а літак відривається від землі.
- Де ти взявся, чортяко? – кричить Міра і перезаряджає наган.
- Та ось, лечу – бачу знов тікають. Дай, думаю, допоможу, а то ж не втечуть. – сміється Дубківський.
- А це що ще таке? – питає Чет, який розгледів у аероплані дві валізи. Ті самі, що узяли з будинку фон Шпіла.
- А то золото. – сміється Дубківський.
- Звідки?
- Та, я ж батька зустрів. Під мостом. – починає розповідати сотник.
Під мостом, де ховалися вони від солдат, сидять, аж поки патрулі не уходять.
- Ти хто? – тихенько питає тоді Дубківський свого товариша по схованці.
- А ти хто? – питає товариш. Дивно, бо голоси один одного видаються їм знайомими.
- Славко?
- Тато?
- Славко!
- Тато!
Вони сидять спочатку мовчки, потім Дубківський починає казати батьку про свої образи, той просить вибачення, сидять далі, аж забули, що людині у воді не місце. Та й світати скоро починає, а з міста тікати треба.
- Славко, пішли.
- Нікуди я з тобою не піду! – аж сичить Дубківський, хоче з-під мосту вилазить, бо що там далі робити.
- А куди ти підеш?
- Куди треба!
- Куди?
- Чорта грабувати!
- Що? – дивується професор.
- То! Чорт одну валізу червоним віддав, а одну собі залишив. У червоних не забереш, її цілий полк охороняє, а ось у чорта спробувати можна.
- Добре, пішли. – каже Бар-Кончалаба.
- Куди? – дивується Славко.
- За скарбами. Допоможу я тобі.
- Вислужитися хочеш?
- Ні, я заради України.
- Та брешеш же!
- Ні, хіба про таке брешуть. Багато думав я і ось зрозумів, що неправий був, коли Батьківщину забув.
Професор витримує прискіпливий погляд сина.
- Ну добре, пішли.
Вони йдуть з міста, по дорозі заходять до церкви на окраїні. Церква стоїть покинута, бо панотця давно вже розстріляли і молитися заборонили. Бар-Кончалаба лізе в будинок панотця. Там все, що могли забрали, але знаходить кілька свічок, хрестик дерев’яний, та горщик води свяченої.
- Навіщо це, тато? Краще пістолет би дістати. – каже Дубківський.
- Там, куди йдемо, пістолет не допоможе. – відповідає Бар-Кончалаба і син його слухає. Вже по обіді знаходять хутір в степу. Просять у бабусі організувати зустріч з дідусем. Бабуся ні в яку, червонців вимагає, а де ті червонці? Тоді Бар-Кончалаба бабусю валить на підлогу, в’яже мотузкою руки, а на мотузку капає воском з церковних свічок.
- Щоб не перегризла. – пояснює професор.
- Ну ви, тато, даєте! – дивується Дубківський, який не підозрював за батьком таких вмінь. – А далі що?
- А далі в піч полізли.
- Навіщо?
- До дідуся.
Бар-Кончалаба недаремно вивчав місцевих чудовиськ, то дещо про нечисту силу знав. Ось і тут був правий. Опинилися у дідуся, наставили на нього хрестик, свяченої водою трохи пирснули і віддав скарби. Знов таки зв’язали, свічкою покапали, щоб не перегриз.
- Але ж в нього одна валіза була? – дивується Міра. – Іншу він же червоним віддав!
- Ага, віддав! – регоче Дубківський. - Червоним він залізо фарбоване віддав! У схожій валізі, а ті що зі скарбами, обидві собі залишив! Це тато його розколов, я б не дотумкав!
- А тато твій же? – питає Чет.
- Та залишився, сказав, що хоче достеменно дослідити річку Снів. Я йому пропонував зі мною їхати, але він не схотів. Дуже вже любить чудовиськ своїх. – каже Дубківський.
Ось вони з батьком стоять у полі. Дубківський тримає поводдя двох коней. Один для себе, на іншому скарби у валізах.
- Славку, ти так далеко не уїдеш. Дороги перекриті. То давай до Охтирки, там спробуй аероплан захопити, яким мене привезли. – радить професор. – Аеропланом ти далеко улетиш. Тільки палива побільше візьми. Воно там в них у каністрах.
- Добре, тато, дякую за пораду. Може зі мною таки поїдете?
- Ні, Славку, залишуся тут, буду другу книгу писати, про річку Снів. Цікава така ріка.
- Ну, як знаєте.
Вони дивляться кудись в бік, потім мовчки обнімаються, потім Дубківський сідає на коня і їде. Професор дивиться йому услід, потім повертається і йде в інший бік. Чомусь плаче. За півгодини назустріч йому мчать вже чорні вершники, послані наздогнати зухвалих грабіжників. Професор зупиняється і чекає на свою смерть. Щось там шепоче про те, що борги треба віддавати. Чорні вершники протикають його своїми списами і відвозять тіло дідусі, який знай собі все чистить кукурудзу, яка насправді душі людські.
- Я до Охтирки доїхав, дивлюся, а полк з міста пішов! За вами та Шпилем! – розповідає Дубківський. – Я до літака, а там тільки два солдатика і сплять обидва. Я їх зв’язав і полетів.
- А де ти навчився літати? – питає Міра.
- У Києві. Я ж готувався Україні служити, техніку вивчав, бо ж за технікою майбутнє.
- Зачекай. Але тобі ж з Охтирки на захід летіти, а ми на сході. – каже Чет, який добре знається на мапах.
- Так я ж в Охтирку з валізами не поперся. Щоб не втратити. Сховав їх, оце прилетів, забрав, зібрався летіти туди, де наші, а тут вас побачив.
- Шпиль! – зненацька кричить Міра. Чет хапає кермо літака і уводить в бік. Здоровезна рука Шпиля, який знову порвав всі кайдани, розкидав червоних, нагнав махновців та побіг за Мірою, проходить зовсім поруч. Якби поцілив, то збив би літак, як людина збиває вертуху.
- Вище давай! – кричить Чет, який бачить, що Шпиль упав на землю, покотився, але підвівся і знову біжить, зараз ще стрибне.
- Не можу! Навантажені дуже! – кричить Дубківський!
- Валізи за борт! – кричить Чет.
- Не можна! Вони належать Україні! – кричить Дубківський.
Міра хапає з валізи мішечок. У ньому кілька фунтів золотого піску. Коли Шпиль знову плигає, висипає йому в обличчя, прямо в очі. Рука Шпиля ріже повітря десь зовсім поруч, аероплан аж розвертає, велетень падає на землю, підхоплюється, але нічого не бачить, бо золотий пісок в очах. Шпиль реве, а Дубківський вирівнює аероплан і летять далі. Поки Шпиль промиває очі у воді, аероплану вже не чути.
Тим часом залишку полку Єрофєєва відійшли до села. Там закріпилися на випадок, що махновці знову підуть у напад.
- Шпиль утік. Кудись на захід. Вже і землю не тремтить, мабуть далеко. - доповідають солдати. А ми тут знайшли дещо.
Ведуть у підвал, той підвал, в якому катували Чета. Там роблять ті люди, не схожі на людей. Єрофєєв звертається до них, щось питає, але вони, таке враження, не помічають його. Комполка хапає їх, трясе за плечі, але дарма. Тільки він кидає тих людей, як вони продовжують працювати.
- Такі дивні, я ще таких не бачив! – Єрофєєв веде у підвал комісарів. Вони дивляться.
- Що це з ними? – питає Ліберман.
- Не знаю.
- Треба допитати місцевих. – наказує Берзіньш.
Місцеві розповідають, все що знають.
- Голод, катування і темрява? – перепитує Берзіньш.
- Ага, сонця їм не можна бачити. І неба. Від цього сумувати починають. А так сидять на ланцюгу і працюють. – розповідає один з селян. – Це дядько Григорій вигадав. Ще до революції. Щоб ото так рабів з людей робити.
- Цікаво. – каже Берзіньш.
- Що цікавого, Яне? – дивується Ліберман.
- Як це що! Невже не розумієш?
- Ні.
- У країні тисячі, сотні тисяч ворогів радянської влади. Їх ми розстрілюємо, а можна ось так же перетворити у рабів і хай працюють на користь радянської влади!
- Якось не добре це. – сумнівається Ліберман.
- Це класова боротьба! – відрізає Берзіньш. – Революція не може робитися у білих рукавицях! А це метод дієвий! Всю контру, всіх соціально-ворожих можна під контролем тримати!
- Ну не знаю.
- Що там знати! Провести допити, дізнатися всі подробиці. Як катувати, чим годувати, ну і так далі. А я буду у Москві ставити питання про поширення досвіду. Думаю, що хватить вже сподіватися на всяких там чудовиськ. Що дракон, що Шпиль, ніякого з них толку. А от з перековки ворогів на робітників революції користь неабияка!
Аероплан летить. Позаду чутно рев Шпиля, але все слабше. Дубківський тримається за кермо, Чет та Міра цілуються на задньому сидінні.
- Гей, тихіше там! А то літак розвалите! – гиркає сотник на парочку.
- А де твоя кохана? – питає Міра. – Вона ж наче в Охтирці була?
- Померла від тифу. – зітхає Дубківський.
- Вибач, що спитала.
- Та нічого, життя триває.
Вони таки і улетіли. Життя їх склалося по-різному. Чет та Міра добралися до Англії, а звідти подалися у Австралію, де згодом купили ферму. Дубківський осів у Празі, де спочатку займався політикою, а потім почав працювати у цирку. Дубківський на сцені, показує різні фокусу, а потім знімає циліндр і демонструє свої величезні вуха. Публіка у захваті, вибухає оплесками. Дубківський вклоняється і махає вухами, наче птах крилами. На сцену летять квіти.
Виглядає так, що золото він віддав Україні, але це їй не допомогло. Навесні 1945-го року за Дубківським прийшли з НКВС, яке тоді провадило арешти у Празі, видаляючи вороже елементи.
Дубківський сидить за столом. У двері до нього стукають озброєні люди, кричать, щоб відкривав. Нарешті виламують двері, заскакують в кімнату, бачать Дубківського, який спокійно сидить за столом.
- Руки догори! – кричать йому енкавеесники і наставляють пістолети та гвинтівки. Дубківський піднімає обидві руки.
- Всі зайшли? –спокійно питає.
- Всі! Ми арештуємо вас, як ворога народу! Вставай, вухастий! - говорить один з прибулих. Інші бачать, що арешт буде легкий, опускають зброю.
- А ось ображати не треба. – каже Дубківський. Робить рух ногою, у столі випадає планка, там видно кулеметний ствол, який починаю плюватися вогнем. Дубківський з піднятими догори руками палить з кулемета, поки все енкаввесники не падають. Тоді Дубківський встає. Виявляється, що руки, які він підняв до гори, несправжні, з проволоки. А справжніми він стріляв з кулемета. Підводиться з-за столу, бере валізку, яку вже підготував, переступає через трупи.
- Думали, так легко взяти Дубківського! Та я ж фокусник!
Уходить.
Комісар Ян Берзіньш був заарештований, як звинувачений по Третьому московському процесу, ще на початку 1937-го року.
- Підписуй! – кричить Берзіньшу слідчий. Той, весь скривавлений, хитає головою. - Давай, ми все знаємо! Ось хоча б операція в Охтирці! Є свідчення, що вона провалилася тільки через те, що ти допомагав контрреволюції! Спочатку шляхом шкідництва знищив трьох механічних солдат, які коштували дуже дорого! Потім допоміг втекти відразу чотирьом контрреволюціонерам! А потім ще присвоїв валізу з золотом, підмінивши її фарбованим залізом! Ось, у нас все написано! Зізнавайся!
- Це брехня. – шепоче Берзіньш. Слідчий валить його на підлогу і б’є.
- Проти радянської влади йдеш! Проти караючої руки революції! Я тобі зроблю! – слідчий гилить Берзіньша чоботами. Той знепритомнів і навіть не захищається. Слідчий виходить, йде у сусідню камеру. Там сидить матрос Жників, постарілий і нервовий.
- Товариш, слідчий, я ще по Ліберману згадав! У нього портсигар нагородний від ворога народу Троцького! А ще жінка у нього сумнівного соціального походження, у неї батько до революції банком володів!
- Добре, записуй все, докладно. – слідчий виходить. Повертається у камеру до Берзіньша. Той все лежить на підлозі. Слідчий штовхає його чоботом. – Давай, підводься, сволото! – поливає його з графину водою, але комісар лежить, як лежав. – Лікаря сюди!
Приходить переляканий чоловік в білому халаті, дивиться Берзіньша.
- Мертвий. – каже лікар і киває на комісара.
- Що? – гримає слідчий.
- Мертвий. – вже зовсім безпорадно каже лікар.
- Якого чорта? Як мертвий?
- Серце, мабуть.
- От, блядь! – кричить слідчий, б’є лікаря в обличчя, ламає стілець об стіну, потім ще пхає кілька разів тіло закатованого комісара. Виходить. – Ваню! – до нього підбігає молодий слідчий. – Сьогодні вночі будемо Лібермана брати. На нього тепер вся надія, цю справу розкрутити.
- Готую групу!
Комісар Ліберман приїздить додому. Відпускає машину, а сам піднімається в розкішну квартиру, яка колись належала депутату Державної думи, а тепер вже давно належить комісару.
- Борю, чого ти так рано? – питає його Оксана, все така ж красива, як і була. – Борю? – вона бачить вираз його обличчя і лякається. – Що трапилося, Борю?
- Де діти?
- У школі. Та що трапилося, ти можеш сказати!
- Пішли в кабінет.
Вони йдуть туди. Ліберман сідає у крісло, яке залишилося ще від колишнього господаря квартири.
- Борю, кажи!
- Сьогодні за мною прийдуть.
- Що?
- Арештовувати.
- За що?
- Ні за що. Я ні в чому не винен.
- Але чому?
- Ти знаєш, що Яна заарештували тиждень тому. А сьогодні мене попросили здати зброю. Наче на профілактику. Але коли брали Андрія Єрофєєва, у нього теж попросили зброю на профілактику. Щоб, коли приїдуть увечері, не почав відстрілюватися.
- О, Господи. – Оксана плаче.
- Я не зраджував революцію, я був за народ і робив все, що міг, щоб комунізм прийшов якомога швидше. Ти знаєш це, ти знаєш мене, краще за всіх.
- Знаю. – Оксана плаче і киває головою.
- Але ось так. Мене вже не врятувати, треба подумати про вас.
- Що?
- Треба вивести з-під удару тебе і дітей.
- А ти?
- Вважай, що мене вже немає. – Ліберман, як каменюку ковтає.
- Борю, не кажи так! Це якась помилка! Вони розберуться і все буде добре і…
- Ти знаєш, хоч одного, хто б повернувся? Людей забирають і все. Тільки за останній місяць узяли Берзіньша, Зеленського, Чернова, Ікрамова, Єрофєєва і багато інших. Жоден не повернувся! Хоч я їх знав особисто і я впевнений, що вони не могли бути ворогами народу! Ти їх теж знала!
Оксана киває головою.
- То ми не повинні плекати порожні надії. Мене заберуть сьогодні увечері. Точніше не заберуть, бо я вигадав план.
- План?
- Так. Дуже добрий план. Він важкий, я знаю, але у нас немає іншого виходу. – Ліберман зітхає і дивиться у підлогу.
- Тобто?
- Ось. – він дістає зі столу пістолет. – Це трофейний, про нього ніхто не знає.
- Ти будеш відстрілюватися?
- Ні. З цього пістолету ти вб’єш мене.
- Що? Борю! – кричить Оксана.
- А потім скажеш, що я змушував тебе зрадити Радянську Батьківщину. Я не знаю точно, в чому мене будуть звинувачувати, то не можу сказати наперед, що тобі говорити. Здається, справа буде йти про правий ухил, можливо приплетуть і шпигунство. Кажи, що я сьогодні прийшов з роботи і став пропонувати тікати. За кордон.
- Куди? Борю, що ти кажеш! – вона не кричить, а стогне. І плаче.
- Що треба. Слухай уважно. Скажеш, що я сьогодні зізнався тобі, що зрадив Батьківщину і народу, що готував змову проти партії та уряду, що співпрацював з розвідками ворожих країн. Я зізнався і запропонував тобі тікати, а ти схопила цей пістолет і вбила мене, бо ти вірна завітам комунізму, любиш партію і нашого дорого вождя Іосіфа Віссаріоновича Сталіна!
- Борю! – вона ридає.
- Оксано, в нас немає вибору! Все повинно бути так! – каже він і сам стогне.
- Борю!
- Я вже мертвий, мене не врятуєш, а ось вас можна. Тебе і хлопчиків! І це єдиний шанс, щоб вони не причепилися до тебе! Вони ж беруть і жінок! В кращому випадку висилають з Москви! А можуть і відправити в табори!
- Борю!
- Оксано, я розумію, що тобі важко чути це, але іншого виходу немає. Ти знаєш мене, я ніколи не опускав руки, завжди вірив в краще. І зараз це найкращий варіант. До того ж тобі не потрібно буде в мене стріляти. Спочатку ми посваримося. Гучно, щоб чули сусіди. Я буду кричати різні контрреволюційні речі, а потім сам вистрелю в себе. Тобі тільки треба буде узяти пістолет, щоб залишити на ньому відбитки пальців. Потім викликай міліцію, а на допитах тримайся нашого плану.
- Борю! Ти мій чоловік! Ти батько моїх дітей!
- Ось чому я так і вчиняю! Думаєш, це легко мені далося? Думаєш, я хочу вмирати? Але або я загину і потягну вас з собою у прірву, або я загину і врятую вас! Це тільки два варіанті і в обох я гину! Я вже мертвий!
- Борю! – вона кидається до чоловіка і, як у лихоманці, цілує його. Плачуть разом.
- Мила, так треба. Я знаю, що це важко, але так треба. Це єдиний варіант!
- Давай разом.
- Що?
- Я не хочу жити без тебе. Давай загинемо разом.
- А хлопчики? Вони ще школярі, на кого ми їх залишимо! До того ж ти ще молода, ти красива жінка, ти мусиш жити! Заради мене жити!
- Ні!
Ближче до вечора в кабінеті слідчого дзеленчить телефон.
- Слухаю! Що? Як? От чорт! – він підхоплюється і біжить.
В квартирі Ліберманів плаче Оксана, біля неї тремтять два перелякані хлопчики у шкільній формі, її діти. В кабінеті лежить комісар з простреленою головою і розкиданими вухами, які так і не відрізав. Лікарі заборонили. В іншій кімнаті дають покази сусіди.
- Страшні речі кричав! Я боюся і повторювати таке! Жах! Суцільна контрреволюція! Я вухам своїм не вірила! Бо він же поважна людина, в наркоматі працював! – доповідає якась ошатна пані.
- Чорт! – слідчий виходить з квартири. – Ну що, – каже підлеглому. – У нас тепер один Жникін живий залишився. Тепер з ним працювати, бо ж зовсім справа розвалиться!
Андрій Єрофєєв відбув у таборах чотири роки. Штовхає поперед себе візок з камінням. Ледь йде, хитається, але йде.
- Єрофєєв! Сюди! – кричить йому бригадир. Колишній комполка у рваному одязі, хитаючись, йде.
- Ув’язнений Єрофєєв прибув. – доповідає.
- Іди в табірний пункт, чекають там тебе.
Єрофєєв йде. Він давно вже нічого не чекає і нічому не дивується. Можливо його розстріляють. Коли почалася війна, то по таборах пішли цілі хвилі розстрілів. Багато засуджених по 58-мій статті були розстріляні і у них в таборі. Єрофєєв залишився. Можливо через пункти статті, у нього був другий, сьомий та дванадцятий.
- Так, Єрофєєв, прислали тут за тобою. Кажуть, що фронту ти потрібен. – сміється керівник табору. – Ти той, Єрофєєв, не ображайся, як щось. Я ж думав, ти ворог народу, а тебе он на фронт забирають. – шепоче керівник на вухо. Той самий керівник, що кілька місяців тому особисто побив колишнього комполка держаком від лопати. Нізащо побив, «в порядку виховної роботи». А тепер ось злякався.
Єрофєєв попаде на фронт з кількома сотнями колишніх офіцерів, яких звільнять з таборів, як кажуть, по особистому проханню Жукова. На початку війні старших офіцерів не вистачало і Сталін на це погодився. Єрофєєв загинув у 1943-му році під час форсування Дніпра, коли знову командував полком.
Великий океанський корабель впливає у порт. Стає на якір. По сходах збігає Дубківський з невеличким саквояжем. На березі його чекають Чет та Міра. 1946-й рук, у них вже дорослі діти. Двоє. І троє менших.
- Чет! Міра! – він кидається до них, обнімаються. – Як я радий вас бачити! Ну як ви тут? Що за земля Австралія?
- Не Україна, звісно, але жити можна. – сміється Міра.
- Поїхали. – каже Чет. Тут тільки помітно, що лівий рукав його сорочки пустий. Немає руки.
- Господи! А що трапилося? – дивується Дубківський.
- Мене і тут в армії забрали. Був поранений на Філіппінах. – каже Чет. – Був у оточення, рану нічим було обробити. Тропіки, пішло запалення. Довелося ампутувати.
- Слухай, ми з тобою та ще парочка. Вухастик і Однорук! – регоче Дубківський.
Сідають у машину. Міра за кермом.
- Діти, а хочете посміятися? – питає Дубківський. Знімає кашкет і мотає вухами. Всі сміються. Потім показує фокуси з картами.
Вже увечері сидять за столом, їдять, випивають.
- Інколи я ті валізи згадую. Думаю, от би залишити собі хоча б частину скарбів. – каже Дубківський.
- І що? – питає Міра.
- А потім думаю, що і добре. Живий, здоровий, навіщо мені золото те. Диявольський метал. Хай йому грець.
- Та і то так. – каже Чет. – Міро, а зіграй нам що-небудь.
Міра бере гітару і грає. У Чета виступають сльози на очах. Дубківський бачить, як Чет дивиться на Міру і крутить здивовано головою. Скільки років пройшло, а Чет все закоханий, як пацан.
Шпиль, кілька років після втечі Міри шукав його. З 1921-го по 1926-й рік фіксувалися появи Шпиля у різних частинах Європі. Здається, йому вдалося навіть переплисти Ла-Манш, бо є кілька свідчень про появу Шпиля в Англії. Скоріше за все він на протязі цих років шукав кохану, але переплисти океан не міг, а скоріше просто думав, що дійшов до кінця світу. Зафіксовано кілька зіткнень з ним військових частин. Але та як всі спроби захоплення Шпиля закінчувалися великими втратами живої сили та техніки, був прийнято рішення, припинити силові операції проти нього. Тим більше, що чудовиська, так і не знайшовши коханої, повернулося у будинок фон Шпіла на пагорбі. Партійні органи, після кількох невдалих спроб захопити чудовисько, вирішили не чіпати його. Шпиль живе там і досі. Втрата коханої погано відбилася на характері Шпиля.Як свідчить в своїй книзі Владюша Бар-Кончалаба (правнук загиблого професора), Шпиль знову перетворився на неживу істоту, до того ж став займатися людожерством.
- Діти! Ви подивіться! Справжній казковий палац! – група школярів з вчителем географії вийшли до будинку на пагорбі. Судячи з одягу, на дворі сімдесяті. Школярі у схожих спортивних костюмах і з незручними радянськими наплічниками. – Оце так-так! А на мапі не позначено! – дивується вчитель. – То ми будемо першовідкривачами! Уявляєте, я погано ми знаємо рідний край! Що ось я на Сумщині з 58-го року, а нічого про цей будинок не чув! А яка ж краса!
- Валентине Миколайовичу, а наче земля тремтить. – каже один з учнів.
- Та що ти кажеш! У нас землетруси якщо у бувають, то геть непомітні.
- А щось рикнуло наче? – питає інша учениця.
- Не хвилюйтеся, в наших лісах ані ведмедів, ані вовків ще з повоєнних часів немає! А от вандали є. – каже вчитель и придивляється до дивної картини, виведеної чимось чорним на стіні будинку. – Вже от фарбою намацюлили! Ладно хоч би малювати вміли, а то аби що!
- Валентине Миколайовичу! – кричать діти, які побачили Шпиля, що виходить з будинку.
- Та не кричить ви так! Хоча, щось в цьому є. – каже вчитель і не бачить, як діти біжать геть. Дивиться на малюнок. Зображена жінка, худенька та цибата, схожа на Міру. – Красиво, треба сфотографувати.
Вчитель дістає фотоапарат «Зеніт» і трохи відходить, щоб узяти більшу панораму. Наштовхується спиною на Шпиля.
- Це ще що таке? – скрикує педагог і встигає натиснути на кнопку фотоапарату перед тим, як загинути в лапах Шпиля. Чудовисько хапає вчителя і перекушує навпіл. Смокче кров, підходить до стіни і дивиться на картину. Її Шпиль намалював сам, власною кров’ю, коли ще вона текла у нього. Шпиль дивиться на зображення Міри і виє від суму і болі.
- Володимире Степановичу! Знову ЧП в Краснопіллі!
Обком партії, кабінет з портретом Брежнєва. Перший секретар дивиться на підлеглого.
- Що цього разу?
- Школярі, з вчителем, пішли у похід.
- Так заборонено ж було!
- А вони неофіційно! Без погодження!
- Чорт! Скільки загиблих!
- Один, вчитель. А діти цілі, тільки перелякані дуже.
- Дітей в лікарню, а вчителя спишемо на нещасний випадок.
- Блискавка?
- Яка блискавка! Два місяці вже дощів немає! Нехай змія укусила. І огородити той пагорб бетонним парканом, щоб ніхто не ліз!
- Буде зроблено. А ще фотографія є. Ось, вчитель встиг зробити один кадр. Фотоапарат цілий залишився.
Перший секретар дивиться фотографію. На ній Шпиль оскалив свою пащу.
- О тварина! Хай йому грець! Убери це, негатив знищити, щоб ніхто і не знав!
До сьогодні в середньому три-чотири людини на рік становляться жертвами Шпиля. Як свідчить Владюша Бар-Кончалаба, картину Міри на стіні вже змили дощі, а нової чудовисько не малює. Забуло? Але виття Шпиля інколи чути в околицях і донині, особливо, чомусь, у місячні ночі. Як буде у таку ніч зачата дитина, то сумна виросте і відлюдькувата. Так кажуть.
(Далі не буде)
