Мараторій на алкоголь. Нью-Йорк. Ярема. Порушення мараторію на алкоголь. Автобус–вен. Нове призначення американських сортирів. День Святого Патріка в Чикаго. П`ять баксів з чоловіка. Крах останніх ілюзій. Вашінгтонський футбол. Філадельфійський експеримент. Випробування пилососа. Проводи.
Перед поїздкою до Америки кожен з учасників турне отримав графік пересувань, перелік міст і прізвища українських родин, де кожен буде мешкати. Крім того, кожен підписав для пана Зінкевича невеличкий папірець, де значилося, що в родинах молодим людям з України заборонено пропонувати алкоголь. Подібний документ, як потім з`ясувалися, підписували й самі родини. Ми мусили знати – пити нам не вільно. А вони не мали права нам пропонувати. Мотивувалася необхідність подібного радикального кроку досить просто. За словами директора “Смолоскипа”, гостей з України, і особливо – молодь – у деяких родинах намагаються, цитата, “дослівно впоїти”. Збираючи таким чином підписи, організатор поїздки теоретично накладав двосторонній мораторій на вживання спиртного під час всього часу перебування в Америці. З іншого боку, родини приймали нас у добровільному порядку, самі виявляли бажання, примусово української творчої молоді нікуди на нічліг не влаштовували. Підписавши ці документи, значна частина нашої групи печально приготувалася до місячника вимушеної тверезості. Хоча кожен вже подумки уявляв себе таким собі ковбоєм за стійкою американського бару зі склянкою подвійного віскі... Словом, чисте кіно. Єдиним, хто зберігав присутність духу та проалкогольну налаштованість, виглядав Доній. США він відвідував не вперше, тому досить чітко уявляв для себе практичну недієвість цього документу в реальних умовах.
Так воно і вийшло. Після дев`ятигодинного перельоту, під час якого Кокотюха випив у барі літака все сухе вино (більш міцних напоїв класність салона не передбачала) нас зустріли пан Зінкевич і двоє представників української молоді в Америці: Сергій Миронюк, з яким ми нарешті познайомилися особисто, і височенний, кремезний, з поголеною головою хлопець на ім`я Ярема.
Широкий шкіряний пасок не міг утримати джинси на його могутніх стегнах. Коли він допомогав нам вантажити речі в машину, джинси постійно сповзали, Ярема однією рукою підсмикував їх, іншою пакував чемодани та сумки далі. В одязі він дотримувався надзвичайно вільного стилю, і якби Ярема не стояв поруч з офіційно вбраними паном Зінкевичем та Миронюком, ми ніколи б не вгадали в ньому вкраїнця. До того ж рухався він з грацією баскетболіста. Його хода нагадувала рухи бачених в музичних кліпах негрів-репперів. Одне слово, ми відчули – з Яремою ми знайдемо спільну мову швидше, аніж з кимось іншим. Дуже скоро він підтвердив своє знання специфіки слов`янських стосунків. На запитання:
– Ми можемо десь посидіти потім разом? – Ярема відповів запитанням, котре відразу стало риторичним.
– Це означає – бухьнуть?
Виявилося, що Ярема Бачинський вже відвідував Україну, тривалий час жив та працював у Харкові, має досвід спілкування з українськими ментами та гопниками, і взагалі йому на історичній Батьківщині дуже подобається.
Знайомство ми закріпили вже наступного вечора в українському барі „Лис Микита” на Другий авеню в Манхетені. Нью-Йорк – єдиний населений пункт з відвіданих нами, де осередок української громади знаходиться в центрі міста. Пригощав на честь знайомства Ярема. До речі, за пару днів ми гостювали в його нью-йоркській квартирі й там знайшлася пляшка справжнісінького українського самогону. Аби уникнути з`ясування непотрібних тут стосунків довкола алкоголю, Ярема наливав його потай у томатний сік.
Бар “Лис Микита” став для нас таким собі стартовим майданчиком, навчальним посібником з правил поведінки у питних закладах Америки. Перший урок для багатьох з нас – у американських барах зовсім немає закусок, лише сік, котрий іноді навіть безкоштовно дається на додаток до алкоголю. Друга новина не забарилася: подвійна порція віскі, горілки чи іншого сорокаградусного напою всього-навсього відповідає нашим п`ятдесяти грамам, а коштує як півтора літри пристойної водки на Батьківщині. Відкриття третє стало для багатьох з нас майже трагічним: без наявності документа, який підтвердить ваше повноліття, спиртного вам ніде не продадуть. А декому з акторів театру-студії “Арабески” не вистачало до двадцяти одного року лише кількох місяців. Незалежно від того, письмову обіцянку не вживати алкоголю ми порушили вже на другий день нашого перебування за океаном. Що, зрештою, зовсім не заважало виступати, не зірвало жодного заходу, що підтвердила підсумкова загальна оцінка проведеного турне як доволі успішного.
Нью-Йорк. Рочестер. Буффало.Торонто. Детройт. Клівленд. Чикаго. Штат Флорида. Вашінгтон. Балтимор. Філадельфія. Нью-Йорк. Таким маршрутом ми мусили прокататися на мікроавтобусі типу “міні-вен”. У вені ми проводили більшу частину часу, там тримали коробки з книжками, театральні костюми та реквізит – табуретки з розбірними ніжками. На них і через них актори стрибали протягом своєї вистави. Ще у вені постійно стояли упаковки з “кока-колою” чи “фантою”, коробки з фруктами, бутербродами та пакетики з цукерками, які іноді рвалися і кругленькі глазуровані драже каталися по підлозі салону. Пити пиво по дорозі заборонялося, і причина тому – не лише згадана розписка. Якщо поліцейський побачить пасажира, котрий вживає алкоголь на ходу в машині, штраф накладуть не лише на того, хто п`є, а й на водія. В кожному новому місті за нами приїздили власними автами господарі, до яких гостей з України розписали. Рухалися власними ногами за цей місяць ми дуже мало.
Такий спосіб життя дещо напружував, і тому нас потроху почало тягнути на бешкетування. Осбливо після відвідання значно Канади, значно ліберальнішої за своїм духом, порівняно з провінційними містами Нової Англії. У Торонто Розумного місцеві молоді українці запросили до справжнього ірландського пабу з “троїстими музиками” і “Гінесом”. Тарас Гула і його приятелі виявилися українськими троцькістами (!) і продемонстрували добру обізнаність із мистецьким життям сучасної України.
На прощання Гула подарував пляшку пива, звареного на замовлення в якійсь місцевій пивоварні. Дорога лежала попереду далека, і хтось і з акторів вирішив спробувати саморобного пивка. Коли впоралися з корком, напій повів себе несподівано: потужний струмень піни вмить пдійшов під край, актор тренованим рухом встромив горлечко собі в рота, а вирячені очі виражали чи то захват, чи то паніку. Вибух реготу змінився в тісному салоні вена загальним сум’яттям. Що робити з бунтівним напоєм, ніхто не знав. Про те, щоб зупинити машину і мови бути не могло. За кермом сидів старий приятель пана Зінкевича, вихователь місцевих пластунів з дуже суворими поглядами на життя. Актору порадили потроху ковтати пиво, але, вочевидь, зробити це було йому нелегко. На допомогу прийшов товариш – блискавична операція передачі естафети з рота в рот лишила по собі невеличку калюжу на підлозі автомобіля, але загалом пройшла успішно. Здається, крім харківської трупи, канадського пива ніхто так і не спробував.
Виступи виглядали однаково і мало чим відрізнялися від подібних зустрічей в Україні. В кожному місті група перебувала дві повні доби. Перший вечір – балаканина. З аудиторією спілкуються автори книжок. Невеличка доповідь, яку кожен проголошував, наперед була узгоджена в Києві з директором видавництва. Імпровізувати і відступати від затверджених тез не бажано. Жадан займався найбільш вдячною справою – читав вірші. Інші троє лише викладали свої погляди на сучасне життя в Україні та перспективи розвитку молодіжної творчості. Наступного вечора публіка дивилася виставу театру-студії “Арабески”. Після кожного виступу звучав заклик купувати книжки. Слухачі чесно купували. За весь час довкола літератури виникло лише три невеличких інциденти.
Одна жінка не захотіла купувати альбом “Студентська революція на граніті”, заявивши:
– Я на ту революцію є зля.
Іншим разом, купивши книгу Сергія Жадана “Цитатник” і отримавши неодмінний автограф від автора, котрий входив у вартість покупки, поважна пані наступного дня прийшла на виставу, розшукала поета, повернула йому книжку, попросила назад свої $5, а свій вчинок пояснила просто:
– Тої поезії я не зовсім розумію.
І нарешті, послухавши вірші Жадана, один розумний пан вирішив заповнити пробіли в загальній освіті молодого українця. Він не полінувався, зробив ксерокопію з тлумачного словника, де пояснювалося значення слова “полюція”, обвів ту словникову статтю червоним, підійшов до Жадана і простягнув папірець:
– Ось, ви вживаєте у вірші таке слово. Певне, ви не знаєте, що воно означає. Я ось зробив вам ксероксову копію. Ви прочитайте і подумайте собі далі, чи варто вживати таке слово в українській поезії.
Між іншим, Сергій Жадан вочевидь засвоїв науку. Принаймні в жодному з віршів, написаних ним після “гастролів” по Америці, слова “полюція” ви не зустрінете. Зате відгук в одній з місцевих газет, мовляв, запропонована українцем поезія являє собою “щось на зразоз нашої репи”, харківського авнгардиста остаточно збентежив і розчарував. Читати вірші емериторам він відверто не хотів, але мусив.
Особливих розваг за цей місяць для нас не запланували. Америка видалася одноманітною та доволі нудною країною. Звичайно, і тут можна знайти, на що подивитися і де з користю для себе провести час. У кількох містах гостинні родини місцевих українців водили нас по музеях мистецтв чи просто цікавих місцях. Наприклад, у Вашінгтоні всі мали змогу сфотографуватися на Капітолійському пагорбі, подивитися на могилу Лінкольна, меморіал загиблим у Кореї та В’єтнамі. Але здебільшого нас водили, немов табун гусей. Скажімо, замість музею рок-н-ролу в Клівленді нас повезли в музей Шевченка.
Коли щастило познайомитися з місцевою молоддю, ми спільно їхали кудись у нічний клуб. Одного разу в тому ж Клівленді ми зіткнулися з проблемою відвертої національної дискримінації. У пристойний клуб, куди повели нас місцеві дівчата, власників паспортів з тризубами охоронці просто не хотіли пускати – без жодних коментарів. Тож довелося іти в сусідній заклад, у якому переважали негри, геї і лесбіянки. Та подібні пригоди були швидше винятком, аніж правилом. Тому доводилося влаштовувати розваги самим собі. Тим більше, що в кожного завелися кишенькові гроші.
Коментар Андрія Кокотюхи:
– Фрукти й бутерброди – це закуска, яка постійно під рукою. Тому, навчившись купувати в маркетах горілку чи віскі при наявності паспорта, ми завели практику випивати до вечора, після нього, навіть, під час нього. Спочатку цим займалися лише ми з Жаданом. Розробили цілу систему кодових сигналів, за допомогою яких сповіщали один одного: час підкріпитися. Найбільш зручним місцем для процесу розпиття спиртного ми обрали для себе ідеально чисті вбиральні. Згодом наші маневри помітили і розкусили актори. Навіть виникла комічна ситуація: ми окупували шкільний сортир і зачинилися зсередини. Коли все допили і вийшли, то побачили під дверима невеличкий гурт поважних людей. Цікаво, про що вони подумали, коли побачили, як з одномісної кабінки виходить п`ятеро представників української творчої молоді...
Нездорову реакцію в нас викликали деякі мовні звороти американських українців. Наприклад, на запитання: “Чи хочете щось випити?” або “Хочете напитися?” чоловіча частина компанії збуджено висловлювала свою згоду. І тоді звучало наступне запитання: “Соку, коли чи содової?”. Одного разу пропозиція “напитися” стосувалася чаю. Керуючись виключно хуліганськими міркуваннями, хтось з акторів запитав: “А щось міцніше є?”. “Тоді кави”, – господарі навіть не зрозуміли доволі прозорого натяку.
Іншим разом, уже після візиту до української амбасади в Вашінгтоні, нас запросили не вечірку. Навчені вже на той час гірким досвідом, ми прихопили з собою літрову пляшку “Смирновської”. Чинна й благородна атмосфера американського “паті” нас відразу якось напружила. Подорож добігала кінця. І якщо в Детройті актори для розваги почали співати вулицями піонерських і комсомольських пісень, то у столиці США ми дозволили собі цілковите ігнорування місцевих звичаїв. Заходити в їдальню за келішком вина і блукати двоповерховим будинком у пошуках співбесідника, як це робли господарі, ми не стали. Натомість сіли довкруж столу, налили по першій, далі по другій. Досить скоро потягло на співи – “Чорна рілля”, “Із полону, з-під Ізмаїлу” входили в сценарій вистав харківського гурту, а також у наш традиційний ірпінсько-мандрівний репертуар.
Місцеві почали потроху підтягуватися, завели якихось своїх, невідомих нам пісень, вочевидь, завезених у Новий Світ із довоєнної Галичини. Крім нас, гостей, до горілки ніхто не доторкнувся. Найбільш неформально налаштовані наші вашінгтонські ровесники весь вечір просиділи з одним келихом вина, котрий навіть не спромоглися спорожнити. Але під кінець, коли залишилися найстікіші та найвитриваліші, атмосфера стала вже зовсім довірливою.
Одному з нас довелося ночувати у цілком англо-саксонській родині. Згідно наших традицій, була принесена пляшка горілки. Згідно їхніх, на стіл поставили чіпси. Молодий американець прийняв за вечір на груди в загальному грамів сто. На ранок він не вийшов до сніданку. Його дружина прокоментувала:
– О, вчора ввечері забагато випив!
До Чикаго наша група потрапила саме в День Святого Патріка – культового свята ірландців. Тому в усіх барах того вечора грали кельтські мелодії. По питних закладах нас супроводжувала місцева жителька, молода українка, народжена далеко від своєї історичної Батьківщини, ефектна брюнетка. Її волосся падало нижче плечей, довгі стрункі ноги, взуті в ковбойські чоботи, обтягувала джинса. Вона хвацько керувала “кадилаком” і час від часу спілкувалася з кимось на ходу по телефону, вмотнованому в салоні машини. Така ось, чисто американська картинка носила досить незвичне для нас і рідкісне навіть для України ім`я Мотря. Себе вона називала на американський манер – Мот.
Для двох невовнолітніх, за місцевими поняттями, акторів ніч святкування Дня Святого Патріка виявилася не зовсім вдалою. Їх ввічливо попросили з нічного бару, коли перевірили паспорти і побачили, що на цю годину двадцяти одного року митцям ще не виповнилося. Ті, хто лишився, ходили від бару до бару з криками: “Волю Ірландії!”. Завершилася гулянка глупої ночі. Кокотюха заблукав на темній вулиці, не знайшов будинку, де на нього цілу ніч чекала схвильована господиня, і мусив спати на стільцях в іншому помешканні, де поверхом вище ночував Розумний. Його господиня, молода жінка-атлет феміністичних поглядів, відмовилася дати заблукалому більш комфортний притулок. Відомо, що перед тим у її просторій квартирі жив удав.
Наступного дня вся чоловіча частина групи чекала з нетерпінням. Вен брав курс на Флориду, заплановано ніч у мотелі, де нарешті ніхто не стоятиме над душею. Хоча, справедливости ради, не всі родини однаково зважали на підписку про абстиненцію. Акторам чомусь постійно не щастило і вони після трудового та напруженого дня лягали спати “на суху”. Зате нам і Донієві майже завжди траплялися господарі, котрі пропонували дещицю “дрінку”. Але в мотелі могли нарешті зібратися всі. Тому чоловічий колектив скинувся по $5, і Жадан з Кокотюхою замість обов`язкового в неділю відвідання церкви швиденько збігали в маркет.
Неділя – не той день, коли в Америці можна надибати магазин, де продають спиртне. Але ж Чикаго – саме те місто, котре уславилося своїми бутлегерськими традиціями. Потім, уже в автобусі, гінці розповіли, як джентльмен за касою, побачивши в руках покупців три літрових пляшки “Смірновської”, відразу перейшов на українську мову і порадив взяти дві по літрі й сімсот грамів – це дійсно вийшло трошки дешевше. Треба сказати, що діалог відбувався на тій самій Чікаго Авеню, де зняті й знамениті кадри російського бойовика “Брат-2”. Українці, мабуть, там ще й досі є.
Ми розраховували, що одна пляшка піде на дорогу туди, а іншу вип`ємо, коли будемо повертатися. Наші плани порушили актори. Зрозумівши, що однієї пляшки буде замало, ми мусили розпочати й другу, після чого вклалися спати. Актори ж вночі ще не раз потай прикладалися до спільної горілки, і ми лишилися без запасу. Це прикро, бо всі дні перебування на Флориді ми нарешті мусили суворо дотримуватися сухого закону. Але чийсь шлунок від незвички не сприйняв устриць. Факт блювання дав згодом підставу кілком недоброзичливцям з числа діаспорян, котрим з різних причин не сподобалися виступи, книжки та вистава, розпустити чутки про приїзд до Америки алкоголіків та наркоманів з України. Щоправда, курсували подібні легенди недовго і суттєвої шкоди репутації “Смолоскипа” як благодійної та подвижницької структури не завдали.
По дорозі з Флориди до Вашінгтона ми знову ночували в мотелі. Цього разу митці вирішили купити кілька упаковок пива, бо більш міцних напоїв у радіусі багатьох кілометрів знайти було нереально. Гурт молодих людей, котрі потребували пива, мирно зайшов до наближчого цілодобового магазинчику на заправці неподалік від мотелю і кожен затарився пивцем, враховуючи особисті потреби. І ось тут ті, хто ще мав стосовно свободи та демократії в Америці певні ілюзії, остаточно їх втратив. Само собою, неповнолітнім акторам пива не продали. Вони поставили упаковки на місце, вийшли, залишили гроші повнолітнім і вирішили, що вхопили Бога за бороду. Та дівчина за касою відмовилася продавати пиво взагалі. Мотивація була залізною, можна сказати – непробивною:
– Ці хлопці, котрі намагалися купити пива, не маючи на то права, – пояснювала касирка, – прийшли разом з вами. Тепер ви купите алкоголь і пригостите їх. Через це в мене виникнуть проблеми. Адже я не маю право продавати пиво гурту покупців, серед яких перебуває навіть один неповнолітній. А серед вас таких двоє і вони чекають на вулиці, поки пиво їм винесуть. Тож поставте, пліз, пиво на місце.
Наскільки згубно впливає Америка на людей, стає зрозумілим з однієї деталі. Більшість персоналу магазину мала дуже “південний” вигляд. Начуваний про засилля мексиканців у цих широтах Розумний спробував порозумітися з аборигенами по-іспанськи. Ті лише розвели руками – “Тюркеш!” Ви бачили ще десь таких принципових турків за прилавком?
Той, хто любить довго та переконливо товкти про шкідливість алкоголю, вочевидь ніколи в своєму житті не сидів кілька діб у салоні мікроавтобуса, отримуючи можливість розім`яти затерплі кінцівки лише біля придорожних „МакДональдсів” чи „Бургер Кінгів”, прогулянка до яких виглядала коротшою за тюремну: від вена до закусочної і назад. Можливість рухатися лише разом з автобусом загалом шкодить здоровому способу життя значно більше, аніж ковток-другий міцного алкогольного напою, не кажучи вже про вино та пиво. Отже, не важко зрозуміти загальне теляче захоплення, коли у Вашінгтоні автобус зупинився просто біля зеленої галявини. Неподалік височіла українська церква. Знайшовши якийсь тенісний м`ячик, ми, не змовляючись, почали грати у щось подібне до футбола. Перед тим, правда, просто погасали, граючись у квача. Навіть ті, хто в принципі байдуже ставиться до спортивних ігор та змагань, не втрималися перед можливістю розім`яти суголоби. За цим зайняттям і застав нас місцевий священник.
– Я відразу бачу: коли хлопці з України, то вже в копаного м`яча грають! – привітав він нас на ходу.
Того ж вечора у свій традиційний виступ Доній вніс вагомий експромт. Між іншим, кожен намагався щоразу імпровізувати із офіційно затвердженим змістом довіді. Але цього разу автор альбому “Студентська революція на граніті” замахнувся на святе.
– В нинішній Україні, – заявив він, сам захоплений власним відкриттям, – ніколи не будуть грати в копаного м`яча. Ми завжди гратимемо у футбол!
Для більшого ефекту він міг би ще додати: українці ходитимуть у туалети, а не “ступатимуть до лазничок”, як це прийнято в діаспорі. Але Доній стримався від подібних зауважень, теми не розвивав, та відмови від “копаного м`яча” стало досить, аби українська громада почала ставитися до гостей з певною недовірою та навіть підозрою. Мабуть, загалом громаду ми трошки розчарували. Особливо наша делегація програвала у порівнянні з музичним гуртом “Веселі галичани”, котрий так само “гастролював” діаспорою, і якому ми в буквальному розумінні наступали на п`яти, про що свідчили застарілі рукописні афіші.
У Філадельфії наша група вперше розділилася. Театр у повному складі подався робити шопінг. Доній кудись зник. Фундатори ТА “500” разом із Жаданом не мали особливого бажання купувати подарунки та сувеніри саме в той день, тому нас висадили біля, мабуть, найдешевшого по всій Америці музею Родена – лише долар за вхід. Оглянувши його, ми вийшли під дрібненький дощ. Вена з акторами, згідно домовленості, треба чекати ще хвилин сорок. Аби не мокнути даремно, ми вирішили провести невеличкий експеримент. Міста ми взагалі не знали, ще не втигли його оглянути. Судячи з висоти й зовнішнього вигляду споруд, наша трійця знаходилася в діловій частині Філадельфії. Суть екперименту: ми вирішили йти просто так, без усілякої мети, завертаючи, куди очі бачать. Якщо в нас добре вироблена інтуїція, ми, навіть не знаючи району, дуже скоро вийдемо до бару. На перший погляд це може видатися дурницею. Подумаєш, бар вони шукають, теж проблема! Але ж у Америці, тим більше – в діловій частині міста знайти генделик не так уже й просто. Траплялося, нас возили на околицю міста, аби дати можливість спокійно посидіти за чаркою-другою.
Йдучи, куди ноги ведуть, покладаючись лише на внутрішні голоси та інтуїцію, ми не помилилися – ноги самі привели нас до вожделенного бару. Тут Жадан схаменувся – паспорт лишився в автобусі, без документу візит до питного закладу в Америці марний. Він, правда, спробував купити собі алкоголю, та наші найгірші припущення підтвердилися – йому відмовили без наявності документа з чітко зазначеним роком народження. Негр за стійкою налив нам горілки і, знаючи, що з нами людина невстановленого віку, не зводив з нас очей, поки ми пили, цілком справедливо відчувши, що ми захочемо поділитися напоєм з ближнім. Отак в людських душах зароджується расизм...
Автобус таки запізнився. В магазині один з акторів ускочив у халепу: не міг пояснити негрові-адміністратору, що не хоче купувати костюм за $150, який його мало не силою змусили поміряти. Нікого з своїх поблизу не було, всі розбрелися по величезній території супермаркета. Відкараскатися від навали люб`язних продавців актор не зміг через мовний бар`єр, тому від безвиході виклав за костюм потрібну суму. Решту часу, що нам лишилося перебувати в Америці, колеги-актори невтомно переконували невдаху, що блідозелений шовковий костюм, розшитий спереду гусарськими галунами, йому дуже пасує.
Однієї з філадельфійських ночей двійко акторів ще раз відзначилися. Їм виділили кімнату, котра суміщалася з хазяйським баром. Алкогольні напої в широкому асортименті в пересічній американській родині можуть зберігатися роками. Цілком можна зрозуміти бажаня акторів провести серед ночі партизанську дегустацію вмісту цих пляшок. Сказано-зроблено. Дочекавшись у засідці, поки мешканці будинку поснуть, “зловмисники” почали куштувати омріяні напої. Робили це без фанатизму, намагаючись не надто знижувати рівень рідини в пляшках. Захопившись процесом дегустації, актори втратили обережність і розхлюпали на білий ворс килиму якесь бренді. Коричнева пляма, що утворилася на видноті підлоги, красномовно свідчила про склад злочину.
Спочатку акторів, за їхіми словами, охопила паніка. Та дуже скоро вони усвідомили – довкола є всі елементи цивілізації. У ванній кімнаті знайшлася купа миючих засобів, які, щоправда, лише розмазали пляму по килиму, збільшивши її обсяг. Тоді невтомні актори знайшли хазяйський пилосос, котрий, крім усього іншого, має чистячі функції, накидали на нього подушок, аби не чутно було гудіння, і нарешті домоглися бажаного ефекту – знищили сліди необережної дегустації.
Кілька останніх днів ми провели в знайомому вже Нью-Йорку, в компанії нашого нового друга Яреми Бачинського. Увесь кагал розмістили на одній квартирі, лише Жадана з дружиною Ярема забрав до себе додому. Ніч перед відльотом ми провели майже без сну. Окрім традиційної вже випивки, особливих пригод не трапилося, якщо не рахувати присутність двох братів, американців українського походження, зовсім не звиклих до сорокоградусного алкоголю, а також дивну манеру одного з акторів зачинятися у санвузлі з телефоном і магнітофоном. Слухали хіт R.E.M. вісімнадцять разів поспіль...
Зворотній переліт теж нічим цікавим не запам`ятався. Ми переживали, аби в наших сумках, зданих у багаж, не побилися пляшки, що ми їх везли на сувеніри численим знайомим. Загалом, пан Зінкевич лишився задоволений результатами турне: принаймні кошти на проведення чергового “смолоскипівського” зібрання в Ірпені зібрати вдалося. Про це і не тільки – в наступному розділі.
