Сьогодні сосни шуміли по змовницькому, ніби нашіптували щось приємне. І солодко віддавало оте шептання луною у вухах чоловіка, що йшов лісом.
- Ти багач, ти багач, багач…ч-ч-ч… Ш-ш-ш…ш-ш-ш…
А сніг опускався повільно, лапато. Він був першим, м’яким, ніби розсипаний пух. Знехотя чіплявся на зелених голках, утворюючи шати, щоб потім від легкого подиху вітру зірватись із тих білих шапок і сипнутись холодним за комір мандрівнику.
Роман брів по коліна вгрузаючи в цей білий пух. Саперна лопата і невелике кайло гойдались у нього за спиною, прикріплені до ноші на лямках, і при кожному провалі ноги в сніг, болісно стукали в спину. Поклажа за спиною теж була не з легких - рюкзак туго до верху набитий харчами і різним не хитрим спорядженням. Від цієї ваги за спиною, чоловік провалювався в сніг, майже, за кожним кроком, тому він просувався дуже повільно.
Пройшовши кілька сот метрів лісом і залишивши після себе слід схожий на колію від автівки, Роман зупинився біля сосни, обмів кору рукою, ніби щось там шукаючи.
- Ні, не збився, правильно йду. – Помацав пальцями свіжий надріз, повернувся спиною до потрісканої кори, вперся рюкзаком об стовбур, постояв трохи і побрів далі. Іноді мандрівник зупинявся, щоб перевести дух, чи зорієнтуватись, тоді запихав руку в карман ватяної, плямистої куртки кольору хакі, намацував там чималий теплий камінець, посміхався сам до себе і ніби набравшись від нього сили, брів далі. Той камінець грів його руку і душу. Здавалось би звичайний шматок бурштину, із застиглою комахою в середині.
«Скільки він перепалив таких камінців у грубці, підпалюючи дрова. Як би ж то знаття… Валялись вони повсюдно. А після дощу, віз можна було наздирати. Як би ж то знаття… А почалось все тоді, як приїхали в село на «Волзі» прибалти і запропонували за ці куски скам’янілої смоли «добрі гроші». Відтоді і почався той «клондайк» в селі. Відтоді і погризся він з «участковим», і від того «мента», і його «крючків» життя не стало. Нічого, тепер він багач, тепер він знайшов справжню «жилу».
Накопаю собі і заберусь звідси назавжди.» Так розмірковуючи про себе, Роман ішов уже добрих дві години лісом, все далі і далі віддаляючись від своєї «зимівки».
***
Ту невелику хатину-землянку Вітер змайстрував ще влітку. Носив як хом’як туди вкрадки: муку, картоплю, крупи, щоб потай від односельців і міліції копати бурштин по ранній зимі, поки геть не скує землю. Так і копав, поки хтось таки не вислідив. Нагрянули зранку на «бобіку» - Мілентійович із своїми «крючками». Ледь вибрався із ями і навтіки, напрямки в ліс. Але переслідувачі виявились завзятими, не відставали ні на крок. Здалеку побачив їх розпашілі, перекошені люттю обличчя, зрозумів – впіймають, печінки відіб’ють. Тому і побіг щодуху, не оглядаючись. Довгі гілки шмагали по лицю, чіплялись за одіж, дерли руки. Та Роман біг і біг, перечіплявся за коріння, падав, піднімався і знову біг. Серце калатало здавалось всюди; в вухах, у роті, в горлі, солонувата тягуча слина здавлювала дихання, а він не зупинявся. Як далеко забіг в ліс, він не знав. Вже давно поминув, рідколісся і продирався далі, крізь сухі гілки Чорного сосняку. Сюди, в цей далекий ліс ніхто із сільських не заходив - ягідник тут не ріс і грибів з прадка-віку не було. Тягнувся цей ліс десь під саму Білорусію і далі не знати де кінчався в безкраїх болотах. Одне слово – «поліська тайга».
- Тепер не наздоженуть, сюди навіть лосі рідко заходять. – Він знесилено впав на землю засипану зіпрілою ще з минулого року глицею і став відхекуватись. Сосни були такі високі, що здавалось своїми рівними, як корабельні щогли, стовбурами підпирають небо. У вузькі прорізи поміж самих верхніх гілок виднілись шматки порваних хмар. Роман все ж сторожко прислухався. Лише шум верховіть. Він на кілька хвилин забувся серед цього предковічного лісу, на колючому килиму, повсюдно вкритому шишками. Ніби провалився в якийсь хвилинний сон, чи втратив свідомість від перенапруги, а може це на генному рівні спрацював захист організму від перевтоми. Люди які живуть увесь серед лісу, серед природи, ще не втратили оту властивість відновлюватись: від землі, від дерев, від лісу.
Стрепенувшись, утікач не міг зрозуміти де він і як звідси вибратись. Трохи ще полежавши, він підвівся і став шукати свої сліди, щоб повернути засвітла назад, та марно. Ніде ніяких слідів. А в лісі стало сіріти. В такому густому сосняку вечір падає раптово, ще пару хвилин було видно, як враз не бачиш уже навіть на кілька метрів перед собою.
- Холера б мене взяла, чого так далеко заперся, може вони ще в Мар’яновій лощині відстали? А я як дурень побіг. Може краще було і не втікати? Відсидів би п'ятнадцять «суток», відсипав би трохи бурштину, як того разу… Та ні, Міленьтійович цього б мені так не спустив. Сука ненажерлива, – вилаявся розпачливо і сплюнув на глицю. - Обіцяв скрутити мені в’язи, хай би ж собі вже скрутив! Всі ділянки і так згріб, ніяк не наїсться, а іншим як жити? – Чоловік з досади стукнув кулаком по товстому стовбурі.
Згадав як перший раз попав до відділку. Тоді вони перші почали «промисел». Молоді завзяті хлопці, що нічого не боялись, «крючки», як про них казали в селі, купили помпу із сільської пожежної машини, прилаштували на старенький мотоцикл «МТ – 10» на місце коляски і гайда мити. Їх було кілька таких відчайдухів. Та всі в його селі відірви-голови – виживати ж треба. А де ж тут у них ще можна заробити копійчину? Не їхати ж до москалів, дупу лизати? Був Роман і в Москві із свояком Дмитром, та заробили дулю. Обіцяли одне, а коли «расчьот» - то і половини не виплатили. Криза, таку їх… Свояк крім кількох сот доларів ще й грижу привіз, а він Роман купив на ті гроші пластик і оббив кімнату, щоб не гірш, як в людей було, а як його Наталка грубу натопила, він так став смердіти, що очі на потилицю вилазили, прийшлось усе викинути.
Ні тут, біля дому, було легше працювати і по дві-три тисячі виходило. Спочатку добре все йшло, кілька разів, правда, дільничний Мілентійович заходив, відсипали йому в торбинку. Хвалились скільки намивають – пацани дурні…. І голові сільрадівському платили, все чин-чином. А тут раз - рейд. Мілентійович керує, ще й з району привіз. Загребли, помпу відібрали. Роман не витримав сказав…
Усіх відпустили зразу. Роман просидів п’ять діб. Потім Наталка грошей позичила, заплатила - відпустили. Його артіль і далі миє бурштин тією ж помпою, хоча дільничний обіцяв перед начальством, що поріже. Миють собі справненько, а на його місці вже інший робітник.
- Як же хлопці, ми ж разом починали?
- Ти Романе, довгого язика маєш, тому йди собі десь в іншому місці пошукай роботи. Сам Мілентійович просив тебе в шию гнати, так що вибачай. Тепер він «криша». А будеш і далі язика розпускати… Можеш спіткнутись і головою в кар’єр…Зрозумів! Дружба дружбою, а нам треба сім’ї кормити.
Роман добре знав, тут хлопці не жартують. Бачив, як кілька днів тому Сашка Римара витягали синього з ями. Казали, не хотів платити кому тре. Розумів, Мілентійович і його нові «крючки» не жартують, тут все схоплено. Навіть на державному заводі, де кілька місяців працював Роман, добре знають про місцевих старателів, але це їх влаштовує. Списують все на «копачів», мовляв пустий горизонт усе «вимили», а самі намитий бурштин перекупщикам сплавляють. І підприємство збиткове, і зарплата, і до зарплати – усім добре.
Довго не міг Роман знайти роботи, поки насилу не пристав до нової «артілі», Мілентійович постарався, ніхто із своїх не брав. Язикатих тут не люблять.
Нова бригада намивала багато менше, приходилось копати глибокі ями. Всі кращі ділянки захватили Мілентійовичові «крючки». Та і тут їм спокою не давали. Раз навіть до бійки дійшло, замалим не порізались – «крючки» хотіли зігнати їх із «своєї» землі. Та нічого, владнали, стали за «кришу» платити - втряслось.
Наталка, дружина Романа не нарадується; черевики, костюма їй справив, дочці обновки, телевізор, холодильник під саму стелю – все як в людей. Півроку все добре було, Роман навіть про машину думав, кредит оформив, та не купив. Не вспів, почались знову рейди. Вони ховались, виставляли навіть хлопчаків з побілками в кущах край доріг вартовими. Кілька разів утікали. Головне Мілентійовичових «крючків» ніби не помічають, а «дикі» артілі немилосердно скубуть. Помпи і бурштин відбирають, тримають по кілька днів, кому і по печінках дали. Та хто скаже всі мовчать, ніхто не хоче, щоб в ямі знайшли. Не хотів і Роман. Гоу Икс Бет - самое высоко оцененное Украинское казино . Что действительно выделяется при знакомстве с сайтом, так это впечатляющая коллекция слотов. Вы найдете все крупнейшие названия игрового программного обеспечения и новейшие релизы с очень забавными сюжетами, пасхальными яйцами и графикой. Многим игрокам нравится то, что на сайте можно играть с мобильных устройств https://vbusk.com/cikavo/virtualne-kazyno-hoksbet-azartni-rozvahy-na-bud-iakyy-smak.html . В Goxbet вы можете использовать приложение или веб-сайт казино, чтобы играть в игры без проблем. При этом у вас будет отличный опыт игры на мобильном устройстве и доступ ко всему, что есть в настольной версии.
Якось хлопці зібрались і говорили, що то Мілентійович поклав око на їхні ділянки. Чого б це «Беркут», мало не щодня налітає? Вони – «менти» з області самі в їхньому лісі, як сліпі кошенята, а дільничний завжди попереду і веде прямо на «дикі» ділянки, хоча «крючки» під носом, як на долоні. Втікали хлопці кілька разів. Утікали, та завше ж не може везти. Хапонули їх, як в бойовику: руки за спину, наручники, автомати навзвід. Забрали все; помпу порізали, бурштин намитий і той, що вдома не встигли продати. П'ятнадцять суток тримали, хоч гроші всі заплатили. А йому сам Мілентійович погрожував судом.
- Якщо, ще хоч раз тебе зловлю на тих ділянках – сядеш. Я б і зараз тебе посадив, та Наталки і дочки твоєї шкода.
Роман мовчав, зуби стиснув так, що аж рипіли і мовчав. А хотілось сказати і так сказати. І про ділянки з яких пасеться дільничний і про «крючків» і про Наталку…
Знав він добре, чого «Мілентій», так до нього прискіпується. Поки Роман служив у армії, Мілентійович не давав проходу його Наталці, та вона молодець, піднесла гарбуза. Потім, коли до Москви їздив, знову чіплявся. Роман не втримався і притиснув його якось у вечері. Поговорили по чоловічому. Ні морди він тоді йому не набив, хоча зараз дуже жалів. Після того не стало хлопцеві життя. Та нічого не такий Роман, що б носа вішати. Відсидів, прийшов додому. Артіль його розігнали, на їх місці «крючки» «миють». День лежав не вставав, тільки курив. Жінка втішала:
- Нічого Романчику, не майся. Підеш на кар’єр.
- Та який там заробіток – 500 гривень і ті раз на показ. Може, хіба в Київ поїхати? Але всі вже звідти поприїжджали, «криза» - ніхто платити не хоче. Нащо я ще здуру взяв той кредит. Холодильник, телевізор, ліжко… Трясця його! … - Він з опалу стукнув кулаком по билу, що аж Наталка відсахнулась. – Тепер чим віддаватиму?
Піду сам у ліс, по ночах копати буду.
- Ромцю, не йди, впіймають заб’ють.
- А ти скажи, що в Москву поїхав. Я зроблю землянку і по ночах мити буду. Намию, щоб із боргами «розчитатись». А тоді заберу вас і виїдемо звідси із цієї радіації. Он в Оленки щитовидна знову збільшилась. Купимо хатинку десь біля моря.
Ціле літо ходив Роман в далекий ліс, ніби заготовляти дрова, а сам будував, подалі від цікавих очей землянку, запасавсь продуктами. А потім по ночам, під ліхтарик, почав тихенько мити.
« От тобі й Поліський Клондайк, золота лихорадка, вірніше бурштинова» - згадував він не раз вночі, миючи шорсткі камінці, книжки Джека Лондона. Та все ж його вислідили. Певно, хтось шепнув Мілентійовим «крючкам». Роман знав, попадись ім. до рук – не помилують, тому і кинувся в таку гущавину.
Що вже тут казати, він що можна сказати виріс у лісі – заблудився. Стало темніти, а він ішов не знаючи навіть напряму, минаючи неве6ликі болітця, що інколи виникали як привиди посеред темніючого лісу. Так блукаючи лісом, коли вже геть вибився із сил, він знайшов товсту, гіллясту березу, видерся на кілька гілок, прив’язав себе до стовбура ременем і задрімав. Та який то був сон, вночі він тривожно відкривав очі і вихоплював із темряви поглядом зелені жарини, що переміщались зовсім не далеко, а по спині пробігали льодяні мурахи від моторошного і тужливого виття. Так і просидів Роман, як здохла курка до ранку на гілці. А коли врешті відв’язав ремені, що підтримували його, то впав лантухом додолу. Руки так затекли, що не тримались за сучки. Повезло йому тим, що земля під березою була м’яка, вся вкрита зеленим мохом.
Хотів був зразу звестися, та ніг не відчув, вони були здерев’яніли і зовсім його не слухались. Він злякався, ноги були не його. Роман став руками поправляти ногу, а другою рукою гребти мох намагаючись вчепитись за який небудь корінь, щоб звестись. І тут із під моху він вигріб якісь камінці. Мабуть шишки, тут їх під ногами стільки? Роман уже хотів пожбурити камінці в багно, що темніло недалеко, та пальці відчули знайомий дотик. Потер об штани…Бурштин!!! І який великий світлий із комахою у середині. Він став гарячково хапати інші «шишки». Камінці лежали кругом, майже на поверхні, тільки ледь прикриті мохом. Роман заплакав від радості. Сльози котились прямо по зарослій щетиною щоці і капали на купку зібраного бурштину.
- Бог є, Бог все таки є…Я знайшов…я знайшов свою «жилу». Ніхто і не подумав, що бурштин може залягати, ще в іншому місці. А я його знайшов. Я тепер багач! – Він набрав пригорщу камінців і висипав собі на голову. Потім став радіти, кульгаючи на затікши ногу. Тут у далекому Чорному соснівнику, що тягся до топких безмежних боліт, ніхто ніколи не знаходив дорогоцінних камінців. Основні родовища лежали далеко на півдні, можливо кілометрів п’ятдесят. А то і більше. Роман збирав камінці і руки в нього тремтіли. Тепер його Наталка не буде тихенько плакати від злиднів, не тягатиме своїми ніжними руками тяжких відер для свиней. Він не раз їй казав. Що вони обов’язково розбагатіють, але вона тільки вимушено всміхалася. Ой як йому хотілось розповісти їй, розповісти прямо зараз. Як би вона зраділа, спочатку не повірила б, а потім зраділа. Ніколи і нікого не любив у своєму житті Роман так, як свою Наталку. Може там щось і було, таке собі… Але її він полюбив раз і назавжди і нікого в нього не було рідніше в цьому світі, крім Наталки і його семирічної дочки. Тепер він подарує своїм дівчатам справжнє свято.
- Спершу куплю «Джипа», та ні «Тойоту», як у того чувака, що скупляє бурштин. Класна в нього тачка. І поїдемо до моря. Свиней і хату віддам брату, хай хазяйнує.
А самі геть звідси. Побачив би я морду Мілентія, як під’їду на «Тойоті». – Роман повзав на колінах, жадібно розгрібав мох і розмовляв сам із собою, дістаючи все нові і нові вузлуваті згустки застиглої смоли. Збоку могло здатись, що дорослий чоловік з’їхав із глузду риючись, як дитина в землі. Скоро він наскладав чималу кучку.
- Ніколи не думав, що збиратиму бурштин, як картоплю. – Переривши весь мох, як свиня, що збирає жолуддя, Роман помітив; на віддалі більш як десять метрів від берези сонячні камінці зустрічались рідко, а далі і зовсім зникали. Вибравши все навколо, він спробував рити руками, та тільки болісно набив під нігті землі - коріння під мохом сплелось між собою і заважало роботі. Витягши із зусиллями, ще кілька чималих камінців, Роман зупинився, потрібен був інструмент. І тільки тепер він згадав, що заблудився.
- Оце так штука, це що зла посмішка долі? Як же я заберу звідси своє багатство? Куди йти, як знайти свою «зимівку»? А якщо «крючки» знайшли мою землянку? Ні я добре її замаскував. Потрібно знайти свої вчорашні сліди. А цю «картоплю я заховаю десь тут. - він став ще завзятіше рити невелику яму і згортати свій скарб. Проте кілька найбільших і той перший із комахою поклав до кишені.
- Добре, що вночі притрусив сніжок, тепер його ніхто не знайде.
Але сніжок притрусив і його сліди. Найти шлях, чи бодай напрям в якому йти було неможливо, над лісом плили тяжкі свинцеві хмари, іноді вони чіплялись за вершечки сосен і тоді із них як із порваних торбин висипались перші мокрі сніжини.
- Я ж можу не знайти це місце вдруге. – він став крутити навколо головою, що б щось придумати. Зламати гілку – він здалеку не помітить, здерти кору – пальцями не виходило. Тоді він зирнув на шарфа, якого подарувала йому Наталка. Виліз майже на верхів’я і прив’язав.
- Тепер цей прапор в лісі буде видно з далеку. Думаю Наталка не розсердиться, коли я розповім як використав її подарунок. Тепер потрібно тільки знайти свою землянку. – Роман зібрався іти і тільки тепер відчув, як звело шлунок. В живіт так кольнуло, ніби хтось з розмаху штрикнув туди ножем і болісно його повернув кілька разів - він від учорашнього дня не мав нічого в роті.
Роман порився в кишенях, ніякої їжі, торбину він викинув як втікав учора від переслідувачів. Набрав у рот жменю снігу і пішов, покладаючись тільки на інтуїцію і оді йому відомі в лісі прикмети. Йти прийшлось довго, він кілька разів змінював напрям руху, раз від разу корчачись від болю в животі. Скоро стало знову темніти. Роман все йшов геть змучений, білю в животі він уже не відчував, лише відчуття нудоти підбиралось до горла і пелена заступала очі. Хоча ліс уже і порідшав, від чого Роман зробив висновок, що чорнолісся уже скінчилось, та він все не міг втямити - де ж то він знаходиться. Нудота і пелена стали накочуватись все частіше, тоді Роман зупинявся, нахиляв низько голову і так, обпершись на дерево відпочивав.
- Хоч би не зомліти. Так може вовки мене і не чіпатимуть, бо ще не зима і в них їжа є, але коли впаду, чи засну… він кілька разів падав, чіпляючись за пеньки в темноті, та знову збирав свою волю вставав і йшов. Так змагаючись із лісом Роман провів усю ніч, вилізти на дерево не було сил, тому він змушений був рухатись. Щось ніби водило його лісом, він кілька разів проходив майже поряд із своєю землянкою, та ліс тільки шумів десь зверху і відводив його кудись убік. Так борючись із голодом, сном і лісом він провів усю ніч, коли вже під ранок майже непритомний Роман почув спереду далекий гавкіт собак.
- Значить село близько, тепер я знаю де я. Може піти до дому. Ні Мілентійович дізнається, що вчора від них утікав я. тоді вже мені гаплик, нічим не відкуплюсь. - Ще кілька годин бродіння лісом, спираючись майже на кожну деревину і Роман заповз до своєї зимівки. Найперше заповзши в «зимівку» потягнувся до їжі і став запихати хлібом рота, та болі в животі зупинили його. Він закашлявся звільнив рота, взяв із столу маленький шматок і став повільно смоктати. Через кілька хвилин він повністю провалився в забуття.
Три дні Роман не міг піднятись, його мучила лихоманка і безсилля. Та хлопець не здавався - відпоював себе чаями і лісовим зіллям. Молодий організм швидко поновив сили і ось він уже нав’ючений спорядженням і провізією вирушає по вже трішки підмерзлому снігу в дорогу.
***
- Якщо не буде сильних морозів, я ще до Різдва встигну накопати там камінців і повернутись додому. Ні в село я бурштину не понесу. Перенесу поближче до райцентру і частинами продам. Хоч би не прихватило сильно землі.
Тепер дорогу він знаходив досить швидко по ледь помітних мітках. Хоча був тоді і напівпритомний, та не забував значити стежку – навики мисливця. Не дарма ж тут прожив тридцять два роки. Та все рівно йти було тяжко, ще не дуже твердий сніг заважав швидко рухатись. Роман ішов, виймаючи кожен раз ногу із глибокого снігу. Сосни шуміли високо вгорі інколи скидаючи пригорщі снігу до низу. І як було неприємно. Коли одна із гілкових лавин потрапляла Романові за комір. Тоді він кректав і невдоволено витрясав сніг, який зразу ж починав танути на шиї. Ось уже видно його шарф, на ньому налипле гніздо снігу. Вечоріє, і знову ночівля на гілках, і знову вночі виють голодні вовки. На цей раз Роман прихопив свого мисливського ножа, все ж безпечніше. Тільки зайнявсь вдосвіток, приступив до праці. Заскреготала лопата, зацюкав топірець, загухкало кайло. Один за другим виймав наш старатель дорогоцінні згустки бурштину із піском. Яма була вже по пояс, а скам’янілої смоли було стільки, ніби її хтось витряс сюди із мішка. Роман копав завзято - чоло вкрилось потом. Збоку валялась його ватяна куртка, в’язані рукавиці, навіть кофту він зняв, а працював у одній сорочці. Та піт все рівно скапував із його чуприни і затуляв сіллю очі. Він інколи розгинався, дістаючи дорогоцінну знахідку, змахував рукавом солону росу схилявся і далі копав. Раптом його чутке вухо вловило якийсь не зовсім природній шум. Десь зовсім близько надто підозріло тріснула суха гілка. Роман різко виправився і повернувся на шум. І саме вчасно, маленький гостро відточений топірець просвистів прямо перед очима і вп’явся в дно ями, там де тільки-но була голова Романа. Хлопець відсахнувся, але в цей час кремезний чолов’яга вискочив із-за берези і з розгону стрибнув на старателя. Нападник був набагато крупніший тому зразу ж повалив Романа на дно ями і заходився душити. Розпашіле лице дихало нечистим подихом на починаючого синіти Романа. Хлопцю бракувало повітря, він як рибина на суші, розкривав широко рота, намагаючись, хоч вирвати ковток кисню. Та тільки хрипкі звуки виривались із горла і в очах починало темніти. Руками він махав безтямно, намагаючись відіпхнути харцизника. На мить йому це вдалося і тоді він підкинувши животом бандита звільнив коліно і різко вдарив йому в пах. Тай застогнав, різко обм’як і випустив горло із залізного хвату. Роман так потягнув у легені повітря аж засвистіло і потемніло в очах, а за мить він уже осідлав противника. Той був одягнути і не повороткий, та і біль неймовірна, в паху, не давала боротись. Роман привичним ривком вихопив з халявки тяжкого мисливського ножа і замахнувся на нападника. Йому не раз приходилось різати цим ножем свиню, тому рука в нього не тремтіла. Мить і все було б скінчено. Та на якусь долю секунди очі Романа впіймали погляд уже не нападника а жертви. Із криваво-червоних вони трансформувались в блідо-голубі повні сліз і переляку. На відточеному лезі ножа застиг жах переможеного ворога. Занесена для удару рука Романа мимохідь опустилася.
«Господи, що ж це я, мало не вбив людину!» - блискавкою різонула думка.
Він відпустив ворога і розразився прокляттями:
- Ах, ти , скурвий сину! Що це ти надумав?! Ти ж мене мало не вбив. Я тебе зараз приколю як свиню!
- Змилуйся, чоловіче. Нечистий попутав. Затьмарив розум. Я по твоїх слідах ішов, а потім побачив скільки ти каміння нарив… відпусти, в мене жінка тяжко хвора.
- В тебе жінка… а в мене, що?... можна отак сокирою? – Роман знову замахнувся ножем. Злість в ньому, аж кипіла. Він ледь себе стримував.
- Не вбивай! – відсахнувся нападник. - Я як побачив стільки янтарю, то зразу здурів. Моя Марія не переживе, як я навернусь – він став жалюгідно хлипати і сльози бризнули з очей. - Не вбивай, Богом прошу!
- А коли топірця в мене кидав, чи думав про Бога?
- Не вбивай! – тільки і зміг видавити із себе товстяк, розвізши заяложеним рукавом по лиці сльози.
- Перестань, гидко дивитись! Що ти за чоловік, скиглиш як собака в будці. – на серці в Романа відлягло. Він сховав ножа до халяви, підвівся, але завбачливо витяг із землі топірця, що стирчав із стінки ями. Товстяк сидів на дні ями і скиглив. Золота лихоманка в нього пройшла, агресія спала із нього як полуда з очей і він схожий не звичайного нікчему. Він сидів обхопивши голову руками і приголошував, хитаючись із боку в бік, ніби б’ючи поклони.
- Боже, Боже, до чого я дійшов. Бідна моя Марія. Боже, Боже!
- Чого ти ниєш? Що там із твоєю Марією?
- Ой чоловіче, може краще поріши мене тут, щоб я не бачив як вона мучиться!
- А що з нею?
- Цукровий діабет. Ти ж знаєш, що це таке. Є гроші - живеш, немає – помирай повільно в муках. Їй потрібен інсулін. Я вже в кого тільки не позичався, скільки хабарів переносив лікарям. – Він тяжко схлипнув і сльози знову заросили йому лице. – Дадуть із милості пару ампул. А потім купуй. А в мене ж троє малих діток, я ж пропаду без неї. – Він знову схопився за голову і став розхитуватись сидячи на дні ями. - Я не витримаю, не витримаю, мало людину не вбив.
Роман виліз із ями, сів на куртку, дістав цигарку, запалив.
- І що вилікувати не можна?
- Казали в Німеччині роблять операцію. Повністю не виліковують, але жити із цим можна.
- І скільки то коштує?
- Ой не питай. Десь сто тисяч євро. Горе мені, горе! Я ніколи таких грошей не знайду. – Товстун знову залився слізьми.
Роману самому забриніли сльози в очах і стиснуло десь у горлі. Та він стріпнув головою і випалив зі злістю:
- Слухай не скигли, а то трісну кілком поміж очі. Те ж мені мужик. Візьми он мою торбу, збери бурштин і неси собі додому!
Той у ямі скиглити перестав, але продовжував хитатись як заведений, ніби його справді вперіщили кілком по голові.
- Чого сидиш, вилазь, чи вже оглух? – Роман сплюнув з губи тютюн, що прилип від цигарки.
- Ти, жартуєш, чоловіче?
- Бери, тут думаю вистачить. Та дивись нікому зразу увесь не показуй, Мілентійовичові хлопці зразу відберуть. Продавай частинами в районі.
- Чоловіче, це правда, чи ти кепкуєш із мене? – Товстяк стояв розгублено не ймучи віри своїм вухам.
- Бери, кажу, поки не передумав!
- Не жартуй так, краще приріж уже тут.
- Тобі б і варто було відрізати твої свинячі вуха. Та йди вже і щоб ноги твоєї я більше тут не бачив.
Чоловік вибрався із ями і швиденько став тремтячими руками скидати в мішок розкиданий бурштин. Він все чекав, що Роман під кінець оглушить його, чи всадить ножа. Але той продовжував курити сидячи на ватяній куртці.
- Ти що святий? Я ніколи не зустрічав у житті такої людини як ти. Як же мені тобі дякувати. Я вік за тебе молитимусь. Як хоч звати тебе, чоловіче?
- Яка тобі різниця. Скажеш Миколая в лісі зустрів. А оце тобі подарунок від святого.
- А як же ти? Давай поділимо. Тобі ж теж потрібні ці камінці.
- Бери я собі ще накопаю.
Роман в той день працював до темна, а на вечір розвів костер просто в ямі. Це для того, що б мороз який посилився не прихопив ґрунту. А ще він не хотів привертати уваги, мало хто ще схоче пройтись по його сліду. Вночі у лісі на відкритій ділянці видно здалеку. В цю ніч він ночував біля вогню. Подзвонив на мобільний Наташі, сказав що в нього все чудово і на Різдво він буде вдома з грошима. А на ранок, нашвидку перекусивши, почав знову копати. Хлопець знав часу в нього обмаль, мороз посилювавсь і міг скувати землю в його шурфі, та й товстяк міг похвалитись в селі. Так працюючи, хлопець не звернув уваги на сорок, що розкричались десь недалеко в лісі.
- Що кріт, риєш навіть узимку. А я ж казав тобі, ще раз впіймаю, тоді пожалієш…
Роман стрепенувся і випустив лопату із несподіванки. Перед ним стояв Мілентій тримаючи наперед себе мисливську гвинтівку, із-за його спини виглядав вчорашній Романів знайомий.
- Це не твоя земля. Мало тобі, що наклав лапу на всі місцеві рудники.
- Моя тут вся земля. Бачив фільм «хазяїн тайги», так от я і є той хазяїн. Добре Сашко із мішком камінців мені на очі попався, а то я справді повірив, що ти в Москві. Сип сюди, що накопав!
- А цього ти ну хочеш! – Роман зі злістю показав йому непристойний жест. - Я ще розповім, який ти тут, в селі, бізнес налагодив. Думаю прокурор зацікавиться.
- Ах ти ж падло! - Верескнув дільничний. Він звів рушницю і серед лісу луною прогримів вистріл. Романа ніби щось із силою штовхнуло в груди і палючим вогнем обпекло плече. Він впав на дно ями. Крізь пелену, що напливала на очі він бачив, як скипів товстун.
- Я ж просив тебе, не чіпати хлопця!
- Заткнись і прибери це лайно! – Він нахилившись перезаряджав рушницю. І тут Роман, як в уповільненому фільму побачив, змах топірця. Глухий неприємний тріск зламаної кістки черепа. До Романа в яму скотилась перерубана навпіл міліцейська шапка. Мілентій в судорозі натиснув на гачок і лісом прокотився новий постріл. Далі Роман бачив, як падало неприродно посмикуючись тіло дільничного, а з голови в сніг струмував фонтан червоної рідини. Потім зникло все, Романа накрила червоно-темна ковдра мороку.
***
Зранку мів сніг. На зупинці кілька людей тулячись від холоду в пальта чекали першої маршрутки. В основному це були селяни, що їхали продати перед святами щось із вирощеного на городі, щоб в замін купити «синтетичний замінник їжі» в гарній упаковці. До гурту підійшла молода, висока, вродлива жінка, що тягла на санчатах два чемодани. Вдягнута вона була, як на цю пору, не дуже тепло. Довге балонове пальто із штучним коміром і теплий в’язаний берет. Позаду неї ішла, ще заспана донька.
- Наташо, а куди це ти так спозаранку? Ще й доньку взяла, на базар, чи що? – До жінки підійшла сусідка, яка майже щодня їздила цією маршруткою на базар з повними сумками молочного.
- Та зібрались до родичів на свята.
- А де ж твій Роман, ще не вернувся з Москви?
- Ой не знаю, може знайшов собі там москальку.
- Щось на твого не схоже. Він же на тебе дмухав. А ти чула, кажуть Мілентієвич, «участковий» наш, пішов на «охоту» і так і не повернувся? Приїхало з району сила міліції, два дні шукали. Може вовки роздерли?
- Сам як вовк був, то може і роздерли.
- То ти кажеш не чути нічого від твого?
- Ви ж знаєте, тих чоловіків – не встигне від спідниці відійти, як уже за другою увивається.
- Може ти і правду кажеш. А що, хоч гроші шле? – Недовірливо глянула на Наталку сусідка.
- Та щось там прислав, та хіба ж то гроші. – З провулка вигулькнув, фиркаючи димом, старий вантажний, перероблений під пасажирський автобус «Мерседес». Наталка полегшено зітхнула, бо сусідка вже дуже настирливо лізла в душу.
- А ось і маршрутка. Сідай Оленко! – жінка підсадила дочку і взялась за свої пожитки.
- Дай поможу. А далеко їдете? – Не відставала та.
- В Одесу до тітки, - збрехала Наталка. Вона нагнулась, щоб підняти чемодан, пальто на грудях у неї розкрилось і чіпкі очі сусідки помітили золотий ланцюжок, на якому висів шматок бурштину, із комахою в середині.
