Сміття… Чорна кішка з обідранним боком і занедбанними очима – нагадує про сміття, нові гарні чобітки, що відбивають фокстрот на череві асфальту та проколюють гострими носиками серця сходинок нагадують про сміття, бо підошви цих самих черевичок без зайвих роздумів підхоплюють бруд, бактерії та венеричні хвороби. Сходинки йдуть угору, завжди угору. Вона йде за ними, і несе з собою все смиття, що було внизу. І не вона перша. Але вона серед тисяч інших. Нажаль її не можна притягнути до відповідальності, бо вона робить теж саме, що і інші. Чомусь ніхто у Парламенті не запропонував законопроект про заборону плагіату щоденних вчинків, заборону властивих для людей якостей і рефлекторності. Чомусь… Наївно сподіватися, що наш і без того втративший довіру парламент буде розглядати подібне рішення. Це ж його дискредитує! Ну, добре, ніхто ні за ким не буде повторювати рухи, слова, звуки. Ніхто не буде ходити одним і тим самим маршутом – в каждого буде свій власний шлях(нарешті це перестане бути алегорією), своя власна робота, своє власне сміття. І якщо хтось витягне всю багнюку нагору – не стане питання кого за це придавати тортурам. Повна індивідуалізація при тотальному контролі зверху. Це навіть не екслібрис наклеїний на всі книги підряд, єдине слово яке підходить як визначення звичне і однозначне – абсурд.
Абсурд – для неї не просто мовне кліше, а символ під патронатом якого проходить усе її життя. Абсурд думок, абсурд вчинків, абсурд смаку, абсурд подальшої долі. Вона ховається в абсурді, мов за чиїмось сильним плечем. Абсурд – це хованка і все що сприяє втечі – то теж абсурд. Абсурд – її домівка, її батьки, іі улюблені книжки, її хоббі. Абсурд – стара канапа, немолодий коханець і недолаштовані будівлі. Абсурд – зради, щасливі спогади, подарунки. Абсурд, бо за цим всім можна сховатися, мов за ширмою. Забити мозок різним непотрібом, проблемами і радощами близьких людей, планами на неминуче майбутнє і не перейматися над тим, що нестримно болить, пече, виснажує. Її хрест – то передчуття. Вона надто тісно позв’язана з нематеріальним, паранормальним боком життя. Її пророцтва переслідують її. Вона зминає їх у кульку, і ховає в отвір для кульок, що в її серці, а вони проривають усі отвори і влучають трохи вище за праве предсерддя.
Вона талановита…Так-так, вона пише вірші, ви уявляєте?! І непоганні вірші. Горори… Її вірші - то сум, то - спрага, то - невідворотність, то - зневіра. Її вірші – то її пророцтва. Вона намагається не випускати їх на папір, бо вони несуть хвороби, діпресії, смерть, та вони їжаками крутяться у неї в голові, вона мимоволі вивчає їх на пам’ять і одного дня, коли найстрашніше відбувається, то просто переписує в зошит. Всі в захопленні від її чуйності, від такої влучної передачі вже констатованої події. Ніхто не знає, що їй про цю подію давно було відомо, і вірш завбачив нещасття. Таке от у неї прокляття…
…І все таки, як багато навколо сміття! Зрозуміло звідки воно береться на вулиці, на емалях
наших душ, на мемуарах Всесвіту… та звідкіля стількі його на посмішці немовляти?!
13.04.2004.
Абсолютно сірий хлопчик, про таких кажуть земельно-сірий, його сорочка переходить в тіло, бо колір його тіла такий самий як і колір сорочки. Мирзенний колір. Така собі гризаль. Та окрім шкіри, що затягла його душу в певну форму, окрім рук та шиї, що формують його статуру, хлопчик має обличчя – великі невпевнено блакітні очі та ледь рожеві уста. Не людина, а тінь якась. Тінь асфальту, що повстала проти людського сміття. На задньому плані великі червоні та сині квіти, вони більше за тулуб хлопчика, і можуть з’їсти його, чи затягти в свої обійми. Все ясно, Асфальт мріє про доглянуті клумби і відсутність щетини бур’яну між шрамів та морщин. А ще йому подобаються малюнки крейдою. Не ті професіональні, що зображують загублений ноутбук, чи пекло посеред головної площі міста, а дитячі божевільно- жовті сонечка. Цей висновок витікає з неправдоподібно-жовтого волосся на голові у хлопчика та аналогічного кольору, що застиг на його бровах.
Її вразила та картина. Хоча певний відбиток залишили і інші малюнки. Душевнохворі вміли витягти з загальної підсвідомості те, що ми ховали за ширмою небуття задля власного спокою.
Вона не могла зрозуміти – хлопчик був живий чи змальований з якогось могільного пам’ятника. Він був щасливим чи занадто знаючим все, щоб бути щасливим? А може він настільки володів істиною, що примирився з нею і жив спокійнісенько – бо більше нічого страшного та несподіваного не станеться. А може те знання було світлим? Ні, це не можливо. Не може бути світла в тому світі, де стількі сміття! І куди дивляться двірник, психиатр та водій катафалку?
«Рашкуль розчинився в стакані воді…
Вода стала гіркою і майже отруйною…
Малюнки божевільних замилювали око, бо вигляд мали досить пристойний.
Досить!
Заговорюю тебе на вічне кохання.
На сум і на зажуру.
(молитва для завороту)
Рашкуль розчинився в стакані води мов останні слова твоєї волі.
Вона була настількі зламана, що вже не могла пручатися.
Ти випив майже отруту і тому майже помер.
Тебе вже немає для світу, ти став смиттям, що примкає до моїх підборів.
І ми разом ідемо вгору…
По нескінченних сходах міського парку.
Вгорі буде кілька наметів з пивом і мінеральною водою, негазованою...
А потім буде калюжа...єдина на увесь асфальт мегаполіса.
Я не зраджуючи дитячю звичку вступлю в неї,
вона трохи здивується, але швидко візьме себе в руки і відмиє мої підошви від тебе...
Тобі шкода?
Але ж ти зостанешся єдиним і найважливішим міністром міських калюж!»
Вдохновення знов затялось переслідувати її. Цей вірш був для Стефана. Вона вмить зрозуміла яку безвиходь вони спіткали - він – навіки застрягне в клітях неконтрольованої любові до неї, а вона стане напіварестантом, хоч займе позицію надзирача.
Десь у сутінках її асоціацій ожила композиція «Fleur» - Вона все глибше занурювала всі «запахи подкожно» та «звуки внутривенно».
Вона напише цей вірш, навіть надрукує… Вона безсила проти своїх віршів… Вони потребують жертви – так хай забирають її руки, рухи і талан для своєї пантонімикі…
15.04.2004.
Вона навіть кохала Стефана. Кохала, хоча ніхто не розумів за що. «Він застарий для тебе!» - підкреслювали друзі та знайомі, перехожі на неприбраних вулицях та невимиті вікна гос.установ. Вона не засуджувала них - вони ж бо не знали, що її душа ще старіша. Майже 30 років від неї до нього, невидима відстань… Хоча, якщо зіпсувати всі годинники на цьому і… тому світі (починаючи з клепсидри) то на їхнє кохання перестануть натягати ярмо мезольянсу. Буде існувати чистий мов спирт час без сміття подій та відносин в ньому…
Вони сидять на канапі, він дивиться свій футбол, чи німе кіно. Вона поруч. Більше за все Вона боїться почати римувати…
Сьогодні Вона зустріла на вулиці чудернацького чоловіка. На ньому були лохміття і велич. Поруч пройшов заможній пан в дорогій одежі, йшов з дорогого ресторану (вони з Стефаном часто там обідають) до свого недешевого «лексусу». Пан, коли порівнявся із чудернацьким чоловіком, став схожий на бідолашнього вітця сімейства, в спортивних замизганих штанях та рваній мастерці, здалося, що замість шкіряної барсеткі від Армані він тримає в своїх загрубілих руках відерце з сміттям. Шизоїдне відчуття!
Злидар, здавалося не мав обличчя, хоча очі, ніс, скроні, уста були присутні. Схоже на маску, як у героя роману Кобе Або. А може це не чоловік, а привід? Вона спробувала скласти якийсь рядок, щоб зрозуміти таємницю цього чоловічка. Варто казати – в голові було пусто.
Прослідкувати за ним? Непогана ідея. Але якщо Злидар ( про себе Вона окреслила його таким іменням) помітить… Прийдеться пояснювати щось… Більше за все вона не любила пояснювати щось, особливо незнайомим і родичам. Ще їй не подобалося розмовляти під час подорожі маршутним таксі чи потягом і довге теревіння по телефону не про що.
Час спливав, Злидар віддалявся…Піти за ним і спричинити ляпсус чи піти від нього та назавжди зім’яти сторінку життя, котра опинилася в її руках так несподівано?
Вона пішла за ним.
Сумні п’ятиповерхівки, панельні будівлі викладені клітями (от чому стількі безвиході в творчості жителів її міста – навколо них завши тюрма, грати, що хапають душу, татуюють її на свій кшталт та відпускають… Душа назавжди отруєна, на ній багнюка та іржаве залізо, вона навіть на Марсі буде поруч із ціми будівлями…)
Будинки, що мають почтенний вік та жодного привида. Старі, перефарбовані в рожевий чи синій. А можливо зелений….
Парк, собор, будинок для божевільних ( Злидар звенув саме туди)…
Спробувати за ним? Навряд вийде. Чудернацький пан піднявся обдертими сходами. Перед тим як зникнути в магмі приміщення - обернувся, пошукав когось поглядом (Її? Навряд. Вона поводила себе вкрай обережно, він не міг помітити неї). Але Злидар дивився саме в її бік… Не було сумнівів, що він її бачить…
Стало моторошно, недобрий в нього погляд…
Він посміхнувся, просунув руку в кішеню і витягнув відтіля щось.
(Цукерку, цеглу, комаху?)
Ще раз посміхнувся, і почав розвіювати в повітрі…(Вона придивилася)…сміття…!
Вона завмерла і не знала чи можна ворушитися. Ким би він не був – він її добряче знав. Вона злякано почала відступати назад, не помітила як вийшла на дорогу і майже не потрапила під автомобіль (того самого пана з дорогим причандвллям)…
Все обійшлося...Пан вистромив голову з вікна і вигукнув колоритно-нецензурну тираду.
Маячня! Вона забиває свій мозок безглуздою маячньою…
Все як завжди… Вона може тверезо міркувати…
Але про що?
Їй варто побачити Злидня ще раз чи то пак поговорити з ним, але як спровокувати зустріч? Учинити наблюдіння біля жовтого дому? Вона всеодно ніде не працює, в неї є час!...
…Стефану хтось подзвонив, він мовчки став і вийшов.
Повернувся через дві години, вигляд ненайкращій.
Дилер! Стефану дзвонив його Дилер. Стефан вже котрий рік п’є кров. Людська кров найстрашніший наркотик. В останній час до крові доклався героїн. Стефану жити не довго. Вона те розуміла. Вона того не хотіла!
12.04.1904.
«Я незвичайна! Я - горнятко кави! Він випиває мене щовечора, доливши молока…»
«Я – скошене сіно. Я щетина землі… Вони прийдуть сьогодні вночі і будуть кохатися на моїм обличчі…»
«Я підпалене дерево. Моя кров стікає вогнем по твоїм ногам. Тобі болече, моя цнотлива відьма. А я нарешті маю твоє гріховно-незаймане тіло!»
«Хто я? Я - безтілеса субстанція… Я скривжена лярва, що оселилася на твоїй аурі, і чекає на твоє тіло!»
« Я вже три місяці в будинку для психів. Я кожен ранок сподіваюся, що справді зійду з ґлузду. Я – кривда…Мене кривдять… А ти не знаходиш для мене ні хвилини свого часу. Ти теж сподіваєшся, що я втрачу контроль над своєю свідомістю. Вперше ми хочемо чьогось одного…»
«Лікар – повний йолоп, він шукає в мені симптоми… А я вже давно зрозумів, що безнадійний не я, а він. Через якийсь час ми опинемось у сусідніх палатах…»
- Стефане, ці записи я знайшов у Вашому щоденнику. Вони мене спантеличіли. Я вже півроку спостерігаю за Вами і Ви здавалися мені адекватним. Скажу більше – я не находив у Вас симптомів душевної хвороби. Я навіть сумнівався, що Ваше захоплення морфіном було на стільки сильним, наскільки стверджували Ваші близьки! Я хотів відпустити Вас додому під їх нагляд, але тепер я розумію, що в Вашій голові щось йде не так. Але неможу виявити що! Ви в своєму останьому записі точно підмітили – я шукаю симптоми, хоч якісь симптоми і не можу зрозуміти, в чому причина Вашого божевілля.
- Лікарю, не марнуйте на мене час. Я не хочу на волю, я не хочу до людей. Мої близьки… Звучить неначе фарс! В мене немає нікого! Єдина, котрій я вірив наклала на мене єргак божевілля…Я приречений прожити два столяття, ви приречені прожити них зі мною…Ви налякані! А я шуткую. Зі мною не все гаразд, лікарю… А Ви мені повірили! Я піду… А Ви сидіть і думайте, як мене зрозуміти. Заспокойте себе чимось. В шафі між книг пляшка домашнього вина, не соромтися – пийте, всеодно не зп’янієте! А якже щоденник?! Ви помиляєтесь щодо нього! Я вирішив написати новеллу чи хоча б ессе. Те що Ви бачили лише замальовки до мого майбутнєго твору.
14.04.2004.
«Мій пане, який нерозумний світ!..
Яка на румовище сходить журба!
Під небом, чорним, ніби графіт,
конаю в піску. І грифон з герба…»
Маленький подарунок від неї. Вона навіть не помітила як подарувала із цим клаптиком папіру частку своєї души, саму незасмічену частку.
Був ранок, мерзенний, соняшний ранок (я не люблю сонця, бо я - вічні сніги Антарктиди, котрі набралися від людей песімізму і вже не вірять у свою вічність….). Вона гуляла в міському парку, мабуть ховалась від своїх же віршів, потім присіла на лавку, дістала червону пасту та записничок… довго щось писала… Вона має цікаву особливість – ніколи не пише чернетки, ніколи нічого не креслить… Вона писала і писала, а потім вирвала одного листа і викинула просто на землю – певно щоб показати з яким призирством Вона ставиться на дану мить до наколишнього світу…
Відштовхнулася від ослону і пішла – пішла додому, готувати обід, дописувати статтю, спалити вірша.
Боже, як я гарно її знав!
Вона пішла, а папірець із її кривавим почерком залишився…
Я підійняв його…
Ця строфа з поезії Андруховича краще ілюструвала її душевний стан, ніж її власні строфи…
Це було її підсвідоме звернення до мене… Вона вже готова пізнати, хто такий насправді Стефан Тод.
І завтра я зустрінуся з нею…»
17.04.2004.
Її внутрішній світ можна перекласти ієрогліфами Гораполлона.
В неї є страх, обдарованість, родичі десятьох поколінь…
Вона починається там, де закінчуються загальноприйняті і прийнятні табу, де війна та розбещеність, де я та моє антиморальне життя.
Вона сідає біля мене і шепоче екзорцизми, перевіряє степінь мого кохання до неї перкусіями, ненавідить сміття та рідко прибирає в квартирі.
Ми багато подорожуємо, багато мовчимо, багато маємо визначень щодо наших бажань.
Вона приймає мене таким як я є. Я втомився переробляти її.
Вона ходить чужимі слідами – та вони приводять до мене. Вона переймається потойбічним, може й без особливої радощі.
Я хожу лише своїм колом. Не переймаюсь побутом, іноді читаю її вірші.
Мій внутрішній світ можна перекласти ієрогліфами Гораполлона.
Я… Вона…Все що поміж нас та поза нами…
Це не перекладеш…
Для цього немає слів…
……………………………………………………………………………………………………….
20.04.2004.
Стефан втратив відчуття кордону…
Він вже не знав, скількі йому потрібно, щоб було досить…
Він божеволів, як це може нормальна в минулому і адекватна на дану мить людина.
Йому було дуже погано, він навіть думав, що якщо заплющіть очі, то назавжди зречеться світу. Тому він не заплющював очей і вони в нього були пустими й безнадійними, як у мерця.
Вона й справді передбачала віршами майбутнє – він згадав один з її віршів…
Вщерть наповнюй сміттям монізму
Жовті баки своїх очей
Наче стеля над нами висне
Чемна хода звичних речей
Вщент потвор зрозумілість стікання
На підлогу зневаги плюща
Може я твоя передостання?!
Може я до безглузддя твоя?!
Ти анафіму з’їж, аж до чиста
З лицемірства вовком завий
Візьми ж руку мою сумнозвістну -
Тепер ти до ростину мій…
ростин вже скоро…Якщо він помре, то студенти-практиканти скоять той ростин, мов перший секс, а може як вже й не перший…
21.04.2004.
Іноді ходять в гості до живих, а іноді до мертвих.
Хто більше нам радий, хто на нас більше сподівається?
Вона не знала відповідей, але самі питання їх не потребували! Не потребувала й Вона, й Стефан.
Вона йшла на кладовище, на могилу… А хто їй була ця людина? Це ще було варто зрозуміти.
Їй були видіння вже не раз. До неї зверталися ті, хто бачив у цьому ґлузд. Зверталися вже померлі люди із різними проханнями.
Психоделічний був сон. Роки три тому був. Вона ніби блукала по незнайомому місту – начібто там колись жила її мати – зустрілась з хлопцем, котрий їй багато у чому допоміг увісні. Він був вже мертвий. Дуже мертвий. І він просив пиріжків з капустою.
В суботу того ж тижня, коли був їй сон вона віднесла панахіду.
І тепер час від часу відносить…
Два дня тому їй спало на риму, що вона повинна піти на кладовище, на те місце де ховали душевнохворих (дивно? А вона пішла). Вона відчула, що на тому світі в неї з’явився ще один друг-охоронець.
Вона блукала між жовтими табличками (ознака того, що помер у жовтому домі) і шукала де ж він похований.
…Як чисто на цьому клаптику! Немає навіть зів’ялих квітів, жодної соринки…
На табличках не було вказано ім’я-призвища – тількі строк перебування в лікарні і хвороба з якою співіснував.
…Як вона його знайде?
На одній з могил сидів чоловік. Той самий, за котрим вона слідкувала.
- То Ваша могила?
- В мене немає могили. Я сам одна велика яма, в котру скидають тіла.
- Ви хотіли мене бачити?
- Ти хотіла позбавитися вантажу римування?
- І не тільки…
- Що ще?
- Стефан…
- Так – привид? немов здивувався, так ніби вона застала переглядаючим сімейні фото при тому що свою сім’ю він привселюдно ненавидів.
- Стефан - мій коханий, він наркоман – любить кров та героїн… йому не довго залишилось… Він вже прямує до Вашої ями…
- Ти не хочеш його смерті?
- Я не хочу щоб він помер, але без допінгу його життя стане нагадувати ломбард… Я хочу щоб він жив як раніше, але не помер від передозу….
- Незвичайне бажання…а ти здатна за нього заплатити?
- Виходячі з ціни…
- Я живу в будинку для душевнохворих. Мій сусід – мій колишній лікар, його дні стікають, мов кров з капища… Я міг би продовжити його вікування, та мені з ним не цікаво… Я нуджусь… Мені потрібні нові емоції, свіжі страхи, експресивна безнадійність. Мені потрібна ти. Приходь до мене раз у тиждень, чи я до тебе буду приходити…нехай я та інші божевільні стануть твоєю родиною. Фікцією родини… Ти зможеш сміливо писати про них сумні вірші, бо вони фікція – то ж не варто перейматися за їхню фікційну долю. Може дійдеш до великої слави в вузькому середовищі гурманів…
- А Стефан?
- Віддай йому полоину свого віку… і ви помрете в один день…
- В один день? Яка гидота. В мене є час подумати?
Злидар подивився на годинник ( Як її нудило від годинників, парасольок і смітників, а ще від перспективи померти в один день…)
- В тебе є час, а в нього вже майже немає!
- Тоді я згодна.
12.04.2098.
Ми померли через сімдесят років. Бо весь цей час нам було потрібно жити, щоб здійсняти те, до чого не здатні інші… ніхто окрім нас. Вона була матір’ю, бабусею, коханкою, володаркою, собою. Я теж був. Але всьому приходить кінець, навіть нашій безмежності. І ми пішли… В одну мить – як паршиво! Повсякчасна антиципація!
Для нас місця в пеклі не знайшли…В Рай ми також не потрапили…
Тепер ми привиди в будинку для божевільних…
Я, Вона та мій тезка – Стефан дер Тод, Смерть тобто(німецькою транскрипцею) оселилися поряд з психами, бо не уявляємо беспечнішого місця для свого духу.
Вона найвідоміша писменниця на всю богадільню. Вона пише вірші і залишає їх біля ліжечок психів. За те вони поминають її у місцевій капличці.
Я краду аналізи крові, що беруть із вен та пальців божевільних... Три тисячі душевних хвороб знайшли місце в моїй душі. Екстаз, ексцес і ексцитація – найбуденніші відчуття, того що Вона зве мною. Вона і Стефан..
Стефан раз у тиждень заходить до нас в палату, п’є з нами чай та портвейн, приносить солодощі, приносить наркотики, приносить різноманіття…
А в інший час ми з нею ідемо вниз старими, розгойданими сходами на подвір’я, беремо мітли та метемо…метемо…
