Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2580
Творів: 46832
Рецензій: 91227

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Фантастика

Раса (робоча назва), перші 16 000 знаків твору (відредаговано)

© Наталія Чоловська, 02-02-2009
                                                                 (Катастрофа)
Секунди стікали з пальців липкими червоними краплями. Я тонула у в’язкій калюжі часу, борсаючись у вирі безнадійності. Не врятуватись. Не випливти. Не вижити. Найстрашніший руйнівник, невмолимий, тихий вбивця перед яким не здатне встояти ніщо. Світи, цивілізації, народи… все стече з кінчиків пальців в бруднувату  калюжу вічності. Все кане у небуття, розчиниться в череві ненажерливого монстра. Вічність – це смерть. Смерть – це вічність.

Бурхлива ріка крутила мене, наче щепку, несла вперед, до чогось, фатально неминучого, серед незліченних інших, безвільних створінь, що в’яло пливли за течією. Одна з багатьох. Як всі. Як завжди… Скаженіючи від неминучості. Ні! Надлюдським зусиллям випливши з безодні, я впевнено рушила проти течії. Час летів в прірву. Простір коливався і тремтів… Все неслося чортові під хвіст, перетворюючись на велетенське ніщо. Свідомість гасла.
Падаючи вниз головою у чорне провалля небуття, я голосно скрикнула, обриваючи свій напівсон. В очі вдарило яскраве світло. Відчувши, що обидві руки сильно затекли, я стиснула в кулаки неслухняні пальці.  Солодко потягнувшись, поглянула вниз.
          
Піді мною коливався світ.  Літак летів ледь чутно, здавалося, просто завис серед важких ватяних хмар. Поряд підліток-переросток, безперестанку хрумкотів горішками і ритмічно сіпався під те, що звучало з його навушників.
   Стюардеса з приклеєною усмішкою струнким айсбергом пропливала по салону, пропонуючи напої.
  Рейс 138 слідував суворо по курсу, і нічим з-поміж інших рейсів не вирізнявся.
    Пасажири із своїми буденними справами, безпідставними страхами та нудотою страшенно дратували мене. Втім, як завжди. Тому я відвернулася до ілюмінатора, щоб хоч на час польоту відволіктися від буденності.
     Персикові хмари, затуляючи літак від безжалісного ранішнього проміння, повільно рухалися бузковим склепінням, як втілення спокою та рівноваги. В небі панувала повна гармонія, яку, здавалося, порушити не здатне ніщо.
    Стомлений погляд відпочивав на ідеально м’яких обрисах хмар, серед яких виділялася одна, що кольором нагадувала морську хвилю. Загадкове атмосферне явище, вражало незвичною, глибокою красою, мов часточка океану, що заблукала у просторі. Неймовірне видіння привабило не тільки мене. Пасажири, прикипівши до ілюмінаторів, жваво обговорювали дивну хмару, що змінювала обриси, росла, насувалася, швидко поглинаючи літак.
    За ілюмінатором стемніло, хоч була десята ранку. Літаком гойднуло,  і повело. Нами кидало із сторони в сторону, як парусником в дев’ятибальний шторм. Салоном прокотився зляканий гомін.
- Що… що це, гроза?
- Що ж відбувається…
- О Боже… Боже! Боже!!!
- Ч-чому мовчать пілоти?
- Я ж так і знала, знала!!!
- Заткнись, не верещи, мать твою!
- Мені страшно!
- Мамо, ми помрем?
Паніка набирала обертів. Страх повис в повітрі безперервним, протяжним стогоном. Довкола мене, шаленим смерчем відчаю, крутилось наростаюче божевілля. Та я все ще залишалась спокійною. Грозова хмара. Турбулентність. Я переживала подібне не в перший раз. Переважно це тривало кілька хвилин, і завжди закінчувалося благополучно.  Хоча, цього разу все було не так просто.
           Світло вимкнулося, боїнгом ще раз підкинуло і лайнер завмер, ніби закам’янів. Тиша свідчила про те, що жоден з моторів не працював. Люди на мить принишкли, боячись поворухнутись. В темряву поволі вливалося дивне зелено-блакитне сяйво.   Тинейджер впився в мою руку чіпкими холодними пальцями.
- Заспокойся, все буде гаразд, - розуміючи, що брешу, прошепотіла я.
А далі літак почав стрімко втрачати висоту.  На шаленій швидкості ми летіли смерті в обійми. Чорний вир, з’явившись нізвідки, крутив боїнгом, немов у центрифузі. Лавина, сповнених невимовного жаху, надривних криків знову прокотилась салоном і, раптом, стихла, захлинувшись.
      В голові, останнім, чорним кадром билося коротке слово «Кінець.» По правді, я відчувала себе вже мертвою.
         Раптовий спалах, що мало не випалив очі, змінився густою, майже матеріальною темрявою. Так, наче хтось висмикнув з розетки вилку. Все. Ти більше не існуєш. Потім свідомість увімкнулась знову. Літаком більше не трясло. Лементу також не було чути. «Невже, все скінчено?» – пронеслося в пустій, затуманеній голові.
   Всерйоз готуючись до зустрічі  із Святим Петром, я намагалася пригадати всі свої грішки, свіжі і багаторічної давності.  Розмірений гул, що долинав до слуху, мов крізь товсту стіну,  ніяк не давав зосередитись.
Не вірячи власним вухам, я впізнала його. То працював мотор літака. В голові, чи що там є у свіжо померлих душ, майнула думка про технічний прогрес, який сягнув настільки високо, що досяг потойбічного світу. І тепер душі до пекла чи раю доставляють на швидкісних боїнгах. Досить зручно, проте якось приземлено, чи що...
- В зв’язку із технічними несправностями літак здійснить вимушену посадку,  – голос пілота, висмикнув мене із нетрів непомірної уяви.
    Підтверджуючи здогад, що Святого Петра я побачу не так скоро, як сподівалася, по салону, мов сполохана курка, пробігла стюардеса.
- Екіпаж літака приносить вибачення за незручності, - донісся із кабіни зворушливо оксамитовий голос командира корабля.
  Відмітивши про себе, що вітав нас на борту якийсь інший, далеко не такий приємний голос, я поглянула в ілюмінатор і … оторопіла – під нами, виблискуючи білими барханами, розкинулась пустеля.
- Послухайте, а що за… - спробувала я звернутися до стюардеси, але та вдала, що не почула мене.
Пустеля. Це немислимо, якщо врахувати, що летіли ми із Києва в Прагу.
   Проте вибору не було. Посадка пройшла без будь-яких ексцесів. Літак випустив шасі і впевнено побіг по асфальту. Я б здивувалася наявності посеред пісків злітної полоси, але дивуватися вже просто стомилася.
    Крім того, попереду клубився зеленуватий туман, що швидко густішав, стаючи мутною желеподібною масою. Повітря всередині літака пливло і коливалось, все більше нагадуючи воду. Раптом, неймовірно високий, просто нестерпний звук, що нагадував виття сирени, врізався в тишу. Перед очима все сплелося і текло, змінюючи обриси. Свідомість блимнула кілька разів, мов поламаний телевізор, і тут же вимкнулась.
Крізь непроглядну темряву і глухий гул до слуху доносилися стурбовані, перелякані голоси.  Здригнувшись, я розплющила очі. Літак-камікадзе, не збавляючи швидкості, на всіх парах нісся у височенну бетонну стіну, до якої залишалися лічені метри.  В салоні стояв дикий вереск – померти двічі за один політ – це було вже занадто.
Все відбулося за якісь секунди. Літак увійшов в стіну, немов гострий ніж в масло. Я розуміла – мав бути удар. Надзвичайно потужний удар, вибух і море вогню. Але натомість салон перерізала навпіл примарна, майже прозора стіна, що коливалася і бриніла, скидаючись на воду.  Вона поволі міцніла і густішала, знову стаючи бетонною. Більшість пасажирів залишились по той бік стіни. З ними коїлося щось дивне. Здавалося, люди геть ошаліли від болю. Із спотвореними надлюдською мукою обличчями вони знавісніло кидалися на стіну, розбиваючись до крові. Вони кричали, та голоси не долітали в носову частину літака, поглинуті клятою стіною.
Мов сомнамбула, я відстебнула ремні безпеки, і підійшла впритул до примарної перегородки. Поклавши на неї тремтячу руку, вмить відсахнулась – один з пасажирів, огрядний чоловік, що бився головою об стіну раптом вибухнув кров’ю, зайнявшись яскравим синім полум’ям.
« Негайно відійди звідти» - каменем вдарило в скроню. Я відскочила від стіни, по якій спливали патьоки свіжої крові. І досить вчасно, тому що літак все таки вибухнув. Точніше вибухнула його частина по ту сторону стіни. Неймовірної сили ударна хвиля, наздогнала мене на півшляху до крісла. Перекошене від жаху обличчя тинейджера, було останнім, що я побачила, перш, ніж вкотре втратила свідомість.
        Розплющивши очі, зрозуміла, що жива. Кілька секунд приходила до тями, тупо дивлячись на палаючий вдалині літак. Безпорадно провівши рукою по гарячому піску, відшукала свої, дивом вцілілі, окуляри.        
     Поряд, витягнувши довгі ноги, лежав підліток. Із навушника, що випав з вуха хлопчини, доносилися тихі звуки містичного Ticket to the Moon.
     Підвівшись, я плеснула хлопця по щоці. Малий кілька разів схлипнув, і сів на піску, підібравши під себе ноги.
   В кількох кроках від нас прийшла до тями стюардеса. Висока струнка блондинка стояла похитуючись, і її розпатлане волосся летіло за вітром. З великої подряпини на чолі цівкою текла кров.
    Дівчина виглядала, як живе втілення апокаліпсису. Вона підійшла до нас, зняла з обгорілого піджачка бейджик з  іменем «Оля», і божевільно засміялася, причому сльози градом хлинули з очей бідолашної.
    Я намагалася проаналізувати становище. Щоправда, аналізувати по великому рахунку було нічого. Літак загинув, місцевість, де ми знаходились не мала жодних ознак наявності людей, навіть за сотні кілометрів.
     Не кажучи вже про те, що пояснити з точки зору здорового глузду, як могли ми тут опинитись, видавалося абсолютно нереальним. Та й визначити, де це - «тут», шансів було малувато.
Сподіваючись знайти вцілілих пасажирів, я запропонувала йти до літака, та стюардеса категорично відмовилась. Зрештою, її можна було зрозуміти. Іти зі мною погодився підліток, якого звали Вітею.
Разом з хлопцем ми оглянули те, що залишилось від боїнга. Палаюче місиво із металевих конструкцій та обгорілих, вдавлених в залізо трупів… Жахливий сюрреалізм вбивав останню надію знайти бодай когось живого.
Простоявши в оціпенінні якийсь час, ми повернулись назад, де, розгублено озираючись, сиділа на піску, перемазана кров’ю, стюардеса Оля.
   Тим часом сонце було в зеніті. Спека ставала нестерпною. Залишатись на місці означало одне – важку, повільну смерть від спраги.
Тому я підвелася і, рішуче поглянувши на колег по нещастю, твердо запропонувала іти.
- Куди йти? – стенув плечима хлопець.
- Кудись. Не вмирати ж нам просто тут.
- А й справді, чому б не прогулятися перед смертю, - посміхнулася Оля. Бідолашна була трохи не в ладах з власним мозком після удару головою.
   Підвівшись, ми рушили вперед. Йти по розпеченому піску було неймовірно важко.  Кожен крок віддавав болем в потрощеному тілі.  
     Десь за годину виснажливої подорожі, що супроводжувалася одноманітним, розпеченим до білого, пейзажем, Оля впала навколішки.
- Все, далі не піду! – твердо заявила вона. Я хотіла заперечити, але моє тіло цілком погоджувалося з нею.
- Дивіться! – скрикнув раптом  Вітя, тицяючи пальцем в розплавлений, від спеки, горизонт.
   Справді, там з’явилося дещо, варте уваги. До нас наближалися три розмиті постаті, які належали людям, загорнутим в білі плащі з капюшонами.
- Люди… - жалібно прошепотіла Оля, знову розмазуючи сльози по щоках. Цього разу то були сльози щастя.
    Але я не поспішала розділяти радість своїх супутників. У людей можуть бути різні наміри. І кому, як не мені, журналісту, знати про це найкраще.
  Тим часом дивна компанія наближалася. Двоє чоловіків і жінка йшли пустелею не поспішаючи, впевнено, отже, знали, куди і навіщо йдуть, на відміну від нас.
Скоро вони порівнялись з нами.
- Ви летіли рейсом 138? – із, схожим на французький, акцентом заговорила дівчина.
- А… ага… - очима, повними захвату, втупився в неї Вітя.
   Дивлячись на них я теж невільно залюбувалася, тому що таку красу, бачиш не кожен день, навіть по телевізору.
   Всі троє були просто неймовірно вродливими.
- Нам повідомили про катастрофу. Народ Лібертії пропонує вам допомогу.
- Перепрошую, який народ?- простогнала я, гарячково намагаючись пригадати шкільний курс географії.
- Республіки Лібертія, та не сумніваюся, що ви не чули про нас, -  посміхнулася дівчина.
      Висока, струнка, з довгими, немов виточеними із слонової кістки руками, тендітні зап’ястя яких прикрашали золоті браслети, важке чорне волосся, що вибилося з-під капюшона виблискувало на сонці, атласна оливкова шкіра сяяла здоров’ям…
   Врода дівчини здавалась бездоганною та її супутників видавалась бездоганною. У одного з них були неймовірні сині очі.
   Навряд, чи в людей бувають такі очі. Біле вбрання – широкий плащ, розшитий золотом, ховав єдину ваду хлопця. Вловивши на собі мій захоплено-приголомшений погляд, він посміхнувся. Білосніжні зуби зблиснули на сонці як фотоспалах.
Я знічено опустила очі,  втупившись в дрібний білий пісок, що виблискував під ногами, нагадуючи атлас.
    Лібертія… Я вщипнула себе, щоб виключити можливість сну або марення. Нічого не змінилося.  Прагматичний мозок відчайдушно намагався знайти більш менш адекватне пояснення тому, що відбувається. Правда, без особливого успіху.
    Події, що затягували у якийсь сумнівний, а тому, потенційно небезпечний вир, нагадували викрадення. Банальне викрадення літака. Хоча, без сумніву, це було найдивніше викрадення за всю історію повітряного піратства.
            Ми йшли піщаними дюнами в супроводі неземної вроди створінь і мовчали, палаючи під їхніми недвозначними поглядами. Я не розуміла, як можу після всього пережитого мати подібні думки. Було душно у власній шкірі, причому не тільки від спеки.  Олина рука майнула в кишеню, за помадою.
- Не треба, - промовив білозубий красень. У нас це не прийнято.
Оля почервоніла, а я вщипнула себе знову. Справа була в голосі.  Саме цей голос повідомив про вимушену посадку літака. Чи то сонце занадто напекло потилицю…
- Куди ви нас ведете? – не витримала Оля.
- Священне місто  Деополіс. Чули про таке? – посміхнулася дівчина.
- Ми – полонені? – вийнявши навушник з вуха, випалив Вітя.
- Що ви? Просто гості. До того ж почесні, - злегка вклонився хлопець, що мовчав до цих пір, - думаю, настав час познайомитися. Я – Арік, молодший син Президента Арата, це Еріка, моя сестра, а той нестерпний зануда, що не дав дівчині нафарбувати губи, наш старший брат – Міро.
- Сам ти нестерпний, - Міро легенько стусонув брата по шиї, - я просто хотів сказати, що дівчина і так достатньо красива… обидві вони, - перехопивши мій розчарований погляд, додав він.
Арік голосно засміявся, відлетівши на кілька кроків вперед.
- Дівчата, обережно, Мірко у нас визнаний ловелас… був, - картинно зітхаючи, попередив він.
- Чому був? – із вдаваним сумом зітхнула я.
     В товаристві дітей президента я відчувала себе досить комфортно. На відміну від Олі, яка, дивлячись на Аріка, покривалася червоними плямами від потилиці до п’ят. Та невимушеність була всього лише професійним навиком журналіста. Сині очі Міро плавили мої нутрощі, як сталь у доменній печі.
- Чому був? – інтригував Арік, - ну як би вам це сказати…
- Міро скоро одружиться, - пояснила Еріка, невдоволено поглядаючи на молодшого брата.
- Дякую… - огризнувся Міро.
     Схоже, балачки обох прийшлись йому не до душі. Із підсвідомої солідарності з ним, я перевела розмову з його персони в дещо інше русло. Крім того, це питання дійсно дуже хвилювало мене.
- Ви можете пояснити, яким чином ми опинилися в цій пустелі?
- Справді, - відкинувши нарешті навушники, стрепенувся Вітя, - там, куди ми летіли,  ніяких пустель просто бути не може, якщо звичайно, літак з самого початку не відхилився від курсу, і не повіз нас замість Чехії кудись в Туркменістан…
- Ти кмітливий, для свого віку, - Еріка грайливо торкнула ідеально виточеними пальцями волосся хлопчиська.
- А що? Мені через два тижні стукне шістнадцять…
- Справді?  Я думала, ти старший…
- То де ми знаходимось?
- Скоро ви все зрозумієте. Наш батько пояснить вам.
- Ваш батько? Але з якої речі президент буде розмовляти з нами?!
- Ви – наші гості. У Деополісі завжди раді гостям.
    Ми замовкли. Йти по гарячому піску, що набивався в усі мислимі і немислимі місця ставало дедалі важче. Якщо чесно, мені це все геть перестало подобатися. «І що ж це в біса за місцевість така!» – волав мозок, не отримуючи жодних пояснень.
Між тим велетенські пагорби, що маячіли десь на межі розтопленого спекою горизонту, дедалі чіткіше нагадували піраміди. Єгипет?!! Як же таке можливо? – думала я, мружачись під окулярами від нестерпних всюдисущих променів. Відбиваючись від лінз, сонце немилосердно сліпило очі. Доводилось раз у раз знімати окуляри, щоб витерти сльози.
Коли я, черговий раз зупинилась, заплющивши запалені очі, до мене мовчки підійшов старший син президента. Нічого не кажучи, він зняв з мене недолугі скельця.
- Що ти… - оторопіло прошепотіла я, та він затулив мені рота рукою.
Потім, поклавши на мої скроні широкі прохолодні долоні, сильно, хоча не боляче стиснув голову. Так ми простояли кілька секунд. Біль та різь в очах пройшли. Думки в голові самі розклались по поличках, ставши ясними, немов я щойно прокинулась вдома, після комфортного нічного відпочинку.
Долоня Міро зупинилась напроти очей, повіками я відчувала, потужну енергію, що йшла від неї. Рука опустилась нижче, торкнулась величезного синця на зап’ясті, який, раптом, зменшився і перестав боліти.
Краєм ока я помітила, що Арік та Еріка, таким же, нетрадиційним чином заліковують подряпини моїх супутників.
Тіло перестало боліти, світ став чітким і яскравим, як в дитинстві. Я зрозуміла, що окулярів мені більше не треба.
- Але… як ти… що ти… як ти це зробив?! Тобто я просто шокована, це щось неймовірне… - бурмотіла я, не знаючи, як висловити своє захоплення.
- Було б досить звичайного  «дякую», - крізь обеззброюючу посмішку мовив він.
- Ви що, типа екстрасенси?! – вирячив очі Вітя.
- Ну… типа того, - кивнула Еріка поблажливо.
Ми рушили вперед, наздоганяючи Аріка та Олю. Міро потягнувся до фляжки з водою, та вона була зовсім пуста. Він знервовано кинув її на пісок. Мені здалося, що хлопець трохи зблід під оливковим загаром. До брата підійшла Еріка.
- Все гаразд? – вона поклала руку Міро на плече.
- Нормально,  - буркнув він, пришвидшивши крок.
Мені також здалося, що йому якось… важко, чи що. Особливо, після мого «зцілення». Я навіть почала відчувати свою провину. Адже це на мене Міро витратив так багато енергії.
А піраміди вже було добре видно. Пейзаж дуже нагадував той, що я бачила під Каїром, коли відпочивала там із своїм колишнім, якби не одна деталь – піраміди були шестигранні.   Ідеальні обриси величних будівель зовсім не наштовхували на думку про давнину. Складалося враження, що час жодним чином не торкнувся пірамід. Споруд було три. В центрі – найбільша. Ми прямували саме до неї.
Вітя сипав запитаннями. Діти президента Арата відбувалися відмовками, або загальними словами. Ми підійшли до піраміди, біля входу в яку сидів сфінкс дуже схожий на єгипетського, із однією лише відмінністю – цей був жінкою.
- Мати Кала. Праматір Каліо, -  кивнула на статую Еріка.
Я промовчала, так як не очікувала від своїх супутників жодних пояснень. Міро підійшов до Матері Кали, поклавши праву руку на лапу сфінкса. Смарагдові очі Кали засяяли зеленим потойбічним сяйвом. Із надсадним грюкотом і скреготом величезна камінна плита, що закривала собою вхід, роз’їхалась на дві.
Ми увійшли всередину. В освітленій квадратній залі, високий звід якої підпирали гранітні колони, біля самого входу, сидів клон зовнішнього сфінкса. Міро зачинив за нами двері, і ми рушили вниз по сходах із мармуру.
- Куди ми йдемо? – не витримала Оля.
- Додому, - заспокоїла Еріка.

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)
кількість оцінок — 0

Рецензії на цей твір

Навіть ласощів та пестощів буває забагато

© Андрій Ворон, 11-10-2012

Такі думки.

На цю рецензію користувачі залишили 3 відгуків
© Залєвський Петро, 02-02-2009

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Роман RemiK Котик, 02-02-2009
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.83582401275635 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

Новинка від Братів Капранових — “Паперові солдати”
До свого 52 дня народження, Брати Капранови підготували для своїх читачів яскравий подарунок — історичний …
Конкурс оповідань “Open World”
Літературний конкурс “Open World“ (1 травня 2019 – 1 листопада 2019) Шановні друзі! …
Книжковий арсенал 2019
Шановні друзі! Нагадуємо Вам, що зовсім скоро, розпочнеться один з найбільших літературних фестивалів …
Мовна та візуальна стихія українськості. “Енеїда”Івана Котляревського у відображенні ілюстрацій Оксани Тернавської
Шановні друзі! Пропонуємо вашій увазі розмову із доктором філософських наук, професором кафедри української …