Знову Ірпінь. Знову Гавур. Наручники Кокотюхи. Космос слухає вірші. Джин&тонік. Жарти Пантюка. Числівник “500”. Осіннє Закарпаття. Загублені у винограді. Ювілей в ліжку з Розумним. Які ідеї виникають у ліжку з Розумним.
Коли починаєш пригадувати події травня 1996 року і намагаєшся якось більш-менш чітко окреслити для себе події наступних кількох років, приходить закономірне розуміння: з огляду на сталу та звичну практику проведення подібних літературно-мистецьких акцій нічого нового та оригінального з пам`яті не виринає. Адже семінари в Ірпені від інших подібних заходів на території Києва чи у регіонах відрізнялися хіба масштабністю і можливістю побачити раз на рік усіх приятелів разом. До речі, починаючи від наступного року поняття “разом” дедалі більше ставало умовним. Тобто, літератори приїздили в одному автобусі і жили на одній території. Братання відбулося вже давно, але з часом митці почали практикувати більш локальні посиденьки.
Сергій Пантюк, він же Сліва, більше практикував “колгоспні” збори переважно довкола власної персони. До компаній, які він збирав у своїй кімнаті, входили всі, хто власних компаній не мав. Тобто, переважно ірпінські новачки. В середовищі рівних собі Сліва почав відчувати певний дискомфорт. Ті, хто шукав у семінарах творчої молоді чистої незайманої поезії, збирався окремим колом, у центрі якого стояли кілька пляшок сухого вина, на столі романтично горіли свічки, а учасники зібрання по колу читали вірші. Люди з пляшкою горілки не могли витримати подібної творчої атмосфери довго. Дехто усамітнювався в кімнатах і запрошував гостей з Києва – поважних старших письменників, котрих слід було поїти за власні гроші. Зайти в процесі такого спілкування до них у гості з пляшкою вважалося верхом невихованості та непристойності. На ранок можна було навіть вислухати невеличку дружню лекцію про правила хорошого тону. Отже, кожен таким чином пребував на власній хвилі і шукав собі подібних.
Ірпінський травень 1996 року ознаменувався несанкціонованим приїздом туди львівського барда Андрія Гавура. Він належав саме до тих, хто ставить оргкомітет перед фактом свого прибуття, спочатку нічого, окрім харчування, не вимагає, а потім освоюється і починає виступати по повній фінансовій програмі. Між іншим, пан Зінкевич як генеральнй спонсор вирішував таки проблеми дуже просто: той, хто з`явився без запрошення, повинен лише зареєструватися, після чого ставав повноправним учасником семінару. Найбільш нахабні після того, як вносили свої прізвища в список, вимагали собі окремі спальні місця і займали в їдальні столики не лише для себе, а й своїх, невідомо звідки прибулих друзів. До честі Гавура, окремого спального місця він собі не вимагав. Дізнавшись, де поселився Пантюк, він кинув свої речі там, і протягом кількох наступних днів ділив ложе не лише зі Слівою, а взагалі мало не з третиною присутніх. Місця на ліжку худий Гавур багато не займав, особливо коли лягав на бік і простягався на весь зріст. Одного разу вони на пару з Яровим, котрий тоді мав звичку зависати в середовищі колег на вихідні, примудрився вмоститися на розкладному дивані поряд із його законним власником і всі троє почували себе досить комфортно. Свою подаровану природою компактність Гавур у повній мірі компенсував колосальним гармидером, котрий зчиняв довкола себе вже після третьої порції горілки.
Кокотюха, як відповідальний за поселення, потерпав чи не найбільше, постійно надаючи притулок у їхній, спільній з Розумним, кімнаті різним загулялим та приблудним особам. Аби хоч трохи нормально перепочити, він мусив серед ночі, а то й удень тинятися по кімнатах знайомих митців і проситися поспати на їхніх ліжках у часи їхньої відсутності. Щоправда, рятував Ростислав Мельників: як одруженому йому належала окрема кімната, де стояло два ліжка. Користувався він, ясна річ, одним. Та пошуки місця при офіційній наявності законної кімнати – не єдині проблеми, що виникли тоді.
Коментар Андрія Кокотюхи:
– Жадан подарував мені у Харкові пластмасові наручники. Ми навіть пересувалися так у метро, супроводжувані підозрілими поглядами громадян. Я почепив їх на пояс і ходив місту. Темні окуляри, кепка-бейсболка, та ще й кайданки на поясі – чим не комендант, що стежить за порядком! Така собі досить невинна дурка, вона навіть користувалася певним успіхом. Але мене почали зупиняти патрульні. Спочатку – в Києві. Просто наказали заховати подалі, а то зовсім заберуть. Виявляється, носіння пластмасових кайданок на поясі незаконне. Наручники, незалежно від матеріалу, з якого вони зроблені, мають право носити лише представники закону. Ті самі проблеми чекали в Будинку творчості. Патрульні в червоних беретах, котрі невідомо для чого тинялися біля їдальні серед білого дня, теж приколупалися до іграшкових кайданок. “Власники кіосків вивішують їх у вітринах – і нічого,” – намагався заперечити їм я. Але ці аргументи на ментів не діяли. Вони тиснули на факт, що такими ось іграшками можна вбити людину. Та людину цілком реально вбити й голими руками, при бажанні... Думаю, менти тут просто демонстрували владу. З тим же успіхом вони б зупиняли і дорослого з іграшковим пістолетом за паском. Зрештою я здався, почепив кайданки на балконну ручку в своїй кімнаті і час від часу на прохання митців заковував їхні руки. Творча інтелігенція, так виглядало, цілком серйозно приміряла на себе тюремні атрибути. Олександр Яровий насобачився в них навіть пити.
Саме до того періоду належить історія про спілкування поета з космосом. Її героєм виступив Степан Процюк, хоча сам він довго твердив, що це вигадки злих язиків. З часом нам самим навіть почало видаватися: або це трапилося в чийсь уяві, або, як варіант, не з Процюком. Або ті, хто її розповів, не зовсім правильно потрактували побачене. Але факт лишається фактом: близько третьої ночі на одній з веранд першого поверху шостого корпусу Будинку творчості стояв тоді ще поет Степан Процюк і під голосне кумкання довколишніх жаб вголос читав вірші сам собі, звертаючись до вкритого яскравими, теплими та вдячними зорями космічно безмежного темного неба. Навіть, коли це й вигадка, то не найгірша, чесне благородне слово.
Традиційним ранковим напоєм більшість активних учасників семінару творчої молоді обрала для себе джин-тонік, слабоалкогольну новомодну забавку. Хтось навіть змагався по кількості спорожнених пляшечок на похмільну душу. Єдиний недолік – ходити за ним, та й за більш серйозним алкоголем, доводилося на залізничну станцію. За часом це не так далеко, але тягнутися з самого ранку в митців зазвичай не вистачало сили. Пантюк практикував посилати за ранковим джин-тоніком молодих літераторів, навіть виділяв їм для цього гроші. Вночі на станцію відряджали за горілкою і консервами. Парочку Гавур-Яровий, котра на другий день уже стала нерозлучною, чекали якось більше години. Коли вони нарешті припленталися, колектив не зрадів: по дорозі приятелі грунтовно приклалися до однієї пляшки, а гуляли так довго тому, що надибали шашличок і присіли за столика, аби з`їсти порцію смаженого м`яса. Відтоді їм не довіряли. Яровий, до речі, продемонстрував якось свою мастерність у швидкісному споживанні джин-тоніка. Потрібно було взяти цього напою для жінок. Замовили лише дві пляшки. Олександр підійшов до вирішення проблеми з притаманною йому філософською розважливістю:
– Дивіться, старі, цих двох пляшчин хільдам усе одно мало. А Шия зараз дві вслівить і буде більше пользи.
Заявивши так, він влив у себе дві пляшечки менше, ніж за хвилину.
Згодом він ще не раз демонстрував свою спритність. Тієї ж таки весни у Львові, куди він поїхав з усіма на презентацію антології “Тексти”, Яровий вийшов з поїзда сумний і збентежений. Причиною була не лише гидотна львіська погода, письменник потерпав без пива. Коли гурт митців наблизився до бровки тротуару, аби перетнути вулицю, Олександр нарешті вирішив фінансове питання, яке частенько супроводжує алкогольне – йому стрельнули необхідну копійчину. Ледь ми ступили на бруківку проїжджої частини, в руці у Ярового фантастичним чином виникла пляшка омріяного пива. Яку він спорожнив, поки ми переходили дорогу. Теоретично дива тут не варто шукати: поруч на тротуарі стояв кіоск, і поки горіло червоне світло, письменник міг гайнути до нього і придбати напій. Швидше за все, так і було. Але фокуси цікаві тим, що не знаєш, яким саме чином з порожнього ящика чародій дістає живого кроля.
Один ірпінський фокус справді виявився на грані фолу.
Коментар Андрія Кокотюхи:
– Поміняти тисячу долларів у неділю в Ірпені можна лише в канторі готелю “Турист”. Семінар добігав кінця, прийшла пора оплачувати народу дорогу та добові. Таку досить грамотну тактику розробив пан Зінкевич, аби народ не пропився і не розбігся задовго до завершення. Досвід минулорічного заходу таки враховувався. Взявши з собою ще двох приятелів, я вирушив до обмінки. Шлях проходив через залізничну станцію. Ми, як водиться, присіли випити по джин-тоніку, прихопили з собою ще по пляшечці і так заявилися в обмінний пункт, просто перед очі охоронця. Поки касирка відраховувала гроші, ми об поліровані края віконечка відкоркували наші пляшечки і почали їх пити на очах здивованого мента, котрий про всяк випадок поклав руку на кобуру. Пачки дрібних купюр я розтикав по кишенях, а коли ми повернулися до їдальні, склав гроші у конверт. Конверт поклав на стілець і щойно хотів сідати, як від сусіднього столика молоді письменники покликали випити, поки начальство не бачить. Відійшов я менш, ніж на хвилину. За цей час конверт з грошима зник.
Спочатку я не здіймав галасу, почав крадькома роздивлятися – може, щось десь переплутав. Нарешті усвідомив серйозність ситуації і почав панікувати. Довелося піти на ризик і звернутися до присутніх з проханням пошукати кожен біля себе, чи не прихопив хто випадково великого червоно-синього конверта. Говорив я, стоячи спиною до свого стільця. Коли повернувся, зниклий конверт лежав там. А поруч сидів Пантюк і, зустрівшись зі мною поглядом, голосно зареготав. Його підхопили всі учасники розіграшу. Потім у порядку компенсації мені, звичайно, щось там налили. Та настрій це зовсім не підняло.
На той Ірпінь приїхала у повному складі й Школа Вільних Мистецтв. Як справжня комуна, товариство розмістилося в одній кімнаті, поширювало примірники саморобного журналу “Країна мрій” і шукало собі однодумців серед ірпінського творчого різнотрав’я.
Несподівано вони знайшли тут собі адепта. Семінар регулярно відвідував слюсар заводу “Арсенал” Олег, поезія якого, далека від філологічних тонкощів, а часом і елементарних стилістичних правил, вносила непідробний ліричний колорит в ірпінські вечори. Поет зазвичай був напідпитку, вірші читав проникливо. Особливо запам’ятався трагічний рядок: “Я її жарив і плакав...” “Кого, рибу?” – перепитали з залу.
Так от, цей Олег потрапив після невдалої спроби Квітки прочитати загалу свої нові вірші на всеношну до прихильників культу чистого мистецтва. На ранок Квітка оголосив, що ШВМ різнобічно випробовувала творчу особистість Олег, той гідно пройшов усі випробування і може вважатися справжнім митцем. “По суті, – сказав Квітка, хитро примружуючись і гигикаючи, – це – наш український Бодлер.” Відтоді інакше хлопця ніхто не називав. Нове ім’я він прийняв як долю.
Випробування у ШВМ не минула для доволі скромного в побуті семінариста не минуло безслідно. В дуже п’яному стані він сів у автобус, віз учасників семінару 1996 року до Ірпеня, поводив себе відповідно, бешкетував і т.п. Невдовзі на адресу “Смолоскипа” прийшов лист такого змісту. “Добрий день! Після семінару творчої молоді України в Ірпені я зробив висновки. ...Прошу вибачення у всіх, хто був присутнім в автобусі на Ірпінь 3 травня 1996 р. З повагою, Бодлер.”
Закривши черговий Ірпінь, ми впритул взялися за здійснення автономного від „Смолоскипа” проекту ТА “500”. Розумний через фонд „Відродження” вибив гроші, на які ми мусили протягом наступного року випускати інформаційний літературно-мистецький бюлетень і розповсюджувати його по регіонах України безкоштовно, в порядку втамування інформаційного голоду на подібну інформацію. Виходити “бойовий листок” мусив двічі на місяць.
З цією метою на кошти гранту був придбаний комп’ютер, принтер, сканер та інша оргтехніка. До речі, саме вона стала технологічною базою Об’єднання “Молода Україна”, що сформувалося у тому ж часі й ще довго мало, окрім мистецького, широке політичне застосування.
Довкола бюлетеня ми зібрали доволі строкате товариство. До формування зовнішнього вигляду бойового листка найбільше долучився Юрій Бедрик. Найчастішим автором був Ігор Бондар-Терещенко. Але найпопулярнішою рубрикою стала хроніка мистецьких подій “Тус-ньюс”, досить неформальна за змістою і стьобна за формою. Спершу бюлетень мав назву “Арт-фронт”, але Бедрик розкритикував її мілітарне звучання, й після тривалих дебатів газетку назвали „Числівник П’ятсот”. Це мало задовольнити тодішні постмодерністські смаки нашої аудиторії. Бедрик знайшов і символічний атрибут видання – хвостатого лемура, який прикрасив фірменний заголовок.
Газетка робилася “вручну”, але народ в Києві й у регіонах її почитував, навіть активно дописував, коло авторів ширилося та росло. Нарешті фахові журналісти зайнялися своєю прямою справою. Вибірковий дайджест „Числівника П’ятсот” подаємо в якості інформаційного додатку. Ці замітки дадуть читачеві уявлення про атмосферу тих років і про загальнокультурний і тусовочний контекст, в якому розгорталася діяльність Асоціації.
Озброївшись першими числами „Числівника”, восени 1996-го ми відкрили новий сезон поїздок. Тепер смолоскипівське братство нараховувло значно більше лауреатів, було з кого вибирати, та й самі митці недвозначно натякали на своє бажання популяризувати власну книжку. Особливо наполегливим у цьому плані був харківський поет Ростислав Мельників, член літгурту “Червона Фіра” й кум Кокотюхи (а віднедавна й Андрусяка).
До того ж, давно надійшла пора оновити постійний склад учасників літературних гастролей. В закарпатське село Довге, де на нас чекав поет Василь Кузан, поїхали, окрім Мельникова, ще Юрій Бедрик та Віктор Виноградов.
В літературі всіх народів, що проживають у помірних широтах, можна знайти чимало описів осені. Тут не час і не місце робити ліричні відступи, переповідаючи багряно-жовто-зелені гори і крижану воду природних мінеральних криниць, якою ми частувалися по дорозі від станції Свалява до села Довгого. Зате поети виявили все своє красномовство, описуючи на вечорі перед студентами Довжанського коледжу те, що їхня аудиторія, в принципі, сама бачить восени щодня, до того ж, кожного року.
Не менш красномовною виявилася наступного дня і бабця-сторожиха на винограднику, що поблизу модерної споруди Ужгородського державного університету.
Коментар Андрія Кокотюхи:
– Ми з Віктором Виноградовим заблукали в пошуках потрібного нам корпусу місцевого універу. Пошуки привели нас до стежки через виноградник. Тут вирощували технічні сорти, тому поласувати особливо не знайшлося чим. А навіть якби грона винограду виявилися їстівними, менш за все ми в той момент думали про смак цих доступних фруктів. Побачивши здалеку стареньку жіночку, що наближалася, ми вирішили розпитати в неї, де ми знаходимося і як нам краще вийти звідси. Та вона не дала нам слова сказати, негайно звинувативши у бажанні накрасти тут винограду. На кожне наше запитання у відповідь чулося: “Ходіт відси, ходіт відси, міліцію погукаю, ходіт відси!”.
Нарешті ми плюнули, розвернулися і пішли кудись стежкою. Тут бабця почала розорятися ще більше: “Не ходит туди! Гет відси! Гет!” Куди б ми не намагалися завернути далі, всюди натикалися на її застережні крики. Нарешті ми ступили на стежину, яка вела в у правильному напрямку – щойно ми туди пішли, як бабця замовкла. Ми озирнулися в її бік – вона знову закричала. Дуже скоро ми вийшли просто під потрібний нам корпус. Швидше за все, місцеві студенти практикували набіги на виноградники.
Ще довго згадували Мельників і Виноградов відвідання колоритного генделика місцевого поета Павла Чучки, до якої закликав промовистий, але малозрозумілий напис: “Пой ту, не шатуй! Добру децу покуштуй!” Поїздка запам’яталася ще хіба процесом купівлі поету Бедрику нових шкарпеток на ужгородському вокзалі та спробою Віктора Виноградова зобразити шляхом маніпуляцій з простирадлом, який вигляд мали під час сну деякі учасниці останнього семінару творчої молоді в Ірпені.
Тієї зими, що прийшла на зміну закарпатській осені, намітився невеличкий ювілей. Вирушаючи до Івано-Франківська з новими книжками, ми вирахували, що це – рівно п`ятдесята спільна “гастроль” з часів “Молодого вина”. За це ми, ясна річ, випили. Заодно порахували, хто з учасників їздив на “гастролі” більш-менш регулярно. Результатів тепер не пригадаємо, просто вони виявилися теж досить вагомим приводом для випивки. Для Юрія Бедрика подібних приводів того вечора виявилося явно забагато. Всю ніч він демонстрував крайню міру збудження, кидався битися до Розумного, благав залишити його у Львові (“Чому я мушу їхати до міста, яке ненавиджу!?”), а на ранок перебував у стані глибокої депресії, вихід з якої знайшов небанальний – відламав якесь причандалля зі стінки купе. Чим дуже потішив Івана Андрусяка, якого особливо розчулило виправдання, придумане Бедриком для свого дрібного вандалізму:
– А чого вони так у вагоні... натопили?!
Того разу Франківськ вже зустрічав нас, як старих знайомих. Гостей розібрали по квартирах. Автори цих рядків опинилися в оселі Любомира Стринаглюка, і не просто в одній кімнаті, а на одному ліжку. Спати ще не хотілося, тому почалися традиційні обговорення найближчих перспективних планів. Саме там, ділячи на двох одне ложе, ми вирішили готувати наступну антологію, тоді ще – без назви. Хоча в якості робочого варіанту домовилися називати її між собою “Хода”.
Щось підказувало нам, що це мав бути останній крупний видавничий проект, здійснений ТА “500” спільно з видавництвом “Смолоскип”. Перші роки ейфорії минули. Змінилися ті, хто не так давно набув статусу молодих літераторів. Змінилися погляди самого Осипа Зінкевича. У стосунки потроху почав проникати спочатку ледь-ледь, а потім – дедалі більш відчутний холодок. Цьому присвячено наступний розділ.
