Автори “Текстів”. Смаки упорядників. Пан Зінкевич знаходить брак. Смаки директора “Смолоскипа”. Оксамитовий сезон. Ображені. “Тексти” на сцені. Олександр Яровий. “Тексти” в Івано-Франківську. Шия.
До роботи над прозовою антологією “Тексти” ми тепер узялися впритул і досить серйозно. Книжка мусила заявити про те, чого в принципі ще не сформувалося – про існування в сучасній українській літературі молодої прози. Подібними публікаціями займалися нечислені літературні журнали, та вони фіксували окремі оповідання чи фрагменти, причому автори їх були різного віку. Ми ж прагнули зібрати докупи різні за жанрами та творчою манерою тексти та уривки письменників віком від 18 до 35 років. І далі глянути, що ж з цього вийде.
Як ми розуміємо тепер, лише видання “Молодого вина”, до певної міри, було справою принципу. Задум наступних видавничих проектів виникав без жодного бажання воювати з вітряками, щось комусь доводити, відстоювати певні амбіції. Головною рушійною силою, що спонукала до підготовки “Текстів” та інших книжок, про які піде мова згодом, виступав звичайний журналістський цинізм: у першу чергу нам потрібен був інформаційний привід для подальшої діяльності. Хоча б для продовження тих самих літературних “гастролей” – не вічно ж збиратися з приводу появи досить підстаркуватого вже на той час “Молодого вина”. Та й рости-діяти треба, розвиватися і йти вперед. На жодну академічність наші антології тоді не зазіхали. Просто інших у масштабі цілої України ніхто не робив.
Коментар Сергія Руденка:
- Від самого початку робота над “Текстами” йшла досить дивно. Якщо у “Молодого вина” була хоч якась концепція, то антологія прози була щось на зразок “солянки”. Кожен із чотирьох упорядників – я, Кокотюха, Розумний і Кухарук, лобіював твори тих авторів, яких вони знали. Поліграфічно “Тексти” вигравали від “Молодого вина”, але антологія чомусь так і не стала подією у літературі. Як зрештою й усі інші антології, які потім виходили у “Смолоскипі” – “Початки” та “Іменник”. Для мене “Тексти” цінні авторами, твори яких було надруковано. Наприклад, там є оповідання Віталія Мусієнка, який подався у ченці, Слави Кравченко, яка тепер піарить “Нашу рябу” у одному із рекламних агентств та Вадима Кощія, якого вже немає на цьому світі. Для мене “Тексти” це – лише мить життя, яку нам вдалося “схопити”.
Переглядаючи остаточний варіант книжки “Тексти”, ми, якщо говорити чесно, ще не уявляли її цілісного обличчя. Зрештою зійшлися на тому, що строкатість і відсутність єдиної концепції якнайкраще характеризує стан вітчизняної художньої прози “після 1991 року”, задекларували це в передмові і вирішили далі не морочити собі з цим голову. Хвилювало інше: кількість авторів нас далі не влаштовувала. Навіть запропоновані Кухаруком до загальної купи літератори рятували ситуацію лише частково.
Зате рукопис був досить добре почищений. Дехто з новоявленої автури приходив особисто і коли в делікатній, а коли й досить агресивній формі запитували, чи увійдуть в книжку прози їхні геніальні доробки. Декому хотілося просто відмовити, та заради збереження обсягу ми щось бракували, а щось залишали. Оскільки упорядників цього разу виявилося аж четверо, кожен, окрім усього іншого, намагався відстояти кандидатури власних протеже. І тут доводилося шукати компромісні рішення. Зрештою те, що ми вибракували як низьковартісне з художнього боку, навіть для нашої не зовсім, скажемо відверто, досконалої антології, було складено в окремий конверт із написом “Брак” і заховано в один з ящиків стола в кабінеті Кокотюхи.
Там цей конверт випадково знайшов директор “Смолоскипа” пан Зінкевич.
Згідно з внутрішніми правилами роботи видавництва, його директор закріпив за собою право будь-коли перевірити вміст будь-якої шухляди робочого стола будь-якого працівника, перевіряти особисті папери кожного, а також перевіряти пошту, яка приходила на чиєсь особисте ім`я. Нічого принизливого для власної гідності працівники в цьому не вбачали, бо справді не тримали на роботі нічого секретного і тим більше крамольного. Через те рукописи текстів, що їх ми одноголосно вирішили вважати літературним мотлохом, нікуди особливо не ховали. Просто відклали конверт подалі, аби не відволікав.
Пан Зінкевич, керований звичайною людською цікавістю, переглянув зміст своєї знахідки. Спочатку він справді думав, що це від нього ховають щось непристойне. Після знайомства з тестами вирішив – ці оповідання ми просто забули через неуважність та притаманну українцям взагалі, й творчій молоді зокрема, неорганізованість. Тому вирішив зробити нам сюрприз, повідомивши, що випадково знайшов частину рукопису прозової антології. Але коли ми пояснили видавцеві, що це – свідомо відкладений брак, він категорично з цим не погодився.
– Ці оповідання не гірші від тих, що я вже прочитав. Не кращі, але й не є аж такі погані, знаєте, – поділився він своїми враженнями, а подім додав, що їхнє включення в антологію нічого суттєвого в її загальному змісті не змінить, навіть навпаки – збільшить обсяг книжки.
Переконати пана Зінкевича в тому, що він хоче вставити до збірника дійсно не найкращі зразки молодої прози, не вдалося. Зовні забраковані тексти цілком відповідали задекларованим на той час вимогам “Смолоскипа” до літературного твору: не носили антиукраїнського, антисемітського та порнографічного характеру. Коли говорити більш конкретно – справді не вирізнялися жодними характерними ознаками, були або безликими, або безстатевими, або відверто епігонськими. Але чим більше ми відстоювали смаки редколегії, тим упевненіше видавець декларував власні. Натомість, зайвий раз перечитавши відібрані нами до друку тексти, пан Зінкевич рішуче вилучив декількох авторів, підкресливши в кожному конкретному випадку місця, не відповідні до “смолоскипівських” умов. Наприклад, фрагмент Тараса Девдюка не ліг на душу видавця через рефлексії головного героя на тему риплячого ліжка за стіною гуртожитської кімнати. Ми мусили або скорочувати крамольні абзаци, або викидати з антології увесь текст, якщо внаслідок цензурного втручання він втрачав цілісність.
Найбільше постраждав уривок з повісті Степана Процюка “Імени твого ради”. Невдовзі автор надрукував свою повість без жодних скорочень, і навіть кілька разів – у збірниках своїх творів різного часу видання. Один з героїв повісті в часи самотності рукоблудив. Епізод починався фразою, котру потім любили цитувати митці під час посиденьок у вузькому колі: “Мимоволі рука, мов кишеньковий злодій, потягнулася до власного знаряддя...”. Присутність Процюка в антології була на той час необхідною. Сам Степан постійно цікавився, як просуваютьсмя справи з книжкою, бо до її змісту входило чимало запропонованих ним колег по перу. Дізнавшись, що уривок доведеться цензурувати, він поставився до цього філософськи, навіть прокоментував дослівно так:
– Я здогадуся, який саме епізод буде вирізано. Той, де мій герой мастурбує... Займається онанізмом... Цим епізодом я хотів показати моральне падіння і деградацію головного героя. Хоча не вважаю мастурбацію ознакою моральної деградації. Хто з нас, зрештою, не мастурбував...
У пошуках істини видавець пішов ще далі: запросив на роль третейського судді стороннього літературознавця, людину поважного віку, але, за чутками, з досить прогресивними поглядами на літературу. І лише отримавши оцінку незалежного експерта, пан Зінкевич погодився давати антологію до друку.
За прикладом Степана Процюка, ми так само сприйняли черговий кавалеристський набіг директора “Смолоскипа” на творчий процес стоїчно, просто змирившись із цим, як з кожним неуникненим природнім явищем. На зразок дощу, снігу чи, скажімо, шторму на морі. Погану погоду скасувати ще нікому не вдавалося. І в ситуації з “Молодим вином”, і у випадку з “Текстами”, і в усіх подальших подібних прикрих обставинах ми тішили себе тим, що час та історія розставлять усе на свої місця, і потім – у нас таки правда не було вибору.
Коментар Андрія Кококтюхи:
Надалі пан Зінкевич узяв за правило особисто перечитувати кожен поетичний та прозовий рукопис, котрий “Смолоскип” приймав до друку. Він ретельно вишукував “не ті” слова, а коли справ у “Смолоскипа” побільшало, і він уже фізично не встигав стежити за моральним обличчям молодої літератури, цю місію було покладено на мене. Умова одна: всі працюють на принципах довіри. Але якщо раптом я, чи хтось інший вирішить скористатися такою довірою і за спиною директора видавництва допустити проникнення в друкований текст різної нецензурщини, рівно як антисемітських та антиукраїнських проявів, довіру буде втрачено раз і на завжди, а всіляка подальша співпраця автоматично припиниться. Після того він кілька разів говорив, лукаво дивлячись на Кокотюху:
– Не треба тепер називати мене цензором. Не я є цензор – ти є цензор. Не я корочу рукописи – ти коротиш!
Пригадуючи ці перипетії тепер, коли спливло досить багато часу, лишається тільки дивуватися кардинальним змінам принципів та вимог „Смолоскипа”. Адже феміністична агітка Світлани Пиркало “Зелена Маргарита”, видрукувана під маркою цього видавництва 2001 року, кожною другою сторінкою не відповідає тим уявленням видавця про моральність та смак в літературі, які він декларував нам. У згаданому тексті немає хіба злополучних (або харизматичних) матюків. Хоча, за чутками, пана Зінкевича з “Зеленою Маргаритою” таки надурили, скориставшись його повною довірою до людини, котра високо оцінила рукопис, пробила авторці премію і проштовхнула книжку до друку. Твір подією не став, попри всі претензії авторки на лаври Оксани Забужко з її “Польовими дослідженнями з українського сексу”, зате кращі естетичні почуття Осипа Зінкевича книга вразила та образила.
Пустивши нарешті багатостраждальну антологію “Тексти” в роботу, ми з легким серцем прийняли пропозицію новоспеченого лауреата “Смолоскипа” поета Віктора Виноградова з Ялти провести в курортному місті презентацію “Молодого вина”. Це була остання поїздка зі спеціальною метою представити саме цю конкретну книжку. Зрозуміло, що в оксамитовий сезон поїхати до моря виявилося багато бажаючих. Тому ми абсолютно погодилися з паном Зінкевичем як із грошодавцем: до Ялти може їхати обмежена кількість осіб. Крім фундаторів ТА, був запрошений з Харкова Жадан як ударна сила, а присутність Кухарука тоді сприймалася як щось само собою зрозуміле. “Гастроль” до Ялти виглядала досить відповідальною: адже вперше на нашому заході буде присутній директор “Смолоскипа”, котрий тоді саме відпочивав у місцевому письменницькому санаторії.
Поїзд до Сімферополя запізнився, Крим жив за московським часом, ми катастрофічно не встигали на виступ, тому взяли приватне таксі, що досить суттєво підірвало наш бюджет. До того ж, розминулися з організатором – поет і художник Віктор Виноградов чекав гостей на тролейбусній зупинці, а драйвер підвіз нас просто до музею Лесі Українки, де вже чекала місцева україномовна публіка. Після виступу ми пили вино, потім подалися пити його далі до майстерні відомого своєю “чортячою” міні-скульптурою місцевого художника. Кокотюха з Жаданом вирішили не обмежуватися вином, але пляшка з горілчаною етикеткою, куплена в кіоску на набережній, виявилася на повірку наповненою морською водою, в якій, до того ж, плавали водорості. Далі – традиційне нічне купання голяка і спання покотом у арендованому флігелі неподалік від моря.
Два наступних виступи перед місцевими школярами були менш вдалими. Десь під обід ми трошки погризлися між собою – все ж таки, атмосфера курорту зовсім не спонукала до серйозних літературних читать перед старшокласниками, котрі не менше від нашого прагнули сонця і моря. Але, з іншого боку, частина з нас вважала – ми приїхали не купатися і засмагати, а проводити корисні мистецькі заходи.
Примирення давалося нелегко. Якось із ранкової екскурсії до гастроному Розумний приніс Жаданові чупа-чупс, і, на диво, в того почав відновлюватися життєвий тонус. Коли ми нарешті помирилися, висновок напросився сам собою: курортні міста і ділові поїздки – поняття не зовсім сумісні. Більше відпочинкові зони ніколи не стояли в “гастрольних” планах ТА “500”. Виняток був зроблений лише для батьківщини поета Василя Кузана – села Довгого, що в Іршавському районі на Закарпатті.
Тим часом Віктор Виноградов через своїх знайомих на знаменитому винному заводі “Масандра” домовився про екскурсію для нас. Причому доволі серйозно попередив: можна буде набрати вина з собою. Для цього потрібна тара. Порожніх пляшок ні в кого не виявилося, і ми купили по дві півторалітрових пляшки „кока-коли”. Випити її не могли – напій продавався під пекучим сонцем на набережній, гарячу “колу” організми не сприймали. Виливати теж шкода. Вихід для “коли” знайшовся – її розлили у зібрані по флігелю порожні каструлі, чайники, навіть використали чайничок для заварки. Залишки мусили допивати.
Наші старання зійшли на пси. Приятель Виноградова пояснив – пити можете скільки влізе, брати з собою та виносити – зась. Напередодні зловили представника якоїсь чергової делегації, котрий хлебтав портвейн просто під вікнами директора заводу. На нього, а заразом – на всю делегацію, списали випите та вкрадене за останні півроку. Непотрібні пластикові пляшки ми залишили в смітнику: група молодих людей з порожньою тарою біля прохідної винного заводу відразу викличе підозру.
Ексурсія вдалася на славу. Від вигляду півторатонних діжок з вином у нас мало не поїхав дах. Лекцію про чесноти та вади вина, а також технологічний процес слухали ввічливо, але майже все сказане пропускали повз вуха. Нарешті, коли дійшла черга до дегустації, наш екскурсовод видав на всіх два скляних гранчаки і далі ми куштували кожного сорту, сполощуючи кожен раз стакан вином з-під краника. Поет Сергій Жадан на якомусь етапі присів біля діжі, відкрутив краник і почав смоктати портвейн просто з діжки, заявивши після завершення процедури:
– Бондарю розкажу!
Вино виявилося підступним. У холодних підвалах пилося, наче вода. Але варто було піднятися нагору, ближче до сонця, воно відразу вдарило в голову. Нас негайно розвезло і назад поверталися, підтримуючи один одного під руки та співаючи кожен щось на свій смак. Зустрічі зі знаменитими ялтинськими ментами вдалося уникнути. Жадан, щойно побачивши знайоме ліжко у флігелі, завалився спати. Кухарук теж усамітнився, бо плавати не вмів. Купатися перед сном голяка подалися лише члени ТА “500”. Ви читаєте ці рядки, ми їх пишемо. Це означає – ніхто не потонув.
Хоча Сергій Валерійович Руденко підійшов до морського запливу серйозно. Розумний поплив за ним, і на обережне питання купальника, чи зможе він витягнути товариша в разі чого, відповів дипломатично, мовляв, Туреччина не близько... Стали повертати. Так ми ескортом і поверталися на гостинну Ялтинську землю. До речі, після купелі Руденко з мокрими трусами в руках ходив до ресторану купляти хліб. Бо мистецтво, вірніше, мистці, потребували “жертв”.
Після оксамитового сезону в Криму Київ зустрів понурим дощем. Ще більш понурими виявилися перші ображені, передусім з числа авторів антології, та й інші учасники літературної тусовки, котрі теоретично мали повне право поїхати до Ялти на халяву. Першою “ластівкою” виявився згадуваний вже Андрущенко.
Коментар Андрія Кокотюхи:
– Поки народ пролітав з поїздками до Львова, Сум чи того ж таки Житомира, жодних проблем не виникало. Минуло лише кілька днів з дня нашого повернення, коли до мене в кабінет зайшов явно знервований Андрущенко. Чесне слово, він налаштувався мене вбити! Не зрозумівши цього відразу, я з традиційною в таких випадках байдужістю запитав: “Як справи, старий?” У відповідь почув тираду розлюченого та ображеного в кращих почуттях митця, котрого ми всі і я особисто постійно херю, кидаю з поїздками, брати участь у яких він має законне право. Про це, виявляється, йому сказав пан Зінкевич. Зокрема, вів далі митець, його останній “кидок” з Ялтою перейшов усі можливі межі. Тому я мушу повернути йому... шістсот купонів за Ірпінь!
Нагадаю для забудькуватих: розмова відбувалася через три місяці після першого семінару творчої молоді. Киянам, як нагадав мені співбесідник, тоді належалися добові. Він приїздив у Ірпінь і цього не знав, бо ніхто навіть словом не обмовився. Отже, висновок: знову прокинули, списали під шумок гроші, котрі призначалися йому на законних підставах. Я навіть не намагався вставити свої п`ять копійок в розмову. Та й розмови ніякої не було – лише суцільний монолог, потік ображеної свідомості. Коли гість, висловивши своє “фе”, хряснув дверима, я пригадав: кілька разів до того пан Зінкевич запитував, чому ми не залучаємо до поїздок всіх учасників антології, зокрема – Андрущенка. Не пригадую своїх відповідей, та аж тепер стало ясно, що митець банально ходив до директора видавництва скаржитися.
Чим активніше “Смолоскип” вів свою подвижницьку й меценатську діяльність, чим більше опинялося поруч випадкових людей, тим частіше від пана Зінкевича почали надходити недвозначні попередження про те, що йому доповідають про нашу діяльність факти, які ми намагаємося приховати і які свідчать не на нашу користь. Зокрема, йдеться про поділ мистецького середовища на “своїх” та “чужих”, зловживання незрозуміло яким становищем, зверхнє ставлення до окремих людей, а це за принципами “Смолоскипа” є неприпустимим. Американець українського походження Америки нам не відкрив: стукачі присутні в будь-якому середовищі, а для української громади їхня присутність навіть більш характерна, аніж для будь-якої іншої спільноти. Ця типово українська риса стукати самому або шукати всюди ворога, зрадника та провокатора зафіксована навіть у анекдотах.
Тоді, в 1995 році, ми не надавали воланням ображених особливого значення. Дуже скоро зрозуміємо свою світоглядну помилку, та змінити стан речей вже не зможемо. Єдине, що тішило: директор “Смолоскипа” не часто заохочував стеження одних митців за поведінкою та висловами інших. І, зрештою, він з часом розчаровувався у надто активних добровільних помічниках. Бо дуже любив доручати кожному активістові якусь практичну справу, і коли такий “дятел” успішно її завалював, він втрачав для пана Зінкевича практичний інтерес. Але нормально працювати ображені та озлоблені люди нам таки заважали.
Презентація “Текстів” пройшла в молодіжному залі Будинку вчителя. Ейфорія перших презентацій минула, натомість з’явилося відчуття стабільності й солідності. Загалом, проза навряд чи може стати колись повноцінним сценічним жанром, тому вервечка авторів антології за трибуною на сцені була скоріше галереєю молодих облич, ніж презентацією літератрного продукту. Але і цей калейдоскоп, і масштабний фуршет в сусідній кімнаті долали дві найбільші проблеми тодішньої україномовної літератури – її камерність і статичність. Це була ніби пересадка кімнатної рослини на відкритий, добре угноєний грунт.
Взагалі, на той час сценарії подібних акцій внормувалися і навіть у плані не передбачали особливих сюрпризів. Більшість авторів перезнайомилися між собою, та подальші їхні контакти були обмеженими. Лишився кістяк постійних авторів, до якого долучилася нова фігура – Олександр Яровий, однокурсник Юрій Бедрика і Романа Кухарука, давній знайомий Степана Процюка та Євгена Барана, головна молода надія тодішнього голови СПУ Юрія Мушкетика і взагалі – світле майбутнє Спілки.
Ми чули про нього і знали в обличчя молодого літератора ще за часів час навчання. Яровий здобував філологічну освіту, вже тоді виступав з поетичними публікаціями у “товстих” журналах. Одного разу Сергій Руденко, показуючи нам здаля сутулу постать з “дипломатом” у руці, що чекала пішоходного світла на біля парку Шевченка навпроти університету імені цього поета, повідомив:
– Бачите? Це – поет Олександр Яровий. Він публікувався в журналі “Дніпро”, отримав двісті карбованців і всі пропив!
Прозвучало це з нотками поваги та певного захвату: не кожному щастить отримати за публікацію десятка віршів, власне, за чисто літературну творчість, суму, котра дорівнювала чотирьом підвищеним стипендіям студента КДУ ім. Шевченка . Для тих, хто вже не застав радянські гроші й не може собі оцінити всю масштабність вчинку поета, пояснюємо: 200 радянських рублів “важили” приблизно стільки само, як сьогодні – 200 доларів США.
За час нашого знайомства письменник Яровий обріс численими літературними преміями та регаліями. Саме тоді його почали активно залучати до заходів “Смолоскипа”. Видавництво вже активно видавало твори авторів з діаспори за їхні гроші і започаткувало традицію презентувати їх у приміщенні Спілки. Коли – за участю авторів, коли – їхніх родичів, коли – просто так, аби автор знав про сам факт презентації. Серед виступаючих обов`язково мусив бути хтось від літературної молоді. Участь у таких заходах іноді фінансово заоохочувалася. Найбільше на роль “представника молоді” підходила кандидатура Ярового. Дійсно молодий за віком, але за способом мислення та світоглядом – поважний письменник. Представляючи Олександра Ярового, пан Зінкевич одного разу заходився перераховувати абсолютно всі його посади та нагороди. Єдиний в українській літературі лауреат Малої Шевченківської премії за журнальну публікацію романа “Сталінка” Олесь Уляненко, котрий сидів у залі, додав не голосно, але так, аби почули всі, кому треба:
– А ще він – художник.
Нас попереджали про специфічний жаргон, яким у своїй побутовій мові оперував Яровий. Скажімо, коли він хотів охарактеризувати стан незадоволення чи критичні зауваження на чиюсь адресу, то обходився єдиним словом – „загнив”. Чоловіків він іменував “шиями”, жінок – “хільдами”, ідейних націонал-демократів – “щирками”, власні мінімальні харчові, побутові та комунікативні потреби – “дещицею”. Наприклад, “схряцати дещицю піщі” означає “трошки поїсти”, “зібралася дещиця ший” – “прийшли небагато людей”, “поваляв дещицю босу” – “трошки поспав”. Вже під час нашого більш тісного знайомства та спілкування він дав по-своєму чітке визначення місця жінок під час неформального спілкування письменників по закінченні літературного вечора. Коли почалася дискусія, яку суму із загальних “п`яних” грошей можна витратити на потреби присутніх в компанії дам, молодий український поет, прозаїк та літературознавець, кандидат філологічних наук, член Спілки письменників України, член редколегії газети „Літературна Україна”, викладач теорії української літератури, лауреат премій “Гранослов” та імені Василя Симоненка розставив усі крапки над “і” категоричною заявою:
– Хільди хай хряцають калябубу!
Волосся Яровий називав “коржиком”, житлове помешкання – “хілядкою”, а враження від успішної гулянки висловлював патетично: “закандагарили красіво”. До речі, на час нашого знайомства з ним Олександр попередив, що віднедавна не вживає спиртного. Саме з цієї причини відмовився брати фінансову участь у спільному відзначенні виходу антології. Була ще одна причина – Олександр їхав того дня до Львова на фестиваль “Лір”, що його кілька років поспіль влаштовував Роман Скиба. Ті, хто з фестивалю повернувся, в один голос розповідали – окрасою акції був Яровий, якого Сергій Пантюк рішуче змусив порушити алкогольний мораторій. Зате лексикон Ярового поповнився кількома новими словами, запозиченими в Пантюка-Сліви: “слівство” в значенні “алкоголь”, і “шатати юрту” в розумінні “здійснити статевий акт”.
Тут варто зробити черговий відступ. Хтось може не повірити, але секс у літературно-мистецькому середовищі під час масових акцій та тусовок не культивувався як жанр. Перевагу віддавали спільному вживанню алкоголю та хоровому співу в стані середнього та сильного сп`яніння. Жінки, звичайно, були номінально присутні в компаніях. Але кожен вирішував свої сексуальні проблеми якось індивідуально і не надто демонстративно. Звичайно, якщо такі проблеми взагалі в когось виникали. Максимум, що могли зажадати українські письменники від дівчат чи жінок, що їх оточують під час акцій різного масштабу, – принести їм води або пива на ранок, зробити чайку чи пригостити бутербродом. Наприклад, можна припустити, що Сергій Пантюк, котрий всюди з`являється в костюмі та при краватці, залучав поетес лише до процесу прасування власного “анцуга”, котрий він перевозить у сумці, від чого піджак та штани постійно жмакаються.
Назагал виглядало так, що безладного статевого життя під час мистецьких акцій в літературному середовищі не фіксувалося. Так само, між іншим, як і впорядкованого. Подружні чи закохані пари, котрі брали участь у заходах, менш за все думали про підтримання між собою на час проведення акції інтимних стосунків. Літературні фестивалі влаштовуються не для того, аби надати можливість митцям сексуально реалізуватися. Зазвичай починаються вони з грандіозної загальної п`янки, котра в подальші дні акції набуває більш локального характеру і народ пиячить кожен у своїй компанії.
Звичайно, митець завжди мав право вибору: колектив чи нове романтичне захоплення. Але суміщати колективне напиття з успішним індивідуальним сексом ще нікому не вдавалося. Тому той, хто брав учать у фестивалях заради можливості встрягнути в якусь інтимну пригоду, просто випадав з мистецького гурту. Чоловічий гомосексуалізм письменники нашої генерації, наскільки ми в курсі справи, теж ніколи не практикували. Хоча жінки античоловічої орієнтації з`являлися на акціях, навіть, утворювали власні літературні чи мистецькі спільноти.
Між іншим, згадану вище Світлану Пиркало, відому в юності виконанням бардівських пісень, в наших компаніях мало хто бачив. Тому, коли вона раптом заявила про себе як про автора словника молодіжного сленгу, справжні автори та носії цього жаргону дуже здивувалися. Словечки ці ходили навіть не у мистецькому, а взагалі у вузьколітературному колі. Сторонній, навіть дуже “просунутий” молодик того ж самого Шию просто не зрозумів би. Левову частку виразів, жаргонізмів та арготизмів авторка вигадала сама і, швидше за все, користується ними теж сама.
З грудня 1995 по квітень 1997 Олександр Яровий, більше відомий як Шия, став неодмінним учасником “гастролей”. Вже під час зимової презентації “Текстів” у Івано-Франківську він у повній мірі виправдав наші сподівання, застосовуючи в компанії виключно персональний жаргон, засмічуючи мову інших цими словами-паразитами і додаючи гуртові літераторів неповторного колориту. Сідаючи, скажімо, в поїзд, Шия клопотався про те, аби зайняти нижню полицю чи з кимось помінятися, коли у його квиткові значилася верхня. Причина проста: Яровий, за його словами, постійно падає в поїзді з полиці, а з нижньої, зрозуміло, падати безпечніше. Перша ж поїздка підтвердила – людина не бреше. Відтоді нижня полиця завжди була до його послуг.
Обурювало та ображало Ярового лише скептичне ставлення митців до творчості Шевченка, рідної мови, загальна байдужість “гнилих ший” до класичної української літератури, або небажання оточуючих пригостити його дещицею алкоголю. Якби його не взяли, скажімо, до Ялти, Шия спокійно пережив би цей факт. У наступному розділі – про те, як швидко людина може зненавидіти цілий світ через подію, яка зовсім не стосується творчого процесу та розвитку літератури загалом.
