Дню всіх закоханих, а також особисто панові Захару Ван дер Бюйтену із вдячністю за надану тему присвячує автор
«Відсутність результатів – теж результат».... Треба ж таке вигадати! Цей ефемерний результат коштував йому купи справжнісіньких, ще і яких матеріальних грошей!
Генчик ще раз подивився на аркуш із роздруківкою, який тицьнув йому пройдисвіт-детектив. «Немає... невідомо... не значиться...». Власне, на щось таке він й очікував, підсвідомо. Надто вже унікальною була постать цього дженджика, що, як сніг на голову, з’явився в їхньому товаристві, у їхньому звичному, узвичаєному навіть, оточенні... Перевернув усе горідна, наробив колоту, а його, Генчикове, життя взагалі звів нанівець.
Він чи не з колиски знав, що Світлана буде його дружиною. Їхні батьки були приятелями, ще й компаньйонами. Тому й плекали невідступну мрію - колись поріднитися, з’єднавши шлюбом своїх дітей, єдиних спадкоємців чималенької імперії.
І пощастило ж Генчику! Світлана на додачу до посагу, виховання, освіти, мала принести в дарунок майбутньому чоловікові ще й неабияку красу. Може, когось довге біляве волосся, мрійливі блакитні очі та рожеві щічки й змусили б згадати про мильні бульбашки, але він менш за все був схильним до артистичних вивертів. Мав зовнішність бухгалтера – круглі плечі, кволе жовте волосся на целулоїдно-рожевому тім’ї, носик-ґудзик. Проте бляклі очиці дивилися крізь скельця окулярів по-тхорячому гостро. Генчик цінував і пасивну, навіть трохи апатичну вдачу Світлани. У цю гарненьку голівку, здавалося, не могла й гадка залетіти піти всупереч волі батьків, змінити щось у своєму комфортному, на роки наперед спланованому житті.
Світлана сприймала все, що відбувалося й мало відбутися з нею, наче крізь напівсон. З незворушно-приязним виразом обличчя пройшла вона крізь дійство заручення, з напівпосмішкою на напіврозтулених трояндових вустах відвідувала модні тусовки вже як наречена.
Уже було визначено дату весілля, коли на відкритті чергової дурнуватої виставки прозорі блакитні очі зустрілися з непроглядно-чорними, коли на тонюсінькій ніжці келиха із шампанським тендітні гарячі пальчики стикнулися з іншими – витончено-довгими, холодними мов сніг.
І все. Оцього виявилося достатньо, щоб змінитися так, наче скупатися в казані з живою водою, наче знайти в калюжі золотого ключика від зачарованих дверей... А двері до свого життя для нього, Генчика, закрити на навісний замок.
Але ні! Він цього не допустить. Так не буває, не має бути! Щось тут темне, мара якась! Сищик нічого не знайшов – хай! Він чув від матері про одну особу, що знається саме на таких непевних справах!
... Коли, годиною пізніше, ворожка зачинила за незвичним гостем двері низенького будиночку, що загорнувся від цікавих очей у здичавілий сад, і Генчикове, узяте потом, чоло притулилося до якогось кострубатого стовбура, він відчув, як його серце роздирають навпіл два бажання: зачекати й упитися помстою, побачити, як зрадницю спіткає страшна доля, яку вона сама обрала, і протилежне: негайно розкрити їй очі, вирвати з лабетів, урятувати – ну, звісно, для себе!
У темряві, зовсім поруч, диявольським реготом вибухнув пугач – і Генчик у розпачі кинувся геть із цього місця.
... Світлана не впізнавала себе. Невже це вона бездумно вирушила в подорож із людиною, яку знає лише декілька днів? Невже це вона сидить у номері мотелю, хай цілком пристойному з погляду комфорту, навіть розкішному, але аж ніяк не добропорядному, якщо уявити собі ті численні пари, що палко кохалися в ньому... у цьому ліжку... можливо, на цьому килимі... Невже це вона відкинулася в кріслі й стежить, як Роман сервірує вечерю на двох – квіти, вино, фрукти. Чому він ставить два бокали, але лише один столовий прибор? – мабуть, для неї. Як дивно, він ще й крихти не з’їв у її присутності – тільки п’є, великими, жадібними ковтками, не зводячи з неї очей, що горять-палають чорним полум’ям... Може, так виглядає чоловіча пристрасть? Звідки їй знати... Вона ще нічого не знає в цьому житті. Але сповнена рішучості дізнатися. Страшно подумати, що на її шляху могла ніколи – ніколи! – не трапитися повновода ріка кохання із солодкою, аж п’янкою водою – а лише трясовиння, руда нетеча.
Світлану пересмикнуло. Але відкинула сумні думки, задивилася на руки коханого – білі, аж лілейні. Яка дивна каблучка на середньому пальці правиці: на чорному агаті – золотий помаранч, а на ньому ще якесь крихітна чорна істота... кажан? Точно, кажан – розкинув свої готичні крила, химерно-вишуканий, потворно-прекрасний...
І на столі, на білому блюді – великі помаранчі, такі ж золоті, як світло свічок у чорному шандалі.
Світлана взяла один, стала обчищати, відчуваючи кожною клітинкою і його пружну соковитість, і ще тисячі речей та зв’язків між ними, прихованих досі асоціацій і значень. Так от що таке кохання – коли розумієш всесвіт, і себе в ньому!
І в цю мить голосно, неприємно пласким, приземленим звуком озвався мобільник.
... Можливо, у неї й був шанс. Роман саме відкорковував пляшку із шампанським, і, здається, не надав уваги тому, що хтось їй зателефонував. Їх розділяв стіл, і двері були з її боку, зовсім близько. Штовхнути, перекинути на нього столик, тоді одним стрибком кинутися до коридору, на вулицю, де на неї чекає її авто, з півоберта завести слухняний двигун, і щодуху гайнути... куди?! До свого старого життя? До Генчика?! І завжди байдужа до нареченого, з тієї миті, як побачила Романа, Світлана відчувала до нього відразу. От і зараз голос його здався їй осоружним, настільки, що не знати, чому вона кинула слухавку – з жаху, чи з огиди... «Хай буде, що буде. Це моя доля» - встигла подумати вона. І не ворухнулася, не заплющила очей, дивилася, як наближається той, кого сама обрала. Тільки руку, із затиснутим у ній помаранчем, піднесла до горла, наче затуляючись... Але то геть несвідомо. Вона ледве розуміла, що каже Роман: «Бачу, уже попередили? І хто ж це винюхав, невже твій нікчема-наречений? То чого ж ти не тікаєш?» Хотіла до останнього бачити його очі, схожі на чорні дзеркала із золотими спалахами в неможливій глибині. Але все перекрили його червоні вуста, що наближалися... наближалися. Волого й сніжно зблиснули гострі зуби. Липкий струмочок потік по шиї, збираючись у западинці між грудьми. – Невже в мене така холодна кров? І чому я не відчуваю болю?- встигла подумати, провалюючись у нікуди.
... У кімнаті темрява. Вікно відчинене просто в ніч, у плетиво гілля й листя, що чорніє на сріблястому тлі. Місяць уповні. Нечутними, майже непомітними тінями кружляють у своєму повітряному балеті кажани.
Розкидане по подушці золоте волосся у світлі місяця теж здається срібним, переплутавшись із чорним – подушка одна на двох...
Світлана слухає розповідь Романа, як дитина казку:
- ... корінням сягає середньовіччя. Власне, усе було вирішено за багато поколінь до мене. Мені залишалось тільки продовжити родинну традицію.
- Мої рідні, хоч і нувориші, теж усе вирішили за мене, - думає Світлана, розуміючи коханого. Відчуває, як із кожним його словом зростає її кохання. А лише якісь півгодини тому їй здавалося, що сильніше кохати вже неможливо.
А Роман веде далі:- Мені не було чим дихати в родинному колі. Може, тому я блукав світом. Але це теж не давало розради – відчував себе чужинцем, ворогом усьому навкруги. Та, власне, так воно й було насправді.
Одного дня мандри привели мене до Остіна, що в Америці, у штаті Техас. Випалені спекою вулиці, убивче сонце, що множиться в склі фасадів – місто здалося мені так само нудотним і безглуздим, як, і всі інші. Як і моє безглузде життя.
Ще тільки повертало на вечір. Попереду була ніч, така ж порожня, як учора, позавчора, як тиждень і рік тому. Не знаючи, куди себе подіти, я потягся за купкою туристів. До нас долучалися все нові й нові ватаги солопіїв. Усі прямували в одному напрямку. Я не знав, куди саме – та мені було й однаково.
Але туристичний об’єкт так вразив мене, що я навіть вийшов зі свого звичного ступору. Це був тільки міст – та ще й абсолютно, стовідсотково ординарний. Ані патини старовини, ані застиглої музики, ані технічного генія. Міст, як міст. Мабуть, сталевий - я не знаюся на таких речах. Помірно великий і помірно бридкий. Я не розумів, на що там дивитися. Але факт залишався фактом – сотні людей, судячи з уривків розмов, із багатьох країн світу, невідомо чого приперлися подивитися надвечір саме на цю банальну споруду.
Частина народу розсілася навкруги, у природному амфітеатрі, утвореному прилеглими схилами. Трава, що їх вистилала, на вигляд була жорсткою, як дріт, то ж я пішов за тими, хто піднімався просто на міст.
Я стояв, дивлячись на сонце, що сідало. Велична як завжди, сьогодні ця картина своїми фантастичними барвами ятрила мені душу. На тлі божественної містерії, що розгорталася в небі, я ще гостріш відчував себе потворою. І думка покінчити все за один мах, просто цієї миті, сяйнула мені. Я вже було зробив крок до парапету, коли мене вразило, що весь натовп качнувся вперед разом зі мною. Що це мало значити?! Не могли ж усі раптово відчути поштовх до самогубства? Я зупинився розгублено, а люди сунули повз мене, до огорожі мосту, перехиляючись через неї, щось гукаючи захоплено, показуючи один одному на щось, чого я ще не міг бачити.
І раптом я теж побачив – немов чорна хмара посунула з-під мосту, з-під його темних, прохолодних навіть у цю спеку, глибин. Вона розширялася на очах, закриваючи собою пів-обрію, і водночас прозорішала. Ось вона вже скидалася на мереживо, накинуте на небосхил. Мереживо коливалося, краєчком наближаючись до мене, і я раптом усвідомив, що саме я бачу. Сотні тисяч, можливо, мільйони кажанів, вилітали з-під ніг глядачів, що в захваті спостерігали за цим феєричним видовищем. Небо набуло кольору перламутру, але на цьому срібно-рожевому тлі ще виразніше виступали химерні візерунки, утворювані силою-силенною крихітних чорних істот, що вилітали й вилітали на своє щонічне полювання.
Заворожений цією витонченою красою, я геть забув свій відчай. Я повернувся до готелю з незвичним піднесенням духу. Щось уже стукалося до мого мозку, якесь рішення, прекрасне у своїй простоті, але я ще не міг ухопити його. Воно увивалося в’юном, воно кружляло навколо мене, як нетель навколо свічки, проносилося блискавично й нечутно, мов кажан на тлі місячного сяйва... Кажан... Ось воно! Є!!!
Роман перервав свою розповідь, підвівшись на лікті. Світлана дивилася в стелю широко розкритими очима, уявляючи собі до останньої рисочки все, що розказував Роман.
Коли він замовк, подивилися на нього з німим питанням. А він сказав: - Пробач, що налякав тебе з тим помаранчем... Розумієш, сила мого потягу залишилася незмінною. Я зумів змінити лише об’єкт.
- І в цьому тобі допомогли кажани? – усміхнулася вона.
- Саме так, - відповів із ніжністю в голосі, але серйозно. – Бачиш, я був начитаним хлопом, ще й ноутбук тягав із собою по усіх усюдах. Кинувся гуглевати – так і є, як я й припускав... Усі чули тьму оповідок про кажанів, що смокчуть кров своїх жертв, про кажанів - вампірів... Але мало хто знає, що тільки три з більш ніж тисячі видів кажанів дійсно п’ють кров. Решта або полює на комах, або є цілковитими вегетаріанцями, що харчуються пилком та нектаром рослин. Скажу тобі відверто, остання дієта здалася мені найбільш привабливою. Так, на еволюцію цих істот пішли, мабуть, мільйони років. Але ж я був не кажан! Я був Sapiens, хоч може й не зовсім Homo... То невже силою свого розуму я не міг зробити того, із чим впоралися сліпі сили природи? Я знайшов свій шлях, у мене з’явилася мета – а решта була справою часу й наполегливості. І ось ти маєш поруч із собою...
...вампіра - вегетаріанця, - продовжила за нього Світлана.
- Так, - погодився Роман, без тіні посмішки. – Багряна кров виноградної лози, зеленкувата кров лайма, чорна кров ожини, золота кров помаранча замінили собою людську кров. Я став ізгоєм для тих, серед кого мав нещастя народитися, але натомість здобув увесь світ. Мабуть, я знав, що зустріну в ньому тебе.
- Але прикинь, як пощастило мені, - стиха промовила Світлана, теж серйозно, але голос її вже бринів веселощами. - Нектар та амброзія, ця страва закоханих, у подружньому житті так швидко обертається на борщ та вареники... З тобою ж мені це не загрожує... анітрохи!
- Але ж, - під лад їй, серйозно, а навіть сумно, підхопив Роман, - будеш мати чоловіка, що вже точно одного дня не подарує тобі кухонного комбайна...
Закохані подивилися одне одному у вічі, та й вибухнули щасливим сміхом.
А кажани нечутно ширяли у височині, мов згустки темряви, а повний місяць, що заблукав у чорних верхівках дерев, сяяв наче помаранч...
