Бюджет фестивалю. Журі фестивалю. Учасники фестивалю. Гості фестивалю. Представник уряду України проти “Молодого вина”. Фестивальний банкет. Недоліки фестивалю. Брак фестивалів.
Планувалося провести акцію протягом двох днів. Перший – власне поетичний конкурс. Другий – великий концерт за участю рок-груп. Схема, власне, не нова, просто чисто поетичних фестивалів у літературному житті України тоді чомусь не проводилося. Були і нині є заходи за участю поетів, котрі носять характер творчих вечорів. А тут – усі бажаючі читають свої вірші, отримують за це символічні призи та далі активно працюють у всіх проектах ТА “500”.
Спочатку Розумний склав бюджет. Місце для поетичних читань довго не шукали – знайомий та вже рідний Будинок вчителя. Концерт вирішили проводити в Українському домі, сцена та компактність залу нас цілком задовольняли. З призами теж визначилися. Оригінальних керамічних жаб і досі “пече” харківський художник Петро Мось. Жаба, як нам чомусь здалося, цілком може символізувати собою сучасний літпроцес і його учасника: створіння, котре бовтається, аби не потонути в глечику з молоком, збиває його на грудку масла і здобуває таким чином “грунт” під ногами. А Український дім нами теж був частково освоєний – за рік перед тим ми влаштовували тут мистецьку акцію “Страшна казка для своїх”, яка зібрала більше двох сотень глядачів, частина з яких укупі з учасниками поїхали до Кокотюхи додому і дружно напилися.
Історія ця має свою родзинку у вигляді манчестерського українця – сопілкаря Юрка. Він спочатку запивав горілку пивом, потім виявив бажання спати в шафі, бо ніколи ще не спав у шафах. Ніхто не заперечував, враховуючи кількість випитого ним “йорша”. На ранок він виліз, переконався в наявності вільних місць на підлозі, а потім знову благополучно поліз до шафи. Увесь процес – пиятику і спання покотом – він фільмував на відеокамеру, потім змонтував з цього телесюжет про життя української богеми і показав по манчестерському телебаченню. Кажуть, це справило враження навіть на бувалих манчестерських митців.
Фестиваль хотіли провести, як кажуть, “по-взрослому”. Тому жодна копійка зайвою не буде. Розумний показав бюджет панові Зінкевичу і пояснив масштабність задумки. У відповідь видавець логічно заявив:
– Ні, за такі кошти я волію кілька книжок видати.
У чомусь він був, мабуть, правий. За винятком одного суттєвого моменту: на той час переважна більшість книжок “Смолоскипа” вже була чимось, на зразок холостого пострілу. Усі “класики” та улюбленці дирекції й окремих членів журі були вже давно видані: Жадан, Мельників, Скиба, Андрусяк, Процюк, Ципердюк, Федорак, Андрій Бондар отримали по своїй книжечці. Більше помітних дебютів у „Смолоскипі” не траплялося.
Фестиваль обіцяв новий рівень розголосу молодої літератури. Можливо, тому й гроші для нього дивним чином знайшлися – за посередництвом депутата міської ради Олеся Донія вдалося домовитися про фінансування з Київським міським управлінням у справах сім`ї та молоді. Фестиваль “Молоде вино” вони навіть вписали у свої постійні плани.
В журі ми планували посадити київських поетів, бо всеукраїнского статусу фестиваль тоді ще не набув. Одначе зібрати до купи однодумців чи просто знакових постатей, котрі мешкають в одному місті і не сваряться між собою, виявилося нелегко. Отже, склад журі вийшов досить строкатим. Він і надалі буде постійно оновлюватися, та незмінною фігурою в ньому лишиться Богдан Жолдак, власник унікальної відеотеки, знятої на цих літературних забавах.
Учасникам конкурсу вдалося нас здивувати. По-перше, своєю кількістю. Молодих поетів звідкілясь набралося досить багато, тому довелося обмежити час для кожного виступу. Спочатку всі, як один, виступали з віршами про маму, природу і Україну. Коли після прослуховування текстів, написаних мало не під копірку, журі нарешті вибрало серед них найбільш оригінальні, вже наступного року учасники, серед яких виявилося багато старих знайомих, врахували помилки минулого сезону. Всі вірші були написані “під модерн”, “по приколу” та без рим. Так фестиваль став не лише місцем традиційного поетичного турніру, але й камертоном нових віянь і зміни естетичної кон’юнктури.
У концерті рок-поезії брали участь групи “Вій”, “Рутенія” та „Плач Єремії”. Саме їхня участь, а не присутність на сцені молодих поетів, мусила забезпечити і таки справді забезпечила фестиваль широкою публікою. Тому на музиантів ми максимально не скупилися, замовивши пристойну апаратуру. Мусили привезти її о 9.30 ранку. Вже о 14.00 групи мали почати репетицію.
Трейлери з апаратурою приїхали вчасно. Але нашу техніку не дозволяли заносити до Українського дому ще протягом двох годин, по суті, зриваючи нам концерт – наймасовіший фестивальний захід. Перед всіма входами поставили металошукачі. Від міліції рясніло в очах. Нікого не хвилювало, що ми орендували залу і маємо право облаштовувати її, як і записано в угоді.
Справа в тому, що Перший фестиваль поезії “Молоде вино” цілком реально заважав у той день голові українського уряду Валерію Пустовойтенку. Державного діяча чекали тут, аби відкрити якусь виставку. Тому, згідно з інструкцією, в приміщення нагнали багато охорони. Заїхавши хвилин на двадцять, Пустовойтенко відкрив на радість всім виставку, охорону зняли, та наших проблем цим не вирішили – до приїзду музикантів апаратура готовою не була. Власне, весь час для репетиції забрали собі “Плачі”, “Вій” вкупі з “Рутенією” не встили толком розігрітися, настроїти інструменти, тому під час самого концерту звук почав кудись зникати. Взагалі виявилося, що один одного ці музичні колективи чомусь недолюблюють, тож мусили залагоджувати різні дрібні конфлікти.
Закінчився фестиваль досить традиційно – колективним вживанням горілки на квартирі Кокотюхи, бо звідти Чубаю з товариством найпростіше було діставатися до вокзалу. “Вій” чомусь участі в імпровізованому банкеті не брав, хоча музиканти чесно записали адресу. Годували митців пельменями, ковбасою та бутербродами з оселедцем. У шафі цього разу ніхто не спав, зате на адресу організаторів було висловлено чимало претензій. Та подібні зауваження роблять усі без винятку естрадні зірки. “Плачі” перебували тоді в зеніті популярності, тож добре, що не вимагали, принаймні, лімузину до трапу літака, як свого часу Філіп Кіркоров...
За підсумками перших трьох фестивалів була складена збірочка, видання якої передбачалося кошторисом акції. Щоб не віддавати гроші чужим людям, вирішили надрукувати книжку в “Смолоскипі”. Але й тут трапилося непорозуміння. Річ у тому, що Асоціація принагідно до проведення фестивалю оголошувала про присудження спеціальних призів – за визначні заслуги перед сучасним українським мистецтвом. Список відзначених на той час був уже досить великий і розмаїтий, і щодо кожного було індивідуальне формулювання. Тут були режисери й художники, поети й журналісти, і Цибулько, і Чубай, і Скиба, й Ірина Шинкарук... Усі вони отримували на згадку глиняну жабу. Отримав свою жабу і директор видавництва “Смолоскип” (з нашої точки зору, цілком заслужено). Та коли він побачив у збірничку лауреатів поруч зі своїм прізвище Олеся Бузини (візначеного, дослівно, “за популяризацію української класики”), то рішуче запротестував і поставив вимогу: зняти або його, або скандального українофоба. Ми вирішили зняти список нагороджених цілком – це значно чесніше, ніж вилучати одні прізвища на догоду іншим. Але тираж на той момент уже вийшов з друку. Події розвивалися за логікою абсурду.
Відповідальна за випуск книжки працівниця “Смолоскипу” Роксана Харчук знайшла у книжці технічний брак і домовилася про повторний друк всього тиражу. Але через елементарні технічні непорозуміння книжка знову вийшла з тими самими помилками і... повним списком нагороджених. Довелося забрати зі “Смолоскипу” весь тираж, від гріха подалі.
Подібні казуси взагалі не рідкість у нашому видавничому житті. Якось Спілка письменників України видала М.Розумному книжку віршів. Там було 74 помилки на 32 сторінках тексту. Раритетне видання мають в своїх бібліотеках лічені одиниці шанувальників.
Тепер ви маєте повне право запитати: для кого, власне, пишеться оцей самий розділ і кому цікаво читати про спроби кількох людей з вищою освітою та купою власних справ і особистих проблем, у тому числі – на грунті побутового алкоголізму, розвиткові якого саме літературні акції і сприяють, – займатися на аматорському рівні тим, чим повинні займатися спеціально навчені професіонали та спеціалізовані структури. Йдеться про книговидавничу справу, літературний менеджмент, “розкрутку” української літератури як такої.
Але подібні справи в нас ще не стали сферою заробітку. Окрім хвороб, на зразок цирозу печінки, заробляти й шукати в літературному процесі немає чого. Разом із тим, літературно-мистецькі тусовки поступово вичерпують себе й закономірно втрачають інтерес до себе з боку публіки. Сьогоднішні відвідувачі літературних акцій не відчувають потреби гуртуватися у корпорації, об`єднання, літгурти та творчі асоціації. Тому подібних проектів тепер фактично не існує.
Якби той самий “Смолоскип” далі давав “добро” на літературні “гастролі”, то не знайшлося б реальних людей, котрі могли б узятися за їх організацію та проведення навіть з половиною того ентузіазму, який ховається за сухими рядками нашої хроніки. Кайфу від колективного мистецького напиття і читання один одному текстів ніхто вже не отримує. Навіть задовольнити власні амбіції і спробувати “прокрутити” хоча б власноруч написану і кимось видану книжку ні в кого бажання вже не виникає, хоча нових творів виходить більше, ніж колись, і в більш якісному виконанні.
Коли розглядати якість у сенсі поліграфічному, то важко в якості типового прикладу не назвати сумнозвісну Малу Українську Енциклопедію Актуальної Літератури “Плерома”, упорядковану та підготовлену до друку вже згадуваними у цьому тексті Володимиром Львовичем Єшкілєвим та Юрієм Ігоровичем Андруховичем у 1998 році. Проект досить широко рекламувався та презентувався. У розкішному поліграфічному виконанні викладено доволі смішний і недолугий зміст. Так, усі більш-менш корисні та вартістні з літературно-енциклопедичного погляду статті та публікації – лише обрамлення, додаток до розкрутки так званого “станіславського феномену”. Коли пояснювати коротко, це означає: в Івано-Франківську (історична назва, для тих, хто не знає, Станіслав) на десять мешканців припадає вісім митців, а кожен третій з цих уже восьми – не просто найталановитіший письменник на теренах України, не просто гідний серед гідних у європейській літературі (Станіслав, як відомо, декларується Єшкілєвим центром Європи), а навіть більше – послідовник самого Володимира Львовича.
Втім, “гуру” ставиться до Станіслава досить об`єктивно. Тобто, визнає – не всі франківські письменники однаково талановиті. Проте, навіть вони, хоча б у якості баласту, додають ваги Станіславу літературному, і власним неталановитим винятком лише підтверджують геніальне відкриття Єшкілєва: повітря Івано-Франківська і його дух спонукає, в першу чергу, до творчості. Тим більше, що великої промисловості в регіоні немає. За великим рахунком, коли вірити МУЕАЛ, практично вся сучасна українська художня література – не що інше, як додаток до “станіславського феномену” (а найближчі його наслідувачі – С.Жадан і А.Бондар). Повірили в це лише івано-франківські митці, і то не всі, а лише послідовники Єшкілєва. Питання про комерційний успіх подібного видання, мабуть, ніколи не отримає свого прозорого висвітлення. А от те, що ні авторитету, ні визнання своїм упорядникам воно не додало, це – факт.
Ми ж намагаємося дати зліпок дійсності, написати стислий опис шляху, яким, – сподіваємося, значно далі – підуть інші. Є на цьому шляху свої принади, є рифи і підводні течії. Майбутні і нинішні феномени, справжні і вигадані, – станіславські, таврійські, житомирські, пирятинські, чортківські, мотовилівські та володимир-волинські, – маєте звіт про зроблене і коротку лоцію наших мандрів. Решта – справа вже ваша. Успіхів!
