- Копайте собі могили!
Поле, в полі віз в який запряжено двоє коней. Біля возу семеро полонених у брудному, скривавленому одязі. Шестеро чоловіків і жінка, Міра. Навколо їх стоїть десяток солдатів з рушницями до яких примкнуті багнети. Командує всім невеличкий чоловік в шкіряній куртці, безкозирці на голові і з наганом на боці. Матрос Жникін, це він наказав копати могили.
- Копайте, копайте! Ми не можемо залишати трупи просто так, щоб вони не стали розсадниками всілякої зарази. – кричить матрос. Полонені беруть лопати і починають довбати жирну степову землю. Тільки Міра не копає.
- А що, ти не копаєш? – зло дивиться на неї Жникін. – Думаєш, як панна, так і на той світ задарма потрапиш! Все життя кров народну пила і в останній момент попрацювати не хочеш! А ну копай! – матрос жбурляє ногою лопату до Міри. Вона дивиться на нього. Презирливо.
- Матросе, ми за вами не на "ти" і ніколи не будемо. Це по-перше. А по-друге, останні хвилини свого життя я не хочу провести у рабській праці, заради того щоб вам санітарію забезпечувати.
- Ах ти ж суко! – вибухає матрос і кидається до неї з занесеним кулаком. Вона не намагається ані втекти, ані уклонитися. Стоїть і посміхається. Всі дивляться на них і мало хто помічає, як візник, це Чет, кладе руку на револьвер, який у нього в кобурі. Стоїть трохи осторонь, спостерігає.
Матрос підбігає до Міри і зупиняється з піднятою рукою. Кілька секунд дивляться в очі один одному. Матрос так і не наважується вдарити, відходить. Чет прибирає руку з револьвера.
- Суко! Суко! – кричить матрос. – Власними руками пристрелю!
- Та не хвилюйтеся ви так, товаришу командире. Ми її в чиюсь яму кинемо і все. Вона худа, всюди вміститься. – каже один з солдатів, чоловік років сорока, з селянським обличчям і довгими, сильними руками хлібороба.
- Ні! Не вийде на шарка! Не вийде! Не хоче копати, кинемо її тут, нехай її собаки зжеруть! Підстилку офіцерську! – кричить матрос. – Копайте, швидше!
Відходить і починає робити самокрутку. Полонені копають, Міра стоїть і посміхається. Чет дивиться на неї, вона йому підморгує. Наче запитує. Незрозуміло про що. Чет відводить погляд. Дивиться на товаришів, які і собі роблять козячі ніжки з міцного домашнього самосаду. Оглядає їх, перевіряє револьвер у кобурі і ще один за поясом. Міра дивиться на нього і загадково посміхається.
- Що ти посміхаєшся! Смішно тобі! – кричить матрос, який помітив її посмішку. – Зараз побачимо, кому смішно! А ну становись! Все, хватить! Зараз всіх до стінки!
- Товаришу, командиру, малі ж ями. – намагається заспокоїти його солдат.
- Для цієї контри і таких вистачить! Все одно їх земля не прийме, бо вони вороги революції! Ану кидай лопати та шикуйся! Швидше!
Полонені покидали лопати і заморено дивляться на своїх майбутніх вбивць. Точніше на вбивцю, бо тільки матрос дістав свій наган, а солдати тримають гвинтівки за плечима. Дивляться на полонених. А Міра все посміхається.
- Весело тобі, весело! – кричить матрос. – Зараз я тебе засмучу! – він махає своїм наганом. Чет тримає в руках вже два револьвера. – Іменем революції ви засуджені до страти, як контрреволюційні елементи! І зараз я особисто виконаю вирок!
Чет вже направив пістолети на матроса, коли чує позаду якийсь рух. Бачить, що до них мчить якийсь вершник.
- Товаришу командире, вістовий до нас мчить. – каже Чет.
- Що? – повертається Жникін, який невдоволений, що його відволікли.
- Вістовий. Зі штабу. Може новий наказ якийсь?
- Якій наказ? Це контрреволюційну сволоту стріляли і стріляти будемо! – кричить матрос, піднімає руку, щоб дати команду, сам цілиться в Міру. Чет тримає його на мушці і вже звів курки. – Хоча ладно, почекаємо! А ти сука, не смійся! Я тебе власними руками пристрелю! Як собаку скажену! Зрозуміла, курво! – кричить матрос, а Міра посміхається. Вона у сірій, подертій і пропиленій сукні, на обличчі кілька шрамів і синців, волосся давно не мите. Але тримає спину прямо, в очах бісики і посмішка не сходить з обличчя. Міра босоніж, то обережно переступає по стерні.
Ось вже і вістовий прискакав.
- Наказ комісара, громадянку Б'янко у штаб!
- Як у штаб! Вона засуджена до розстрілу! – кричить матрос.
- Наказ комісара! Терміново!
- За які заслуги? Вона буде розстріляна! Контра білява! – кричить матрос і наставляє на Міру пістолет.
- Товариш матрос Жникін! Наказ товариша комісара доставити її в штаб! І швидко! – каже вістовий, під яким кінь так і грає. Жникін зло дивиться на нього, потім на Міру.
- Ну, сучко! Пощастило тобі! Тільки не думай, що надовго! Все одне тебе розстріляю! Не втечеш от пролетарського покарання! – кричить матрос. Наміряється вдарити Міру.
- Товариш комісар наказав доставити живою і не пошкодженою! – кричить вістовий. Він дивиться на Міру, як кіт на м’ясо. Подобається йому дівчина. Матрос аж ричить, але не б'є. – Забирай, цю сучку! Запам’ятай, це не надовго, я особисто тебе пристрелю!
- Куди забирай, як я її повезу? – каже вістовий.
- На мотузку і хай біжить за тобою! – пропонує матрос.
- Давайте краще на возі довезу. В один момент! – пропонує Чет.
- О, з возом краще. - погоджується вістовий.
- Щоб якусь сволоту білогвардійську ще возити! – кричить матрос.
- Комісар наказав якомога швидше. – встряє вістовий.
Міра посміхається і йде до возу. Легко заплигує, вмощується на соломі.
- Поїхали. – каже Чету.
- Я тобі дам солдатом Червоної Армії командувати! Суко! – вибухає матрос. Але Чет поганяє коня і віз торохтить по полю до села, де знаходиться штаб. Віз і поруч вістовий. Їдуть, чують, як позаду матрос дає команду "Вогонь!" і починає стріляти в полонених. Вони падають. Коли вбиває усіх, солдати звалюють тіла у викопані ями і починають присипати землею.
- Зовсім Жникін з катушок зірвався. – каже вістовий, а сам все косирує на Міру.
- Ага, нервова людина. – погоджується Чет.
- Це він після Вовчої дивізії. Тоді ж весь його загін балтійських моряків вибили. Йому пощастило, що вибухом накрило, впав і його за мертвого прийняли. Вночі прийшов до тями і уповз. Поклявся тепер за кожного загиблого товариша по п'ять контр на той світ відправити. Вже, кажуть, сімнадцятьох відомстив. – каже вістовий і киває головою у захопленні.
- А чого її в штаб везуть? – питає Чет і киває назад, де Міра.
- Та не знаю. Може полонені щось розповіли.
- Полонені? – питає Чет і Міра починає прислухатися.
- Ага. Узяли трьох вранці. Офіцери. У селянський одяг переодяглися, але ж руки то білі, ось їх і впізнали. Допитують тепер. Один вже помер.
Боса нога Міра під соломою потроху просувається вперед, аж поки не стикається з Четовою спиною. Міра гладить його ногою. Обидва посміхаються, вістовий цих ігор не помічає. Щось все балакає. Зненацька Міра вскакує з возу, вихоплює у вістового шаблю і з одного удару зносить йому голову. З переляку кінь стає дибки, скидає тіло і скаче геть. Міра витирає шаблю об солому. Чет навіть не повертається, тільки посміхається і киває головою.
- Ну то й що? – питає його Міра.
- Думаю.
- Тугодум ти.
- А ти швидка.
- Такі зараз часи. То що?
- А, поїхали. – каже Чет і наганяє коней. Міра посміхається і всідається поруч.
Штаб червоних знаходиться у хаті кулака. Колишні господарі, батько і син, висять в саду на яблуні. Під нею лежить мати. Пристрелили, щоб голосінням не заважала. Тут же лежить і скривавлений труп якогось чоловіка. На обличчі живого місця немає. По чорній крові вже бігають мухи.
У великій кімнаті сидять командир полку Єрофєєв та комісар Ліберман. Перед ними на стільцях два скривавлені полонені. Один вже не подає ознак життя. Інший щось шепоче спухлими губами. Поруч троє солдат, зі збитими кулаками.
- Так, повторимо, корнете Соловейчик. – каже Ліберман. – Ваше командування наказало атакувати в напрямку Охтирки. Так?
Корнет киває головою.
- Добре. Скориставшись перегрупуванням наших сил, ви до Охтирки дійшли. І там провели обшук в палаці барона фон Шпіла. Так?
Корнет киває головою. З роту його тече червона цівка.
- В палаці ви шукали гроші та дорогоцінності барона. Та не знайшли. Через вихід до вас в тил банд, вимушені були відступити. Але поручик Сініцин згадав, що служив з сином барона, який розповідав про те, що окрім палацу барона в Охтирці був ще і його лісовий будинок біля села Шпилівка. І ви подумали, що скарби, яких ви не знайшли у місті, можуть бути там. Так?
Корнет киває.
- Ваші роздуми слухала така собі Міра Б’янко, донька поміщика з Волині, яка кілька тижнів тому з’явилася при штабі і з якою у поручика Сініцина були відносини. Вона казала, що товаришувала з сином барону і навіть була в тому лісовому будинку, то обіцяла провести. Але потім кудись зникла, то ви з поручиком Сініциним і підпоручиком Корнюковічем вирішили самостійно дістатися лісового будинку і забрати скарби барона фон Шпіла, які за чутками оцінюються більше як у півтора мільйона золотих карбованців. Так?
Корнет знепритомнів і не відповідає.
- Води! – наказує Ліберман.
Один з солдатів вибігає і приносить з вулиці відро крижаної води з глибокого колодязя. Виливає. Але корнет не приходить до тями. Солдат прислухається до полоненого.
- Товаришу комісару, помер він.
- От вже біла кістка! Слабаки! Прибери їх звідси. – наказує Ліберман.
Солдати виносять трупи, зачиняють двері, залишивши командира полку і комісара.
- Андрій, ти розумієш, який шанс ми отримали? – каже комісар і дивиться на товариша.
- Який, Борю? – трохи дивується Єрофєєв, який більше рубака, а не до роздумів.
- Півтора мільйони золотих рублів! Радянська Росія задихається у війні, їй потрібні гроші, узяти які нізвідки! І тут така сума! Це буде велика перемога революції!
- Не кажи гоп, поки не перескочиш.
- Андрію, зараз привезуть ту дівку і вона нас відведе туди! До того лісового будинку. Можливо вона і місце знає, де гроші сховані! Це буде наша велика перемога, Андрію! Крок до перемоги всесвітньої революції!
- Добре, аби так, Борю.
- Накажи, нехай готується загін. Сотня бійців. Гармата і три кулемета. Про всяк випадок. Не виключено, що бажаючих отримати скарби буде багато. Але дістатися вони повинні лише нам!
- Добре, Борю. – командир виходить віддавати наказ. Ліберман сидить, схилив голову і згадує своє революційне минуле. Як він сидить у якомусь кабаку з кількома бугаями кримінальної зовнішності. Ліберман ще без шкірянки і нагану, у цивільному платті.
- Там буде сто тисяч. Половину мені, половину нам.
- Нас четверо, а ти один. – вони важко дивляться на нього, але він витримує погляд.
- Я про все дізнався і все спланував. – каже він і виглядом показує, що зовсім не боїться цих злодіїв.
- Навіщо тобі стільки грошей, жиду?
- Для революції.
- То ти з тих, з йобнутих? – зневажливо посміхаються бандити.
- Завтра в десять починаємо. – він встає і уходить. Бандити шепочуться, що після справи замочити треба жидка, щоб не ділитися.
Вранці у контору банку заходять бандити, одягнені мулярами. З реманентом. Питають, де тут стіну робити. Їх проводять у підвал. Там вони обеззброюють охорону, забирають гроші з великого сейфу. Ліберман на горі поклав на підлогу двох охоронців. коли бандити виходять, розстрілює їх пострілами впритул. Забирає валізу з грошима і виходить з банку. Двері зачиняє на замок. Спокійно йде вулицею, ніхто його і не помічає.
- Все, Борю, загін готується. Може поїхати з тобою? – каже Єрофєєв, який повернувся в хату.
- Ні, Андрію, залишайся тут. Нам треба тримати фронт. А тут і махновці і денікінці і банди ще. Чого так довго її не везуть?
- Та не так щоб і довго.
- Ти надійного бійця послав за нею?
- Надійного.
- Просто та дівка, вона може і звабити. Коли сиділа в сараї, так забила памороки охоронцю, що він її відпустив.
Солдат біля сараю притиснувся вухом до стінку, щось слухає, потім заглядає всередину. Щось думає, знову слухає, оглядається, чи немає кого поруч. Потім крадькома підходить до дверей, відкриває їх, заходить в сарай. Солодко посміхається, починає знімати штани. Коли з темряви виплигує Міра і б’є нижче поясу. Солдат падає на землю. Міра вихоплює його гвинтівку, в’яже руки ременем, затаскує подалі в сарай, з гімнастерки робить кляп. Виходить, прикриває сарай і поспішає до гаю поруч.
- Лише випадково роз'їзд на дорогі її знову схопив. – каже Ліберман.
Відразу семеро вершників. Дивляться на неї.
- Ти куди? – питає один. Міра показує рукою їм за спину, наче хтось там є. Бійці повертаються. Міра плигає з дороги в кущі, біжить. Позаду крики і постріли, Міра тікає, коли дерева і кущі закінчуються, попереду поле. І два десятка солдатів наставили на її гвинтівки. Міра смачно плює і піднімає руки вгору.
- Небезпечна дівка. – каже Ліберман і киває головою.
- Ні, надійний боєць. За революцію горою, не хвилюйся.
В кімнату забігає солдат.
- Товаришу командире, Гнідко прискакав! Сам!
- Чорт? – командир полку вскакує і біжить з хати.
- Що таке, Андрію? – поспішає за ним Ліберман.
- По конях! – кричить Єрофєєв вже на ганку.
За хвилину мчать за селом. Знаходять тіло вбитого вістового. І голову.
- Ну, сучка! – кричить Єрофєєв і шматує шаблею повітря від люті.
- Я ж казав! – кричить Ліберман.
Єрофєєв оглядається. Тут ідуть солдати і матрос Жникін.
- Де вона? – кидається Єрофєєв до Жникіна.
- Хто?
- Сучка та?
- Наказ же був у штаб відправити! – Жникін не розуміє, що сталося, потім бачить труп вістового. – Ох, Загорулько! Ох, мерзотник!
- Який Загорулько? – встряє Ліберман.
- Боєць Загорулько! Я ж з ним її відправив! – кричить Жникін і хапається за наган.
- З Четом? – перепитує Єрофєєв.
- З ним! Зрадив!
- В погоню! – кричить Ліберман.
Вони зриваються з місця, мчать по сліду возу, але швидко знаходять його пустим і без коней.
- Пересіли! – кричить Єрофєєв. Обшукати тут все!
Вже увечері Єрофєєв і Ліберман сидять у штабі і п'ють спирт. Заходить матрос Жникін, весь в пилюці, ледь на ногах тримається.
- Все обшукали! Як скрізь землю провалився!
- Це він уміє. – каже Єрофєєв і киває головою.
- Звідки ти його знаєш? – питає Ліберман.
- Та ми на фронті разом були.
Згадує, як георгіївськими кавалерами прибули на відпочинок у якесь білоруське містечко. Ось вже познайомилися з якоюсь дівчиною, танцюють. Здебільшого Єрофєєв, а Чет вже навколо дивиться і собі пару шукає.
- А ви пішли до мене. – каже дівчина.
- А панна не лаятиме?
- Панна тільки зрадіє. – посміхається дівчина.
Ось вони у якомусь досить багатому будинку. Там зустрічає їх красива, чорноволоса жінка у досить відкритій сукні. П'ють якесь солодке вино, а потім Єрофєєв зі служницею на кухні, а Чет з панною у її спальні.
- Вже тоді його на панн тягнуло. – каже Єрофєєв і спльовує. – Не знаю чому. Сирота, у селянській родині зростав, а жодного класового почуття.
- Як же ти його в загін до себе узяв?
- Так боєць, який! Золотий!
Єрофєєв кохається зі служницею, коли чує на горі крики і пострілі.
- Пан прийшли! – кричить служниця. Єрофєєв кидається сходами на гору. У спальні бачить офіцера у формі, який валяється на підлозі та плаче. Чет стоїть поодаль, тримає ногу на револьвері. З руки кров тече.
- Уявляєш! На самому цікавому увірвався! – каже Чет. Панна сидить на ліжку і не виглядає дуже схвильованою. З презирством дивиться на чоловіка, який стукає кулаком по підлозі і плаче, мішаючи сльози з юшкою розбитого носа.
Єрофєєв і Чет сидять у камері. Без зброї, в одних кальсонах.
- Так що, розстріляють нас? – питає Єрофєєв. Спокійно так, наче цікавиться котра година.
- Та бозна. – каже Чет.
Відкриваються двері, заходить полковник. Вже у віці, але бравий, вуса стоять, очі зиркають.
- Ну орли! Ну орли! Ну не можете без пригод! – гримить він, але за роздратуванням можна помітити і захват.
- Так точно, пане полковнику. – відповідають обидва бійці, які встали струнко.
- А знаєте, що за законами військового часу я вас розстріляти мушу!
- Так точно.
- Що так точно? А воювати тоді кому? Як таких орлів самому розстрілювати? З ким тевтонів бити?
- Пане полковнику, дозвольте виправитися в бою. – каже Чет.
- Якому бою? Стоїть фронт! Ані ми вперед не йдемо, ані німець!
- Тоді треба дізнатися, що готують. Полоненого треба. – каже Чет.
- Ага, ми приведемо. – приєднується Єрофєєв.
Полковник дивиться на них. Прискіпливо так. Киває головою, наче не дуже то довіряє.
- Ох, орли! Тільки без голови зовсім! Офіцера образили! Ох!
- Офіцера і приведемо. Полковника. – каже Чет.
- Полковника? – дивується полковник.
- Полковника.
- А, була не була! – махає полковник рукою. – Тільки дивіться, без полковника краще не повертайтеся! Відразу під розстріл! Зрозуміли?
- Слухаємося, пане полковнику!
Чет та Єрофєєв повзуть кущами. Минають німецькі позиції, заходять в лісок, та сідають перекурити.
- Ну і де ми полковника візьмемо? – питає Єрофєєв.
- Та пошукати треба.
- Ох ти і бовдур! Спочатку до панни поліз, тепер ось полковника пообіцяв! Зовсім не думаєш!
- Багато думати – голова боліти буде. Пішли. – каже Чет.
Лежать в кущах і дивляться в бінокль на якусь німецьку військову частину, що розташувалася у селі.
- То полковник? – питає Чет і вказує на німецького офіцера.
- Полковник. – каже Єрофєєв. - Тільки тут майже сотня солдат і кулемет!
- О! – Чет піднімає до гори палець і посміхається. – Кулемет! - лізе вперед.
- Куди ти? Скажи хоч, що задумав! – шепоче Єрофєєв, але Чет не відповідає. – От же, чортяка!
Потроху сутеніє. Чет підкрадається впритул до кулемету. Біля нього черговий. Чет дістає ніж і починає крякати, як вутка. Німець виглядає, ніж летить і встромляється в горло, німець падає. Чет показує Єрофієву, щоб ліз до кулемету. Сам крадеться до великої селянської хати, в яку зайшов полковник. На вході два охоронця. Чет кидає через них цеглину. Вона падає позаду, охоронці обертаються. Чет вже біля одного, звертає шию, а второчу приставляє палець до спини. Німець піднімає руки. Чет знімає з нього каску і б'є по потилиці. Потім обережно затаскує обох в сіни. Полковник, мабуть, почув шум, щось питає німецькою. Чет не відповідає. Чує музику. Прислухається, киває головою, видно, що музика йому подобається.
Вривається в хату. Бачить, що полковник сидить з гітарою і романтичним виглядом. Ошелешено дивиться на Чета. Той показує, щоб мовчав. Валить полковника, в'яже, кляп у рот. Забирає два револьвера, німця прив'язує до себе. Вже виходить, коли погляд падає на гітару. Бере її, крутить у руках. Гітара йому подобається, навіть дзенькає на одній струні. Бере з собою, виходить з хати і стикається з двома солдатами, які прийшлі змінювати караул і не розуміють, куди поділися їх товариши. Секунда обміну поглядами. Солдати дивляться на Чета, у якого за спиною полковник, а в руках гітара. Руки солдат починають тягнутися до гвинтівок. Чет підкидає гітару, вихоплює револьвери з-за поясу. Два постріли. Солдати падають, Чет встигає повернути пістолети і підхопити гітару, поки вона не впала. Біжить з трофеями. Починається тривога, німці вискакують з хат, Єрофєєв поливає їх з кулемету, прикриває Чета, поки той не забігає в кущі. Потім біжить сам.
- Кидай гітару! Кидай гітару! – кричить Єрофєєв. Але Чет його не слухає, тримає музичний інструмент. Позаду чутно постріли і крики німців. – Нам ще фронт переходити! Кидай!
Повзуть вночі полем. Єрофєєв тягне полковника, а Чет з гітарою. Іноді полем починає бігати промінь прожектору. Тоді застигають, втискуються в землю. Потім повзуть далі.
- Пане полковнику, завдання виконане! Дозвольте передати полоненого! – доповідають вже в штабі у полковника.
- Ну, орли! Змогли! Полковника! А це що у тебе?
- Гітара.
- Де взяв?
- У німців. Сподобалася. Так грає красиво.
- Ох, Загорулько! От за це я тебе і люблю! Що розумієш ти красу! Молодець! – полковник підходить і обнімає його. – Георгія тобі не поверну, але від покарання звільняю.
- Служу царю і Вітчизні! – хлопає чоботами Чет. – Георгія я ще зароблю!
- І заробив же! – каже Єрофєєв і наливає собі та Ліберману ще спирту. – Аж два заробив! Йому б може і звання офіцера надали, якби не поведінка. Бо ж завжди встрявав, куди не треба. Потім мене поранили, я в Петербурзі лікувався. А там революція, два роки його не бачив.
- І як знову зустрілися?
- Та випадково. Я з позицій повертався, а тут банда дезертирів.
Єрофєєв мчить полем, за ним женуться з десяток вершників. Єрофєєв стріляє по ним з пістолета, кількох збиває, але набої закінчуються. Гонить далі, але під ним вбивають коня. Зістрибує, котиться по землі, вскакує, вихоплює шаблю і чекає вершників, які мчать до нього. Здається, що йому вже не врятуватися.
- Давай, давай! – кричить і ріже шаблею повітря. Вершники наближаються, коли постріли і вони один за одним падають з коней, як стиглі яблука. Останній котиться по землі майже до ніг Єрофєєва. Той здивовано оглядається. Бачить на сусідньому горбочку вершника з гвинтівкою. Той їде вниз.
- Привіт, Андрюхо! – Єрофєєв придивляється і впізнає Чета.
- Чете! Як ти тут опинився?
- Мимо проїздив.
- Братуха! - Єрофєєв біжить до нього. Чет сплигує з коня, обнімаються, цілуються. – Ну ти вчасно! Думав, що все, капець! Спікся Андрюха Єрофєєв! І ганебно ж як! Від якихось дезертирів! А тут ти! Ну що, брате, пішли разом революцію робити! – каже Єрофєєв і плескає товариша по плечу.
- Куди? – дивується Чет.
- Революцію! Всесвітнє братство! Комунізм!
- Та ні, в мене хутір.
- Який хутір, Чете? Звідки в тебе хутір?
- Та ось пригріла жіночка одна.
- Тьху, жіночка! Тут такі справи робляться! Історія! Пішли! Нам такі бійці, як ти, потрібні! З такими бійцями ми хоч кого переможемо!
- Та ні.
- Як ні? Чет, ти ж наша людина! Сирота, з селян! Ти ж в перших рядах повинен бути! За справедливість і всесвітнє щастя! Поїхали!
- Та мені і вдома добре. Бувай, Андрюхо.
- Чете, зачекай! Ти, мабуть, не розумієш! Це ж комунізм! Це ж, як рай, тільки для трудящих! Це ж для нас!
- Ні.
Чет збирає у вбитих дезертирів гвинтівки і торби зі здобиччю. І коней збирає, в’яже у череду. Єрофєєв з сумом на нього дивиться.
- Може, таки, передумаєш, Чете? Добра ж справа! Для людей!
- Ні. Бувай, Андрюхо.
Чет їде геть.
- Так і не пішов! Не зрозумів він революцію, не відчув. – зітхає Єрофєєв.
- А як у полку опинився?
- Та як. Мобілізацію коли проводили, то всіх загрібали, хто міг рушницю тримати. Ну і його. Я сам, особисто поїхав, щоб він дурниць не наробив.
- Дивися, Чете, в тебе ж он жінка є, хутір. Або йди служити, або станеш ворогом революції, а з такими розмова коротка. – каже Єрофєєв. Він сам, солдати стоять за двором.
- Добре. – каже Чет. – Послужу.
- Але він вперед не ліз. – каже Єрофєєв. - Ото все на возі своєму їздив. А оце заради чергової панночки скурився! Тьху! Як таким дурнем можна бути!
- То ти її не бачив. – каже Ліберман.
Згадує. Ще мирні часи, він йде центральною вулицею міста. Одягнений вбого, а тут назустріч компанія місцевої золотої молоді. Всі нарядні та модні. Серед них і Міра. Всі сміються, жартують. Їдуть до цукерні їсти тістечка. Тут же з собору поруч виходить поліцмейстер міста, на відстані його чекає екіпаж. Ліберман поспішає до поліцмейстера, розштовхує натовп, наближається і стріляє. Поліцмейстер падає, зчиняється галас. Ліберман тікає, в руках у нього пістолет, то ніхто не насмілюється його зупинити. Забігає за ріг, там з цукерні вискочила вся золота молодь, жадібна до видовищ. Міра теж. Ліберман вже не біжить, просто швидко йде і погордо дивиться на цих пустих людей, які витрачають свої життя бозна на що,замість того, щоб робити історію. Помічає Міру. Вона посміхається йому і робить знак очима, мовляв позаду щось відбувається. На ходу Ліберман обертається. Позаду нікого. А попереду біленька Мірина парасолька, якої він не бачить. То чіпляється і з розгону гепається на землю. Револьвер випадає з руки. На Лібермана тут же кидаються, хапають і передають поліції, яка прибігла тільки через кілька хвилин.
- Вона небезпечніша за змію.
- Та ладно там! Баба і є баба. – хмикає Єрофєєв і береться за флягу зі спиртом.
- Досить. – зупиняє його Ліберман. – Завтра рано вставати. Ми повинні їх випередити.
- Та, нікуди не дінуться. Хоча Чет, ще той хитрун. – каже Єрофєєв і зітхає, дивлячись на флягу зі спиртом. Випив би ще.
Чет та Міра їдуть конями лісовою дорогою. Прислухаються. Все тихо.
- То кажеш, золото? – питає Чет.
- І золото і діаманти! Багато! – каже Міра. Вона обірвала поділ сукні, щоб зручно сидіти на коні. Хоч і без сідла, а тримається, наче все життя так і їздила.
- Де багато золота, там багато і бажаючих. – Чет киває у роздумах головою.
- Ну, кількість бажаючих завжди можна зменшити. – Міра сміється і хлопає по гвинтівці вістового, яку приторочила попереду себе.
Їдуть далі. Тиша, тіні від дерев. Копита коней вгрузають у торішньому листі. Зненацька постріли. Чет гепається на землю, Міра теж. Лежать. З кущів виходять якісь люди у дивовижних вбраннях, з шаблями, гвинтівками і шапками з вовчими хвостами. Поспішають до тіл, коли постріли. Чет стріляє відразу з двох рук, Міра з одної, але лупить по центру лоба. Нападники падають, не встигнувши зробити жодного пострілу.
Тиша. Чет підводиться. Підходить до трупів. Міра поруч. Торкається ногою вовчого хвоста на шапці одного з загиблих.
- Вовча дивізія.
- Ти їх знаєш? – питає Чет.
- Стикалася.
Міра їде у потязі. Сидить біля вікна. Поруч з нею корнет Соловейчик, навпроти якийсь худий і голомозий дядько в пенсне. Чоловіки сперечаються і Мірі нудно, то вона і роздивляється одноманітний пейзаж за вікном.
- Голодранці не можуть перемогти! Такого ще не бувало! Хоч у Давньому Римі, хоч у нас при Пугачові. – майже кричить Соловейчик і гупає кулаком по столу. Мабуть, щоб додати впевненості своєму трохи тремтячому голосу.
- Але ж от у Франції голодранці у свій час перемогли! – каже дядько в пенсне. Соловейчик думає про нього «бридкий тиловий щур» і дивиться зневажливо.
- Так то ж Франція. Господи, вони жаб їдять! У них що завгодно може трапитися! А ми – руські люди! – Соловейчик знову стукає кулаком, не зовсім зрозуміло для чого.
- Корнете, ви на дві чверті поляк, а на чверть німець, якщо я не помиляюся!
- Кров не важлива! Важливий дух! – кричить Соловейчик, якому за ту німецьку чверть крові прийшлося вислухати вже багато ще у кадетському училищі, а потім від бойових товаришів. – По духу я – руська людина! На відміну від деяких, які то наче і руські, а поводяться, гірше за жидів.
Соловейчик натякає, що ось його співрозмовник їде не до армії вступати, а тікає в Константинополь. Не хоче проливати кров за царя і Вітчизну.
- Я… - починає говорити чоловік і недоговорює, бо в голову йому потрапляє куля. Кров і шматочки черепу розлітаються по всьому вагону. Чутно ще постріли. Корнет ошелешено дивиться на все це, а потім починає кричати. Весь потяг кричить з переляку. Міра кривиться.
- Корнете, поводьтеся, як офіцер!
Соловейчик замовкає, з неприхованим жахом дивиться на вбитого співрозмовника, який так і сидить з пробитою головою. Потяг їде, постріли, крики. Далі хтось волає "Вовчики! Вовчики!". Корнет, коли чує це, починає тремтіти.
- Господи! Ми пропали! Вовча дивізія!
Він підскакує.
- Міро! Ми пропали! Вони – звірі!
Міра обережно дивиться у вікно.
- Можливо. – каже спокійно.
- Міро, я не хочу потрапити до них в полон! Краще застрелитися! – кричить корнет.
- Сядь. – каже Міра. Тихенько, але корнет сідає і дивиться на неї, як дитина на дорослого.
Потяг мчить, а з двох боків за ним мчить орда кінників у чудернацьких вбраннях. Але всі, як один, з вовчими хвостами на шапках. Вони стрілять по вагонах і стрімко наближаються. Корнет перелякано дивиться за ними.
- Вони близько! Вони захоплять потяг!
- Корнете, не висовуйтеся!
Він тремтить, витирає неслухняними руками піт з обличчя.
- Що робити, Міро, що робити?
- Сидіти тихо.
- Але вони вб’ють нас! Треба щось робити!
Бандити наздоганяють потяг. Один з них, по пояс голий здоровань тримає в руках обушок. Гилить нем вікна вагонів. У розбиті вікна плигають з коней бандити. І відразу починають грабувати і вбивати. Постріли, зойки, крики.
- Міро, не можна так сидіти! Міро! – кричить корнет. У цей час потяг починає різко гальмувати. Бандити захопили паровоз. Корнет не втримується на ногах і падає. Б’ється головою об полицю і непритомніє.
- О, так краще. – каже Міра, яка нахиляється і забирає у корнета пістолет. Сидить, дивиться у вікно. Потяг вже став, уздовж нього носяться бандити. У деяких з них вже набиті тюки зі здобиччю. У кількох і жінки, перекинуті через коней. Крики і постріли наближаються. Міра спокійно сидить. Виштовхнула велику валізу загиблого в прохід. Ось і в її вагон увірвалися бандити. Кидаються, хапають, що можуть. Один заглядає до неї.
- Давай гроші і прикраси!
- У валізі. – киває Міра.
Бандит стріляє у замок, відкриває валізу, починає копирсатися у речах. Знаходить мішечок зі дорогоцінностями. Ховає собі за пазуху. Задоволено регоче. Потім дивиться на Міру.
- А ну йди сюди!
- Впевнений, що хочеш цього? – питає вона. Бандит дивиться на неї здивовано.
- Сюди, я сказав! Ти що не розумієш, суко… - постріл і бандит валиться на підлогу.
- Що там? – питають його, але відповісти він вже не може.
Міра виглядає в прохід. Бачить бандита, який схопив кілька валіз водночас. Дивиться на неї, але йому нічим узяти пістолет, бо обидві руки зайняті. Постріл. Він падає з діркою у лобі. Тут в прохід вилізають кілька бандитів, які нишпорили по іншим купе. Постріли. Міра вбиває їх всіх. Схиляється над першим вбитим. Забирає у нього мішечок, який він знайшов у валізі загиблого. У інших вбитих бандитів бере пістолети. Повертається до Соловейчика, плескає його по щоках.
- Корнете, нам вже пора.
Він відкриває очі, перелякано дивиться на Міру з пістолетом.
- Що трапилося?
- Нічого. Якщо не хочете тут залишитися, то пішли.
- Куди?
- Подалі звідси.
Корнет підводиться, виходить в прохід, бачить там трупи, йому стає погано, ледь не втрачає свідомість.
- Корнете, тримайтеся! – каже йому Міра. Переступає трупи, йдуть до виходу. Пасажири перелякано на них дивляться і мовчать. Корнет бачить, як уздовж потягу носяться бандити.
- Там вовчики! – шепоче він Мірі на вухо.
- Я знаю. – каже вона. У вагон заскакує ще один бандит і падає все ж з тою діркою у лобі.
- Вони нас вб’ють!
- Можливо. Роздягайтеся. – наказує Міра. Корнет ошелешено дивиться на неї. – Роздягайтеся!
- Що?
Вона стріляє і збиває бляху ременю на штанах корнета. Ті падають. Соловейчик намагається одягти їх, але Міра притискує його ліктем до стінки.
- Роздягайтеся. І швидко. – каже тихо, але так впевнено, що корнет починає таки роздягатися. А Міра роздягає щойно вбитого бандита. Він за розміром схожий на корнета. Кидає Соловейчику, який вже стоїть у одній білизні, бандитські лахи.
- Одягайтеся.
- Навіщо? – корнет питає, але Міра так дивиться на нього, що починає кивати головою і натягувати одяг. Міра обережно виглядає з вагону. Бачить, як уздовж потягу їде вершник. Молодий хлопець зі скривавленою шаблею. Так сп’янів від крові, що навіть не грабує, а скаче туди-сюди і кричить. Міра виглядає. Хлопець бачить її, ставить коня дибки, зупиняється. Міра підморгує йому, поводить язиком по губах. Хлопець плигає прямо у вагон.
- Яка краля! – йде до Міри, шаблю кинув, узявся за штани. Постріл. У лоба. Падає. У тамбур перелякано виглядає Соловейчик.
- Корнете, сідайте на коня. Я кинусь через сідло. Їдьте від потягу, наче зі здобиччю. Зрозуміли?
Корнет перелякано киває головою.
- На коня. – каже Міра.
Корнет боязко висовується з вагону і тут же ховається.
- Там бандити!
- На коня або пристрелю. – каже Міра і наводить на корнета револьвер.
- Що?
- Швидко. – штовхає його з вагону. Корнет вивалюється, падає на землю, підхоплюється, на нього ніхто не звертає уваги, бо навколо метушня, бандити поспішають, бо скоро може прийти панцерник. Соловейчик хапає коня за узду, всідається, перелякано озирається. Під’їздить до дверей вагону. Звідки вистрибує Міра, падає поперек сідла.
- Пішов, чого стоїш! – шипить корнету. Той наганяє коня і мчить від потягу.
Кілька бандитів тільки тоді помічають його.
- Стій! Ти куди? Хто це? Стій!
Бандити кидаються навздогін. Потроху наближаються. Корнет, жене коня, як може, але бандити вже поруч.
- Міро, бандити наближаються!
- Я бачу. – каже вона і цілиться. Далі постріли. Бандити гепаються з коней. Двоє зупиняються і мчать геть. Корнет з Мірою скаче далі.
Біля потяга награбоване майно вже грузять на вози. За всім цим спостерігає отаман Кручений. В нього на шапці ціла вовча голова.
- Швидше! – гримить він і бандити, які вже і так упріли, ще поспішають.
- Пане отамане, пане отамане! – прискакали ті двоє, що залишилася з переслідувачів Міри.
- Що таке?
- Втекли!
- Хто?
- Чоловік і баба! Поклали всіх! Баба поклала! – тараторять бандити.
- Що?
- Скажена баба! Поперек сідла висіла і всіх поклала! – бандити перелякані, вклоняються і кивають головами. – Прямо у лоб цілить! Скажена сука!
- Що! – вибухає отаман Кручений. – Моїх вовків поклала якась лисиця!
- З двох рук! Зі ста кроків лупила! – виправдовуються бандити.
Постріл. Один за бандитів падає.
- Такі дурні, яких може покласти баба, не повинні бути у моїй дивізії. – гримає отаман. – Але тебе я залишу. – звертається до іншого бандиту, який тремтить не живий і не мертвий. – Щоб ти впізнав ту суку, коли я її спіймаю! І тоді вона за все відповість! – кричить отаман Кручений. – Все, уходимо!
І вмить вози починаються рухатися від пограбованого потягу, останні бандити вискакують з вагонів, стрибають на коней і за кілька хвилин банда вже зникає.
Чет та Міра їдуть лісом, коли він закінчується, попереду невеличкий хутір. Чет кладе руки на зброю, бо всякого можна чекати у цій глушині. Дивно, що оце в лісі зберігся хутір, не спалили його і не пограбували. Їдуть, коли з двору виходить старий з цеберком. Йде за водою до колодязя. Бачить гостей, зовсім не лякається.
- Доброго дня добрим людям.
- Доброго. – відповідає Чет.
- Куди прямуєте?
- У справах.
- Як хочете відпочити та поїсти, то можете в нас зупинитися. Візьмемо недорого, бо мало зараз стало подорожніх.
- У тебе що тут шинок?
- Та був колись шинок, на всю округу гримів. А зараз вже столи пилом припали, бо не до відпочинку стало людям. – бідкається старий. – То зайдете?
- Ні, поспішаємо ми. – каже Чет.
- Ну, як хочете. Їдьте, щоб я вам дорогу не перейшов. – махає старий пустим цеберком.
- А на Шпилівку правильно ми їдемо? – питає Міра.
- О, ви те ж туди. – посміхається старий.
- А що, вже їхав хтось?
- Ага, хлопець один. З цілою валізою книг. Правильно їдете. Тільки через версту роздоріжжя буде, так беріть ліворуч. Їдьте аж до мосту через поточок, а після мосту там одна дорога під гору, а інша в обхід. Так ви той, що під гору і приїдете до Шпилівки.
- Дякую, діду. – каже Чет.
- Немає за що.
- А хлопець той давно проїздив? – цікавиться Міра.
- Та вчора ще.
Їдуть далі, минають хутір, знову ліс.
- Хтось нас випереджає. – каже Міра.
- Йому ж повертатися прийдеться. А тут ми. – заспокоює Чет.
Вони не бачать стовп чорного диму у низ за спиною. Коли, зненацька, з гілок дерев, що ростуть по обидва боки дороги, падає на мандрівників здоровезна сітка. А за нею і якісь люди плигають, збивають на землю. Чет встигає вистрелити тричі, Міра - один раз. Кілька нападників вбиті, але інші вже в'яжуть Чета та Миру, кидають на ноші і лісовими стежками несуть на той хутір, який вони щойно проїхали. Там їх чекає старий, з яким вони розмовляли. Тільки тоді він був у звичайній свитці та брудних штанях, а зараз у золотих одежах і з майже короною на голові, а в руках тримає довгий посох з золотим набалдашником.
Чета та Міру підносять старому.
- Вони вбили трьох наших! Жінка теж стріляла! – гомонять збуджені смертю нападники, на вигляд звичайні селяни, тільки у кожного за поясом по пістолету та ножу. Старий різко піднімає руку і всі вмить замовкають. Починає жадібно розглядати Міру, порівнюючи її зі шматком застиглого воску у срібному тазі. Міра здивовано дивиться на всі ці маніпуляції.
- Це вона! Велика жертва знайдена! – промовисто каже старий і по натовпу людей йде задоволений гомін. – У підвал її, на відгодівлю.
- А куди його? – показують на Чета. – Він вбив наших!
- Його на маленьку жертву наступного тижня.
Чета та Міру підхоплюють і заносять в одну з хат хутору. Під нею виявляється великий підвал, полонених опускають туди і залишають в залізних клітках. Більш того, приковують кайданами до дерев'яних столів. Уходять. Темрява. Чет та Міра починають сіпатися, але тільки дзеленчить метал кайданів. Вона сповиті дуже міцно, не рипнешся.
- Хто ви? – зненацька питає з темряви чоловічій голос.
- А ти хто? – каже Міра. Чет, як завжди, мовчить.
- Я сотник Причорноморського козачого війська Дубківський.
- Де ми?
- В полоні.
- Хто ці люди?
- Людожери.
- Хто?
- Таємна секта, яка практикує поїдання людей. За віровченням людоїдів, лише систематичне вживання людятини дозволить отримати вічне життя.
- Що за лайно? – дивується Чет.
- Людожери зазвичай тримають шинки при дорогах та постоялі двори, які забезпечують їм приток жертв. Люди зникають і ніхто цим особливо не переймається. За часів царату людожери вміли налагодити відношення з поліцією, то їх діяльність залишалася таємною. У часи війни людожери поховалися по лісах і ловлять жертви тут.
- Звідки це ти все знаєш?
- Я прочитав про них кілька книг. Вони виходили у серії вигадок, бо ніхто з видавців не міг повірити, що таке можливо насправді. Але майже все, що я читав, підтвердилося тим, що я бачив тут.
- Хто той старий у золотих вбраннях, який всім тут керує?
- Це їх вождь і панотець водночас. У людожерів існує теократія.
- Хто? – питає Чет.
- Теократія. Вся повнота влади в них належить жерцям, які виконують релігійні обряди.
- Старий щось казав про велику жертву.
- Про велику жертву? О, тобі пощастило, красуне.
- Звідки ти знаєш яка я? І в чому пощастило?
- Я бачив тебе у виблисках смолоскипів, коли вони привели тебе. І здивувався твоїй хвилюючій красі. А пощастило в тому, що якщо нас з твоїм товаришем вб'ють вже наступного тижня, то тебе лише за місяць.
- Навіщо нас вб'ють?
- Щоб випити кров і з'їсти м'ясо. Це вони так причащаються. І водночас приносять жертву своїм богам. Кожного тижня вони приносять звичайну жертву, але сім разів на рік в них трапляються великі свята, в які треба приносити велику жертву. Старійшина ворожить на воску і виливає по ньому, як повинна виглядати велика жертва. Ось цього разу вона повинна бути схожа на тебе. То вас і спіймали.
- Звідси можна якось вибратися? – питає Чет.
- Ні. Ми прикуті кайданами до столів, на яких нас потім будуть розбирати. Якщо ми розіб'ємо кайдани, то попереду буди три стіни ґрат, а потім ще залізні двері і ще одні. Це пастка з якої неможливо вибратися.
- Таких пасток не буває. – каже Чет і совається на своєму столі, намагається найти якесь слабке місце в кайданах.
- Як ти опинився тут? – питає Міра.
- Я проїздив. Був зваблений запахом свіжого борщу. Зупинився пообідати. Вони поклали що у їжу і ось я тут.
- Давно?
- Вже другий день. А ви?
- Ми теж їхали. А потім на нас впала велика сітка і нас схопили.
- Це вони вміють. Куди ви їхали?
- Та просто, по справах. А ти?
Дубківський сміється.
- Взагалі то це таємниця. Але нам все одно вмирати тут, то я можу розповісти. Я їхав в Шпилівку.
Кілька секунд тиші.
- А що це? – питає Міра, наче в перший раз чує цю назву. Чет припиняє соватися, слухає.
- Таке село у лісах.
- Там в тебе родичі?
- Ні. Справи.
- Які справи?
- Можливо, там є скарби.
- Скарби? – Міра сміється.
- Скарби. Вартістю у більше ніж мільйон золотих карбованців.
- Звідки скарби в якомусь лісовому селі?
- Не в селі. А в будинку фон Шпіла, дуже багатого місцевого пана.
- Я думаю, що його будинок вже багато разів пограбували. Як і всі інші панські будівлі. – каже Міра.
- Будинок могли пограбувати, але навряд чи фон Шпіл тримав свої скарби просто на столі в залі. Він сховав їх.
- Де?
- Цього я не знаю. Але я зміг знайти детальне планування будинку фон Шпіла. Він замовляв його одному архітектору з Відня, а той потім видав книгу своїх робіт, серед яких був і будинок фон Шпіла. З тим планування знайти б скарби було легко.
- А звідки ти дізнався про скарби?
- З газет. Ще у 1916 році була гучна справа про спробу нападу на будинок фон Шпіла. Сім злодіїв з Ростова та Одеси, озброєні револьверами, прийшли в лісовий будинок барона. І зникли. Точніше п'ятеро зникли, а ще двох знайшли селяни. Злодії були сиві та божевільні. Не могли сказати, що трапилося, але трапилося щось страшне. В газетах висували самі різні версії, але всі сходилися на тому, що в будинку барона сховані дуже великі гроші, бо ж він володів тисячами десятин землі, трьома цукровими заводами, акціями залізних доріг та багато чим ще. Але банкам не довіряв і всі гроші тримав у себе, бо казав, що його лісовий будинок охороняється краще за любий банк.
- Ким охороняється?
- Та різні ходять чутки. Але то не головне. Важливо, що скарби досі не знайшли. Було важливо. – чоловік в темряві зітхає.
- Слухай, а ти їхав з валізою книжок? – питає Міра.
- Так.
- О, так про тебе нам розповідав старійшина. Хитрі вони.
- Страшні вони. О, ідуть.
Чутно стає, як клацають замки на залізних дверях.
- Годувальник прийшов. Робіть все, що він скаже, інакше буде боляче. – каже чоловік з темряви.
Двері відчиняються, в середину заходить чоловік зі смолоскипом. Він височенний і худий. Справжня шпала. Притяг велике цеберко, яке помітно парує. Зачиняє за собою двері. Такий же ретельний і з ґратами. Підходить, ставить відро, відкривають замок, заходить, тягне відро, зачиняє двері і так далі. Заходить в клітку до Чета, вішає смолоскип, дістає з-за пояса величезну ложку, черпає нею з відра.
- Відкрий рота. – не каже, а гуде, як паровоз. Чет дивиться на нього. Чоловік бере і пальцями перетискує ніс. Чекає, поки Чету треба буде дихати і він відкриє рот. Чекає з хвилину, але Чет не відкриває. Чоловік роздратовано ричить. Щось дістає з кишені замацуленого жупана. Притискує Четову долоню, яка і так припнута до столу кайданами. Щось робить, Чет стогне. – Або будеш їсти, або здохнеш. – каже людина.
- Ви їжте, їжте! Він буде катувати вас, поки не примусить. Їжте! – радить сотник Дубківський.
- Будеш їсти? – питає Шпала. Чет не відповідає, просто киває головою. Шпала сує йому ложку якогось варива, виливає у рот. Чет намагається ковтати, крехтить.
- Яке гівно! – аж стогне.
- Жери і мовчи! – каже Шпала і б'є ложкою по лобу. Мабуть, це він готував, то образився.
Висипає в Чета ще вісім ложок. Той вже каже, що не може, але Шпала обіцяє знову штрикати голками під нігті (ось чому Чет стогнав!). Чет ковтає все, що йому наливають. Далі Шпала приходить до Міри. Вона не пручається. Намагається дивитися на Шпалу звабливо, але той не звертає жодної уваги. Годує, годує, потім переходить до Дубківського. З ним швидко. Забирає спустіле цеберко і уходить, ретельно зачинивши усі замки. Темрява. Деякий час всі лежать мовчки, переповнені несмачною і жирною їжею.
- Ви не розслабляйтеся. За шість годин все повториться. – каже Дубківський. – Це в них називається посилена відгодівля.
Міра стогне.
- Яким же лайном вони годують! – каже вона.
- Жирно і не смачно. – погоджується Дубківський. – Вони не цяцькаються з жертвами. Тільки коли будуть вже вбивати, то напуватимуть нас брагою, щоб ми сп'яніли і були веселі. Це, як кажуть, відображається на якості м'яса.
Чет починає сіпатися на своєму столі.
- Дивно, цей бевзь навіть не глянув на мене. – каже Міра. – Я йому вже і моргала і язик показувала.
- Він заляканий. Мабуть, його б'ють, то він такий переляканий.
- Слухай, а навіщо нам спустили штани? – питає Чет.
- У столі дірка. Туалет на місці. – каже Дубківський, який вже знає місцеві правила.
- Що? – дивується Міра.
- А тобі мабуть розрізали сукню? Так? Це вони, щоб не водити нас в туалет. Щоб ми тільки лежали, їли та набиралися ваги.
- Блять! – лається Міра. – Це ж треба було так вляпатися!
- Так. – зітхає Дубківський. – І хотів же проїхати та той борщ мене збив з пантелику.
Деякий час мовчать.
- Слухай, а щоб ти робив зі скарбами? – питає Міра, якій просто не лежиться.
- Віддав би на благо України.
- Що? – питають хором і Чет і Міра.
- Ну, я ж патріот. Я б віддав на справу незалежності. А собі б узяв трошки. В мене тут у Охтирці залишилася кохана дівчина. Забрав би її звідси і ми б боролися разом.
- То ти мазепинець? – питає Міра.
- Так. А ви – ні?
Міра якось нервово сміється.
- Слухай, так а ти знаєш, де можуть бути скарби? – питає Чет.
- Яка зараз різниця? Нас же зжеруть.
- Просто цікаво. – каже Міра.
- Так, я здогадуюся. Але не хочу про це говорити, бо тільки серце крається. Я міг би допомогти Україні, а замість цього потрапив у цей клятий підвал.
Знову гримлять замки.
- Дивно, чого так швидко. – каже Дубківський.
Знову прийшов Шпала. Наче перевірив тази під столами, які повинні бути за туалети. Але затримався чомусь біля Чета. Щось там ходив, ходив мовчки. Потім пішов. Темрява.
- Слухайте, а такого ще жодного разу не було. – каже Дубківський.
- Чого? – питає Чет.
- Щоб приходив знову. Цей довгий, він був, як годинник, кожні шість годин з цеберком їжі. А тут прийшов невчасно, щось там ходив біля тебе. До речі, як вас звуть?
- Чет Загорулько.
- Як?
- Чет. Скорочено від Четверга.
- Диви, а чого таке дивне ім'я?
- Я сирота. Хтось мене підкинув під ворота до людей, які мене потім виростили. Трапилося це у Четвер, то так мене і назвали.
- А вас як звуть, принцесо?
- Міра. Міра Б'янко.
- Б'янко? А чи не з тих ви Б'янко у яких були великі помістя на Волині?
- Ні. – каже Міра якось невдоволено.
- Просто рідкісне прізвище.
- Ні.
- Я знав полковника Б'янко, він був великий український патріот, хоча і служив царю. Але він давав стипендії на вивчення української старовини, звичаїв та традицій. Я і сам отримував таку стипендію три роки. Дуже поважна людина. Аби побільше таких, так ми б відбудували Україну. – каже Дубківський і зітхає. – Він ще ж школи будував по селах, лікарні, щоб знизити смертність серед простого народу. Хоч і дворянин, але так піклувався про людей!
- І знаєте, чим йому відповіли ті люди? – питає Міра якимось різким голосом.
- Чим? – дивується Дубківський.
- Спалили будинок і вбили.
- Не може такого бути!
- Може.
- Це неправда!
- Правда.
- Звідки ви знаєте?
- Бо я єдина, хто зміг втекти.
Тиша. Кілька хвилин.
- То ви таки донька полковника?
- Племінниця. Я приїхала в гості з Петербургу, потім почалася революція і я залишилася. А потім прийшли селяни. Ті самі, про яких полковник турбувався, яким будував школи та лікарні, яким давав гроші в борг без відсотків. Вони любили його і цілували руку, а то прийшли з вилами і сокирами. Полковник вийшов, щоб словом зупинити їх, але вони вбили його і почали грабувати. Я казала сестрам, що треба тікати, але вони повірити не могли, що їх селяни, той самий народ, який вони так любили, може зробити їм щось погане. А ось я знала, на що здатен народ. Я отримала кілька листів від подруг про те, що робиться в Петербурзі. То узяла пістолет полковника, висадила вікно і побігла до конюшні. Кілька мужиків хотіли мене зупинити, але я їх вбила. Сіла на коня і уїхала. І ні в який народ я не вірю. Бо усякий народ – то натовп, а у натовпу немає розуму і совісті.
- То ви даремно, Міро, даремно. – каже Дубківський. – Народ по природі своїй невинний. Вони як діти. І так само, як дітей,їх можна підговорити робити щось погане. Ті люди, які спалили будинок полковника...
- А також зґвалтували і вбили його дочок.
- О господи! Ви це напевно знаєте?
- Напевно.
- Все одно, тих людей підмовили. Жиди, це вони все роблять. Жиди затіяли цю революцію.
Знову гримлять замки. Приходить Шпала, заходить в клітку до Чета і щось все ходить навколо. Потім виходить.
- Жиди, вони як той змій, що спокусив...
- Сотнику мовчіть! – гримає Міра. – Чете.
- Що?
- Ти бачив, як він ходить біля тебе?
- Хто?
- Наш тюремщик.
- Як?
- Як пес навколо сучки.
- Звідки ви набралися таких виразів! – дивується Дубківський.
- Я пожила деякий час серед народу. – відповідає Міра. – Чете, це наш єдиний шанс.
- Про що ти кажеш?
- Про Шпалу, про цього довгого. Він приходить до тебе. Посміхнися йому, заговори з ним.
- Навіщо?
- Здається, він закохався в тебе.
- Що ти верзеш! – Чет аж кричить.
- Те що є. – каже вона.
- Слухайте, а це ж багато чого пояснює! – каже Дубківський. – Ось чому він такий собі парія! Людожери вигнали його на дно, примусили виконувати саму брудну роботу, бо він ізгой, мужелюбник!
- Хто? – дивується Чет.
- Чоловік, який любить чоловіків. – пояснює Міра.
- Хіба таке буває? – дивується Чет.
- Я ж казав, Міро, що народ, він як діти! Не скаламучений знанням! – каже Дубківський.
- Коли Шпала ще раз прийде, то посміхнися йому.
- Чого це я буду йому посміхатися?
- Того, що я не хочу загинути тут! Я хочу вибратися звідси і потрапити таки у Шпилівку! – кричить Міра.
- Хвилинку. А ви що теж у Шпилівку збираєтеся? – дивується Дубківський.
- Так, збираємося! – Міра прикушує губу, бо сказала зайве. – Чете, послухай мене! можливо це наш шанс! Єдиний шанс!
- Який шанс?
- Коли Шпала прийде, заговори до нього. Заговори так, як ти говориш до жінок, яких хочеш звабити!
- Я так не можу.
- То ви теж полюєте за скарбами фон Шпіла! – нарешті доходить до Дубківського.
- Замовчить, сотнику! – кричить Міра. – Чете, ти можеш. Думай про мене.
- Що?
- Коли він прийде, думай про мене. Уявляй, що розмовляєш зі мною! Зрозумів?
- Причому тут ти?
- Ти думаєш, я не бачила, як ти дивишся на мене? – каже Міра і сміється. Хрипло, так, що навіть сотник Дубківський, який хотів виразити своє обурення, замовкає.
І тут стає чутно, як знову гримлять замки.
- Закрий очі і уявляй, що поряд з тобою я. І я буду з тобою, як тільки ми вийдемо звідси! Це наш шанс, Чете! Зроби все, ти можеш! І я буду твоя, коханий. – чутно, як Міра цьомкає губами і трохи стогне від чого вологе повітря підвалу наповнюється чуттєвістю і хіттю.
Шпала знову прийшов, знову йде до клітки Чета. Можна помітити, як людожер нервує. Не може потрапити ключем в замок. Нарешті приходить до Чета. Той лежить, як кам'яний, на своєму столу. Він закрив очі, нічого не говорить і нічого не робить. Шпала ходить навколо нього і теж не наважується щось зробити. Тоді Міра стогне. Ну, наче вона спить, зівнула і плямкає губками. У Чета починає вставати. Шпала бачить це і задоволено мугикає. Підходить до Чета, торкається його.
Далі все відбувається доволі швидко. Як тільки Шпала розв'язав Чету руки, той убив його. Ключами відкрив клітки і звільнив Міру.
- Його теж. – каже Міра і вказує на Дубківського.
- Навіщо? – дивується Чет.
- Він допоможе в будинку барона.
- Я не покажу вам, де скарби! Вони належать Україні! – каже Дубківський.
- Хочете залишитися тут? – питає Міра.
З підвалу виходять утрьох.
- Треба узяти зброю і коней. – шепоче Міра.
- Треба спалити тут все дотла! Всю цю сволоту! – шепоче Чет.
Вони виходять на двір. Там вже ніч. У сараї знаходять якийсь одяг. Там же кілька гвинтівок. Міра з Дубківським виводять коней, Чет закриває двері з хати, а потім підпалює її в кількох місцях.
- Готово.
Сідають на коней і мчать лісовою дорогою, яка смугою піску сіріє у темряві. Позаду розгоряється полум'я хати людожерів.
(Далі буде)
