Ви скажете, що шкільне життя – то лише Перше вересня з букетом квітів? Це коли намагаєшся якомога швидше здихатися того оберемку, подарувавши його вчительці? Ну хоча б для того, щоб нарешті вивільнити руки та звично запхати їх до кишень? А ще потім, подумавши, поважно додасте, що школа – то безкінечні уроки, домашні завдання та повна сумка книжок і зошитів? І наука, наука, наука?..
Розкажете це наївним першачкам. А не мені. Я ж-бо уже три роки, як школярую. І тому про школу знаю все! Ну, визнаю, там дійсно багато чого намагаються затовкти у наші голови. Але не тільки, як ви оце говорите, чи-и-тання чи, наприклад, математику й англійську. Там ще й іншому, бувало, навчають. Правда, не вчителі. Спитаєте мене, хто ж тоді? Хто-хто… Є такі, в старших класах. Он тільки Слава чого вартий! Бувало, що через нього й до школи не охота йти. Він же такий, що не мине. То йому раптом посеред широкого коридору тісно, а ми, малявки, як він каже, йому попід ногами плутаємось. І давай нас – щиглями, як тих горобців. То ще яку капость придумає – наприклад, комусь підніжку підсуне. Ти падаєш, тобі боляче, а він – гигикає… Еге… Ото наука, в жодній книжці не надибаєте! Та ви ось тільки послухайте. Було це минулого року…
Якось на великій перерві я побіг у магазин, що навпроти школи, по пачку кукурудзяних пластівців із сюрпризом. Бо це в нас усіх така «пошесть» - не так їжа, як цяцька. Бо ж у такій пачці, окрім смачного наїдку, обов’язково знаходиться якась мила і дуже потрібна дрібничка то блискуча брелока до ключів, то мотоциклик чи стругачка для олівців. І навіть бува, трапляється пістолет, що стріляє водою! Смачно хрумаючи пластівці, я одночасно порпав у пачці в пошуках нової забавки. Правда, на той раз мені особливо не поталанило: там не було ніякого міні-ліхтарика, а звичайна кулькова ручка. Але однак приємно!
Роздивляючись обновку, я повільно піднімався сходами на другий поверх, де знаходиться наш клас.
Назустріч, засунувши великі пальці рук у кишені потертих джинсів і зайнявши чи не всю ширину сходів, чваньковито “сповзав” на задниках кросівок довготелесий Слава. Він учився чи то у восьмому, чи то аж у дев’ятому класі. Не знаю чому, але його прозвали Лобатим, може, дійсно, у нього великий лоб, а може й тому, що він у Слави дуже високо од землі.
─ Сюрприз? Що виграв? Дай гляну!
Хоч мені й зовсім не хотілось зупинятись біля нього, та все ж похмуру й височенну постать обійти збоку було неможливо. Я нехотя протяг ручку:
─ Ось. На… подивись.
Слава довгенько вертів її в руках, навіщось два рази підкинув у повітрі, роздумуючи, що робити з нею і зі мною. А я-то вже чув про його недобру славу й “гарячу любов” до тих, хто слабший, і тому насторожено та злякано чекав розв’язки.
─ Подаруй, ─ він дивився на мене зверхньо, переламавши губи кривою посмішкою. ─ Ну!..
Слава ніскілечки не просив, він нахабно вимагав. Та хіба справжні подарунки просять, або, і того гірше, вимагають? Їх саме дарують, щоб людині було радісно і приємно. Пам’ятаю, як я підскакував до стелі, коли тато з мамою на мій день народження, не зважаючи на зиму, подарували мені омріяного велосипеда. Потім з яким нетерпінням я чекав весни! А велосипед ставив на ніч біля свого ліжка, і, щоб ніхто не почув, бажав йому пошепки приємних снів…
Та й у мене було тверде переконання, що ручка Славі була потрібна приблизно так само, як корові сідло. Він просто хотів показати свою зверхність і всемогутність перед такою “нікчемною козявкою”, як я. У нього таких дрібниць могло бути з головою! Але в моїх планах ніскілечки не було й гадки про подібні дари, які певніше нагадували грабунок серед білого дня. Слава хотів відсторонити мене рукою і йти собі далі. Ні, мені не жаль було тієї ручки. Просто в мені, перемагаючи страх, закипали лють і ненависть до кривдника.
Віддай! я навіжено вчепився за Славину руку, навалившись на нього всією вагою свого тіла. Чуєш, віддай! Це моє!
Слава на мить здивовано остовпів, видно, не очікував від мене ніякого опору. Що й казати, коли і я від самого себе не очікував такої сміливості. Самовіддана боротьба за справедливість на мить затьмарила думку про цілком передбачувані наслідки мого зухвальства.
Жаднюга?.. На, забирай! Слава опустив підняту догори руку із затисненою в долоні ручкою. Я тільки хотів було вхопитись за неї, як старшак замість того щоб розтулити кулак, спритним рухом з усього маху заліпив мені по носі щигля. З очей бризнули сльози, не скільки від болю, а більше від образи та відчуття власної безпорадності й безсилля. Потім він гидливо струсив мене зі своєї руки, наче бридку гусінь:
Відв’яжись!.. Малявка… діловито чвиркнувши крізь зуби, цей “напівбог” розмашисто переступив через мене, як через якийсь непотріб. Потім діловито засунув мою ручку до верхньої кишені своєї розцяцькованої заклепками джинсової куртки. Стиснутий у тугий клубок відчаю й непокори, я сидів на сходах, розтираючи по обличчю сльози:
Лобатий!..
Він якось нехотя, ліниво повернувся, підійшов знову, повільно підняв мене за комір:
Ну, малий, як ти мені набрид, ─ і вже без слів, мовчки, дав мені ногою міцного “пенька”. Та так, що я відлетів у куток. Потім дістав з кишені мою ручку, пожбурив її слідом за мною й посунув донизу. Новенька ручка від удару об стіну розсипалась на друзки. А я, збираючи по підлозі пластмасові осколки, відчув, що переміг. І мені вперше не хотілось жалісливо бігти ні до Олени Іванівни, ні, тим паче, до мами. Але ж якими важкими бувають ці перемоги…
Ну що, переконались? Тільки-от не знаю, як-то цей шкільний предмет називається… Підкажіть.
