1996 рік. Секретне рішення директора “Смолоскипа”. Як не слід зберігати секрети. Ворог №1. Помста. Іменини Сергія Пантюка. Знову Сергій Дзюба. Похмілля. Голодний музикант.
Перед самим Новим роком ми дізналися несподівану та приємну для себе новину: виходимо на міжнародний рівень. З ініціативи пана Зінкевича у березні 1996 року відбудуться тривалі “гастролі” лауреатів “Смолоскипа” по Америці та Канаді. Подібна ідея вже давно, ще в часи “Молодого вина”, проскакувала в розмовах, однак, ми тоді не сприймали це серйозно, бо, на відміну від директора “Смолоскипа”, котрий має американське громадянство і зв`язки в українській громаді за океаном, навіть мріяти про це не могли. Не скажемо, що Америка чи взагалі закордон були межею наших бажань. Більше користі від своєї діяльності ТА “500” бачила якраз на території України. Але можливість пропагувати власну творчість в Америці дуже нас потішила.
Задум пана Зінкевича виглядав доволі просто. Він влаштовує зустрічі української громади в дванадцяти містах Америки та Канади з представниками творчої молоді незалежної України. Потенційні благодійники на власні очі побачать, яких достойних молодих людей підтримують, складаючи свої благодійні датки на “Смолоскип”. Саме тоді на базі видавництва утворився стипендійний фонд, який виплачував студентам українських вузів стипендії ($10 на місяць) і виділяв кошти тим, хто потребував лікування. Таким чином, жертводавці могли після зустрічі з лауреатами „Смолоскипа” внести якусь суму і на подальший розвиток молодіжної творчості, і на поповнення стипендійного фонду.
До всього іншого, кожен “гастролер” мусив відпрацювати вартість свого квитка до Нью-Йорку і назад. Отже, жодної халяви чи місячного відпочинку ніхто в даному випадку не пропонував. Нас везли, аби ми конкретно працювали на користь “Смолоскипа”, бо в той час успішна реалізація наших подальших видавничих та фестивальних проектів напряму залежала від фінансової стабільності видавництва. Поїздка до Америки, таким чином, виглядала як звичайне взаємовигідне співробітництво.
Але якщо навіть за поїздку до моря нас мало не замовили кіллерам, наслідки “американських гастролей” могли виявитися ще більш сумними. Тут ми цілком погодилися з думкою пана Зінкевича, котрий був головним організатором поїздки і називав її “турне творчої молоді”. На його вимогу, ми до останнього моменту мусили тримати інформацію про турне в секреті навіть від найближчих знайомих, серед яких на той час було вже багатенько лауреатів “Смолоскипа”. Адже кожен мав право запитати: “А чому до Америки летиш ти, а не я?”
Олесь Доній летів як один з лідерів студентського голодування і автор фотоальбому “Студентська революція на граніті”. Максим Розумний – як голова Творчої Асоціації “500” і автор книги есеїв про національну ідею “Справа честі”. Андрій Кокотюха – як автор книжки “Шлюбні ігрища жаб” і працівник “Смолоскипа”, Сергій Жадан – як поет і автор збірки “Цитатник”. Театр-студія “Арабески” в повному складі (п`ятеро акторів і режисер, дружина Жадана Світлана Олешко) мали показувати виставу за мотивами творів класиків української літератури Сковороди, Хвильового та Симоненка.
Якби ця поїздка в подальшому не вплинула на внутрішні стосунки в асоціації, про неї та свою участь у ній згадувати окремим розділом не було б потреби. Та оскільки ми взялися представити на читацький суд не лише свій особистий погляд на розвиток сучасного українського літературного процесу і не лише персональну скромну участь у ньому, але й пролити світло на історію Творчої Асоціації “500”, видавництва “Смолоскип” та наближених мистецьких груп і особистостей, то й на “американському” епізоді мусимо зупинитися більш докладно.
Коментар Андрія Кокотюхи:
– Вказівки стосовно підготовки до турне пан Зінкевич з Америки передавав особисто мені факсами. Окрім мене, їх ніхто із невтаємничиних не повинен був бачити. Користуючись настановами, я передавав інструкції директора та, при потребі, – гроші – до Харкова, тримав членів групи в курсі всього підготовчого процесу. Графік “гастролей” теж був на руках у кожного. Але я лоханувся в одному: не спалював факси після прочитання, а залишав їх на столі в своєму окремому кабінеті. Причому лежали вони текстом донизу, та ще й прикриті іншими паперами. Отже, людина, яка б хотіла дізнатися про їхній зміст, мусила поритися в моїх особистих документах на моєму-таки робочому столі. Серед своїх знайомих я не знав людей, здатних на таке. Бо сам робитиму так лише за завданням Центру, отримавши бойовий наказ викрасти стратегічні карти наступу військ супротивника чи схеми розробок нової секретної зброї. Адже лише в такому разі мої дії можуть отримати виправдання за рахунок того, що можуть принести суттєву користь Батьківщині.
Виявляється, я помилявся в оцінці своїх знайомих. У паперах на столі спочатку знечів`я, а потім – усе більш зацікавлено порився Роман Кухарук. Коли до нього дійшло, що “Смолоскип” везе нас до Америки, та ще й на цілий місяць, усі члени делегації поповнили безкінечний список його особистих ворогів. А ми з Розумним, як стало ясно пізніше, взагалі його на тому етапі очолили.
Образившись, що його не беруть до США, хоча приводу для цього не було жодного, він затаїв злобу ненадовго. Пам`ятаю, як одного разу Кухарук став у прочинених дверях мого кабінету. Я тоді ще не знав про його розвідницьку діяльність. Тому не збагнув, до чого промовлена багатозначна фраза: “Нічого, час покаже, хто є хто,” – і чому він пішов, хряснувши дверима. В принципі, час від часу він поводився дивно. Скажімо, ображався, що в літературній тусовці не цитують його висловів, тоді як скромного Шию, його однокурсника, цитують регулярно. Отже, багатоходовий план помсти він виносив швидко і реалізував його досить успішно, як на власний погляд.
Спочатку ображений Кухарук зателефонував до Сергія Руденка і наче випадково повідомив йому про поїздку за кордон без нього. Розмову відтворити не вдалося, але зміст її міг бути приблизно таким: “Як у Суми чи Житомир, то всі разом. А коли в Америку – то тихенько, наче партизани”. Месник умів натискати на потрібні кнопки: Сергія образив не факт самої поїздки, а те, що друзі тримали її від нього в секреті. Так, ясна річ, ніхто не робить. Навряд чи ця причина стала єдиною для його пізнішого відходу від справ ТА “500”. На той час у Руденка з`явилися більш нагальні проблеми та важливіші інтереси, тому він просто перестав займатися літературними справами. Можливо, з часом це сталося б само собою.
Принаймні, обіцянку тримати інформацію про турне в секреті ми чесно виконували до останнього моменту. А коли, не без зусиль ображеного месника, вона перестала вважатися таємницею, ніхто з тодішнього літературного оточення не почав, попри сподівання, ображатися, заздрити, не подавати руку при зустрічі і голосно обіцяти гідну помсту разом з карою небесною.
Коментар Сергія Руденка:
– Поїздка до Америки, звісно ж, не була головною причиною мого виходу з ТА “500”. Хоча я вважав і вважаю, що зробив і для асоціації і для “Смолоскипу” не менше, аніж ті, хто їздив за океан. До речі, тоді, коли готувався тур, я редагував ще й щомісячний бюлетень “Смолоскип України”. Зрештою, кому їхати до Америки, вирішував Зінкевич. У мене жодних претензій до нього, на відміну Кухарука, не було. Але чому це відбувалася поза моєю спиною – мені не зрозуміло і зараз. Тим паче, чому від мене крилися ті, кому я найбільше довіряв – Розумний і Кокотюха, для мене було ще незрозумілішим. До цього всього додалося ще кілька епізодів, які свідчили про те, що щирість у наших з хлопцями стосунках зникла. На якому етапі – сказати важко. Але я зрозумів, що ентузіазм, з якого ми починали, пройшов. Кожен став боротися сам за себе, за власні інтереси. Коли вони повернулися із Америки, я повідомив, що виходжу з ТА “500”. Так остаточно зник мій романтизм. Влітку 1996 року завершилася моя співпраця й зі “Смолоскипом”.
Уже після нашого повернення, а згодом – повернення в Україну пана Зінкевича Кухарук напросився до нього на зустріч. Про її мету ми дізналися від директора “Смолоскипа” трохи згодом. Кухарук заявив, що він дійсно образився, нагадав, скільки він особисто зробив для видавництва, натякнув на своє повне право літати до Америки разом з усіма, насамкінець заявив про припинення всіляких стосунків і пішов собі. Потім у львівській газеті „Пост-поступ” з`явилася його стаття, в якій щодо директора “Смолоскипа” були вжиті явно непристойні вислови. І це був очевидно хибний крок. Ті, хто знав причину таких нападок – а їх виявилося немало, включно з самим їх об`єктом, – просто покрутили пальцем біля скроні. Мовляв, у чувака остаточно дах поїхав. Ті, хто нічого не знав, логічно припустили – за цим криється щось особисте, тому так само не сприйняли публікацію серйозно. Решта читачів газети (таких завжди переважна більшість) пропустили не лише ці фрази, а й статтю загалом повз увагу. Адже українські літератори і їхні видавці не надто відомі широкому загалові персони.
За місяць до американських “гастролей”, коли нарешті таємницю дозволили розголошувати, Пантюк вирішив приурочити презентації книжок “Смолоскипа” у Чернівцях до свого тридцятиріччя. З того вікопомного святкування бере свій початок індивідуальний фестиваль Сліви “Під знаком Водолія”.
З Києва поїхало аж вісім чоловік. Уперше до мистецького гурту пристав поет Сергій Дзюба. Ще в останній місяць минулого року він з помпою організував у Чернігові презентацію своєї “смолоскипівської” книжки і заодно – антології “Тексти”, аби якось виправдати запрошення великої кількості гостей. Тоді ж він натякнув на бажання поїхати кудись разом з усіма і трошки “прокатати” власну книгу. Непитущий та морально стійкий Дзюба трохи не вписувався у загальну гоп-компанію, та поет запевнив – усі труднощі та незручності, котрі зазвичай супроводжують літературні читання в регіонах, він винесе чесно та гідно, і зовсім нікого не обтяжить. Тим більше, йшлося про Чернівці – рідне місто його дружини, де Дзюба ніколи не був.
Грошей на готель ми в кошторис не внесли, бо Сліва обіцяв забезпечити житлом. Вікторія Стах та Михайло Бриних ночували в родичів, отже поселити Пантюк мусив шістьох. З обіцяним гуртожитком іменинник пролетів. Наступного дня сюди приїздили так само по “смолоскипівській” лінії молоді політологи на чолі з Донієм і грошима на готель. Телефоном Доній підтвердив – завтра бажаючих заселять. Але до світанку таки треба дожити. Пантюк запропонував для цього свою квартиру, вірніше, частину приватного будинку з однією кімнатою та кухнею, яку він на той час наймав. Спати всі мусили на підлозі, ковдрами та матрасами в іменинника, що у вільний від творчості час приторговував на знаменитому місцевому базарі, не бракувало.
Крім шістьох прибулих гостей і, власне, Сліви, чекали ще чотирьох музикантів зі Львова – членів Товариства Автентичної Музики. З них троє так само лишалися без даху над головою. Отже, за станом на початок дня пантюківську підлогу та канапу освоювали дев`ятеро митців. Причому народ такий стан речей аж ніяк не напружував: передбачалася пиятика, тож, алкоголю й місця за столом вистачало всім.
Відтак у центрі уваги опинився поет Сергій Дзюба. Адже, на відміну від нас, грішних, йому, з його відверто байдужим ставленням до алкоголю, на явні незручності з нічлігом зважати таки доведеться. Його жаліли навіть ті, хто вперше бачив, бо злий на весь світ через втрачений гутрожиток Пантюк на кожному кроці гнівно скаржився, як його прокинули партнери, через що порядній людині доведеться провесті ніч у компанії алкогольно стурбованих типів. Сам Дзюба поводив себе стоїчно, дотримуючись обіцянки терпіти негаразди.
Презентуючи власну книжку, поет привернув увагу до себе досить нестандартним підходом до літератутри загалом і власної творчості зокрема. Він уже з перших хвилин починав розповідати про чесноти своєї дружини, так само талановитої поетки Тетяни, землячки чернівчан, якій він присвятив не лише книжку загалом, але й деякі вірші зосібна. Далі він попередив: дружина – його перший критик, її думка для нього багато важить, а їй подобаються далеко не всі, написані ним тексти. Тому він тут читатиме лише оцінене та схвалене Тетяною. Дівчата-поетки, котрі товклися біля столика з книжками, зацікавлено почали переглядати його збірку – досить оригінальна рекламна кампанія вдалася.
Пізніше свої враження від товариства літераторів та власні захоплення східною астрологією Дзюба зафіксував у епіграмі, яку згодом було опубліковано в “Літературній Україні” (29.11.01):
...Дорослі (і один діточий друг)
Лежать мистці – у творчості по вуха:
Розумний – півень, стриманий на звук,
Пресексуальна мавпа Кухарук
І найкрутіший песик Кокотюха.
Під час вечора його учасники за лаштунками потроху прикладалися до горілки – купивши в сусіда двадцять пляшок, іменинник частину їх прихопив із собою. До хати Сліви верталися пішли, і тих, хто не міг дочекатися застілля під дахом у Пантюка, досить сильно штормило. Коли всі, хто зупинився в Сліви на підлозі, нарешті зійшлися, виявилося – до гурту пристали ще двоє чернівчан. Одним з них традиційно виявився Василь Кожелянко. Разом нас тепер зібралося одинадцять чоловік.
Ніч пролетіла непомітно, наступного дня Сергій Дзюба благополучно перебрався до готельного номеру. Це саме запропонували зробити решті народу. Але дехто вже від`їздив, а ті, хто лишився, не бажали нікуди йти. Серед останніх – нова парочка друзів, Олександр Яровий та львівський музикант Андрій Гавур. Худий, патлатий, на голову вищий від кожного з присутніх, Гавур зовсім не вмів говорити тихо, під час розмови перекрикував усіх. Заспокоїти його, особливо під час пиятики, вдавалося лише Пантюкові. Яровий проникся до Гавура симпатією через пісенний репертуар довгого барда, до якого входили пісні на козацьку і взагалі патріотичну вкраїнську тематику.
Наступного дня нас у Сліви лишилося спати семеро, враховуючи самого іменинника, його тодішню дружну і незмінного Василя Кожелянка. Правда, о другій ночі, коли нетверезу більшість уже вклали спати і нарешті сіли вечеряти, заявився Андрусяк, традиційно супроводжуючи місцеву поетесу. На ранок ми з Пантюком мусили йти на базар купувати туфлі та пристойну сорочку під костюм: перед українською громадою в Америці літератори мусили виглядати солідно і носити костюми та краватки як свідчення цієї самої солідності. Після дводенних застіль у нашому активі лишалося дві пляшки горілки. Одну господар заховав у холодильник, іншу заникав мудріше – в чобіт, а сам чобіт заховав за шафу в кімнаті. Вранці ми знайшли на базарі розлив, обмили вдалу покупку і почали уявляти муки решти митців, котрі вже прокинулися, страждають з похмілля і шукають, чим залити полум`я в трубах. За нашими прогнозами, вони вже мали поділити хату на сектори і старанно обшукувати метр за метром.
Власне, ми не дуже помилилися. Коли, купивши по дорозі пляшку і хлібину, повернулися додому, залишені нами на хазяйстві митці вже тинялися хатою піддаті. Виявляється, вони не просто шукали горілку, точно знаючи про її існування. Вони її знайшли! Причому спочатку ту, що була захована в чобіт.
Будинок стояв буквально над самою залізничною колією, повз нього проходили поїзди, струшуючи стіни, від цього халява чобота сповзла. Коли Василь Кожелянко, котрий спав на підлозі біля самої шафи, на ранок продер очі, то вперся поглядом у півлітровку, котра визирала зі сховку. Другий піхур витяг з холодильника Яровий. Закуски там виявився мізер, крім того, гості посоромилися брати їжу без дозволу господаря. Натомість горілка, в загальному розумінні, ніколи не має конкретного власника. Виправдавшись таким чином, похмільні українські митці прирекли літр алкоголю до знищення і негайно виконали вирок.
Через деякий час трапилася подія, котра так само лягла в основу багатьох тусовочних чуток та анекдотів. Голодний та нетверезий музикант Андрій Гавур, нічого нікому не пояснивши, вийшов на подвір`я, переступив довгими ногами через парканчик, зайшов у двір до сусідів і повернувся, тримаючи під пахвою півня. Хотів він скрутити йому голову на суп та печеню чи просто вирішив розважитися, ніхто не знає. Сусіда негайно заявився з претензіями, птицю йому повернули, та пізніше ми почули, як Пантюк уже без жодної долі іронії люто наказує Гавурові дати спокій котикові. Оскільки пояснень сплеску інтересу до домашньої тварини ніхто не отримав, народилася байка, що Гавур у Чернівцях на повному серйозі намагався з`їсти кота.
Домашніх тварин у якості ресторанного меню в Америці ніхто не розглядав. Американські пригоди та враження – далі.
