Що може бути кращим, за літні канікули? Іванко знав, що його на всеньке літо, зайняті батьки віддадуть в село до бабусі. Три місяці волі, хіба не рай? І купайся скільки хочеш і в м’яча… та найбільше любив малий Івась, ті бабусині оповідки. Їх вона знала сотні і всі різні, а навіть коли і повториться, то розповість із такими новими подробицями, що слухаєш, ніби нову історію.
Набігавшись за м’ячем так, що аж капає із чуба, Іванко забігає в хату, бере із плити, ще гарячі млинці і сідає за стіл. Бабуся уже впоралась по господарству і сиділа біля вікна в окулярах і виколювала голкою на полотні свої хрестики. Іванко знав – зараз прийшов його час. Він відставляє в сторону пусту тарілку і підходить до бабусі. Взавтра купальська ніч і Іванко попросить бабусю розповісти свою улюблену казку.
- Бабусю, розкажи мені казку про чарівну квітку і хмарки що танцюють, – починав він. Бабуся відкладала в сторону своє вишивання, поправляла потрісканими від роботи, такими шорсткими і водночас лагідними руками білий, обшитий моріжком фартух. І розпочинала.
- Ну сідай зручніше. Цю історію мені ще моя бабуся розповіла.
Жив тоді в нашому селі Іван - красень юнак, справжній легінь. І роботящий, і вродливий, і привітний. Всі дівчата в селі мріяли стати з ним на рушник, хоч і був Іван сиротою. Та покохав хлопець Оленку, дочку самого заможного господаря. Але які тут свати, навіть на поріг батьки Оленчині його не пускають. От почув Іван від старих людей, що один раз на сто років на Піщаній горі, що за болотом, рівно опівночі розпускається чарівна квітка. Всього кілька хвилин вона цвіте. Та хто не побоїться русалок і різної нечисті, яка охороняє квітку, зірве її, той стане казково багатим - він отримає дар бачити землю наскрізь і всі скарби, що заховані під нею. Та не дай Боже, поглянути в очі царівні лісовій, яка охороняє квітку. Все, хто гляне – пропав чоловік, вмить зачарує. Іван вирішив: будь що буде, а не може він жити без Олени – піде на ту гору.
- Як би там не було, а квітку дістану і посватаю Оленку. – Зібрався в передкупальську ніч, попрощався з Оленкою, та нічого їй про квітку не сказав і пішов до болота. Ніч тоді видалась темна, хоч око вийми. А водяники, як тільки його взріли, зразу ж стали страхати Івана і заманювати в найглибше баговиння. Свічки на болоті запалюють, ніби дорогу освітлюють, а самі хочуть збити хлопця з пантелику. Та Іван іде собі знайомою тропою, не піддається нечисті. Тоді розгнівались болотяники, стали його гілками за руки хватати, за одіж чіплятись. Вихопив хлопець топірця і відтяв чіпке гілля. Тоді вийшов юнак на сухе, попереду Піщана гора. Але коли ступив на стежку, як дівчина перед ним неписаної краси з сосни скочила. Струнка, вродлива, очі як озера голубі, коси зелені аж до землі стеляться.
- Куди поспішаєш Іванку, чи не до мене в гостину зібрався?
- Згинь мара, я по квітку папороті прийшов.
- А чи ж будеш ти щасливий, коли її зірвеш? Не Оленка твоє щастя. Краще ідемо зі мною. Я тобі вічне життя і вічне кохання подарую.
- Хто ти і чого така щедра до мене?
- Я царівна лісова. Давно тебе знаю, не раз дивилась, як ти косив сіно, чи дрова рубав і давно тебе кохаю.
- Згинь! – Іван почав тихцем лапати на грудях ланцюжка, та не втримався і поглянув їй в обличчя. Її очі ніби засвітились і проникли в саме серце юнака. Наче хвиля краси його накрила.
- Не губи мене, не показуй хреста, бо і тобі довіку спокою не буде.
Та Іван рвучко розстебнув сорочку і дістав з грудей натільного хреста. Гола дівчина відсахнулась, затулила очі руками і випарувалась хмаркою.
Іван поглянув у сторону гори. Там на вершечку, ніби хтось розклав багаття. Та звідкись зірвався сильний вітер і мало не спихнув хлопця назад у болото. Та міцний був юнак, не так легко його було здолати – встояв і на цей раз Іван. Зусиллям волі, перемагаючи вітер, хлопець піднявся на гору і тут побачив чарівну квітку. Вона освітлювала пагорб яскравим синім сяйвом. Хлопець простягнув руку і враз відсахнувся – квітка була гаряча як жарина. Переборюючи біль в руці він зірвав квітку і тут вщух вітер і зникло сяйво.
Скоро Іван став найбагатшим на селі ґаздою. Висватав Оленку. Вона народила йому трійко діточок – здається тільки радій. Та все якась туга мучила і душила його. Оленка його втішала, та йому було байдуже. Якось проти ночі, він зібрався і пішов із хати. З того часу ніхто в селі його не бачив. Тільки після люди говорили, що вдосвіта, на Івана Купала, бачили на небі, прямо над Піщаною горою танцюють русалки, хоровод водять, а серед них красень юнак.
- Бабусю, а Ви теж бачили, як русалки на небі танцюють?
- Колись бачила Іванку, а зараз уже роки не ті щоб в досвіток ставати, та і очі вже не так бачать.
Іванко, ще з ночі спакував нехитрий скарб. Взяв ліхтарик, сірники, запасся складним ножиком і замашною палицею. Все те сховав у буряну край стодоли, та бабуся усе ніяк не могла заснути. Все крутилась на рипучому ліжку.
- « От дочекаюсь коли засне, а тоді обов’язково піду і дістану собі ту квітку», - подумав Іванко повертаючись і собі на бік.
І ось він уже біжить по болоті. Навколо шурхотять страхітливі темні велетні, аж кров холоне. Та ноги летять, ніби над водою. А попереду Піщана гора. Іванко ніби на крилах вилітає на вершечок. Тут на горі палахкотить багаття, а біля нього сидять двоє – дівчина і легінь. Іванко затамував подих і дивиться на закоханих, а вони, ніби не бачать хлопця – не зводять очей один з одного. Хлопець набирається сміливості й підходить до багаття. А це не вогонь, а палахкотить всіма барвами чарівна квітка. Іванко тягнеться до пелюстків. Хоче її зірвати, але вона перетворюється на великого пса і починає гарчати. Він сахається – в сусідній кімнаті похропує бабуся.
- «Проспав! Знову проспав. От сонько нещасний. Тепер цілий рік чекатиму знову. А раптом сто років минуло як раз сьогодні, тоді мені ніколи не побачити ту квітку.» - Іванко був сам не свій від злості .
На дворі сіріло. На одвірку кукурікав півень. Хлопець вдягнувся і вийшов на двір. Його ще трохи морозило спросонку.
- «Може, хоч танок побачу на небі», - втішав він сам себе. Побрів за хлів, на город, звідки було видно Піщану гору. І, о диво! Там, на небі, над горою, дійсно творилось щось надзвичайне, казкове. Над вершечками лісу, над самісінькою горою витанцьовували хмарки. Вони міняли барви, змінювали обриси, ніби приставляли перед Іванком цілу казкову виставу. Обрій то золотився, то рожевів, то переливався сріблястими краями, заворожуючи очі. А хмаринки стали в хоровод і поволі піднімаючись одна за одною, змінюючи своє вбрання. В уяві Іванка вимальовувались цілі картини із балеринами і принцами.
- Танцюють, справді танцюють! Не дурила мене бабуся, дійсно танцюють! – він всівся прямо посеред поля, на стіжок пахучого сіна і зачаровано дивився на чарівне дійство – народження нового дня. З лісу долинали пісні пташиного лісового братства, що теж не могло втримати свого захоплення від побаченого чародійства. А на небі вигравало, танцювало – казкові русалки і легінь водили хоровод.
