Чому європейське кіно краще за голівудське? Тому, що режисерам зі Старого Світу наплювати на касові збори, їм важливіше через картинку, що проектується на кіноекран, примусити глядача задуматись, влаштувати йому екзекуцію – ні не фізичну – моральну, так щоб хотілось рвати на собі одежу, плакати, від душі сміятись, радіти і співчувати.
У конкурсній програмі Канського фестивалю у 2002 році вже вдруге присутній фільм Гаспара Ное. Вперше це був «Один проти всіх» драматичний трилер про м’ясника, який кохає свою дочку. Причому кохає не тільки як власну дитину. Здавається нічого дивного, адже вже були історії про кохання та статеві зв'язки неповнолітніх дівчат з дорослими чоловіками. Та Ное знімає свою історію не глянцево, не штучно, а так неначе герой картини твій сусід або ж давній знайомий – правдиво, життєво, не через скло, а ось тут, поряд, зараз.
Так на небосхилі нового французького кіно з’явився Гаспар Ное. Потім були чотири роки тиші. Чотири роки кропіткої праці над сценарієм. Нарешті зйомки. У головні ролі Ное бере Венсана Каселя – вже тоді суперзірку французького кіно, його дружину Моніку Белуччі та теж відомого і талановитого актора Альбера Дюпонтеля.
Стрічка «Невідворотність», оригінальна назва «Irréversible» у 2002 році змусила глядача, після перегляду у кінозалах, перебувати у шоковому стані, принаймні, не одну годину. Дехто не витримував і змушений був звертатись до лікарів вже під час сеансу.
Гаспар Ное своєю «Невідворотністю» вразив одних і обурив інших та головне, він не залишив байдужим жодного глядача, а це повірте не так вже й легко.
Все починається з кінця – перша сцена у квартирі самотнього м’ясника(персонаж з минулої стрічки режисера), який виходить з тюрми, і розповідає випадковому товаришу історію свого життя, далі поліцейські серени, розбірки у лабиринтах гей-клуба «Кишка»,
пошук винуватого, шоковий стан двох чоловіків, згвалтування, безпечність.
Режисер дає змогу побачити все у зворотньому напрямку – з кінця у початок. Гаспар Ное дає шанс на повернення. На поверненя для глядача, але у героїв картини лише один шлях: від кривди до помсти. Він невідворотній як і життя, яке неможливо прожити з початку.
Варто згадати сцену згвалтування головної героїні фільму Алекс - дівчини Маркуса (Кассель) та колишньої дружини, П’єра(Дюпонтель). Майже 9 хвилин – від примусу до жорстокого побиття. Все так, неначе запис прихованої камери. Скажу відразу: видовище не для слабких духом.
Чудова гра акторів, режисура, монтаж, оригінальсть подачі історії, змушує не відривати очей від екрану до самого кінця. Чи то до початку, кому як краще.
Чому європейське кіно краще за голівудські фільми? Тому що воно без запаху фарби глянцевих журналів, без селікону, без бутофорії, з блиском в очах, з правдою, з душею і про наше життя.
