Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2564
Творів: 46608
Рецензій: 90918

Наша кнопка

Код:



Ошибка при запросе:

INSERT INTO `stat_hits` VALUES(NULL, 13148, 0, UNIX_TIMESTAMP(), '34.236.190.216')

Ответ MySQL:
144 Table './gak@002ecom@002eua_prod/stat_hits' is marked as crashed and last (automatic?) repair failed

Художні твори Проза Горор

Кушка

© Антон Санченко Статус: *Експерт*, 14-12-2008
Один командир роти… Хоча який там один, якщо лише за перший рік в нашій роті їх змінилося шестеро?

Рівно на половину пісеньки про дванадцять негренят. «Шість командирів роти пішли купатись в морі, шість командирів роти пірнали на роздоллі…»

І далі, цілком в дусі класичного сюжету, усі вони на нашій одинадцятій роті погоріли. Чи майже всі.

Перший… ну, перший! – перший і був єдиним, хто зробив на нас кар’єру й пішов на підвищення. Вчасно нас здихався. Ми ще не встигли як слід перезнайомитися, перебитися навкулачки, засвоїти напівблатний курсантський жаргон і розставити кожного з сотні башибузуків, яких примхлива доля звела під спільним дахом ротного приміщення, на належне йому місце в строю. Я не про статутне місце кажу. З цим якраз просто. Наш перший зібрав нас, стрижених під нуль і затурканих кількістю нових вражень б(а)ранців, вишикував посеред плацу й скомандував:

- Красиві ліворуч, розумні праворуч, хто забарився – на місці стій раз-два.
- За ранжиром, за вагою й жиром – шикуйсь!

І поділив таким чином на три отари по тридцять з хвостиком голів, як і радить в своєму мануалі чабан Макіавеллі. Призначив старшин в кожній групі. Загнав до автобуса. Ми посідали насуплені й мовчазні, тримаючись за валізи, і так, переважно мовчки, розглядали одне одного усю дорогу містом, вдаючи, що нас більше цікавлять краєвиди Херсона за вікном.

- Ну і пики! Усі в ідіотських кепочках від сонця, усі неголені там, де треба, і поголені там, де не треба, капловухі, набурмосені, зиркають з-під лоба. І з цими зарізяками мені жити поруч довгі роки? Як я сюди потрапив і де мої лахи? Втім лахи були якраз вже зібрані й готові до бою.

На окружній, вже на виїзді з міста, під Учхозом,  виявилося, що наш автобус з гармошкою не може розвернутися по колу. Тобто ліворуч він повертав нормально, а праворуч його чомусь клинило й заносило кормову частину просто на тротуар, переполоханих пішоходів, і, що значно еротичніше, - на постових ДАІшників у мотоциклетці з коляскою. Ми проїхали по колу навколо клумби двічі, перш ніж воділа здогадався, що щось тут не те, і мєнти сюрчать,  махають жезлами і ледь не стріляють в повітря саме йому.

Одночасно в салоні Ікаруса почалася бійка. Один голомозий хлоп (з Феодосії) гамселив іншого голомозого хлопа (з Харкова) валізою, а харків’янин лише ставив блоки і ухилявся, бо бойової валізи чомусь не мав. Як завжди буває, в орбіту бійки скоро були втягнуті усі прилеглі стрижені курсанти, з Києва, з Чернігова і навіть з Вилкова. Я навмисне не пишу імен-прізвищ, бо ми одне одного ще не знали і знайомилися по ходу бійки. Командиру роти, який рішуче, як князь Свидригайло, кинувся в саму гущу валізового побоїща, щоб тримати й не пущати, теж декілька раз перепало чиїмось чумайданом.

Обидві події - і «вимушена посадка» автобуса, і чумайданна бійка - виявилися взаємопов’язаними. Бо саме пластиковою, з металевим обідком, валізою харків’янина, виявляється, і заклинило шарнір Ікаруса. А кинув харківську валізу в глибини гумової гармошки якраз той феодосієць Макс, бо та валіза щойно тричі падала йому на ногу в грецькій сандалі на крутих віражах, а харків’янин Михайль у кирзачах лише нахабно реготав замість тримати свої лахи при собі. Щось я таки почав називати імена, але це неправильно. Бо вперше почули ми їх, лише коли наш командир роти вишикував усіх вгамованих транспортних бійців біля автобуса і позаписував наші прізвища в записничок. Міліціянти ледь не реготали, дивлячись на це воїнство Котовського, давали ротному поради і беззастережно амністували невдаху-водія ще на перших па цього марлізонського балету. Водій нарешті видобув пожмакану валізу з гармошки, бузотери знову зайняли свої місця в автобусі, і вже майже без пригод ми дісталися до того помідорного раю. Хіба що довелося переносити автобус на руках через зрошувальний канал, бо водій не там звернув з битого шляху, в процесі уся рота нажерлася ще зеленого технічного винограду, бо була без намордників, а іншого засобу зупинити курсанта на винограднику не існує, і  весь наступний день рота провела зі спущеними штанами в лісопосадці, а зовсім не на ланах вітчизни, як планувалося партією та урядом.

Потроху-потроху, вже в колгоспі, наш першенький позаписував до того записничка і вивчив геть усі наші прізвища з різних на те причин. Хтось ховався в бур’янах і давав хропака, поки інші збирали на ланах вічнозелені помідори. Хтось поцупив у старшокурсників б/ушну шинелю, поки ті, втративши пильність, обідали в тракторній бригаді. Хтось кидався з відкритого кузова вантажівки помідорами по доярках. Хтось побився з місцевими ковбоями на танцях. Хтось методично «позичав» ящики з помідорами в Тернопільського педінституту, щодня переставляючи цілі штабелі від тендітних філологинь і математичок на наш бік дороги. І таке інше і таке інше. Лише декількох курсантів, які до записничка так і не потрапили, він завжди потім плутав по імені вже до кінця  навчання. Бо, кажу ж, пішов на підвищення і вчасно став начальником саме нашої, радіотехнічної спеціальності. Втім таких, дисциплінованих і безіменних, не знаю, чи з півдесятка на всю роту набралося.

Наш ротний Куїнджі, який серед нас в решті решт відшукався, бо в кожній роті рано чи пізно відшукуються і художники для стінних газет, і поети для урочистих зборів, і гітаристи для хорових співів в умивальнику після відбою, намалював кульковою ручкою шарж на першенького з підписом «Підводник». Дещо защокатий, загубатий та завусатий, але впізнаваний об’єкт сатири, який дійсно в попередньому своєму житті був підводником на ядерному човні, сидів, як ви вже мабуть здогадалися, на автентичній підводі, якою нам на поле підвозили воду. Умостився верхи на бочці, й горлав у рупор: «Водичка-водичка!». Замість курсантів на помідорних ланах цей карикатурист намалював негрів на вірджинських плантаціях, тому в іншій руці Підводник цілком виправдано тримав налигач, а замість звичайного морського кашкета мав на голові ку-клукс-кланівський каптур.

Як я вже зараз собі маракую, наш Перший тягнув навіть на позитивного героя для якогось військово-патріотичного серіалу - він не був занадто старим, хоча й ходив уже по розряду ветеранів: якась там засекречена історія з опроміненням  на човні й ранньою комісією та пенсією. І все це у двадцять сім лише років (та в нас один курсант такого віку навіть був, до речі, з шахтарського Новокузнецька). Перший бо потрапив на флот з київського суворівського, пройшовши з рапортами аж до суходільного міністра оборони, аби йому тільки дозволили вступати саме до військово-морського училища. І на кожному етапі подання чолобитних вітці-генерали радили суворівцю-відміннику викинути дурниці з голови й вступати до будь-якого сухопутного училища. Переломив, настояв на своєму. Розподілився не гріти дупу на Чорному морі, а мерзнути на Баренцовому, в «підплав», де рік рахують за два. Блискуча кар’єра морського офіцера вже начебто почала набирати обертів, він пройшов усі щабелі до капітана третього рангу зі швидкістю сторожового катера «Гриф» на підводних крилах.  Аж тут доля викинула такого коника з комісуванням - «подлянка», як це називалося на бурсацькому жаргоні. А людина ж перевіряється на людяність зовсім не в часи «прухи» (тим же жаргоном), а якраз тоді, коли доля повернулася до неї невиразною своєю потилицею. Наш перший переносив стусани долі з гідністю, і навіть не відігравався на підлеглих, як то завжди буває. Але хто з нас, голомозих чудовиськ без намордників, звертав тоді увагу на такі сантименти? Адже інших начальників ми ще не знали, цей був перший. Тож Першому просто пощастило, що він нас здихався ще до того, як по поверненні в училище усім нам видали три комплекти форми, бушлат, шинелю, по дві тільняшки й по одному синьому матроському комірцю (гюйс курсантською мовою), який ми, однак, не мали права носити до присяги, і відчули ми себе кумами королю й сватами міністру. Ми навіть кликуху Першому так і не встигли вигадати. В училищі роту вже приймав Другий. В цього з кликухою зрослося одразу. В усіх курсантських балачках він проходив під кодовою назвою Жоржик.

Коли вони стали перед строєм поряд і розрахувалися на першого-другого, ми одразу зрозуміли різницю між військовим та цивільним флотом – Жоржик був з наших, з рибалок. Працював до того рефмеханіком на якомусь траулері.

Чи бачили ви коли небудь поряд свіжопофарбований до Дня Флоту есмінець та іржавий траулер після шести місяців промислу? Це я не до того, що військові моряки мають приказку «А для чого тоді на флоті матроси?», а рибалки якраз навпаки – «Фарба рибу не ловить».  І мене не обходить, що в трюмах красеня-есмінця в найнесподіваніших шхерах ховаються від мічманів голодні затуркані матроси, щоб нарешті спокійно подрихнути без пензля в зубах, а приміщення траулера схожі на музичну шкатулку, з кожної каюти лунають якісь магнітофонні записи забороненого гурту електриків AC/DC (судно щойно після заходу в Сингапур), коридорами літають контрабандні папуги і останній матрос-прибиральник нахабно цикає зубом, виколупуючи залишки «міністерської» рибки кликач, якою він закусював екзотичну грецьку метаксу. Ні, я лише порівнюю зовнішнє враження, картинку. Лискучий стрункий есмінець і трохи вайлуватий іржавий траулер.

Підтягнутий, стрункий, дебелий  військовик, одягнений за останньою сівероморською модою, у мічманці з тугою пружиною, на якій можна було б грати, як шаман на бубоні, у фоменному чорному плащику й стройовій надраєній взувачці  («гладко вибріт, напомажен, на боку пістоль прілажен» схвально казав про таких начальник ОРСО Куриленко, який саме вшанував обох ротних своєю присутністю) і поряд з ним – худенький Жоржик у заломленій бананом «міці», поля якої звисали аж на вуха, у кльошах метрової ширини, якими можна було мести причали без віника (флотською мовою – без голика), руки в кишенях вже трохи потертої  летунської шкірянки з піднятим коміром, явно нетутешнього фасончику, в ковбойських черевиках з гострими носаками та скошеними підборами. Високий, цибатий, і якийсь трохи начебто пожмаканий і скоцюрблений на Глаголь, наче в очікуванні роти він спав на стільцях в аеропорту. Поки той начальник ОРСО Куриленко без особливого захвату представляв його роті, й зиркав на усе те цивільне нехлюйство з погано прихованим роздратуванням, Жоржик продовжував жувати жуйку, а коли  настала черга сказати щось йому самому, він ту жуйку нарешті виплюнув і приклеїв за вухом. І щось таки плакатно-офіційне сказанув. Тіпа, куля-дура, багнет-молодець, ура! Але головний месидж прозвучав вже тоді, коли начальник ОРСО й екс-Перший вшилися, залишивши рефмеханіка зі строєм радистів наодинці:

- Ну, що, корефулі, погребли до роти, - «скомандував» наш новий «кеп» і пішов собі, крокуючи з правої. Навіть не озирнувся. Лівою ногою він дійсно трохи «загрібав».

Після стройових знущань Першого, якими він щовечора розважав нас після помідорів, після усіх цих «праве плече вперед», та «зліва по одному», такий стройовий мінімалізм нас страшенно надихнув і ми, справді як отара баранів, безладно посунули до екіпажу.  І половина роти вже начебто теж загрібала лівою ногою, зіщулилася, втягнувши голову в плечі, й спльовувала під ноги на плац, засунувши руки в кишені бушлатів. Типові жоржики. Так на флоті колись називали сильно декольтованих декоративних матросів. Якщо хочете отримати візуальне втілення цього типажу, подивіться принагідно на картину Кустодієва «Матрос и милая».

Начальник ОРСО Куриленко спостерігав за всім цим кустодієвим через вікно, бо наша рота знаходилася якраз над стройовим відділом, і оминути його спостережний пункт ми не могли, як траулер не може оминути Сингапур, коли йде з Індійського океану в Тихий.

- От же... Жоржик! – лайнувся спересердя начальник. Як пропечатав. Ми, може, й не знали ще ні букви з абетки Морзе, але слух вже несподівано мали радистський. Тож проблема прізвиська для нового кепа одинадцятої вирішилася сама собою.

Чи треба казати, що назавтра половина нашої роти викинула геть пружини з кашкетів, й засунула ті «міци» під матраси на ніч, щоб придати потрібних вишуканих форм, настільки Сингапур видався нам привабливіше Сівероморська?

І ось ми вже мали першу з серії Куриленкових нічних лекцій посеред плацу на тему «Сто пружин – одна ракета». Жоржика якраз не було, а начальник ОРСО не полінувався підняти нас всіх по тривозі, вишикувати на плацу, переписати, й биту годину розвивати свою тезу про пружини й ракети, красиве і корисне, все під дрібненьким дощиком. Тоді ж ми зазнали і перших втрат особового складу. Бо до присяги рота ще була на карантині, будь-які звільнення до міста виключалися, і декілька херсонських пацанів, що втекли ночувати додому, таки вилетіло з бурси.

У внутрішньому розпорядку Жоржик теж не виявився цербером. Хочеш дивитися телевізор після відбою, дивися собі, якщо він в тебе є. А нема, так не дивися. У нас в роті якраз не було. В училищі споконвіку існувала традиція в ніч перед випуском викидати з вікон екіпажів куплені за спільні гроші телевізори, праски, наглядну агітацію й інший реманент. Це я не до того, що не радив би нікому ходити під вікнами обох екіпажів в ніч випуску, хоча дійсно не раджу, але я більше про те, що наші попередники з уславленої одинадцятої роти дотрималися курсантських традицій в повному обсязі: в роті був повний голяк (не голик, а саме голяк). Навіть ліжка панцирні ми мали ремонтувати й збирати по новій, за допомогою молотка, зубила та якоїсь матері, а в деяких кубриках навіть шибок у вікнах не вистачало, так ті старшокурсники весело випускалися.

Тож телевізор виявився лише в командирці, та й той маленький. Його Жоржик з дому припер і дивився сам, коли йому доводилося ночувати в ротному приміщенні, не перемаймаючись тим, чим займаємося після відбою ми. Треба сказати, що ночівлі ці були нечастими, лише коли наш кеп чергував по училищу, і була на те своя причина, про яку пізніше. Коли Жоржика в училищі не було, тобто щоночі,  баталер роти, якраз отой двадцятисемилітній шахтар Мамін з Новокузнецька,  якому Жоржик легковажно довіряв ключі від командирської кімнати, витягав того телевізора в свою баталерку й пускав охочих дивитися «Що? Де? Коли?» з Бурдою та Друзем  за мзду цигарками, чаєм чи горілкою.

Інші ж після відбою дуріли хто як міг, про пісні в умивальнику під гітару (дві гітари) я вже писав,  і це було наймиролюбнішою розвагою, яка заважала хіба що мешканцям будинку навпроти, особливо коли нам починали підвивати усі навколишні собаки.

Коли рябків з вулиці Підпільної починали наслідувати бровки з Кузень, а потім і сірки всієї Забалки, з горішнього поверху екіпажу зазвичай спускалися невдоволені старшокурсники, давали усім молодим талантам стусанів та пендалів й усілякі концерти на сьогодні завершувалися. Але лише на сьогодні. Бо що його робити без телевізора, справді, крім як співати чи слухати травлю тих же старшокурсників, які щойно надавали усім стусанів, а потім поважно закурили папіроси марки «Чужіє» й почали про своє, старшокурсницьке.

- От раніше молодих гоняли так гоняли, а ми вас що? Хіба це пендалі? Хіба це стусани? Це ж по-свійськи. Жодного зуба нікому не вибили навіть! Ось одинадцята рота колишня!... Оце бійці були! Усе училище ось тут тримали!

І сьогоднішні старшокурсники махали нам під носами кулаками з затиснутими папіросками, демонструючи як колишня одинадцята тримала усю бурсу, коли вони, сучасні дєдушки, були ще молодими, страшно сказати - цілих два роки тому.

- Але ви, молоді, - ну й нахабні! Ми такими не були, ні, не були!

Ось так ми і дізналися, до якої славної роти потрапили.

Від Жоржика ж, який закінчував екзотичну Тобольську мореходку, ми довідалися, що увесь той нестійкий елемент, який добровільно дременув з бурси ще в колгоспі, а таких втікачів таки трохи знайшлося, - панікери й слабаки. На флоті таким не місце. І суворе помідорне життя якраз і мало таких «залізничників» виявити. В Тобольську, наприклад, колгоспів взагалі не було: вічна мерзлота не та. І увесь новий набір курсантів просто вантажили на якусь самохідну баржу й місяць катали Іртишем без сполучення з берегом, щоб досягти подібного ефекту.

Мабуть це й була життєва філософія Жоржика. Нехлюй і  демократ, він чомусь відчував себе зобов’язаним відсіяти тих, кому на флоті не місце. І залишити тих, кому на флоті місце. Бо на флоті метеликів не ловлять. Хоча що можна впевнено стверджувати про шіснадцятилітніх телепнів? Ну носили ми в бурсу молоде вино з Забалки просто через КПП у відрі з написом «11 РОТА ПАЛУБА», чим доводили Жоржика ледь не до сказу, бо запахи він своїм рефмеханічним носом розрізняв чудово, але ні на гарячому схопити, ні допетрати, що усіх бридливих вже відсіяв чи перевиховав училищний камбуз, тями не вистачало. І що, відраховувати через це хлопців з училища? Море саме розбереться, хто його вартий. Може якраз отакий небридливий винахідник пальне на смак пробуватиме, перш ніж заправлятися.

Ось шахтар-Мамін. Випадкова він на флоті людина чи ні? Коли сибірсько-шахтарське життя довело його вже до білої гарячки, він вчасно згадав, що служив колись на тральщику в Миколаєві, й Україна тоді йому дуже подобалася тим, що в нас в автобусах ніхто велосипедними ланцюгами не б’ється, як те було заведено в Новокузнецьку. Хочуть морду набити, попросять вийти на зупинці. А якщо з дівчиною, ще й зачекають, поки її додому проведеш, а вже тоді... Джентельмени та й годі. Отож Мамін плюнув на свої шахтарські премії та прогресивки, приїхав до Миколаєва, викинув свою хутряну шапку й велосипедний ланцюг  в Дніпро-Бузький лиман, щоб назад вороття не було, і вже там добрі люди порадили йому вступати не в миколаєвську морську школу, а в херсонську мореходку. Ось він і вступив, і спав тепер в баталерці посеред усіх тих  десятків бушлатів, шинелей, кльошів та валіз. Чифірив, глушив горілку вночі, за найменшої нагоди пасував лекції, ходив строєм і харчувався щодня пшоняною кашею на курсантському камбузі, хоча був ровесником ротного Жоржика і навіть начальника спеціальності, якого ми так і залишили без прізвиська. То на флоті він, чи метеликів ловить?

Схоже, сталої думки щодо Маміна не мав і Жоржик. Бо майже щоразу, коли доводилося йому ночувати в роті, вони з Маміним усамітнювалися в командирці й вели якісь опівнічні балачки «за життя». Сибіряк сибіряка познає здалеку. Чим там вже частувалися, чифіром чи біленькою, нас не обходить. Втім, як і про що саме балакали. Про щось абсолютно молоді нецікаве. Втім, це було нечасто (вже дійшов я і до причини, про яку було обіцяно розповісти пізніше). Жоржику було абсолютно нестерпно стирчати з нами в училищі й нас контролювати весь час, бо... бо... бо...

Бо він мав непристойно як для моряка красиву дружину. Ну знаєте, таку, що всі зустрічні примати підсвідомо оглядаються, навіть якщо ти з нею під ручку чимчикуєш, випинаєш груди і  щоки надуваєш, як Кінг Конг. А ще як вона очиськами стрільне... А ще як ти в море на півроку пішов і не гайки й вентилі крутиш в своїй рефмашині, а в самого тебе вже гайки з різьблення потихеньку зриваються від ревнощів… Отож наш Жоржик не для того списався на берег, щоб денно і нощно з нами в роті наглядачем стирчати. Навіть посеред дня міг через паркан чкурнути, зовсім як курсант в самоволку, лиш би переконатися що все на місці, Красуня чекає на повернення Чудовиська, і жоден нахабний херсонський жевжик  ще  клини до неї не підбиває.

Все б нічого, але під час одного с таких стрибків у гречку через училищний паркан Жоржик приземлився просто в обійми начальника ОРСО Куриленка. Вже коли вертався. Куриленко якраз свій зелений Жигуль під тим парканом в училищний гараж від злих курсантів ховав. Історія набула розголосу, дійшла до чифа Камчатки, і на розводі на заняття наш училищний цар і бог вже зиркав з-під лоба на нашу роту з командиром Жоржиком на чолі. Чиф незадоволено хитав головою і небо над Жоржиком, як і належить,
хмарилося.

За таких метеорологічних обставин Жоржикові найкраще було б просто повірити нарешті в доброчинність дружини і заспокоїтися. Але дзуськи. Він під тим чи іншим приводом став посеред дня посилати до себе додому підневільних курсантів, найчастіше сибіряцького Маміна. То обценьки віднеси, то свердла забери – щось та вигадував.  Що там далі між ними сталося брехати не буду, але одного дня, коли ми якраз пообідали й валандалися ротою перед наступною парою, в баталерці пролунав якийсь грюкіт, шум боротьби й вигуки Жоржика та Маміна. Через деякий час двері баталерки розчахнулися й зірвалися з петель. Це Жоржик виніс їх своєю потилицею. А оскільки баталерка знаходилася якраз над кабінетом начальника ОРСО, бувало, й гирю не дадуть потягати, тільки грюкнеш пару раз об палубу, Куриленко чи його зам Гарик вже тут, тож не забарився начальник ОРСО й цього разу. Та Жоржик навіть підвестися й до тями прийти не встиг, а Мамін ще продовжував наскакувати й вимахувати кулаками. Під оком ротного вже наливався смачний синяцюра.

Потім, уже з бігунком на руках, в який треба зібрати підписи перед відрахуванням з училища, Мамін все продовжував бідкатися, що засандалив ротному якось не так. Не так як в школі вчили і вмів колишній шахтар. Ми його заспокоювали:

- Та плюнь, Дмитрику, і так добре, - але він був невблаганний щодо себе.
- От якби я хук зліва кинув…

А Жоржика ми побачили знову лише через два роки. Вже на практиці, на Балтиці, в Лієпаї. Його транспортний рефрижератор щойно привіз вантаж риби з Центрально-Східної Атлантики. Він почув, що на сусідній пароплав прислали курсантів з Херсона й не міг не навідатись. Він знову був рефмеханіком, відпустив руденьку борідку, розлучився з дружиною, й, схоже, знову був щасливий. Ми навіть не стали нагадувати йому, що саме за його верховодства наша рота скоротилася чи не на третину.

Все те гарно. Але одразу по звільненні Жоржика нас знову посадили на карантин. Це значить – в місто ні ногою, навіть вдень, навіть до найближчої пошти чи за цигарками «Ту-154» до гастроному. Кортить палити – купуй в курсантському буфеті побиті шашелем «Смерть на болоті»  чи «Загибель ескадри»  із запасів на випадок термоядерної війни. Ніяких тобі танцюльок в клітці в Комсомольському парку біля педінституту. Ніяких концертів заїжджого гурту «Круїз» в концертному залі «Ювілейний». Ніякого тобі кіна про Маленьку Віру в кінотеатрі «Комінтерн». Про пиво в пивбарі  «Анна Кареніна» в день стипендії вже помовчу. Так і молодість пройде.

А щоб ми зовсім не засумували за мурами училища, тимчасовим командиром нам призначили заступника начальника ОРСО Гарика разом з його мегафоном. Команда «Рота підйом!», якщо прокричати її над вухом не просто так, а в матюгальник, здатна розбудити ведмедя посеред зимової сплячки, а не те що якогось сонного курсанта з койки катапультувати. Добре ще, що Гарик командував нами на півставки й горлав над вухом о шостій не кожного ранку, а через день. А якщо кожен день, то на півставки вигукував лише половину наказу:

- На місці... (стій, раз два)
- Кругом... (марш)
- Рівняння на ... ( а от тут вже й гадай, направо чи наліво)

Отож своє ротне прізвисько Півтора землекопи Гарик отримав цілком заслужено. Хоча уявити з лопатою людину, у владі якої було дві тисячі землекопів-аматорів, готових копати траншеї звідси і пополудні за миску каші геркулес, було важко. Огрядний, чорнявий, завжди ретельно виголений та підстрижений, у шитій на замовлення так званій «ллойдівській» міці, підстреленому коричневому плащику, з незмінним мегафоном, він демонстрував розумний компроміс між військовою поведеністю на одностроях, «страхітно зате одноманітно», та крайнім цивільним індивідуалізмом торгового флоту, коли однакові штані сприймаються, як два однакових плаття кіноактрис на врученні оскарів. Його начебто однострій був такий лише в нього одного, це вже майстер Гриша з ательє на вулиці Суворова гарантував.

Ох і накопалися ми канав та траншей за командування цих півторьох! Якби ж то тільки в бурсі. Скільки там того периметру, більше кілометра не копатимеш, якщо тільки не підкоп. Але було ще й так зване АХЧ, коли щоранку на розводі курсантів виділяли на господарчі роботи в місті. Якась складна система взаєморозрахунків, яку без вищої бухгалтерської освіти не второпаєш. Десь там екскаваторник наштовхнувся на високовольтний кабель під трансформаторною будкою й копати далі відмовляється, а подати сюди двох курсантів! Десь треба будівельний мотлох з новобудови поприбирати. А подати-но сюди десятьох курсантів! Херсонська меблева фабрика план недовиконала – 11 рота на вихід! Меблева фабрика віддавала партами, будівельники – цеглою на ремонт першого екіпажу і таке інше. Ніяк не вигадаю лише, чим училищу міг віддавати Антонівський міст, але досі розрізняю декілька «своїх» фонарних стовпів обабіч траси на Цюрупинськ. І усим цим завідував Гарик.

Але, напівув’язнені, в нескінченному карантині, ми самі рвалися потрапити на те АХЧ, ми ці роботи сприймали як подарунок долі. Добровольці щоранку на низькому старті стояли, коли Гарик, як міліціонер-Басов у фільмі про Шурика, «оголошував весь список».

Знаєте, як КУРСАНТ розшифровується? Кваліфікована Універсальна Робоча Сила, Абсолютно Не налаштована Трудитися. В нашій соцкраїні неритмічної праці, коли справжні землекопи були то з бодуна, то перекурювали цю справу, то взагалі ще із запою не вийшли, десант з курсантів на будівлі комунізму усі начальники приймали на ура, і легко погоджувалися на наші прохання відпускати нас, якщо ми виконуватимемо денну норму до обіду. А тут вже нам карта й повалила.

Дівчата в парку Леніна найвродливіші саме тоді, коли уся твоя рота, як харцизяки, стирчить за училищним муром. І небо тоді над головою найсиніше, і дуб посеред парку найдубовіший, і де ті про-вовка-промовки знаходяться, щоб з тими дівчатами заприязнитися і призначити побачення якраз під цим реліктовим дубом? Найкращі фільми в кінотеатрі Павліка Морозова крутять також тоді, коли усі твої корефулі переповідають одне одному  Тарковського усно в ротному умивальнику. А пельмені в пельменній на площі Свободи найсмачніші, коли усі друзяки саме в цей час гризуть граніт наук.

Площа Свободи взагалі мала напрочуд доречну для нашого становища назву. Саме її повітря п’янило.

І ось один з таких курсантів, нехай він залишиться інкогніто, так сп’янів був від тої волі після АХЧ, що вертався до роти вже на бровах. А оскільки прошмигнути ОРСО під носом в Куриленка йому не вдалося через недотримання правил маскування в темний час доби, потрапив він одразу не в коєчку, а на килим до начальника.

У курсантів взагалі існувало лише два ступені сп’яніння. Якщо ще сам здатен пересуватися – «два бокали пива». Якщо вже товариші під руки волочать – «склянка вина». Якщо ж попався, кожен з курсантів якось абсолютно незалежно починав розповідати начальникові історію про колишніх випускників, які йому здибалися в місті, силоміць затягнули до пивбару «Фрегат» і примусили пити за процвітання ХМУ РП під вигуки «Все проп’ємо та флот не зганьбимо!» та обов’язковий третій тост «За тих, хто в морі!». Куриленко вислухав вже не один десяток варіантів цієї історії, тому коли йому стали намагатися переповісти її ще раз, просто спитав у зальотника:

- Ну от що з тобою робити? По-батьківськи покарати, чи на дисциплінарну нараду завтра відправити?
- По-батьківськи! – зрадів зальотник. Ну і був вкладений на лавці і відшмаганий по м’якому місці флотським ременем з мідною бляхою. Без образ.

Але історія на цьому не скінчилася.

Далі

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)
кількість оцінок — 0

Рецензії на цей твір

Відгук читача

© Василь Тибель, 18-12-2008

Дописувач раю

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Владислав Івченко, 18-12-2008

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Камаєв Юрій Статус: *Історик*, 15-12-2008

класно, Антоне.

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Колонюк, 15-12-2008

Ну, значить я не типовий читач...

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Галина Михайловська, 15-12-2008

Тепер розумію, чому Забужко назвала вас відкриттям року

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© М.Гоголь, 15-12-2008
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.67445397377014 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

Новинка від Братів Капранових — “Паперові солдати”
До свого 52 дня народження, Брати Капранови підготували для своїх читачів яскравий подарунок — історичний …
Конкурс оповідань “Open World”
Літературний конкурс “Open World“ (1 травня 2019 – 1 листопада 2019) Шановні друзі! …
Книжковий арсенал 2019
Шановні друзі! Нагадуємо Вам, що зовсім скоро, розпочнеться один з найбільших літературних фестивалів …
Мовна та візуальна стихія українськості. “Енеїда”Івана Котляревського у відображенні ілюстрацій Оксани Тернавської
Шановні друзі! Пропонуємо вашій увазі розмову із доктором філософських наук, професором кафедри української …