1997 рік. Про статус “Іменника”. Про статус класика. Про статус Ірпеня. Про статус галичан. Про статус Валерія Бондаря. Про статус української мови.
Анонсуючи проект нової антології для видавця, а згодом – для преси, ми сформулювали ідею дещо претензійною фразою: “Цією книжкою ТА “500” робить спробу підбити підсумок літературного покоління, названого дев`яностниками”. В принципі, чекати ще пару років і сподіватися на появу нового достойного імені видавалося марною справою. Та й внутрішньо кожен розумів, що йдеться не про якісь формальні часові рамки, а про певне явище, певну спільноту, яка стихійно склалася і набула самодостатніх обрисів і меж.
Але сама розмова про літературні покоління вже тоді дещо напружувала. Формувати літераторів і взагалі причетних до творчості людей за поколіннєвим принципом – справа критиків та літературознавців. Отже, претендувати на ролю лакмусового папірця невідомо звідки виниклого покоління виглядало в кращому випадку донкіхотством, у гіршому – сізіфовою працею. Антологія дев`яностих, для якої знайшли досить нейтральну назву “Іменник”, вийшла найбільш професійно та об`єктивно підібраною – і найбільш невдалою в плані розголосу в літературному середовищі. Її поява справді виявилася, як ми тепер розуміємо, лише формальним актом, приводом для закриття “антологійних” проектів.
Коментар Максима Розумного:
Причин цьому є немало. Тут можна загдати і невисоку видавничу якість книжки, і недостатній інформаційний супровід. Але корінь проблеми, здається, в іншому. “Молоде вино” було початком чогось нового, а це завжди сприймається на ура і привертає увагу публіки. “Іменник” ділив молодих амбіційних авторів на кращих і гірших, лідерів і аутсайдерів. До того ж, він ніби закривав занавіс, підбивав підсумки, які не кожному могли видаватися прийнятними. Тому навколо антології відразу виникло багато неприємних колізій, починаючи з самої роботи над рукописом. Можна висловити здогади, що навколо цього видавничого проекту снувало особливо багато різноманітних чуток і плелося чимало інтриг, про які ми можемо тільки здогадуватися.
Так, приміром, щось спонукало Осипа Зінкевича перед виходом книжки звернутися листом до кожного з авторів “Іменника” з дещо несподіваними питаннями. Оцінюючи стан української мови в державі й у молодіжному середовищі як критичний, видавець пропонував літераторам відповісти а) “пощо ми це (видання книг, у т.ч. “Іменника” – авт.) робимо?” і б) чи не варто було б нам краще видавати свої твори російською? Особисто я відповів, що кризовим стан українського книговидання можна вважати протягом усієї двохсотрічної історії нової вітчизняної літератури, тож варто просто робити свою справу, а переклад моїх творів російською, так само, як і німецькою, французькою, чеською, міг би тільки вітати, але, звичайно, після виходу україномовного оригіналу. Не знаю, чи задовольнили наші відповіді директора видавництва, але у ставленні до антології якийсь комплекс “нелюбої дитини” все ж відчувався. Хоча Кокотюсі, як працівникові “Смолоскипа”, про це краще судити.
Тим не менше, книжка з`явилася. Ставитися до неї можна по різному. Відмовитися від її існування важко. Хоча про неї, коли чесно, багато хто воліли забути одразу після досить млявої презентації. І, звичайно, навіть мови не могло бути про той ажіотаж, що супроводжував появу “Молодого вина”, “Текстів” та перших індивідуальних збірничків “Смолоскипа”.
Потенційні автори майбутньої антології відчули одне: є можливість, висловлюючись мовою підручників, “репрезентувати покоління”. Справа це, ясна річ, делікатна, тому обговорення участі у проекті конкретних “класиків” велося з великими дипломатичними застереженнями і реверансами. Єдиний, хто, не дбаючи про формальну пристойність, і не питаючи, чи запланована його персональна присутність серед “кращих авторів 90-х”, просто тицьнув теку з текстами упорядникам, був Ростислав Мельників.
Втім, офіційний статус самої антології в “Смолоскипі” лишався нез`ясованим дуже довго. Справа в тому, що пан Зінкевич дедалі з меншим ентузіазмом став сприймати чисто літературні проекти. Попередні антології ставали першочерговими у так званих “молодіжних” видавничих планах. “Іменник” же посувався повільно: тепер директора “Смолоскипа” захопили ідеї молодих політиків. Ми між собою іменували їх не інакше, як комсомольцями, такими вважаємо і досі. До того ж збільшилися обсяги друку книжок лауреатів “Смолоскипа”. Роботі по підготовці їх до виходу в світ віддавалася суттєва перевага.
Крім того, вимога видавця цього разу була одна, традиційна. Але – жорстка: жодного натяку на нецензурщину, антисемітизм і порнографію. На дискусії, подібні тим, котрі відбувалися довкола формування попередніх книжок, в пана Зінкевича тепер немає часу. Книжку або видаємо, або – не видаємо. Допускаємо хоча б одне порушення вимог “Смолоскипа” до літературного твору – вилітає не автор, накривається весь проект і більше до нього повертатися “Смолоскип” не збирається. Дивно, як пан Зінкевич ще погодився замінити матюки у одному з програмних віршів Жадана крапочками і так, з крапочками, пускати до друку.
Далі – нове закручування гайок. Набірники, котрі працюють зі “Смолоскипом”, завантажені роботою і видавництво не хоче взагалі припускатися стосовно позапланової книжки будь-яких зайвих витрат. Тому набирати тексти ТА “500” повинна власними силами. Комп’ютер у нашому розпорядженні був, не вистачало часу – все це робилося у позаробочий час і, бажано, не в приміщенні видавництва: єдиний на тоді “смолоскипівський” ПК постійно хтось займав. Більше того, пан Зінкевич дав зрозуміти, що коректуру читати теж немає кому, і ми, знову ж таки, повинні робити це самі.
В результаті нормальної коректури “Іменник” так і не отримав. Тож, коли книжка нарешті вийшла, нам довелося регулярно позичати у Сірка очі: в текстах маса опечаток та інших помилок, котрих механічно припускаються навіть професійні набірники. Набирав і вичитував здебільшого Кокотюха. Одна знайдена під час вичитки помилка припадала на п`ять пропущених. До всього, в декого з поетів позникали цілі строфи. Зауваження дійшли до видавця, причому переважно не від авторів книжки, а з боку сторонніх осіб. Ми були крайніми і на кожному кроці відчували зміну ставлення видавництва до нашої спільної діяльності.
Але ірпінські травні, попри все, лишалися нашою парафією. Щоправда, склад оргкомітету постійно доповнювався, але мистецька частина поки що особливих зазіхань не зазнавала. Та й самого директора видавництва дедалі більше захоплювали політично-політологічні заходи. Забави юних політично просунутих “комсомольців” справді були більш зрозумілими для нього, досвідченого громадського діяча, котрий розглядав кожну видану книжку, перш за все, як громадянський акт і вже потім зважав на її власне літературні цінності. Перманентні літературні пиятики та внутрішні розборки в середовищі визнаних і невизнаних геніїв почали його відверто дратувати.
Коментар Андрія Кокотюхи:
Саме в 1997 році пан Зінкевич остаточно визначився із своїми симпатіями в літературно-мистецькому середовищі. Вони носили яскраво виражений регіональний характер. Оскільки родовід директора “Смолоскипа” тягнеться із західних регіонів України, то, починаючи від згаданого року, він особисто почав лобіювати земляків-галичан. Зокрема, Зінкевич брав під особистий контроль рукописи та письмові заявки на участь у семінарі творчої молоді. Творчий доробок галичанина, незалежно від його якості, мав усі шанси отримати хоча б заохочувальну премію, і таки отримував її. Автоматично вродженець Івано-Франківщини, Тернопільщини, а особливо – Львівщини ставав стипендіатом „Смолоскипа” і отримував право користуватися касою благодійного фонду, створеного при видавництві.
А серед офіційних учасників семінару творчої молоді було не менше половини галичан. Одних тільки львів`ян з подачі Ірини Старовойт, активної діячки тамтешнього літературного та наукового світу, щороку заявлялося більше двох десятків при наявності лише сімдесяти “посадочних” місць у Будинку творчості. При чому, швидко просікши ситуацію, вони зверталися не до оргкомітету, а особисто до пана Зінкевича. Він, у свою чергу, стежив, аби “справжні українці” у першу чергу забезпечувалися всім необхідним.
Усе це яскраво виявилося під час чергового, третього Ірпінського семінару. Склад його учасників мав яскраво виражений регіональний ухил. А про його творче й культурне обличчя ви можете судити за даними анкети, яку ми поширили серед учасників на початку заходу.
АНКЕТА ‘97
1. Хто з сучасних українських письменників має для вас найбільший авторитет?
Л.Костенко (19), В.Шевчук, Ю.Андрухович, М.Вінграновський, В.Герасим’юк (всі - 4), І.Римарук, І.Драч, В.Неборак (всі - 3), П.Загребельний, Ю.Мушкетик, І.Білик, Дімаров, С.Йовенко, І.Калинець, В.Ілля, С.Вишенський, О.Лишега, К.Москалець, Ю.Тарнавський, О.Забужко, І.Малкович, Ю.Позаяк, О.Пахльовська, Н.Білоцерківець, В.Павлів, Івахів (Канада), Я.Орос, Т.Прохасько, “Нова дегенерація”, В.Цибулько, Р.Скиба, В.Квітка, С.Жадан (всі по 1).
2. Назвіть імена тих, кого ви відносите до наймолодшого покоління в нашій літературі.
Автори антології “Молоде вино” (в т.ч. найчастіше згадані Р.Кухарук, М.Розумний, С.Жадан, І.Андрусяк, Ю.Бедрик) (30), Л.Стринаглюк, Р.Скиба (по 5), Т.Девдюк, Н.Федорак, О.Ткач, В.Виноградов, Т.Прохасько, Школа Вільних Мистецтв (всі - 3), В.Кожелянко, В.Неборак, Ю.Андрухович, В.Винничук, О.Федунь, Д.Кубай, А.Назаренко, О.Куценко, Н.Левчун, О.Яковина, В.Мастєрова, В.Івченко, Т.Мельник (всі по 1).
3. Хто з них дебютував найяскравіше?
не названо жодного імені (22), С.Жадан (6), О.Горкуша (5), І.Андрусяк, Ю.Бедрик, В.Квітка, Н.Неждана, Р.Скиба, Т.Девдюк, В.Мастєрова, В.Івченко (по 1).
4. Який стиль чи напрям у літературі, мистецтві загалом ви вважаєте на сьогодні провідним?
ніякого (18), постмодернізм (9), авангард і модерн (6), символізм (4), класика, еклектика, історико-патріотичний, українська література, інтелектуалізм, фантастичний реалізм, експресіонізм, публіцистичний, бубабізм (по 1).
5. До якого відносите себе?
ні до якого (21), традиційний (7), постмодерн (5), міфологічний символізм (3), еклектика, чорна поезія, абсурдосимволізм, експресіонізм, публіцистичний, модернізм, дискусійний скептицизм (по 1).
6. Що вам особисто найбільше заважає займатися творчістю?
брак часу - 26, брак коштів - 14, брак творчого спілкування - 15, брак освіти - 11, відсутність натхнення - 6, відсутність внутрішньої потреби писати - 5, проблеми з друком - 6, моральні застереження - 4, провінційність українського культурного життя - 6, інше - 0, нічого не заважає - 7.
7. Яким ви бачите майбутнє Спілки письменників України?
ніякого майбутнього (12), добре майбутнє (7), не знаю (7), бажаю їй помолодшати (6), реформована, активна, демократична (6), похмуре (6), гурт інтелектуалів (3), профспілка (2), без змін (1), єдність (1).
8. Яким ви бачите майбутнє Творчої Асоціації “500”?
не знаю (14), світле, рожеве, веселе, погідне (22), бажаю їй бути зконсолідованішою, літературна агенція, ніякого майбутнього (по 2), вона буде зареєстрована, еліта нації, бажаю бути незаорганізованою, увійде в історію літератури, ТА “666”, ТА “2000” (по 1).
9. Які мистецькі спільності ви вважаєте найдоречнішими?
одна-єдина Спілка - 4, спілки й асоціації - 29, гурти - 18, клуби - 19, студії - 14, профспілки - 2, жодних спільнот не визнаю - 6, всі можливі - 3.
Ми намагалися розбавити галицький гурт цікавими творчими одиницями з менш заангажованих регіонів України. Скажімо, саме 1997 року до Ірпеня прибула невеличка, але досить потужна група з Миколаєва. Туди нас запросили спеціально, бо виявилися начуваними про те, що ТА “500” влаштовує по Україні під патронатом “Смолоскипа” літературні акції. Після творчого вечора, куди місцевий поет Андрій Бабенко прийшов із пляшкою самогону, ми оголосили про візит у відповідь. Миколаївці приїхали вчотирьох, цілком розмістилися в двох кімнатах, перезнайомилися з усіма і довго дивувалися, чому інші міста, окрім Львова та Івано-Франківська, так мало представлені. До речі, нині миколаївська компанія вже розпалася – самим мистецтвом багато не заробиш.
Та й наші старі приятелі теж росли і знаходили все менше часу для суто мистецьких забав. Той самий Степан Процюк натякнув – у якості учасника він уже до Ірпеня не поїде, йому потрібен персональний творчий вечір та аудиторія. Зате критики Євген Баран та Ігор Бондар-Терещенко залюбки відвідували не лише насичені літературні вечори, але й семінари – дещо занудні через велику кількість бажаючих виступати і зовсім незначну кількість тих, хто хотів та вмів слухати. Єдиним, хто дійсно щиро все це вислуховував, був сам пан Зінкевич. Тому більшість доповідей готувалися спеціально для його вух.
Співак Андрій Гавур нарешті отримав офіційне запрошення, а разом з ним – право на персональне спальне місце. Саме 1997 року мистецька частина Ірпінського семінару за складом учасників уперше вийшла за рамки суто літературної акції. Тут зібралися, окрім неодмінних письменників, співаки, художники та актори. Найбільш екзотичним серед них виявився вже згаданий в тексті принагідно харківський художник Валерій Євгенович Бондар. За віком сорокарічний митець не міг, коли дотримуватися вимог “Смолоскипа”, претендувати на право перебувати в Будинку творчості на балансі організаторів. Тому довелося обирати шлях складніший, але й цікавіший.
Бондар фактично втік з Харкова, рятуючись від міліцейських кийків. Тоді в “першій столиці” проходила сумнозвісна “Червона Рута”. Ні, до цього фестивалю ми ставимося надзвичайно добре. Просто в Харкові “Рута” відбувалася найбільш криваво. Бійці-омонівці, котрі мусили стежити за порядком під час заходу, били як глядачів, так і виконавців. Щодня когось із музикантів забирали до відділку і там били. А тих, хто намагався витягнути митців з-за грат, били ще сильніше. І митців, і простих шанувальників української популярної музики, звинувачували в порушенні громадського порядку. Отримав свою порцію міліцейських стусанів і Валерій Бондар, але не промовчав та не почав проситися – просто сказав щось про “сук лягавих”. Образа працівника міліції під час виконання службових обов`язків – серйозна стаття, в умовах Харкова суворий вирок Євгенович собі цими словами забезпечив. Його евакуювали з міста від гріха подалі, поки все це втрясеться та забудеться, а бійці ОМОНу знайдуть собі нового ворога.
В їдальні Валарія Бондаря, старшого за типових учасників семінару мінімум удвічі, прийняли за поважного письменника. Та не могли придумати, за кого саме, тому просто і радісно вигукнули, побачивши його: “Як добре, що ви приїхали, давно вас не бачили!” Відряджати його назад до Харкова виходило, як мінімум, недоречно. Але й приймати його на правах творчої молоді директор видавництва не бажав. Все владналося – харківського митця прилаштували в одній з кімнат, вибагливим у побуті він не виявився, харчами не перебирав і фактично всі дні просидів у чотирьох стінах, один чи два рази завітавши на якійсь семінар і кинувши молодим людям пару реплік, котрі не мали особливого змістовного навантаження.
Назад до Харкова, з подальших розповідей Жадана, Валерій Євгенович повертався в опломбованому вагоні, де не працював туалет. Через непорозуміння їм продали квитки в аварійний вагон. Більше творчі особистості подібного масштабу в такий спосіб ірпінських семінарів на нашій пам`яті не відвідували.
Після закінчення чергової акції ніщо не віщувало біди. Навіть більше того – директор був усім та усіма задоволений, вперше не робив нікому з організаторів та співорганізаторів зауважень. Грім ударив зовсім з несподіваного боку.
Коментар Андрія Кокотюхи:
– Хтось чи написав, чи на словах поскаржився панові Зінкевичу: молоді люди, причетні до “Смолоскипа”, десь у побуті дозволили собі вживання російської мови. Після того директор видавництва написав сердиту записку, де попередив – той, від кого почують російську мову, автоматично втратить право брати участь у будь-яких заходах “Смолоскипа”. Особливо це стосується стипендіатів – користуватися послугами стипендійного фонду російськомовним молодим людям категорично забороняється. Між іншим, серед них було багато наших добрих приятелів. Власне, саме російськомовні допомогали нам найбільше в усі часи діяльності Асоціації. Це тим більше парадоксально, що саме ця діяльність значною мірою сприяла утвердженню української мови як основної і єдиної мови молодіжної тусовки й самої літератури.
Між іншим, я сам особисто кілька разів чув та бачив: нові кандидати на отримання стипендії, чекаючи своєї черги для особистої співбесіди з паном директором, запросто спілкувалися між собою російською, а в присутності грошодавця переходили на державну мову. Та цього або не помічали, або не хотіли помічати. Може, я помиляюся, але співпраця з ТА “500” почала дійсно набридати панові Зінкевичу чи, принаймні, обтяжувати його. Тому для її обмеження чи навіть припинення знаходилися навіть дріб`язкові приводи. Тоді як “політологи”, чиї лави з кожним місяцем зростали, могли виражати свої думки російською, зовсім не соромлячись пана директора і не рахуючись із його поглядами.
Так чи інакше, але ТА “500” захотіла робити щось своє, незалежне від фінансової підтримки видавництва “Смолоскип” і пов’язану з цим необхідність зважати на несподівані примхи спонсора. “Числівник П’ятсот” активно виходив. На черзі постав новий проект – фестиваль поезії „Молоде вино”. Читайте про нього далі.
