Боїнги відлітають на південь. Мені чомусь здається, боїнги відлітають на південь. Можливо я помиляюсь і вони летять на захід. Можливо просто летять до Львова. Та мені чомусь здається, що розпочався сезон і вони: новенькі та без гарантії, жваві та ліниві, смугасті і однотонні, прямують у теплі краї.
Там обов’язково буде багато дешевої нафти. З неї робитимуть різноманітні шейки, полум’яні фонтани, варитимуть найсмачніше паливо. Та боїнги питимуть нафту сирою. Це закладено у їхніх генах. А гени - то святе.
Спочатку буде важко, спочатку хтось обов’язково отруїться та здохне від смаку свободи. Однак згодом зграя пристосується до сирої нафти і житиме без остраху, що колись їх жорстоко перетворять на металобрухт, чи ще гірше – на ворожий АН.
Вони житимуть без остраху, адже за ними доглядатиме Грейпіс. І якщо комусь одного дня заманеться пополювати на нещасних, використати боїнги для безжальних експериментів або просто визволити пасажирів усередині хоча б одного літака, славні грейпісовці перешкодять підступним планам „найнебезпечнішої тварини на Землі”. А якщо забракне сил чи духу, чи банальних вогнеметів, славні грейпісовці покличуть решту фанатиків і невротиків, тимурівців і серпенят, „…без кордонів” та „…спасіння”, щоб відстояти право на сиру дешеву нафту. І навіть якщо й цього забракне, навіть якщо якесь ОПЕК вмить підвищить ціни чи революційний уряд розпочне співпрацю з імперіалістами, я завжди готовий повстати… Тому, боїнги, грейпісовці, тимурівці, майте мене на увазі. Майте на увазі мій закопаний під горіхом два кроки наліво калашников, а головне - майте на увазі мій гаманець. Я не полишу вас. Я віддам останні п’ять баксів. Я підпишу усі петиції, щоб ви, фанатики, мали за що боротись. Адже це дуже важливо. Дуже важливо мати ідею. Особливо фанатикам. Особливо фанатикам, що мають зброю… І це все пояснює. Це пояснює Джеймса – одного фанатика без ідеї з кулеметом, його історію та цей напис.
Отож, напис. Його часто фотографують, адже він - атракція для туристів. Записаний в усіх путівниках, позначений на всіх мапах, включений до усіх туристичних маршрутів. Він був би нічим не примітним, ще одним нічим не примітним написом на стіні, якби не Джеймс – один фанатик без ідеї, зате з кулеметом.
А якби хтось запитав мене: з чого усе почалось або чому цей напис є настільки важливим, або чим ця вулиця особлива... Якби мене хтось запитав усі ці речі, як зараз питаєте ви, пані у червоному, я б почав свою розповідь з трьохсот метрів. Пані у червоному монголоїдного типу… типу з Китаю, типу з Японії. Пані у червоному дощовику із фотокамерою більшою за моє обличчя; не наймайте екскурсоводів, дайте мені розповісти вам цю історію. Як-не-як, я корінний мешканець. На відміну від провінційного молочного екскурсовода з історичного факультету. Пані у червоному, не вірте студентам історичного факультету. Вони геть нічого не знають. Повірте мені.
Отож, all included. Без чайових. Майже на шару. Пані в червоному. Розпочинаємо.
Зупиніться ось тут на хвилину. Перестаньте фотографувати одне й те саме, послухайте мене і ви побачите набагато більше. Пані у червоному, як я вже говорив, усе починається з трьохсот метрів. От ви, вчили що-небудь? От ви, маєте життєвий досвід? По очам бачу, що маєте. Отож ви повинні знати про точку неповернення. Візьмемо Джеймса – нічим не примітного фанатика з кулеметом; нічим не примітного студента Вірджинського політехнічного інституту чи Скандинавської вищої школи чи Американської вищої школи, чи Британської вищої школи. Візьмемо Джеймса. І візьмемо його кулемет, чи револьвер, чи гвинтівку, коротше гарячу вогнепальну зброю.
Одного дня він вирішує помститися. Не важливо кому, не важливо за що, не важливо чому. Важливо, що він має зброю. Приходить день, четвер чи понеділок, коли хімічні реакції в його мозку буквально кажуть: ти маєш помститися, ось гвинтівка, бери її в свій рюкзак, а далі подивимось як воно буде.
Однак суперего юного Джеймса ще волає: „Не треба!!!”. А як виразити цей конфлікт бажань у дію? От ви, пані туристко, як би виразили ці бажання у дію? Написали б записку? Одразу видно, що у вас немає Інтернету. А Джеймс мав Інтернет, тому відіслав у віртуальний простір декларацію про наміри помститися. Та навіть це не є точкою неповернення. Він міг у будь-яку мить припинити - сказати, що пожартував, що то був такий собі single mob.
Отож бере наш Джеймс гвинтівку у свій рюкзак і виходить на вулицю. Звісно дуло стирчить, однак це ще нікому ні про що не говорить. Мало там що - може домашнє завдання таке: принести гвинтівку на ДПЮ у зв’язку з браком фінансування.
І йде наш Джеймс, злий на весь світ, у відчаї, що все це так просто. Що його ніхто не зупиняє, що він йде вулицею, з рюкзака стирчить гвинтівка, а перехожі навіть не озираються. Іде наш Джеймс і думає, що то не він несе гвинтівку, а йому несуть гвинтівку усі його знайомі і незнайомі студенти, менеджери, педагоги. Йде наш Джеймс і згадує дитинство, юність, юність, бо йому вісімнадцять. Солодкі вісімнадцять. Іде наш Джеймс і згадує всі образи, усе своє несправедливе життя, усю байдужість по відношенню до нього та гвинтівки в рюкзаку. І зупиняється наш Джеймс ось тут. На цьому місці, де ви зараз стоїте, пані монголоїдного типу в червоному дощовику. Зупиняється наш Джеймс і усвідомлює свою точку неповернення. Він дряпає на стіні цього будинку якийсь там скандинавський чи голлівудський мат. Він позначає свою точку неповернення… Рівно за двісті метрів від, наприклад, політехнічного інституту.
І тут потрібно бігти. Пані у червоному, тут потрібно бігти!!! Так само як і біг наш Джеймс. Минаючи магазини, шопи, їдальні, ресторани. Не відставайте - швидше, швидше. Адже Джеймс біг дуже швидко. Він не панькався з фотокамерою, облиште її!!! Біжімо в такий самий раш, як і наш любий Джеймс. Минаючи усіх менеджерів і студентів, біжімо чимдуж до навчального закладу. Стрибаймо через турнікети і прямо в 306 аудиторію на першому поверсі.
Так само як і зараз, тут вже йшла пара. Так само як і зараз порожньою була друга парта. І замість того щоб пояснювати своє запізнення учителю статистики, економіки, філософії чи релігії, Джеймс кидає свій рюкзак на парту, витягає гвинтівку, ракетницю, чи лук і починає стріляти.
Пані у червоному, він починає стріляти! У вас, в мене, в усіх! Море крові. Тому що ми – однакові для нього злочинці. Море крові. Тому що нам було байдуже зайти на його ЖЖ. Море крові. Тому що ми його насправді не знали. Море крові. Тому що фанатиків до кінця насправді ніхто не знає. І саме тому я віддам усі свої гроші (та й ваші гроші теж), щоб у таких малих було за що боротися. Інакше, нам всім гаплик.
Давайте вийдемо із цього вірджинського скандинавського англіканського закладу. Історія ж закінчується не тут. Історія, якщо вона і закінчується, вимагає від нас подивитися на місце вашого паломництва. Пані у червоному, не хвилюйтесь - нам не потрібно повертатися на триста метрів. Давайте вийдемо на вулицю. Бачите біля магазину „Sos” групу людей? Вони обступили напис, слухаючи з роззявленими ротами свого екскурсовода. Зараз той, мабуть, розповідає про нелегке дитинство Джеймса. Подивіться на все це збоку.
Розумієте, приходять туристи. Місто отримує свої прибутки. Навпроти відкрилось тематичне кафе. Там роблять непогану каву. Життя триває. А той напис. Той напис божевільного Джеймса притягує десятки туристів щодня. Подібних написів у цьому місті мільйони. Та жоден з них не дає такі прибутки. А прибуток - результат задоволених потреб. Будь-хто з маркетологів вам це скаже.
Ми жахаємося Джеймса і водночас потребуємо його. Щоб дивитися до ранку новини, щоб говорити про нього за пивом, щоб лякати своїх дітей.
Подивіться, група туристів на чолі з екскурсоводом переходять вулицю. Вони ж мусять скуштувати філіжанку кривавої кави Джеймса. До напису підходить чергова група. Їх екскурсовод щось розповідає, нова група уважно слухає. Хтось обов’язково скаже: „Як все це жахливо”, - засліплюючи екскурсовода спалахом власної камери. Хтось купить свічечку у бабусі, поставить на „коло скорботи”, в душі стане легше. Потім скуштує тематичну каву, заїсть її тематичним бутербродом, купить тематичну документалку.
Пані у червоному, подивіться на той біг-борд. Чому на біг-бордах усі такі серйозні? Чому немає звичних посмішок людей, що йдуть на роботу? Кому потрібна ця вдавана серйозність? Пані у червоному, я не знаю. Я залишаю вас. Вибачте, купа справ. Мені треба дізнатися про літаки. Чи справді боїнги летять на південь. Я залишаю вас. Ідіть до тематичного кафе. Випийте кривавої кави. Чайових не треба.
