Пам’яті N...
Це був той вечір, коли Танька сказала, що вона – не Танька. Це був той вечір, коли все могло б скластися інакше. Але сталося саме так.
Вона була красива – справжня блондинка з ногами від вух. Вона залишалась із ним на ніч; він ніколи не знав її адреси. На День народження він подарував їй сімнадцять троянд – шістнадцять білих і одну чорну. Вечорами вони гуляли, і він любив, коли вітер кидав її коси йому в лице. Так було.
Йому було шістнадцять. Вік д’Артаньяна, вік Олександра Македонського. Часи змінилися; дехто казав, що любові немає. Він не вірив.
Того вечора все могло скластись інакше.
Вона часто згадувала, як це було. І щоразу їй здавалося, що причина – не в тому вечорі, і навіть не в останніх днях, а десь набагато далі. І вона йшла все далі в свої спогади, але ніяк не могла знайти, де ж повернуло на це, де ж пішло до цього, і чому ніхто цього не застеріг.
Вона згадувала себе молодою, і зовсім дівчинкою. Вона плакала, коли ніхто не бачив.
Він знав, коли вона плаче. Він помічав це з тремтіння пальців і з того, як вона відчиняє йому двері. Він мовчав. Ніколи нічого не випоминав, але пам’ятав – завжди, щомиті.
“Дівчинко моя фіалковая, чом ти мене не любиш?” – Він застібав на ній блузку. “Чорний кінь прийде, свисне на мене – тогди,” – він цілував її шию, – “плакати будеш…”
Вона сміялась. Пручалась. Його губи торкнулись її, поповзли по ній – нижче, ще нижче… Вона стягнула зі столу годинник. Вона поспішала. Він поспішати не хотів, не хотів її пускати. Мусів. Злість, як столапий павук, зашкребла у горлі. Вона закинула голову, сплітаючи волосся. Він дивився на луску своїх поцілунків на її довгій, зміїній шиї. Пальці тремтіли, він сіпав гудзики сорочки. Схилив голову, чорне волосся впало на очі, зіниці звузились.
Вона зробила кави. Сіли за стіл, він глянув на її оголені руки, на високо відкриті білі коліна… Гірка кава заповнила вени.
Йому було шістнадцять, а то, може, він і не став би того говорити.
Нещаслива жінка не може виростити щасливих дітей. Найбільший злочин – народити дитину, будучи нещасною, бо даси дитині спадкову нещасливість, і додаватимеш своє нещастя з молоком, з подихом, з поглядом – щохвилини. Вона перебирала ці думки щодня, як чотки, повторювала кожне слово, як молитву.
Своє життя – і нікого спитати, як жити. Але живеш. Виходиш заміж, народжуєш дітей; не знаючи, як жити, не знаєш, чому вчити їх. А вони – вчаться тому, що бачать.
Він бачив – щось не так. Але не знав, що саме. Його теж не вчили жити – сам учився. “Просив милостиню, матюкався, ліз у петлю.” Але жив. Його син мав бути таким же. Тоді – чому?
Коли він вийшов з дверей, вітер вдарив його в обличчя – ще раз, і ще раз. Він заплющив очі – солоні кульки полетіли врізнобіч – вітер. Він ішов вулицею – вперед, бездумно, він знав дорогу. Він бачив сніг під ногами – сірий, твердий; він відчував це, очима. Він дивився вниз. Він не хотів нічого бачити.
Тому він їх і не побачив.
Він на них наштовхнувся.
Можливо, могло бути інакше – але було саме так. Він впав. Один став над ним, другий – трохи віддалік. Далі – голоси – двоє чи троє. Він піднявся – не досить швидко після удару. Перший налетів на нього всім тілом і знову збив з ніг. Чи вони чекали саме на нього?
Вдруге підводитись не став. Кинувся в ноги – тому, першому. “Гріндерс” ткнувся носаком йому в шию. З розмаху.
Він перевів подих. Підійшли ще двоє. Не так багато. Він схопився на ноги, кинувся на того, що ближче. Удар знизу. Хтось схопив його ззаду за комір і смикнув. Навіть не вдарив. Вони грались. Він зрозумів це. Він дивився в небо, чорне, зоряне – якусь мить, поки перестала паморочитись голова.
Цього разу його збили кулаком. Боксерська “двієчка”. Майстер. Сніг і справді був твердим. Вони стояли навколо. Мовчки. Він сіпнувся підвестись – тоді йому сказали: “Лежи”. І він встав.
Її думки були важкі, мов камені. Вона прокидалась вночі – і думала, думала. Вже нічого не можна було змінити, і лише тепер стало ясно, що раніше – можна було. Мати дала чи не дала щось своїм дітям. Якщо чогось не дала – значить, дала те, що не дала цього “чогось”: ніяке місце не буває порожнім, воно заповнюється неданим. Це мучило її, мучило так, що починало боліти все тіло. І не було провини ні на кому, крім неї.
Він не звинувачував її. Він не звинувачував себе. Він прокидався щоранку – і думав: “Навіщо?” Його дорога ніколи не була прямою, але твердою – завжди. Він знав сумніви – короткочасні, як віддих після бігу, тепер же його сумніви стали, як дихання астматика. І дорога його стала – болотом.
Батька ще не було. Була мама. Вона вийшла до коридору одразу – він не встиг навіть прикрити обличчя.
- Що це?
- Лице.
Пауза.
- Ти бився?
- Ні.
- З ким?
- Ні з ким.
Пауза.
- Я бачу.
Він спробував пройти до кімнати. Мама вперла руку в одвірок.
- Я спитала.
- Дай мені пройти.
- Я спитала.
Він відкинув її руку і пройшов до кімнати. Танька була не Танька. Її знали як Маргариту – багато хто з тих, що хотіли дівчинку за сорок у.о. на годину. Він на це грошей не мав. Але вона вподобала його. Хтозна за що.
- Що трапилось?
- Нічого.
- Я бачу.
Пауза.
- Може, скажеш?
- Ні.
Він присів і став розв’язувати шнурівки. Щось заскавчало – справа, під ребрами..
- Знаєш, котра година?
- Ні.
Він правда не знав. Його годинник розбився.
- Я бачу.
- Це добре.
- Як ти розмовляєш з матір’ю!
- Ма, облиш мене, будь ласка.
Мабуть, на його обличчі було ще щось, окрім синців. Мама вийшла.
Вона залишалась із ним на ніч, а він не знав її імені. На День народження він подарував їй сімнадцять троянд – шістнадцять білих і одну чорну. Смішно.
- Зараз прийде батько.
- Знаю.
- Це все?
- Чого ти від мене хочеш?!
- Не кричи на матір.
Пауза.
- Що ти йому скажеш?
- Кому?
- Батькові.
- Облиш мене.
Ніч за вікном.
Вона не повернеться – будуть інші. Яким він не повірить. І не буде, як було. Ніколи не буде, як було.
- Я хвилювалась.
- Вибач.
- Це все?
- Ні. Вийди, будь ласка, з моєї кімнати!
Все тіло болить, синє воно там чи ні… Він почав розстібати сорочку.
- Я попросив тебе.
- Ти не думаєш ні про кого, крім себе.
- Авжеж.
- …тобі байдуже до матері а я тут сиджу ночами чекаю коли ти з’явишся а ти приходиш коли хочеш чим ти думаєш ти ж знаєш що зараз робиться ти ж знаєш що ти в нас один а як ми будем жити а щось трапиться…
- Нічого не трапиться.
- …я щоразу про це думаю я телефон моргу напам’ять знаю а ти весь як твій батько і вам обом на мене начхати а в мене нікого нема крім тебе крім вас а тобі байдуже що матір ночами не спить…
Він не слухав. Він не чув. Щось в ньому натягнулось, і дзвеніло-дзвеніло, заважаючи чути.
- …тобі шістнадцять років! Ти міг би думати про нас! Це вже в твоїх силах!
- Мамо!..
- Не чіпай мене! Якби ти думав про нас, ти б не робив так! Ти б не бився! Не тинявся! Ти не можеш навіть… Не чіпай мене!
Вона підняла руку – додати ваги своїм словам.
Вона підняла руку…
Він глянув їй в очі – пильно, як тільки міг. Але вона вдарила.
І тоді він повернувся до неї спиною і пройшов у свою кімнату. Підійшов до вікна – а жили вони на тринадцятому поверсі – відкрив його і перевалився через підвіконня. Мама бачила це. Але вона просто не встигла його зупинити.
В тексті цитовано вірші Івана Малковича і Павла Нечитайла.
