Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2689
Творів: 51212
Рецензій: 95849

Наша кнопка

Код:



Ошибка при запросе:

INSERT INTO `stat_hits` VALUES(NULL, 13962, 0, UNIX_TIMESTAMP(), '44.211.26.178')

Ответ MySQL:
144 Table './gak@002ecom@002eua_prod/stat_hits' is marked as crashed and last (automatic?) repair failed

Художні твори Проза Кінематографічна лірика

Одного разу під Охтиркою_для Клінта Іствуда-5

© Владислав Івченко, 12-02-2009
Берзіньш дає команду. З-за куп сіна виходять люди, йдуть до Шпиля. Всім дуже страшно. Варто йому тільки сіпнутися, як всі зупиняються і тремтять. А це ж не прості солдати, це ж бійці спеціального загону по використанню чудовиськ! Вони багато чого бачили, але ось такого - ні. Берзіньш йде до Шпиля особисто, веде своїх людей. Починають в’язати чудовисько, воно прокидається, але Міра співає, заспокоює, і Шпиль не чинить опору. Ось вже припнутий до землі кайданами, нікуди не дінеться. На шию одягають величезний ошийник, який терміново зробили у Москві робітники Червоною Прісні. Шпиль намагається пручатися, але марно. Міра заспокоює її і він спить далі, вже сповитий кайданами і мотузками, припнутий до землі.
- Ну як тобі? – питає Ліберман.
- Та здоровий. – відповідає Берзіньш.
- Ти б бачив його в бою! Як він розкидає усіх! Ото сила!
Ульріх Туазест щось балакає до Берзіньша.
- Товариш Туазест каже, його механічні солдати легко б справилися з цим велетнем.
- Ой, сумніваюся. Вони занадто повільні. А цей, ти ж сам бачив, як він перемахнув Ворсклу один стрибком!
- Та бачив.
До комісарів підходить професор Бар-Кончалаба, він в піднесеному стані, бо його сина відпустили, а тут ще у руки попався сам голем, про якого він багато писав, але ще жодного разу не бачив.
- Здається, він зроблений з тіста. – каже професор.
- Що? – та від нього куля відскакують! – не погоджується Ліберман.
- А ви спробуйте вистрелити у черствий хліб!
- Але як він не розмокає? – дивується Берізньш.
- Мабуть, якісь спеціальні добавки. Я ось нашкріб дещо. – професор показує кілька крихт, які йому здерли зі Шпиля багнетом. – Треба це дослідити, можливо вдасться встановити рецептуру виготовлення. Це ж вона вам потрібна?
- Так, професоре, вона.
- А ще треба обшукати будинок фон Шпіла. – каже Бар-Кончалаба.
- Ми обшукали, нічого там не має. – каже Ліберман.
- Ви ж не знали, що шукати.
- А ви знаєте?
- А я знаю!
- І що?
- Мішок чи склянку з додатками, чи якусь інструкцію. Фон Шпіл славився своєю ґрунтовністю у справах. Він точно б узяв у рабина щось так, що допомогло б ремонтувати цього велетня.
- Професор правий. Товариш Єрофєєв, треба відправити ескадрон у будинок фон Шпіла. Візьміть з собою професора, слідкуйте за ним. – каже Берзіньш.
- Та навіщо, ви ж знаєте, що я за радянську владу! – переконує Бар-Кончалаба.
- Професоре, вас арештували, коли ви намагалися втекти з Харкова на південь, до денікінців. А ще у вас син – петлюрівець. То у нас немає причин дуже вже вам довіряти. Якщо зробити цю справу, тоді поговоримо, а поки що ви вважаєтесь заарештованим. Відправляй людей. – наказує Берзіньш Єрофєєву. – Борю, а ти терміново відправ телеграму у Москву. Скажи, щоб готували для нього місто. – киває у бік Шпиля. – Заковуйте його!
На Шпиля одягають велике металеві кайдани, спинають йому руки і ноги. Чекають, поки з міста приїде великий віз, на якому шпиля повезуть до станції.
У лісі біжать Чет та Дубківський. Коли Чет зупиняється.
- Швидше, вони можуть вислати погоню! – шепоче сотник.
- Я залишаюся.
- Що?
- Вона там. – каже Чет. – Не можу.
- Ти їй нічим не допоможеш!
Чет киває головою і повертається йти назад.
- Чете, вони ж розстріляють тебе! Мірі цим ти не допоможеш!
- Я не здаватися йду. Просто хочу бути поруч.
Чет повертається. Дубківський стоїть, потім плює і йде за ним. На краю ліса залазять на дерево, дивляться, що відбувається на лугу. Як он з’являється Шпиль, як його в’яжуть.
- Ну і здоровань! – у захопленні каже Дубківський.
- Та бугай. – зло каже Чет, який аж кривиться, коли Шпиль торкається Міри, коли лягає поруч з нею і підкоряється їй.
Дивляться, як до Шпиля підходить професор Бар-Кончалаба, оглядає, як йому скоблять трохи з велетня.
- То це твій батько. – питає Чет.
- Ні.
- Він же казав?
- Він мені не батько і все!
- Ти образився на нього?
- Він зрадив мамі! Розвівся з нею заради якоїсь хористки! Яка обшустала його, забрала усі гроші і зникла! Він, щоб заробити почав писати оту книгу про «Сто чудовиськ України». Точніше у нього вона звалась «Сто чудовиськ Слобожанщини». Він же не тільки жінку зрадив, він і Батьківщину зрадив! В нього ж предки були з козаків і Кончалаба - козацьке прізвище. Але він казав, що занадто мужицьке, додав собі оте Бар. А ще ніколи рідною мовою не розмовляв, тільки російською. Про дворянство мріяв! Зрадник! Тьху!
- Тихіше ти. – заспокоює його Чет. – І не можна так про батька.
- Він мені не батько!
- Батьків не обирають.
- Батьки так не вчиняють! Піти з родини! Не те щоб там гульнути крадькома, а саме розлучитися, зганьбити маму! Таке не можна вибачити!
- Тихо! Диви! – каже Чет і хапається рукою за бік. Там де завжди в нього був пістолет, але зараз немає.
Чету потрібна зброя, бо матрос Жникін, розлючений тим, що йому довелося відпустити двох ворогів революції, підходить до Міри.
- Ну що, сучко, думала втекти від караючого меча трудового народу? Чого то смієшся? Що, смішно тобі? Смішно? Зараз тобі не буде смішно! – Жникін відв’язує її від стовпа, хапає за волосся і тягне за собою. – Чудовисько привела,тепер ти не потрібна, тепер я тебе до стінки!
Міра пручається, але в неї зв’язані руки та ноги, намагається вдарити головою, але Жникін цього разу увертається.
- Я тобі покажу буцатися, коза! – він тягне її, Міра пручається, стогне. Це чує Шпиль. Прокидається, ричить. Жникін кидає Міру на землю і наставляє на неї пістолет.
- Шпиль! – кричить Міра.
- Що ти кричиш? Не допоможе тобі твоє чудовисько! За зраду трудового народу і світової революції! – каже Жникін. Шпиль починає сіпатися, аж земля трясеться. – Приговорює тебе до смерті!
- Припинити! – кричить Берзіньш, який почув, що Шпиль прокидається і зараз он біжить з тіньочку. – Припинити! – але Шпиль так ричить, що його не чути.
- Здохни, сучка! – Жникін приставляє пістолет до голови Міри, коли Шпиль зненацька відкушує собі шматок язика, ричить від болю і плюється ним. Здоровезний такий шматок, розміром з цеглину, він летить і збиває Жникін з ніг.
- Шпиль! – кричить Міра.
- Закрийте їй рота! – кричить Берзіньш.
- Шпиль, рятуй! – кричить Міра. До неї кидаються бійці спеціального загону. Накидають на неї шкіряну куртку, валять з ніг.
Шпиль смикається у кайданах, реве, божеволіє все більше.
- Накрийте його! – кричить Берзіньш. На Шпиля спробують натягнути величезне покривало, яке зрізали зі сцени міського театру. Але Шпиль ричить, смикається і ось вилітає, наче корок з землі перший стовп, який його тримав. – Ще кайдани! В’яжіть його!
Увесь загін кидається на Шпиля, перекидають нові ланцюги, тягнуть їх, намагаються притиснути велетня до землі. І це наче вдається, Шпиль начинає потроху вщухати, коли Міра вислизає з-під куртки і кричить «Шпиль! Шпиль!». Її швидко збивають з ніг, сунуть в рот кляп, але запізно. Шпиль наче вибухає, реве, підводиться. Ланцюги лускають, як павутиння, а як не лускають, то видираються з землі разом з стовпами.
У цей момент Ульріх Туазест біжить до залізних людей з великою каністрою. Ледь тягне її. Починає заливати гас у баки. Бійці з загону комісара Берзіньша роблять останню спробу стримати Шпиля, але той поводить плечима і вони розлітаються, як мухи. Шпиль підводиться, розриває кайдани на руках та ногах, струшує з себе залишки ланцюгів і мотузок, кидається шукати Міру.
- Панцирники сюди! – наказує комісар Берзіньш. – Вогонь!
Бійці починають стріляти по Шпилю, але він наче не помічає пострілів. Біжить, принюхається, шукає Міру, яку тягнуть кілька бійців до лісу. Нарешті бачить її, кидається до неї. Кілька бійців намагаються зупинити його, такі смішні поруч з ними, зі своїми гвинтівками. Шпиль вже біля Міри, відкидає від неї бійців, скидає з неї куртку, якою її прикривали, бере її, підносить до свого обличчя. Посміхається. Навіть не помічає, як поруч загув двигун одного з залізних людей. То Ульрих Туазест запустив. Ось ще одного і ще. Всі троє починають свій рух. Бійці загону комісара Берзіньша, що ще залишилися тікають. І сам комісар разом з Ліберманом біжать до панцирників. Єрофєєв зі своїми солдатами відступає до лісу.
Залізні люди гуркотять і наближаються, а Шпиль і не помічає їх, він щасливий від того, що знайшов Міру. Дивиться на неї і посміхається. Перший з залізних людей помічає Шпиля і піднімає свою руку. Шпиль ричить на нього. Обидва кулемета на руці залізної людини починають стріляти. Шпиль ледь ховає Міру за спину, приймає кулі на грудь, вони вибивають в його тілі шрами. Шпиль ухиляється від пострілів і кидається до залізної людини, та знову наводить кулемети на нього, стріляє, Шпиль знову стрибає в бік, він швидший, ось він вже поруч залізної людини, хапає одною рукою її за голову і відриває її. Залізна людина, наче божеволіє, починає стріляти аби куди. Шпиль переможно реве, але на нього насуваються ще дві залізні людини. Починають вогонь. Шпиль прикриває Міру собою, знову стрибає в бік, ухиляється, плигає, бігає, залізні люди ніяк не можуть узяти його на мушку, а Шпиль все наближається. Він тримає одну руку за спино, руку з Мірою. Плигає і відриває голову ще одній залізній людині, а потім валить її і відриває ногу, потім плигає до останньої залізної людини, валить її, плигає на ній і трощіть своєю вагою цей складний механізм. Далі те саме робить з іншими.
Шпиль переможно реве, коли добиває останнього залізного ворога. Показує на залишки механізмів Мірі. Вона бачить рану на його груді. Справжню рану, з якої тече кров. Дивується. Вона бачила, як в Шпиля потрапив снаряд і нічого. А тут рани від куль, нехай і кулеметних куль. Міра рве рукав своєї сорочки і намагається зупинити кров. Шпиль задоволено бурчить. Вона помічає панцерники.
- Шпилю, милий, тікай!
Шпиль не розуміє.
- Яне, він розкидає нас, як бліх! – кричить Ліберман Берзіньшу. – Треба відступати!
- Я не відпущу його! Готуй сітки! – кричить Берзіньш. Він побілів, в нього божевільні очі і він не відступить.
- Його не зупинять сітки!
- Ними ми спіймали змія!
Панцерники спецзагіну вишикуються підковою і сунуть на Шпиля, який все дивиться на Міру і мугикає. Вона кричить йому, що треба тікати, але він тільки облизується і посміхається своїм грубим, наче сокирою робленим, обличчям.
- Вогонь! – кричить Берзіньш. І встановлені на панцерниках гарматки стріляють гарпунами до яких прив’язані мотузки, а до них вже сітки. Вони сповивають Шпиля. – Вогонь! – ще раз. – Вогонь! – і ще раз. – Гони!
Панцерники додають швидкості, валять Шпиля з ніг, намагаються тягнути полем, але він занадто важкий, він пручається, він підводиться, починає ричати, в одній руці все так же тримає Міру, а іншою починає дерти сітки, потім хапає один з канатів, тягне за нього, зупиняє панцирник, потім тягне до себе, швидко тягне, допомагаючи собі пащею. Ось вже панцерник поруч, Шпиль підхоплює його і гупає об землю. З дверей панцерника вивалюються скривавлені люди. Шпиль остаточно дориває мотузки, панцерники починають відступати, але він розбиває ще декілька, а потім біжить до Ворскли. По ньому стріляють солдати Єрофєєва і кіннота, що стоїть біля берега. Шпиль прикриває собою Міру. Плигає з берега. Вже не ті сили, то падає у воду, вибирається і біжить далі. Його хитає, але він не зупиняється, біжить, тримаючи в одній руці Міру.
- Жовтий вогонь! – кричить Берзіньш, ледь тільки виліз з розтрощеного панцерника. Він увесь в крові, у нього страшний вигляд. Хтось з бійців пускає у повітря ракету, яка вибухає жовтим стовпом.
- Що це? – дивується Ліберман, який ховає під кашкет свої великі вуха, а потім вже витирає кров з заюшеного обличчя.
- Аероплан полетить за велетнем. – крекче Берзіньш.
- Ти бачив, що він може! – питає Ліберман.
- Він потрібен нам. – каже Берзіньш.
До них підбігає Єрофєєв.
- Як ви?
- Та живі. – Берзіньш підводиться, поправляє свою шкіряну курточку, зчищає з неї кров. Чутно, як стогне і плаче над залишками залізних людей Ульріх Туазест. Плаче так, наче тут загинули його діти. Страшно плаче, рве на собі волосся. – Так товариш Туазест, фігня виявилися ваші механічні солдати у порівнянні з велетнем.
- Його звуть Шпиль. – підходить професор Бар-Кончалаба, який спостерігав за всім з боку. – Ви ж чули, що та дівчина звала його саме так і він відкликався. Його звати Шпиль. А саме дивно те, що в нього пішла кров.
- Кров? Не може бути! Я бачив, як в нього снаряд потрапив і ніякої крові! – кричить Ліберман.
- Та подивіться самі! – професор веде комісарів. І дійсно, великі плями крові. Калюжі прямо. – Це його кров. І він втратив її достатньо багато.
- Але раніше крові не було! – наполягає на своєму Ліберман.
- І не повинно було бути. – погоджується Бар-Кончалаба. – Бо Голем, тобто Шпиль, він же нежива істота, йому не потрібна кров.
- Тоді що це? – показує Берзіньш на калюжі, які з червоних поступово чорніють.
- Це кров і це його кров, а не кров розірваних чи розтоптаних Шпилем солдат. – каже Бар-Кончалаба і з розумним виглядом киває головою.
- Але звідки в нього кров, коли її не повинно бути? – аж ричить Ліберман.
- А ось це питання для науки. Не знаю, чому кров з’явилася. Але напевно можу сказати, що це свідчить про великі зміни в організмі Шпиля.
Над лугом гуркотить аероплан. Киває крилами. Берзіньш киває рукою в бік, куди побіг Шпиль.
- Це той аероплан, яким мене привезли з Харкова. – каже Бар-Кончалаба і вказує на літаючий засіб.
- Як ти здогадався підготувати аероплан? – дивується Ліберман.
- Я ж кажу, що треба планувати не тільки перемоги, а й поразки. Я не виключав, що все піде не так, як я хочу, то підготував запасні варіанти. – каже Берзіньш.
- Що будемо робити далі? – питає Єрофєєв.
- Готуйте людей в похід. Як тільки дізнаємося, де заліг Шпиль, відразу ж виступимо туди. – каже Берзіньш, який вже трошки заспокоївся. - Залишки механічних солдат та панцерників повантажити на потяг і відправити до Москви. Може щось відремонтують. Товариша Туазеста теж туди. Терміново замовити найбільші ланцюги та морські канати!
- Слухаюся. – каже Єрофєєв і уходить організовувати солдат.
- Слухайте! Здається я знаю, звідки кров! – скрикує професор.
- І звідки?
- Шпиль закохався!
- Що? – Берізньш презирливо посміхається.
- Так-так! Закохався! У ту дівчину, ви ж бачили, як він на неї дивився! Він закохався! І завдяки цьому ожив! Перестав бути Големом, став людиною! Став смертним! Тепер його можна вбити і тепер в нього при пораненні тече кров! – Бар-Кончалаба аж плигає на місці, в такому він захваті.
- Дурниці, яке може бути кохання, коли він настільки її більший?  - сперечається Ліберман.
- Коханню підкоряються всі розміри! – каже професор і киває головою з виглядом великого знавця цього питання.
- Професоре, це гнилий ідеалізм! Думати, що тіло може змінитися під впливом якихось почуттів. – каже Берзіньш. – Матерія – основа буття, то вона впливає на дух, а ніяк не навпаки! Якесь кохання не може вбити чи оживити.
- Пане комісаре…- починає було Бар-Кончалаба.
- Товаришу! – осікає його Берзіньш.
- Товаришу комісаре! Як це кохання не може вбивати, коли он скільки людей роблять собі край через нього?  
- Дурнів ми не рахуємо. – каже Берзіньш.
- Але…
- Припинити цю розмову! – наказує комісар. Повертається до лісу. – Як зовуть того хлопця?
- Чет, Чет Загорулько. – підказує Ліберман.
- Чет, що за ім’я таке дивне?
- Від Четверга. – пояснює Єрофєєв. – А навіщо він вам?
- Через нього можна впливати на ту дівку. - каже Берзіньш і починає кричати в бік лісу. – Чете, я знаю, що ти мене чуєш! Ти десь тут, ти не втік! Так ось, жінка, у якої ти жив і її син, вони в нас. Якщо ти сьогодні не прийдеш, ми розстріляємо їх. Чуєш? Ти знаєш, що ми не жартуємо. А ти, Дубківський, подумай про батька. Його теж чекатиме розстріл, якщо ти не повернешся! Ви почули мене, тепер думайте!
Берзіньш і всі інші дивляться у бік лісу, потім комісари сідають і вцілілий панцерник і їдуть до міста.
Чет та Дубківський злізають з дерева, йдуть у гущину ліса.
- Що ти будеш робити, Чете?
Той стинає плечима. Мабуть вперше за життя Чет не знає, що робити.
- Я не піду до них. Хай розстрілюють того розпусника! – дратується Дубківський. – Я ненавиджу його! Він зрадив родину, зрадив Вітчизну! Він же не згадував про нас, навіть коли розбагатів, написавши ту кляту книжку! Лише кілька разів присилав мені невеличку подарунки на Різдво! Йому було не до мене! Спочатку та хористка, потім ті чудовиська! Ось, що його цікавило, а не я. Тепер нехай гине!
Чет бере його за руку, притискає пальцем до губ, показує, що говорити треба тихіше. Ліс не такий вже і великий, їх можуть почути. Йдуть мовчки, потім Чет зупиняється. Дубківський дивиться на товариша.
- Що?
- Я піду.
- Але ти кохаєш Міру, а не ту жінку! – дивується сотник.
- Я хворів. Взимку. Я помер би, як бродячий пес. А вона приютила мене. Була ласкава і турбувалася. А ще дитина. Йому п’ять років. Він не винний. Не можу. – каже Чет.
- А як же Міра?
- Не питай.
- Вони ж розстріляють тебе!
- Та жінка не винна. І дитина. – Чет стоїть сумний. Дубківський підходить до нього, обнімає.
- Цього разу я не піду з тобою. – каже сотник. Чет киває головою. – Просто є деякі справи. Я ж казав, що у мене в Охтирці кохана. Треба зайти до неї, ну і ще дещо. – Чет слухає і киває головою.
Вони ще раз обнімаються, вже розходяться, коли Чет зупиняється.
- Знайди Міру.
- Що?
- Передай їй, що… - Чет замовкає.
- Що передати? – питає Дубківський. Але Чет мовчить. – Добре, я зрозумів, передам, якщо побачу.
- Якщо їй буде потрібна допомога, ти допоможеш?
- Ну звісно. Тільки думаю, що Міра зі всім справиться сама. Воно молодець.
Чет киває головою. На тому і розходяться. Дубківський ховається у лісі до ночі. А Чет прокрадається у місто і приходить в штаб. Там його бачить матрос Жникін, у якого все обличчя – суцільний синець, бо туди потрапив шматок язика Шпиля.
- Попався, контра! – кричить матрос, підбігає до Чета і починає його бити. Той увертається, потім відкидає матроса. Жникін хапає свій пістолет, може б і застрелив, якби не з’явився Єрофєєв.
- Припинити! – кричить комполка і уводить Чета у підвал.
- Відпусти жінку і дитину. – каже Чет.
- Добре. – обіцяє комполка. Не уходить. – Дарма ти таки прийшов. Розстріляють тебе.
- Чому бути, те не обминути. Ви знайшли її?
- Так. Дванадцять верст звідси. Там пагорби попід Ворсклою, у ний крейду добували, печери вирили. В одній Шпиль і сховався. Тільки він же здоровий, сам заліз, а ноги стирчать. Авіатор і помітив.
- А вона?
- З ним мабуть.
Мовчать два товариша. Комполка дістає з кишені портсигар, точно такий, як і у комісара Лібермана. Їх подарував сам товариш Троцький після вдало проведеної операції.
- Покурити хочеш? – питає. Чет киває головою. Єрофєєв дає йому цигарку, підпалює. Потроху димлять у темному підвалі. – Запав на неї?
Чет мовчить. Він стоїть з закритими очима і бачить її. У руках Шпиля, страшного та величезного, вона ще більш тендітна і беззахисна. Його Міра десь далеко на одинці з тим чудовиськом, а Чет тут, у підвалі і нічим не може їй допомогти. Аж стогне.
- Що таке? Ти поранений? – питає комполка. Чет мовчить. – Ми з ранку виступаємо. Повинні прийти нові кайдани з Харкова, міцні. Схопимо велетня і відправимо у Москву. А за неї не хвилюйся. Вона ж потрібна, щоб Шпиля тримати у покорі.
Ще стоять, мовчать, потім комполка уходить. На горі між тим матрос Жникін прийшов до комісара Берзіньша і доповідає про контрреволюційні зв’язки комполка Єрофєєва.
- Захистив того покидька! Вони, бач, на війні разом були! А що він ворог революції, так йому і байдуже! Хіба так можна? Треба відсторонити його, розслідування провести! Ненадійна він людина! – каже Жникін і дивиться кудись в бік, йому соромно за власне обличчя.
- Болить? – питає комісар з такою інтонацією, наче дійсно хвилюється.
- Та нічого. – Жникін стинає плечима. – Це ж за революцію. Не просто так.
Берзіньш зненацька б’є матроса прямо в обличчя. Жникін падає на підлогу.
- Скотино! Це через тебе операція провалилася! Якби не ти, ми б уже Шпиля в Москву відправили! А ти поліз ту дівку розстрілювати! Ідіоте!
- Вона – контра! Вона наших вбивала! – кричить з підлоги Жникін. – Її до стінки треба!
- Тебе до стінки! Тебе! Дурню! – кричить Берзіньш. На крик прибігає Ліберман. – Забери цього покидька, щоб я його не бачив більше! Інакше застрелю, як собаку! Розжалувати у рядові! На кухню його, нехай картоплю чисте! Більше він нічого не вміє!
- Яне, тихо не хвилюйся. – заспокоює товариша Ліберман. – Пішов звідси! – гримає на Жникіна. Зачиняє за ним двері.
- Розстрілювати таких йолопів треба!
- Ну, він же балтійський матрос, з самого початку за революцію.
- І що? Та він революції такої шкоди завдав, як мало хто з ворогів!
- Ладно, забудь про нього. Лягай, відпочинь, завтра важкий день.
- А ти куди? – питає Берзіньш, приглядається до товариша, який встиг і помитися і поголитися, навіть одеколоном сприснувся, чи що.
- Та, є тут одна справа. – посміхається Ліберман і підморгує.
- Вже кралю собі завів? Ну ти швидкий!
- Яне, життя коротке, треба встигати. Все побіг я.
- Завтра ж важкий день.
- Після хорошої ночі потім весь день, як на крилах літаєш.
- Ну давай, літун.
У підвал до Чета приводять професора. Охоронці гримають замками і уходять. Бар-Кончалаба думає про щось, бурмоче під ніс, потім, питає:
- Тут є хто?
- Є. – каже Чет.
- Ти той хлопець, який втік разом з моїм сином?
- Так.
- А де Славко?
- Залишився у лісі.
- З ним все нормально?
- Мабуть.
- Я за нього дуже хвилююся.
- Здається, ваш син на вас ображений.
- Я знаю. – Бар-Кончалаба зітхає у темряві. – Я винен, я робив помилки, я був егоїстом, думав тільки про себе. А тепер настав час платити за те, що було скоєно.
Професор замовкає. Мабуть, щось думає, бо починає ходити, бурмотіти щось собі під ніс, потім знову звертається до Чета.
- Він хороший хлопець, Славко. Трохи наївний, але хороший. І він ненавидить мене, бо любить. Тобто хотів би любити. Але я зробив стільки помилок! Якби я міг якось виправити ситуацію! Я б був згоден на будь що! Але життя – складна річ. В ньому не завжди буває так, як ти хочеш. Точніше майже завжди все відбувається не так.
Чет мовчить. Якби було світло, можна б було побачити сльози на його очах. Сльози у які і сам Чет не вірить, бо він ніколи не плакав. І ніколи не відчував оцей складний букет зі страху та радості. Страху за Міру і радості, що вона є.
- Розумієте, завтра мене розстріляють. І я не зможу йому нічим допомогти! Я ніколи йому не допомагав, я жив своїми справами, спочатку тією жінкою, до якої пішов з родини, потім книгою, всіма цими дослідженнями чудовиськ. Я був такий заклопотаний, що забув про сина. Я наче спав. І ось тільки я прокинувся, побачив свої помилки, захотів їх виправити, як доводиться вмирати. Прикро.
Професор ще довго кається у своїх колишніх гріхах, каже, що хоче втекти звідси, щоб зустріти сина і поговорити з ним.
- Не можна вмирати, не сказавши головного.
Чет професора майже не слухає. Навіть коли той підхоплюється і кричить, не звертає уваги. Але Бар-Кончалаба знаходить Чета у темряві, починає трясти.
- Як же я не подумав! Як же я не подумав! – кричить професор.
- Що таке? – дивується Чет такій поведінці, прибирає руки професора.
- Це ж підвал охтирського будинку фон Шпіла! – каже Бар-Кончалаба.
- І що?
- Тут повинен бути вихід на вулицю! Той вихід, яким втік Шпиль, коли сюди прийшла поліція!
- Тихо! – каже Чет і затикає рот професора. – Не кричить! Повинен бути вихід? – Чет відчуває, як Бар-Кончалаба киває головою. – Але я перещупав всі стіни, нічого немає.
- Може бути якийсь таємний важіль. Покійний фон Шпіль полюбляв такі хитрощі.
Лазять по підвалу, шукають. Наче нічого.
- Стій! – каже Бар-Кончалаба. - А може у горі? Ставай мені на плечі!
Чет залізає на плечі професора, той крекче, але тримає. Чет борсається руками у темряві, коли, нарешті, знаходить щось.
- Є.
- Що там?
- Якась наче бурулька.
- Рухається?
Чет штовхає, вона спочатку не піддається, а потім рухається і за нею якісь скрегіт.
- Відкрилося! – шепоче професор, Чет сплигує з його плечей. І дійсно, у стіні отвір. Лізуть туди. Чують, як солдати відкривають двері. Теж почули скрегіт.
- Давай, професоре, давай! – поганяє Чет. Вони лізуть нагору, кудись у темряву. Ось вже вибралися в сад за будинком. Позаду кричать солдати. – Швидше!
Чет майже тягне Бар-Кончалабу за собою, в штабі вже тривога, он стріляє по тіням у темряві постовий. Чет майже перекидає професора через паркан, плигає сам, вже біжать нічною вулицею, за ними женуться і наздоженуть, бо професор старий, не може бігти швидко, а ще запихався, ледь дише.
- В кущі і сидіти тихо! – шепоче йому Чет. – Я їх уведу! – штовхає професора у кущі, а сам чекає поки солдати підбіжать. Щоб бачили його. Тоді тільки тікає. Постріли. Одна з куль дряпає руку, але то дрібниці. Чет уводить солдатів від кущів, в яких засів професор, а потім вже тікає городами. Погоня відстає, бігають зі смолоскипами, кричать, метушаться, але слід втратили.
Будинок в центрі Охтирки. Невеличкий, раніше тут жила прислуга родини Німчинових, дуже поважної в Охтирці. Німчинов-старший очолював місцевий банк, був у правління залізниці, мав кілька економій поблизу міста. Заможна людина, то міг собі дозволити побудувати один з найкращих у Охтирці будинків. Але тепер там шпиталь, а колишні господарі живуть у будиночку для прислуги, яка давно розбіглася. Німчинов живе разом зі своєю донькою, красунею Оксаною, яка от прямо зараз дивиться на себе в дзеркало. Батько крутить головою. В цьому заляканому старому і не впізнати колишнього володаря міста, якого навіть в Харкові поважали за вміння вести справи. Тепер він не господар життя, а якась тінь, жевріє лише заради доньки, так просила покійна жінка, коли вмирала. То Німчинов і тримається, хоч давно б волів би померти, бо хіба це життя?
- Тато, ви погуляєте сьогодні увечері? – питає Оксана.
- Свого пархатого чекаєш?
- Тато!
Німчинов крутить головою.
- Куди котиться світ! Православна дівчина зустрічається з жидом! Більш того – з комісаром! Господи, добре хоч мати твоя не бачить цієї ганьби! – Німчинов хреститься і зітхає. Раніше він був майже атеїст, любив пожартувати з попів і забобонів, але важкі часи зробили його релігійним, он ходить до церкви, у хорі співає. – Оксано, покинь його!
- Тато, ми вже про це балакали!
- Доню, це ж ганьба!
- Тато, раніше може і була ганьба! А зараз он життя змінилося, геть змінилося! Я не можу залишатися в примарах минулого!
- Але жид, та ще й комісар!
- Він дарить подарунки і він приємний, як чоловік.
- Ти говориш, як шльондра! – вибухає Німчинов і тут же лякається своєї нестриманості.
- Тато, завдяки цій шльондрі у вас є що їсти, вас не вигнали з цього будиночку і не розстріляли, як контрреволюціонера! – каже Оксана. Вона не кричить, їй і не треба кричати, достатньо підпустити у голос металу і батько вже зламаний. – Підіть, погуляйте, подихайте свіжим повітрям. Тільки обережно, у місті комендантська година, щоби знову не довелося визволяти вас з комендатури.
Оксана наполягає, щоб батько пішов, бо будинок маленький. Кухня та кімната. Їй досі ніяково зустрічатися тут з чоловіками, відчуваючи, що батько все чує. То випроваджує погуляти, останній раз дивиться у дзеркало. Вона красива. Не дивлячись, що останні роки були важки, не дивлячись, що майже немає парфумів, але вона красива. І вона зможе влаштувати своє життя, щоб не жевріти, не бути тінню, як її батько, а жити по-справжньому! Цей Боря, він непогана кандидатура. Він зробив непогану кар’єру у червоних і в нього неабиякі перспективи. Вона захомутала його і тепер вже не випустить, щоб там батько не казав.
Стук у двері. Це він. У будинок заходить комісар Ліберман. Він веселий, очі аж горять, пускає ними бісиків. Приніс пакунок з різною смакотою. Оксана накриває стіл, ставить самовар, щось балакають, а потім Ліберман обнімає її, починає цілувати і тягне до ліжка. Він такий нестримний, такий запальний. І як чоловік досить витривалий, хоча не вміє бути ніжним. Нічого, вона його навчить. Оксана знімає з комісара шкірянку, цілує, бере кашкет і тут з нього випадають якісь клапті.
- Господи! Що це? – Оксана аж сіпається і відштовхує від себе Лібермана, який гепається з ліжка. – Що це?
- Оксано, не хвилюйся! – шепоче Ліберман, виставляє руки, намагаючись заспокоїти дівчину.
- Борю, що це? – вона аж тремтить і голос її бринить від огиди.
- Це вуха, це мої вуха! – комісар швиденько ховає їх під кашкет. – Просто не чипай кашкет і все. Ось і самовар готовий. – намагається він змінити тему.
П’ють чай мовчки.
- Звідки вони? – питає Оксана через деякий час, коли вже трохи заспокоїлася.
- Та води попив невдало.
- Вони огидні.
- Я знаю. Я піду на операцію, їх обріжуть. – обіцяє Ліберман.
Оксана згадує, що він і так обрізаний. Спочатку їй здавалося те огидним, вона ж ніколи не бачила таких. Але зараз звикла. Мабуть і до вух звикне. Згадує їх і аж сіпається. Які ж мерзотні!
- А чому одне діряве?
- Отаман Кручений прострелив. Давай не будемо про них балакати. Їх скоро не буде.
- Добре.
Ліберман лізе через стіл, щоб поцілувати її. Оксана ухиляється. Все не може забути ті вуха.
- Ну чого ти? – трохи дратується комісар. Ця жінка йому подобається, можна сказати, що він закоханий, хоч він не вірить в кохання, він знає, що у відношеннях чоловіка та жінки головну роль грає природа, а оте все кохання-зітхання, то вигадки і маячня.
На вулиці чутно постріли. То охорона побачила втечу Чета та Бар-Кончалаби. Ліберман підхоплюється, швиденько одягається.
- Мабуть тривога, мені треба туди. – цілує її і тікає з наганом у руці.
Оксана залишається за столом і меланхолійно п’є чай. Згадує про часи, коли вона була перша наречена не тільки в Охтирці, а й в кількох навколишніх повітах. В неї був свій виїзд, дві свої кімнати, своя покоївка. А зараз доводиться власноруч чистити картоплю чи патрати курицю, щоб зварити суп. От як перевернулося життя. Але вона не буде скиглити, не буде чіплятися за те, що було. Інакше стане такою, як батько. Вона молода і красива, вона розумна і якби не летіло життя шкереберть, вона витримає і зробить все правильно.
У двері стукають. Невже комісар так рано повернувся?
- Борю?
У двері заходить якийсь чоловік, то Дубківський. Він крався городами у місто, вже був поруч, коли зчинився галас біля штабу, треба б було перечекати, поки все вляжеться, але сотник не міг більше чекати, побіг до будинку коханої, хоч дуже ризикував. Спочатку кинувся у більший будинок, але там поранені та медсестри, а ще охорона на вході. Почав обходити, хотів заглядати у вікна, коли побачив її у будинку для прислуги. Кинувся, відчуваючи, як калатає серце. Забіг в середину. Оксана спочатку його не впізнала.
- Хто ви такий?
- Оксано, це я! – він у брудному одязі, давно не голений, нервовий, бо ж крався темними вулицями, повсякчас ризикуючи зіштовхнутися з патрулем. – Це я, Славко! – він посміхається. І тоді вона згадує цю посмішку.
- Славко!
- Я! Я!
Вона згадує їх роман. Не перший у неї, але такий же пристрасний. Цей Славко приїхав у Охтирку з мазепинцями. Був сотником. Оселився в будинку у Німченків, ще в тому, великому будинку. Хоч він був озброєний, господар у місті, але поводився чемно, не дозволив міщанам розграбувати будинок, навчив Оксану їздити верхи. Саме за містом, десь на лугах попід Ворсклою сталося те, що і мало статися, між молодими та красивими. Славко почав писати їй вірші і носити букети, розповідаючи про світле українське майбутнє. Оксана в нього не дуже вірила, батько взагалі чекав, коли повернеться царат і наведе порядок. Але коли кохання, політика відступає на другий план, вони їздили в луги, кохалися, а потім червоні почали наступ. Під містом загримотіли гармати, Славко пообіцяв відігнати червону пошесть і повернутися до коханої. Але червоні кинули великі сили і мазепинцям довелося відступати. Потім його он вже рік не було видно. Оксані довелося зробити аборт, бо вона не хотіла народжувати байстрюка. Вже почала забувати про сотника, який був непоганий, тільки що забагато балакав та був занадто мрійливий. Аж ось на тобі, прийшов.
- Що ти тут робиш? – питає Оксана і в неї погані передчуття.  
- Прийшов за тобою.
- Що?
- Прийшов за тобою. Я ж обіцяв. – Дубківський дивиться на неї і посміхається, бо бачить, що вона тільки розквітла. Така вже гарненька, прямо персик. І дочекалася його, дочекалася! А як могло бути інакше, коли вони заприсяглись один одному в довічному коханні!
- За мною? – Оксана аж кривиться, бо не розуміє, що відбувається. – Ти що, вже у червоних?
- Борони боже, мила! Як я можу бути з тими ворогами України?
- А як ти тут опинився?
- Прокрався, таємно! Це було дуже ризиковано, мене могли схопити і розстріляти, мене і хапали багато разів, але я тікав. Бо повинен був дійти до тебе, як обіцяв. Чого тільки не зробиш заради кохання! – Дубківський йде до неї. Йому так хочеться обійняти її, притиснути до себе, відчути її тіло, таке ніжне і сильне! Він наслухався тих солодких стогонів від Чета та Міра, він хоче теж цього і ось його кохана Оксанка поруч!
- Зачекай! – зненацька каже вона. Тобто не зненацька, якби він зважав на її обличчя, то зрозумів би, що вона сприймає його не так вже й позитивно. Але Дубківський був у солодких мріях. Він схопив її і поцілував, вклавши у поцілунок всю накопичену ніжність і пристрасть. Він вмів цілуватися, то зламав її опір, Оксана застигла у його обіймах, відповіла. Ох як жадібно вони цілувалися, а далі він почав знімати з неї сукню, а вона скинула з його голови брудний кашкет.
- Господи! Що це! – вона очам своїм не повірила, бо це були знову вуха. Величезні, наче у слона, Оксана бачила слона, колись в їх місто приїздив цирк. Червоні, здоровезні вуха, такі самі, як уі у комісара! -  Та ви що, знущаєтеся! – аж кричить Оксана.
- Не хвилюйся, мила, не хвилюйся! – шепоче Дубківський, який не хоче відриватися від коханої через ті кляті вуха. – Просто води попив не там де треба. Не хвилюйся!
Але Оксана відштовхує його.
- Йди геть!
- Мила, що таке? Ну подумаєш, вуха? Просто не берися за кашкет і все! Оксаночко, як я за тобою скучив! Мила моя! Ну чого ти? Чого ти?
- Славко, йде геть!
- Що?
- Я прошу тебе, уходь.
- Як уходь? Я ж за тобою прийшов!
- За мною?
- Так! Поїдемо разом!
- Куди?
- До наших! А потім, коли виженемо червоних, повернемося! Поїхали, люба!
- Я нікуди не поїду.
- Як?
- А так!
- Але ж ми мусимо бути разом! А тут мені залишатися не можна, бо червоні мене вб’ють!
- То тікай!
- По-перше, Дубківський ніколи не тікає! Він не якийсь дрібний злодій, щоб тікати! По-друге, я ж не можу піти без тебе! Ми ж обіцяли один одному, ми ж кохаємо і…
- Це в минулому. – каже вона.
- Що?
- В минулому. – вона не посміхається, вони дивиться на нього якимось чужим поглядом.
- Оксано, що ти кажеш?
- Я не кохаю тебе. – проговорює вона неквапливо і чітко. Не відводить очей. Дубківський розгублено дивиться на неї. Він не чекав такого повороту.
- Оксано, не жартуй так! Мені боляче!
- Я не жартую!
- Як не жартуєш? Оксано! – Дубківський кидається до неї, йому здається, що варто злитися у поцілунку з коханим, як все налагодиться. Але вона не дає себе обійняти, замість цього наставляє на сотника пістолет. Такий невеличкий дамський парабелум, який подарував їй Ліберман. Бо ж часи тривожні, злодіїв та бандитів повно, ось і дав коханій жінці зброю.
- Не підходь. – каже вона і голос Оксани видається Дубківському дивовижно чужим та ворожим.
- Мила, що трапилося?
- В мене інший чоловік.
- Як? – розпачу сотника немає меж.
- А так! Ти зник, невідомо, чи живий, чи ні! Скільки часу пройшло!
- Ми ж присягалися чекати один одного хоч все життя!
- Славко, ти був дитиною і залишився! Так не буває! Життя складніше за красиві слова!
- Але…
- Не підходь!
- Але…
- Просто піди і не повертайся! Забудь про мене і все!
- Але…
У цей час Ліберман повертається зі штабу. Настрій поганий, бо двом полоненим вдалося втекти і бозна чи не вплине це на їх подальші плани! Це ж треба! Знайти таємний підземний хід! Мабуть професор здогадався, він же знає дуже багато про Шпиля і його господаря. Ліберман дістає портсигар, запалює цигарку. Цей портсигар йому вручив сам Троцький, після того, як вони з Єрофєєвим змогли підняти полк в атаку і захопити важливу висоту. На портсигарі дарчий надпис. Ліберман ховає портсигар у внутрішню кишеню шкірянки, палить. Думки поступово переходять з неприємностей на Оксану, от зараз прийде і знову буде її обнімати, а в неї ж таке приємне солодке тіло.
Комісар заходить через центральні ворота, перевіряє охорону шпиталю, а потім вже алеєю йде до будинку прислуги. Йому здається, наче почув в хаті жіночий скрик, але не певен, відкриває двері і бачить чоловіка. З пістолетом. То Дубківський відволік увагу Оксани і забрав зброю. Хотів пояснити коханій, що вона помиляється, не можна ось так кохати і розкохати, але тут двері відчиняються і заходить Ліберман. Чоловіки впізнають один одного, комісар хапається за свій наган, а Дубківський вже стріляє, бо пістолет же в руці. Потрапляє у груди, Ліберман падає, Дубківський може вистрелив би ще раз, але на нього кидається Оксана, хоче їй щось пояснити, коли чує крики і тупіт охоронців зі шпиталю, які почули постріл. Оксана зриває з нього кашкет і починає дерти за вуха. Ледь відштовхує її і вискакує з хати. Один з солдат стріляє. Дякувати Богу, не встиг прицілитися, то не влучив. Дубківський плигає в темряву і щосили біжить.
Солдати не женуться за ним, бо страшно, та й спробуй спіймай уночі. Підбігають до комісара, біля якого бідкається Оксана. Бачать дірку на груді ліворуч. Там, де серце. Солдати вже дещо бачили і розуміють, що це смертельна рана. Дивно тільки, що крові немає. Завжди при таких рана багато крові. Оксана плаче, тримає його голову, цілує його чоло. Їй здається, що воно вже охололо. Перебирає його вуха, які вже зовсім не здаються огидними. Коли комісар відкриває очі.
- Ти чого? – питає спокійно. Оксана перелякано дивиться на нього. – Чого ти? – питає комісар, лізе у внутрішню кишеню і дістає портсигар. В який устряла куля. – Оце так подарунок!
- Борю! – Оксана цілує його, а солдати дивуються, що от же пощастило жидку. Смертельне влучання, а там портсигар.
Між тим Дубківський біжить містом, на якомусь пустирі вривається у зарослі кущів, чіпляється ногами за якусь колоду і летить шкереберть. Колода зненацька верещить, то не колода, а людина, яка лежала в кущах. Обидва лякаються, тут ще проходив поруч патруль, солдати почули шум і біжать, тицяють у кущі смолоскипами, перевіряють пустир. З нього біжать дві фігури, але попереду невеличка річка, через неї вузенький місток. А попереду теж патруль, он смолоскипи як горять. Дві тіні кидаються під місток і застигають у воді, тільки голови ледь стирчать. Солдати збіглися, світять смолоскипами, заглядають і під місток, але там нікого, бо обидва втікача пірнули у воді, тримаються з дно, щоб не випливти. Нарешті солдати розбігаються уздовж річки, тоді втікачі ледь висовують з води обличчя і жадібно хапають повітря.
Чет у цю пору вже за містом. Перемотав невеличку рану на руці і поспішає до крейдяних пагорбів на північ, де заліг Шпиль. Виходить на дорогу, сподіваючись роздобути коней та зброю. Але війна ж, вночі ніхто не їздить. Спочатку швидко йде, потім вже біжить, бо думає про Міру у лапах чудовиська і хвилюється за неї. Вранці вже бігає пагорбами, заглядає в печери. Коли бачить з одної ноги Шпиля. Товсті і сильні, заляпані кров’ю, чи то самого велетня, чи то вбитих ним. Чет обережно злізає до входу в печеру, лізе попід тілом Шпиля. Такого величезного, що варто йому ворухнутися і він розчавить Чета. Але Чет повзе у печеру, колінами вступає у калюжі чогось в’язкого, то зчорніла кров Шпиля. Чет дивиться у темряву і бачить Міру. В руці Шпиля. Велетень спить, але не відпускає дівчину. Міра бачить Чета і ледь не скрикує. Показує, щоб Чет тікав, бо ж тут ризиковано. Чет показує, що без неї не піде. Вона показує на товстезні пальці Шпиля, які стали такою собі кліткою. Шпиль починає ворочатися, Чет ледь встигає вискочити з печери. Розуміє, що з голими руками велетня не здолає.
Плигає у річку, перепливає її. Тут десь недалеко повинно бути село. Чет поспішає туди. Він заморений, в нього аж ноги тремтять, але не зупиняється, бо знає, що часу замало. Ось вже і городи, крадеться кукурудзою, заглядає у перший двір, крадеться у сарай, бере там сокиру. Хоч щось. У іншому дворі помічає коней. Вже краще. Оглядається, заходить. Справні коні. Як раз те, що треба. Якось розіжме пальці у Шпиля, забере Міру, а потім на коней і втечуть кудись далеко-далеко. На дворі чутно якийсь свист. Чет виглядає і тут на нього кидають сітку. Зверху плигають якісь чоловіки, вміло хапають і ось вже в’яжуть руки за спиною. Обговорюють ціну, яку отримують за Чета.
- Молодий, сильний! Менше десяти червонців і бути не може. – кажуть між собою мисливці, звичайні селянські хлопці, тільки що озброєні.
- Відпустіть мене! – кричить Чет.
- Ти що! Такий улов! Зараз же війна, всі по хатах сидять, знаєш, як важко людину спіймати!
- Мені треба! Відпустіть! Краще ж для вас буде! – ричить Чет, але хлопці тільки сміються. Одягають йому мішок на голову і несуть кудись. Чет намагається вирватися, але схопили його вправні людолови, то зв’язали так, що і не рипнеться.
- Ось, дядьку. – кажуть хлопці і кладуть Чета на землю. – Спіймали тобі раба.
Чиїсь чіпкі пальці починають щупати Чета, наче товар якийсь.
- Три червонця. – каже якась людина неприємним, трохи тремтячим голосом.
- Та що ви, дядьку! Молодий, здоровий, він же вам і десять років і більше пропрацює!
- Жилавий, зламати його важко буде.
- Ну, дядько, ламати ви вмієте, хоч кого зламаєте. За дев’ять віддамо.
- Три червонця. І штани нові.
- Дядьку! Нас же четверо! А ви оце нам одні штани!
- Одні штани і три червонця.
Торгуються ще довго, нарешті сходяться на п’яти червонцях і двох штанах.
- Ох дядько і торгаш ви. Наче жид якийсь.
- Я ціну грошам знаю, ось і все. Несіть його вниз.
Чета несуть кудись, ставлять, гримотять кайданами. Потім знімають мішок. Він оглядається. Якась маленька темна кімнатка і він прикутий до стіни. Так прикутий, що не сісти, не лягти не може.
- Ну, бувай хлопче. – кажуть селяни і уходять, залишивши Чета у темряві. Він відразу починає перевіряти стіни та кайдани. Але все міцне зроблено. Чет ричить від злості. Смикається, але залізо міцніше за нього. Прислухається. У цьому темному підвалі чутно якийсь шум. Дивний шум, Чет не розуміє, що це може бути, Чет сіпається, рветься, знову щупає стіни і кайдани. Так триває кілька годин. Він навіть заснути не може, бо ж припнутий так, що може тільки стояти. Намагається поспати стоячи, переконує себе, що треба відпочити. Якби там не було, щоб не чекало попереду, а треба відпочити.
Він дрімає, згадує про Міру, починає вириватися та кричати, поволі заспокоюється, далі дрімає, потім знову біситься і так триває довго, аж поки не приходить чоловік. Років за п’ятдесят, вішає гасову лампу, ставить металеве цеберко в якому для чогось жарини. І металева кочерга. Чоловік кладе кочергу в цеберко, потім зриває з Чета сорочку. Прикладає до тіла вже розпечену кочергу. Шипіння, запах паленої шкіри, Чет стогне і рветься, чоловік посміхається.
- Ти ба, не кричить! Міцний ти. Ну, нічого і не таких ламали. – чоловік знову нагріває кочергу у жаринах. І знову притискає Чету до тіла. Пахне смаленим, Чет аж весь здригається, але не кричить. Чекає, поки чоловік прибере кочергу, переводить дихання.
- Що тобі потрібно? – хрипить. Чоловік сміється.
- Нічого.
- Навіщо ти мене катуєш?
- Так треба.
- Хто наказав тобі?
- Я сам собі господар. – чоловік знов прикладає кочергу. – Ти повинен стати травою, а для цього я мушу випалити з тебе усе людське. – посміхається чоловік.
- Травою? – хрипить Чет.
- Травою. Он як вони. – чоловік відкриває залізні дверці у стіні, дверці які ведуть у велику, погано освітлену кімнату. Там сидять голі люди в ошийниках і роблять. Хтось перетирає збіжжя на борошно, крутячи кам’яні жорна, хтось робить глиняні горщики, хтось зайнятим тканням. Кілька десятків людей, які зосереджено працюють, не звертаючи уваги ні на що навколо. Люди, не схожі на людей, радше на якісь станки.  Чоловік закриває двері. – Скоро і ти станеш таким. Біль, голод і змореність виснажать тебе, заберуть усе людське і ти станеш травою. – посміхається чоловік і знов прикладає до Чета розпечену кочергу. Той стогне, намагається скрутитися, але кайдани тримають міцно. – Коли ти станеш травою, ти станеш вірним рабом і будеш працювати на мене. Зрозумів?
- Я знаю, де золото. – шепоче Чет. Чоловік сміється.
- Думаєш мене обдурити?
- Ціла валіза. З будинку барона фон Шпіла. Золото у зливках, золотий пісок і червонці, а ще купка діамантів. – хрипуче Чет і спльовує кривав слину. Він так стискував зуби, щоб не закричати, що тепер у нього повний рот крові.
- Навіть не думай мене обдурити. – чоловік ще раз таврує Чета кочергою і уходить, залишивши його у темряві. Чет тремтить, стогне, а потім згадує про Міру і стискує кулаки. Сіпає кайдани. Не може просто висіти на них, треба щось робити, хоча б щось! Але кайдани міцні. Чет стогне і ледь не плаче від відчаю. Бо Міра в лапах чудовиська, а він зав’яз тут, можливо навіть назавжди.  
За годину чоловік повертається, світить Чету в обличчя.
- Якщо у тебе було золото, якого біса ти прийшов у село і намагався вкрасти коней?
- За мною гналися червоні, я ледь втік від них, але втратив коней. То сховав золото у печерах за річкою, а сам пішов у село. Думав взяти двох коней, одного для валізи, бо вона важка і одного для себе. Але мене спіймали.
- Важка?
- Я ледь тягнув її. Там багато золота.
- І вона в печерах?
- Так, у крейдяних печерах за річкою.
- Якщо ти брешеш, я буду так катувати тебе, що ота розпечена кочерга буде здаватися тобі раєм. Ти розумієш?
- Так.
- Каже, де саме закопав.
- Ні.
- Кажи!
- Я міняю золото на волю. Кажу тобі, де скарби, а ти відпускаєш мене.
Чоловік регоче.
- Ти вважаєш мене за дурня? Думаєш, я не розумію, що ніякого золота немає, а ти все вигадав, щоб врятувати свою шкуру!
- Зливки завдовжки у мою долонь. Ось отакі завтовшки. – Чет показує пальцями. – На них вибитий орел. Червонці і пісок у шкіряних мішечках, а діаманти у металевій коробці. Здорова чорна валіза з замком. Фон Шпіл, мабуть, хотів втекти з тими скарбами, але не встиг.
- То ти був у будинку фон Шпіла?
- Так.
- У тому, на пагорбі?
- Так.
- А велетень?
- Він спав. Я був вже далеко, коли він прокинувся і завив. Теж гнався, але я заплутав сліди і зіштовхнув його з червоними.
Чоловік дивиться на Чета.
- Знаєш, я буду тебе катувати і ти все розповіси. Чи говориш правду і якщо так, то де сховав ті скарби. Коли людину ріжеш на смужки, вона стає більш відкритою, аніж на сповіді. – чоловік дістає ніж. Чет посміхається. – Думаєш, що витримаєш?
- Червоні. Цілий полк йде до крейдяних пагорбів. Ти не встигнеш. – хрипить Чет.
- Червоні?
- Полк Єрофєєва.
Чоловік приставляє до Чета ніж.
- Де ти сховав золото! Я вб’ю тебе! Кажи!
- Ні.
Чоловік робить рух ножем і на шиї Чета виступає кров.
- Кажи!
- Відпусти.
- Я ж тебе заріжу!
- Воля.
Чоловік прибирає ніж.
- Я ж уб’ю тебе, якщо обманеш. – він уходить. Скоро повертається, відмикає Чета від стіни, додатково замотує руки мотузкою, щоб вже точно не вирвався. Веде нагору. Там звичайна селянська хата, хто подумає, що ото таке підземелля може бути під нею? Чоловік допомагає Чету сісти на коня, без сідла. Сам сідає на іншого і їдуть. Чоловік тримає руку на револьвері, ще й гвинтівка за спиною. Вискакують з села, бродом переходять Ворсклу, вже їдуть берегом. Ось перші печери. – Де ти сховав?
- Здається тут. – Чет киває на одну з печер.
- Здається? – підозріло перепитує чоловік.
- Там повинна стирчати гілка, я так помітив.
Чоловік сплигує з коня, прив’язує його до коріння, яке стирчить з землі і лізе у крейдяну печеру. Чет теж сплигує з коня, падає на спину, просовує ноги між руками, щоб зв’язані руки були не позаду спини, а попереду. Біжить у іншу печеру. Позаду крики.
- Ах ти, суко! А ну виходь, я знаю, що ти тут! Виходь! – кричить чоловік. Мабуть його крики почув Шпиль, він же десь поруч. То он заворочався, заричав, аж земля затремтіла. – Що це? – чоловік лякається, починає оглядатися, крутиться на місці, не знає, куди наставляти зброю. Чет плигає зі своєї печери. Збиває чоловіка з ніг, котиться з ними, падає у ручку, там душить  кайданами на руках, насідає, не випускає з-під води. Чоловік міцний, пручається, скидає Чета, випірнає, але Чет знову кидається на нього і валить у воду. Цього разу вже не випускає. Судоми і чоловік стихає. Чет витягує його на берег. Шукає по кишеням ключ від замку, яким сковані його руки. Але ключу немає. Підбирає на березі гвинтівку. Ставить ланцюг кайданів на ствол, пальцем ноги тисне на гачок. Постріл і руки вільні. Але постріл мабуть остаточно будить Шпиля. Він вилазить з печери, ледь тримається на ногах, Міра у нього в правій руці. Чудовисько хитається, але уходить геть. Чет підскакує верхи до печери, а там вже нікого. І сліди. Чет їде за ними, скоро вже бачить Шпиля, але боїться стріляти, бо ж Міра у нього в руках. То заспокоює коня, який відчуває велетня і аж тремтить, та їде потроху слідом.
Десь за годину на місце прибувають і червоні. Комполка Єрофєєв з комісаром Ліберманом верхи, позаду торохтить панцирник комісара Берзіньша і вози з кайданами, яки прибули з Харкова. Також чани зі снодійним, яке зробили, реквізувавши всі ліки з міських аптек. Це Берзіньш вигадав.
- Якщо, Шпиль став живий і його можна поранити, то усипити теж можна!
Єрофєєв дивиться на спустілу печеру, у якій тільки і залишилося, що калюжі чорної крові.
- Втік, гад! – каже Ліберман.
- Товариш командир, там вбитий один. – доповідають солдати. Єрофєєв їде туди, бачить мертвого господаря підземелля, який лежить на берегу.
- Хто такий?
- Та, мабуть, з сусіднього села. Сліди звідти. Хтось його убив і поскакав он туди. – солдат показує, куди поїхав Чет.
- Шпиль теж туди пішов. – каже комполка. – Він здогадується, хто може йти за Шпилем. – Поїдьте в село, подивіться, що там. – Єрофєєв не любить залишати позаду загадок, щоб не отримати удар в спину. – Інші за мною!
Загін поспішає за Шпилем. Той поранений, вже не стрибає, а крокує, йти йому все важче. Чет вже давно обігнав його і веде спереду, бо вже зрозумів, що Шпиль прямує до будинку на пагорбах. А загін Єрофєєва якраз наздоганяє.
- Товаришу, комполка, велетень попереду! – доповідає розвідка. Єрофєєв дивиться на Шпиля у бінокль.
- Ну що, Борю, що будемо робити? – питає Єрофєєв.
- А ти що б порадив?
- Та що, вести далі. Хай заляже, а потім вже снодійним закидати його.
- Може краще зараз атакувати? Диви он як він хитається, здається зовсім без сил. А то відлежиться трохи, спробуй тоді його візьми. Зараз Берзіньша спитаємо.
Комісар он вже приторохтів на панцернику, а ось обоз відстав.
- Яне, що будемо робити? – питає Ліберман і дає Берзіньшу бінокль. Той дивиться.
- Ледь чапає, зараза.
- Ага.
- І баба у нього в руці.
- Так.
- Атакуємо. – наказує Берзіньш. Він боїться, що зникне десь чудовисько, якщо не спіймати його зараз. – Стріляєте по ногах, щоб не втік. А тулуб і голову бережіть. Нам він живий потрібен. Повалити його, а там снодійне підвезуть. Все зрозуміло?
- Товаришу комісаре. – втручається Єрофєєв.
- Що?
- Він то може і хитається, але сили в нього багато. Великі втрати будуть.
- Комполка, а ти хотів революцію без втрат робити? Не буває так. За прийдешню перемогу світовою революції треба платити зараз і платити кров’ю. Вперед! Полонити треба чудовисько!
Єрофєєв скрипить зубами, але виконує. Посилає кінноту обігнати Шпиля, зустріти кулеметним вогнем з тачанок.
- По ногах бийте, щоб завалити! По ногах! – кричить комполка. Далі підійде піхота. У крайньому випадку і гармата є. – Вперед!
Кіннота легко обходить Шпиля, ось вже дивляться в його бік кулемети з тачанок, а велетень йде собі, ледь пересуває ноги.
- Вогонь! – кулемети починає стріляти по ньому. Шпиль хоче втекти від них, розвертається, але бачить позаду піхоту, яка теж стріляє. Ричить, притискає Міру до себе, щоб захистити від куль. Коло оточення навколо його стискається. Шпиль сідає і дивиться на це. Потім бере і гребе одною рукою землю. Збирає у такий ком діаметром з метр. Зненацька кидає його у бік кінноти. Ком так міцно стиснутий, що летить каменем і збиває одну з тачанок. Шпиль вже кидає ще один ком і ще один, він вибиває тачанки з кулеметами, як городки.
- Гармати до бою! – наказує Єрофєєв, який зрозумів план Шпиля. Але запізно, він вибив вже всі тачанки, які були з кіннотою і ось вже біжить на неї. Два ескадрони кидаються в атаку, стріляють, але Шпиль уже біля них і розкидає вершників у різні боки, наче вони зроблені з пуху. Йому важко, він ричить і вбиває. Кого не дістає рукою, того рве і перекушує своєю страшною пащею.  Залишки кінноти тікають від чудовиська.
- Піхоту вперед! – кричить Берзіньш, але Єрофєєв не виконує наказ.
- Ставте мене до стінки, а погубити полк не дам! Шпиль зараз всіх розметає! – кричить Єрофєєв, хоче віддати наказ, щоб стріляли гармати, але Берзіньш не дає, боїться, що снаряди вб’ють Шпиля. Командири лаються, а чудовисько уходить.
- Він пішов в будинок на пагорбах. – каже Ліберман, який дивиться на мапу. - Там ми його і візьмемо. – він хоче заспокоїти Берзіньша і Єрофєєва, які он готові ледь не вбити один одного. – Припиніть! Який приклад даєте солдатам?
Шпиль уходить все далі, загін червоних залишається, щоб поховати вбитих. Чет дивиться за цим здалеку, а потім поспішає за Шпилем. Гониться до самого вечора, ось вже і Шпилівка, он будинок на пагорбах. Шпиль зупиняється, важко думає, а потім несподівано бере розбіг. Важко стрибає і таки перелітає через болото. Нехай і плюхнувся у воду, але вже при березі, виліз і почав дертися на пагорб. Не зупинявся. Мабуть знав, що якщо зупиниться, то не знайде сил лізти далі. Чет дивиться на болото і розуміє, що не переплигне. Їде в обхід.
Піднімається до будинку, коли вже темно. Залишає коней за огорожею, сам крадеться до будинку. Чує у підвалі стогони. То Шпиль. Міра щось говорить йому. Вона принесла згори простирадла, знайшла спирт і тепер обробляє рани. Вона це вміє робити, зупинила кров, уклала чудовисько, хотіло вже потроху піти, але Шпиль бере її в свою руку. Міра намагається показати, що їй не зручно. Тоді Шпиль запихає її в одну з підземних кімнат і лягає так, щоб двері не відкрилися. Тоді вже засинає і спить. Тривожно, то стогне, то рикає.
Чет спускається вниз, тримаючи пістолет напоготові. У підвалі темно, Чет нічого не бачить. Піднімається нагору, зриває штори, рве їх на смуги, з них в’яже мотузку. Прив’язує до верху великого серванта с посудом. Мотузку тягне вниз. Щосили смикає. Сервант з грохотом падає, посуд б’ється об підлогу. Шпиль прокидається, ричить біжить на гору, ледь не розчавивши Чета, який наче влип у стіну.
- Міра! – шепоче Чет.
- Я тут! – вона відкриває двері.
- Тікаємо! – Хапає за руку її, але Шпиль вже повертається і нічого робити, окрім того, що ховатися в кімнаті. Шпиль відкриває двері, заглядає, бачить Міру, яка посміхається. За дверима сховався Чет. Міра облила його спиртом, щоб чудовисько не почуло запаху чужого. Шпиль посміхається, радісно дивиться на Міру, а потім зачиняє двері і засинає.
- Чет!
- Міра!
Вони удвох, обнімаються, жадібно цілуються.
- Я не могла втекти. Шпиль не пускав.
- Я не міг прийти раніше.
- Що далі?
- Може є якісь вихід?
Вони шукають, перевіряють і стіни і стелю, але вихід тільки один і його закрив собою Шпиль. Вони залишаються у тій кімнаті. Їм є чим зайнятися.
(Далі буде)

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)
кількість оцінок — 0

Рецензії на цей твір

:)

На цю рецензію користувачі залишили 2 відгуків
© Гелена, 12-02-2009
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.99684405326843 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

Історія Європи. Український погляд
Кожен з нас має знати історію власного народу. Бо історія – це його посвідка на проживання на рідній …
Погляд на світ через призму пародії.
«Прометей поміж грудей» – тільки ця провокативна назва збірки чого варта! І це не натяк, це те, про …
День Соборності України
Вітаємо всіх з днем Соборності! Бажаємо нашій державі незламності, непохитності, витримки та величчі! …
Українські традиції та звичаї
Друзі! На сайті “Онлайн Криївка” є дуже цікава добірка книг про українські традиції та звичаї. …