Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2580
Творів: 46838
Рецензій: 91227

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Казочка для старшеньких (поза конкурсом)

Сватання на Зміїних дачах

© Тарас В'єнц, 26-11-2008
Жили собі дід та баба, і було у них три сини: Іван, Петро і Віталік. Дід з бабою з ранку до вечора важко ґарували в полі, аби було дітям що їсти-пити, у що одягнутись та чим бавитись. Росли собі сини, горя не знаючи, аж поки не повиростали. І, ніде правди діти,  повиростали великими халамидниками. Старший, Іван, хляв горіляку відрами і не пропускав жодних танців в навколишніх селах, де бився з місцевими хлопаками до півсмерті. Середущий, Петро, цілими днями вилежувався на п’єці, а вночі ходив красти колеса з машин, необачно припаркованих по селі під відкритим небом. А наймолодший, Віталік, хитрун був, яких мало. Продавав накрадені Петром колеса знайомому скупщику в райцентрі, на виручку купував саморобну горілку, за якою до нього ходили пияки з усієї округи, починаючи зі старшого брата. Куди Віталік дівав зароблені таким негідним чином гроші, ніхто не знав. Але часом сусіди помічали незвично синюватий димок за дідовою стодолою, від якого аж дурманилось в голові.

Отак-то вони жили. Бувало, над рання дід кличе з печі:
- Йване... Йване... Піди, зачерпни води та подай, бо вмру – так сушить...
А Іван хропе собі, аж присвистує. Не чує. Тоді дід до середущого сина:
- Петре... Петре... Подай води напитись, бо сам не встану...
- Та тихо, тату, - Петро відказує. – Тільки здрімав, а тут ви зі своєю водою. Вже скоро пора вставати, то й нап’єтесь.
А Віталік тут як тут:
- Ех, тату, ото синочків виховали – маєте поміч на старість років. Не варто і просити... Ліпше самі встаньте, та ще й мені заодно кварту зачерпніть.

***
Якось одного зимового дня дід не витримав. Дочекався моменту, коли баба пішла до склепу сірників купити, зібрав синів докупи, посадив  рядочком перед себе та каже:
- Сини мої, орли мої сизокрилі! Досить вже вам виїдати мою старечу печінку! Не зміг я вас сам виховати – то хай життя виховає. Йдіть геть на всі чотири сторони, на людські руки і не вертайте, заки не візьметесь за розум!
Провів старий синів до порога. Змахнув непрохану сльозу і закрив двері на всі два замки.

Зупинились брати на батьківськім порозі. Задивились у захмарене небо. Задумались.
- Куди тепер? – питається Віталік у старших братів.
- Куди-куди! – Іван відповідає. – Ясний пень, куди. В міліцейське училище поступати. Вивчуся, дадуть ствол. А в кого ствол – в того сила. Може, до сержанта дослужуся. Заїду я тоді в ті Зав’язанці, ой, заїду!
- А ти куди, Петре?
- А шо я,  -відповідає Петро, - лисий, чи шо? Наймуся на роботу – тачки з-за бугра ганяти. Дві-три ходки на місяць – і на коняк з ікрою стане. Не кабачковою, ясний пень. А ти, малий, чим промишляти вирішив? Колеса де будеш брати?
- Ну, брати, з колесами тепер зав’язати доведеться. А чим займатися – не вирішив пока... Посижу, покумекаю, може, щось і намалюється...
- Ну, кумекай-кумекай, кумекало! Як щось придумаєш – про братів не забувай. Ну всьо, тримай краба!

Обнялись на прощання. Сів Іван до свого старенького «Пассата», піддав газу – аж закуріло за ним. Вивів і Петро свого «Харлея» з дровітні, осідлав, махнув на прощання крагою – і швидко перетворився у хмарку диму. Сумно стало Віталікові. А тут ще й отой дим... піддав недобру гадку. Словом, сховався Віталік за стодолою, дістав щось схоже на дідового «Біломора» та й зафайдалив. Хмари потрохи розійшлися, виглянуло сонечко і разом з його лагідними променями Віталік повеселішав. «А чого б це я мав журитися, справді? Гроші є, гульнемо, а там видно буде...».

***
Скоро казка кажеться, та не скоро діло в’яжеться. Чкурнув Віталік в райцентр до гуртожитку петеушного. Зустріли його з розкритими обіймами – ще б пак, у чоловіка завжди є що курнути. Горілка лилась рікою, дим – коромислом. Не зчувся, як сніг зійшов, а з ним – і гроші Віталікові розтали. А без грошей тебе хто хоче? Довелося до села вертати. Оселився наш герой в закинутому сараї край села, харчувався в барі-чебуречній і лише намагався дідові з бабою на очі не потрапити. А як потепліло вже зовсім – вкрав чийогось ровера з-під чебуречної, допалив недопалка останнього і, виписуючи немислимі кола, помчав куди очі дивляться – щастя шукати.

Їде день, їде другий, коли це глип – довкола замість стареньких хат палаци високі. Огорожі здоровенні, муровані, ще й зверху кованими решітками з гостряками прикрашені.  Страх напав на Віталіка. «Ов-ва, - думає, - це ж я,  певно, на Зміїні дачі потрапив».

Колись давно, ще за царя Гороха, то були звичайні садові ділянки біля невеличкого озера. Але літ з десять до того налетіли змії з великого міста, викупили в людей їхні халупи і набудували собі хоромів. Стали змії там жити-поживати. Всі вони давно вже в люди вибились, посади поважні займали, а що маєтків мали – то і не снилось нікому. Їде Віталік вулицею, на всі боки головою крутить. На бронзових брамах де-не-де оголошення висять. «На роботу за кордоном потрібні привабливі дівчата». «Я хоч і привабливий, – міркує собі, - але все ж не дівчина». «На роботу на будівництві потрібні сильні чоловіки». «Я хоч і чоловік, але не сильний...» - і тут встояв Віталік над принадами рекламними. «На роботу...» - далі хлопчина дочитати не встиг, бо перекрутилося йому кермо коня його залізного і довелося з асфальтом цілуватися. Встає, головою трусить, аж раптом: «Оце тобі маєш! Лишенько! Та це ж господа найлютішого змія тутешнього, якого всі інші змії бояться, а про людей – й казати годі! Пана-змія Алі!».

Огорожа – як стіна китайська. Але хоч яка вона висока, а шпилі змієвого палацу з червоними прапорцями все одно понад решітками стирчать, самого неба сягаючи. На видному місці посеред могутної брами ще одне оголошення висить, добряче вітром пошарпане. «Видаю трьох доньок заміж. Добрий посаг. Посередників не турбувати».

Спинився тоді Віталік, дух перевів та й задумався міцно. «А чому б і ні, зрештою?»  Хоч і знав, що кілька відчайдухів з їхнього села пропали без сліду, намагаючись зі зміями породичатися, але зміїв боятися – файку не курити. Надибав щілинку поміж брамою і парканом та й зазирає. А всередині – як в раю. Деревця і мостики, фонтани та водоспадики, а по зеленому лужку пави розгулюють. Вздовж мощеної доріжки аж до самісінького палацу довгі жердини натикані, з якимись муміями копченими. Можливо, це сувеніри з поїздок пана-змія до Африки, а, можливо... «Отой, крайній, наче схожий на Миколу Параноїка... Нє, тут з порожніми руками не сунешся...»

Знову всівся Віталік на ровера і повернув в іншу сторону. До того шматочка лісу біля озера, який змії ще не встигли загарбати. Гостинців для змія шукати.

***
Виїхав Віталік на берег, дістав зі схованки весла і сітку-путанку, сів до човна і на середину озера вигрібає. Закинув сітку в уловистому місці та й міркує: «Ото було би файно щуку велику для змія вловити. Кухар змієвий нафарширував би її смаколиками різними, дивись, змій би і подобрішав та й дочку би віддав. А не так дочку, як посаг. Але звідки в нас щуки великі – їх ще років з десять тому всіх вивели. Хіба ротан лишився...» Отак, між мріями витаючи, вичекав добре та тягне потихеньку. Та не йде сітка. Він сильніше – не йде. «Зачепилася, певно, за корінь – ото не щастить...» Аж раптом щось як лясне хвостом попід човен – ой, леле, рибище! Вперся Віталік ногами в борти, тремтячими руками сітку підтягує, а там - наче кит справжній. Ледве подужав затягнути диво-рибу в човен. Підняв весло, аби приглушити здобич, аж та раптом каже:
- Відпусти мене, Віталіку, я тобі в пригоді стану!

Наш Віталік ледве з човна не скочив з переляку. Але приглянувся та й перепитує:
- Ти хто такий?
- Я - білий амур, - каже риба. – Оженився недавно, дітей малих маю – відпусти, не роби жону вдовою , а синів сиротами...
- Он ти який, білий амуре! – протягнув Віталік. – А на смак ви які?
- Та який там смак, чоловіче добрий! Ми ж водоростями всілякими харчуємся, твань ковтаємо  – то ж болотом чути добряче...
- Що ж тобою робити? – зажурився Віталік, а про себе метикує: «Раз риба заговорила, то це щось та й значить!»  - В пригоді, кажеш, станеш?
- Ой, стану!- б’ється амур плавником в груди. – Лише на берег вийди, ногою тричі тупни – враз припливу.
- Ну, гляди мені, товстоголовий. Як здуриш – прийду з динамітом, то весь твій рід до найменшої ікринки вигублю.

Ледве виплутав Віталік рибу з сітки, через борт перекинув – аж загуло. Повеслував до берега. «З рибою не вийшло, то хоч пташиних яєць назбираю. Змії до них охочі». З цією гадкою заліз у прибережні корчі, де шпаки гніздилися. Тільки до гнізда руку простягнув, а шпак - тут як тут. Віталік очі прикрив, аби прикра пташина не видзьобала, аж чує:
- Не губи мені діточок, Віталіку! Я тобі в пригоді стану.

Віталік навіть і не здивувався зовсім. Змусив шпака понервувати добре, поклястися прародичами до сьомого коліна, але врешті лишив гніздо в спокої. «Два помічники є, - міркує, - ще б третього, та й можна йти пригод шукати». Тим часом вже й звечоріло зовсім. Заїхав Віталік до свого сарайчика, ровера кинув, а сам підкрався до вулика сусідського та й вічко глиною заліпив. Переночував аби-як, а лишень розвиднілось – біжить на пасіку. Перед самим вуликом стишився, пісеньку насвистує – наче просто гуляє поруч. А бджоли всередині гудуть-гудуть, а вилетіти не можуть. «Ей, ви чого розгуділись?» - питає в них хлопець. «Чоловіче добрий, - бджоли кажуть, - визволи нас з ув’язнення. Якесь недобре створіння вічко нам заліпило – а нам до роботи час, весняний день минає». «А що мені з того буде?» - наводить Віталік комашню на думку. «А ми тобі вже віддячимось, як тільки треба буде». Обтрусив Віталік обсохлу глину з вічка, бджоли загули на радощах, подякували чемно та й в садки подались. А він і виду не подає. Зате задоволений – страх. «Ось тепер мені ніякий чорт не страшний – піду до змія свататись».

Сказано – зроблено. Змінив Віталік стару футболку на іншу, теж стару, але менш засмальцьовану, пригладив чуба дощівкою. Надер нарцисів на городі цьоці Марисі, родички далекої та й поїхав. Чи довго, чи недовго, а виїзджає на асфальтовану дорогу, що аж до дач Зміїних веде. Дивиться – попереду вздовж бордюру звірятко якесь біжить. Смішно так біжить – на коротеньких лапках перевалюється, щоразу до асфальту рильцем тикаючись. Обігнав його Віталік та й дорогу перегородив. А той носом блискучим до шини велосипедної дотулився і давай поміж спиці колеса перелазити:
-  Гей, ти, хом’яче, куди пнешся?
- Я не хом’як, - відказує звірятко ображено. – Кріт я... Біда в мене сталася, Віталіку. Скам’яніла вся земля навколо, не можу додому у рідну нірку попасти. Вже хто-зна скільки біжу, а воно все камінь та й камінь...

Розреготався Віталік, на крота зажуреного дивлячись. А той проситься:
- Допоможи мені, Віталіку, може і я тобі колись в пригоді стану.
- Катуляй собі далі, малий, поки я добрий, - каже йому Віталік. – Бо зара впаду в нерви та й розчавлю, як таргана. В пригоді стане, аякже... Досить мені і трьох пригод, а більше в казках не буває!

***
Наліг Віталік на педалі і невдовзі біля брами змієвої опинився. Натис ґудзик дзвінка – і аж відсахнувся: десь всередині наче справжня гадина засичала. Відчиняє йому фіртку негр в лівреї зеленій  (то пан Алі собі слуг вишколених з інших країн понавозив). «Так, мовляв, і так,  - Віталік каже, - я по оголошенню, свататись буду». Негр схилився поштиво, велосипед з рук Віталікових прийняв, припаркував поруч з мерседесами змієвими і веде гостя досередини. Не встиг хлопець і роззирнутися добре, як опинився у залі величезній. Люстри кришталеві світять, позолота блищить, вази китайські по кутах бовваніють, дзеркала постать його вим’яту віддзеркалюють – словом, розкіш, аж дух забиває. А негр вже нові двері прочиняє,  «пліз, бітте, пажалуйтє» каже. Заходить Віталік – аж там сам Змій. Приліг собі на оттоманці біля каміна, хвіст вигріває. Голова у навушниках, очима немигаючими у монітор втупився і комусь невидимому накази віддає: «С-с-скидай ус-с-сьо, с-с-скидай по с-с-семь, с-с-сука...» Але Віталіка побачив, розмову перервав, навушники скинув та й лагідно так каже :
- Ну , здрас-с-стуй, хлопче! З чим завітав до оселі моєї с-с-скромної? Битися чи миритися?
- Та де там битися, пане Алі! Миритися, звісно, і не просто – от, посватати доньку вашу хочу.
- С-с-сватати... – Змій сичить. – то с-с-справа добра. Ну, розкажи мені, хто ти, що ти...
- Я? Та я с-с-сам (від хвилювання Віталік теж засичав) з Зав’язанців. Діда і баби с-с-син наймолодший, Віталік звуся. Роду чес-с-сного, працьовитого...
- Чес-с-сного? Гаразд. Ну, а активи в тебе які? – Змій випитує.
- Активи? Ну, в мене руки-ноги активні... Та й голова варить, нівроку.
- Це добре, що варить. А чим на хліб з мас-с-слом заробляєш?
- Та так, був у мене... автосервіс невеличкий... але надоїло. Тепер хочу на інший рівень переходити.
- Правильно метикуєш, Віталіку! – Змій каже. – С-с-своїми руками с-с-справжні гроші не заробиш. Тут інший підхід потрібен.

Дістав Змій пульт, кнопками заклацав – на вікна штори наповзли, а на стіну – екран білий опустився. На екрані кадри замиготіли – узбережжя морське, пляж велелюдний. Далі – басейни, дискобари, номери готельні...
- Знаєш, що це? – питає Віталіка.
- Ні, – відповідає хлопець.
- Готель «Алі парадіз» в Мармарис-с-сі. 5 зірок, перша лінія, 120 номерів, з них 30 – с-с-суперлюксів. Річний оборот – 2 з гаком мільйони...
- Це ми тут медовий місяць проведемо, т... – питає Віталік, ледве стримавшись, аби пана Алі татом не назвати.
- Який місяць... – сердиться Змій. – Це придане моє за найстаршою дочкою, Ілоною.

А на екрані тим часом вже інші картинки біжать. Споруда велика зі скла і бетону посеред архітектури старовинної стирчить. Всередині, наче в мурашнику: клєрки бігають, метушаться, секретарки по клавіатурах цокотять, ліфти скляні туди-сюди шастають.
- Ну як? – Змій питає.
- Ого! – тільки і знайшовся Віталік.
- Алі-банк в Цюриху. Посаг моєї Аліни, с-с-середущої.

А екранчик вже знову морські хвилі демонструє. Небо височенне, блакитне-блакитне, з хмарками кучерявими. Під небом – ліс сосновий, а посеред нього – хатинка невеличка з дахами косими. Пташки щебечуть, косулі з рук лісників сінце беруть – ідилія...
- А це – на Балтиці, неподалік Юрмали. – Змій коментує. – Придане Альони, моєї улюблениці. Плюс кілька с-с-сотень тисяч фунтів щорічного утримання. Ну то як. Йдемо наречену вибирати?

А Віталік як стояв, так і скам’янів з ротом відкритим. Накрапав Змій коньяку до фужера, влив хлопцеві до горлянки та й повів на жіночу половину маєтку.
Посадовив гостя в крісло, сам сів поруч і в долоні плеснув: - Ілона!

Виходить до них найстарша зміївна. Глянув Віталік – і враз йому готель з макітри вивітрився: «Мамцю рідна, оце ж і змія!». Чорна, як смола, очі – як жарини розпечені, а що товста і жирна – як тумба полірована. Хвостом лускатим підпирається, ляжкою звабливо гойдає, аж сало трясеться. Міцно заплющив очі Віталік та шепче Змієві: «Ні, далі показуй».

Спохмурнів Змій, але виду не подає. Плеснув двічі: Аліну кличе.
Вийшла і Аліна. Згадав Віталік про банк цюрихський і придивляється. Але, бігме - якби не руда перука, то і не відрізнив би Аліну від старшої сестри. Чи близнючки, чи яка мара – ті ж об’єми неохопні, ті ж пропорції тумби хвостатої. «Ну що ж, - потішає себе Віталік. – не біда. Особнячок біля Юрмали – теж непогано».  «Клич найменшу», - Змієві каже.

Геть розлютився Змій, аж зубами заскреготав. Плеснув тричі. «Альона!» - реве.
Вийшла і Альона. Подивився Віталік – і ледь не вмлів. Стоїть зміюка перед ним: мале, грубе і зелене. Ще не зовсім у форми вбилася, але видно, що за кілька літ обох сестер за пояс заткне. А Змій оком на Віталіка косить і сичить, як навіжений. Що залишалося бідному нареченому... «Беру Альону» - каже Змієві. Той дочку порухом руки геть вигнав та й відповідає:
- Е-е-е, ні, хлопче. Не все так прос-с-сто. Мою доньку заслужити треба. Ходімо зі мною.

***
Повів його надвір. Минули вони альтанки, фонтани і водоспадики, садки з дерев чудернацьких і опинились на березі озера. За тим озерцем – ще одне, а за ним – ще – каскад цілий.
- Ось тобі перше завдання,  -Змій наказує. – Геть заросли мої с-с-ставки. За ніч маєш вичистити так, аби ніякої водорос-с-сті не лишилося. Інструменти в підс-с-собці візьмеш. Зробиш – добре, ні – живий не будеш. Он там жердина вільна для тебе.

Сказав – та й пішов. Віддихався Віталік. Зазирнув в підсобку. Лежить там реманент різний – якісь сита металеві, граблі і лопати довжелезні... Але як його в руки взяти і що з ним робити – і гадки не має. Вийшов звідти, сів на березі ... і згадав про амура білого. О, це ж якраз для нього робота. Перейшовся Віталік до найпершого озерця, дивиться – а воно з їхнім сільським озером каналом з’єднане. Давай він ногами по березі тупати – амура викликати. Тупав-тупав – нема нікого. «Пропав!» - думає. Аж глип – в каналі писок рибячий з води вистромився.
- Кликав мене, Віталіку?
- Де тебе чорти носять, виродку банькатий! Я вже встиг з життям розпрощатися, поки ти припхався.
- Пробач, чоловіче! – риба перепрошує. – На іншому боці озера був, ледве вчув твій поклик. Кажи, що треба.

Розповів Віталік амурові білому про завдання. Заспокоїв амур Віталіка. Попросив лише загородку між озерцем і каналом прибрати. Підняв її Віталік наледве, дивиться – в каналі аж чорно від хребтів рибячих зробилося. Потер хлопець долоні і пішов на кухню змієву їсти щось роздобути - виголоднівся з тих нервів. Пригостили його смачно, постіль постелили – він і заснув.

А з самісінького ранку біжить на берег – чи стримав амур обіцянку. А озер і не впізнати – наче поширшали вдвічі. На поверхні води – ані тобі рясочки, лише де-не-де луска рибяча плаває. Віталік сів у човен, луску визбирав і йде Змія кликати. А той вже і сам йде. Оглянув озеро, гмикнув та й каже:
- Гаразд, Віталіку, з цим справився. Ос-с-сь тобі друге завдання. Напала на мої деревця бонс-с-саївські комашня якась. Що вже мої с-с-садівники з нею не робили, чим не труїли – нічого не допомагає. Або ти комашню виведеш, або на жердині опинишся. Часу маєш до завтра. А поки – поїш-відпочинь: ти ж цілу ніч працював тяжко.

А Віталік і у вус не дує. Завалився на кухню, закотив собі самому гостину. Слуги за ним бігають, чим можуть – догоджають. А далі вивалив в садок. Озирнувся, чи ніхто не підглядає – та й давай свистіти, шпака викликати. Недовго й свистів – прилітає шпак та й розпитує, що сталося. Повідав йому Віталік про завдання – та й пішов печеню доїдати. А шпак зібрав родичів – і за роботу.

Переночував Віталік другу ніч, зранку у садок виходить – краса! На деревах – жодної тобі мушки, лише де-не-де пір’їнки чорні лежать. Визбирав їх Віталік, сховав і Змія чекає. Не йде Змій. Пішов Віталік до палацу. Заводять його слуги до спальні змієвої. Лежить Змій пластом на ліжку своєму і стогне. Хлопець каже: так, мовляв, і так, з другим завданням впорався. Змій відіслав лакея перевірити, чи справді все гаразд, а сам крекче далі. Вертається лакей, доповідає: дерева чистесенькі, жодної комахи не видно. «Що ж, маєш ще одне завдання, Віталіку, - каже Змій. – Вигрівав я вчора боки в с-с-сауні, а потім холодного пива попив, біля вікна пос-с-стояв – ось мені поперек і вхопило. Ні встати, ні с-с-сісти тепер. Вилікуєш – твоє щастя, а ні – не жити тобі. Часу маєш годину – йди, подумай, як лікувати будеш».
- Та що тут думати, - Віталік каже. – Нема чого час тягнути – одразу і полікую.

Повиганяв хлопець лакеїв з кімнати, а сам бере та й вікно відчиняє. Змій репетує – «Ти що, зовсім засс-с-тудити мене хочеш?», а Віталік і не зважає. Став біля вікна і бринить собі під носа.

Прилітає на його поклик бджола. Розказав їй Віталік пошепки про свій клопіт – зараз же, де не візьмись, ще з двадцять бджіл прилетіло. Посідали на підвіконні та й сидять тихо. Дістає Віталік фужери коньячні з серванту, спину Змієві заголив – і давай на поперек бджіл приставляти. Приставить трійко – і фужером накриє. Бджілки бідні і так, і сяк до шкіри Змієвої – спробуй оту луску прокусити. Одні падають від виснаження – інші на їхнє місце. Таки добралися до тіла Змієвого, отрути лікувальної напускали. А Змій кричить, як різаний. Набігло слуг – вже хотіли Віталіка на жердину тягти – як раптом Змій хвостом ворухнув та й каже: «А ну, лишіть-но його поки... І справді наче легше стало...»

Ще за кілька хвилин Змій і зовсім ожив. Зіпнявся на ноги, по залі перейшовся та й приказує:
- Ну, Вітальчик, ну і молодчина. Врятував с-с-старого! Ос-с-сь тобі ще одне завдання: бачиш он-то поле моє попід озерами? Виореш – віддам Альонку за тебе. А ні – на жердині засохнеш.

А Віталік слухає – і вухам своїм не вірить.
- Як – питає – яке завдання? Та я ж вже три завдання виконав? Віддавай дочку з посагом! А як ні – то ну вас, зміїв, до бісової матері – з чим прийшов – з тим і піду...

Але куди тут підеш – вхопили Віталіка негри попід білі ручки, а Змій продовжує:
- Не поспішай, хлопче! Ніхто від мене так просто не пішов. Три завдання ніхто не обіцяв – це ти сам собі придумав. Зрештою, їх і буде три – а оце сьогоднішнє, будемо вважати маленьким бонус-с-сом.

Бачить Віталік, що біда. Треба якось викручуватись.
- Та ти знаєш, пане-Змію, що у мене старший брат в міліції працює, – прибріхує перше, що в голову прийшло. –А другий брат – у структурі серйозній, з митницею зв’язаній. Якщо мене пальцем рушиш – візьмуть тебе під ковпака...
- Ой-ой, - Змій аж за боки взявся від реготу. – Подивіться лишень на нашого півника. Та твій старший брат у мене осьдечки, - ляснув себе по правій кишені. – А всі с-с-структури митні у мене дозвіл на перевезення блоку цигарок просять. Йди працюй, хлопче – час-с-су маєш до завтрашнього ранку.

Зажурився Віталік та й пішов геть. Зиркнув на поле змієве неозоре –і з життям розпрощався. Тут бригада трактористів би за день не впоралась – не те що він сам-один, до праці не привчений. Цілісінький день тинявся Віталік по маєтку змієвому і невеселі думи думав. І про життя своє дотеперішнє безтолкове. І про бажання багатства незаслуженого, що у таку халепу завело. Згадав діда з бабою – аж сльозу пустив. Поклявся Віталік собі самому з життям колишнім покінчити і за розум взятися, якщо і цього разу пронесе. Тільки як? Тим часом і звечоріло зовсім. Зібрався Віталік з духом і спробував у непомітному місці через огорожу перелізти. Та де там – у Змія через кожні кільканадцять метрів камер спостереження натикано. Спіймали його слуги Змієві і до підвалу темного кинули. Сиди – кажуть, - до ранку, а завтра пан Алі тобі розправу учинить...

***
Сидить Віталік у темниці і дриголить – не так від холоду, як від жаху. І хотів би забутися – та зась. Тільки очі закриє – і вже бачить, як його на палю саджають. Став він тоді всі молитви, які знав, пригадувати. А що до пуття не знав жодної, то просто впав на коліна та давай чолом до земляної долівки бухати. Бухав-бухав – аж раптом земля під ним заворушилася. Злякався Віталік, в кут забився і наслухає, що ж воно таке. І справді – зашарудів хтось в темряві, ще й попискує:
- А що, не пізнаєш. Віталіку? Це ж я, кріт. Той самий, котрого ти на дорозі розчавити обіцявся. Пригадуєш?

Як почув Віталік ті слова – на земля повалився та давай проситися:
- Кротику-братику, пробач мене, нерозумного. Якби ж то я знав, як воно все обернеться... Але ж ти не такий, як я, ти добрий звір – виведи мене звідси. За кілька годин сонечко зійде – і я на жердині посеред двору Змієвого стримітиму. Порятуй, не залишай на вірну погибель. Я ж тобі увесь вік вдячний буду...
- Добре, годі скиглити. – урвав його кріт. – врятуємо ми тебе, але не заради подяк твоїх фальшивих. Нелюбий твій Змій мені. Вигубив хімією ціле місто наше підземне, яке ми триста літ будували. Цієї ночі прийде йому розплата. Діставай з нори прута залізного і стіну, під якою стоїш, підкопай. А ми з того боку візьмемося...

Дістав Віталік з ходу кротячого шмат арматури і давай стіну підкопувати. Де й сили взялися. Чує – довкола кипить робота. За якусь годину відкрився під стіною лаз великий. Вискочив з нього кріт та й каже:
- А тепер, Віталіку, ноги в руки і тікай звідси, бо вже недовго залишилось.

Подякував хлопець своєму рятівникові і пірнув у нору. Довгенько порачкувавши, вибрався врешті на світ Божий, повітря свіжого ковтнув, озирнувся – паркан позаду -  і як дремене. Біжить - а земля під ногами ходором ходить, наче від землетрусу. І не зчувся, як села дістався. А вже і розвиднілося зовсім. Дошкутильгав до хати рідної, дідові з бабою у ноги впав, перепросив за обрАзи давні. Старі розчулились – прийняли сина назад до себе.

А дачі Змієві тієї ж ночі під землю пішли. Зробилось на тому місці озеро велике. Наїхало вчених з самого Кийова. На гвинтокрилі озеро облетіли, горілки попили, язиками поцокали, води в рурки набрали – для аналізів, буцімто – і назад забралися. Щось там про карстові розломи лопотіли. А про помсту кротячу їм і невтямки. А Віталікові клепки вистачило, аби не патякати про те, що тієї ночі бачив.

***
Після того випадку взявся Віталік за розум, став ґаздувати. За літо хату стареньку відремонтував. Спродав вирощений урожай на ринку, купив тракторця. Таку-сяку копійку став заробляти. Дід з бабою не натішаться. Але недовго тішились. Прийшла зима, і засумував хлопець. Знову став самокрутками бавитись. А за рік, як вернувся в село Іван, брат старший, з сержантськими погонами на плечах – і зовсім берега пустився. По кілька днів дома не ночував, з наволоччю різною швендяв та сумнівними оборудками промишляв. Тоді ж і на голку присів – не брало вже куриво. Дійшло до того, що за півроку завіз його Іван до обласного наркодиспансеру на примусове лікування. Там-то ми з ним і запізнались.

На початках тяжкий був Віталік, ой, тяжкий. Викручувало його так, що й ворогові не побажаєш. Мені на той час фізичну залежність вже зняли, але все одно при одному погляді на шприц всередині все переверталося. То ж дохтори для профілактики рецидиву підселили мені Віталіка. Виходжував я його, як міг. Речі розумні намагався в голову втовкмачити. А він мені, коли відпускало, історію свою оповідав. Ото все, що я вам переказав. Клявся, що з наркотою зав’яже, що вона йому все життя скалічила. Що і десятому закаже пробувати. Але щось мені не тойво...От і зараз клянеться. Вірите?

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)
кількість оцінок — 0

Рецензії на цей твір

Нетрадиційно

На цю рецензію користувачі залишили 2 відгуків
© Ігор Скрипник, 01-12-2008

Був один випадок...

На цю рецензію користувачі залишили 2 відгуків
© , 27-11-2008

Добра казка - аж правда!

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Любов Долик, 27-11-2008

Казочка нічого так

На цю рецензію користувачі залишили 2 відгуків
© КОка Черкаський, 27-11-2008

Казку - на конкурс

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Микола Цибенко, 26-11-2008

Чіпляє...

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Юлія-Ванда Мусаковська, 26-11-2008

Ремікс

На цю рецензію користувачі залишили 3 відгуків
© Залєвський Петро, 26-11-2008

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Наталка, 26-11-2008

Повчальна казочка

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Любов, 26-11-2008
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.93981599807739 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

КОНСТИТУЦІЯ У КОМІКСАХ
Конституція у коміксах_medium_size у форматі PDF Конституція у коміксах_medium_size у форматі EPUB Брати …
Новинка від Братів Капранових — “Паперові солдати”
До свого 52 дня народження, Брати Капранови підготували для своїх читачів яскравий подарунок — історичний …
Конкурс оповідань “Open World”
Літературний конкурс “Open World“ (1 травня 2019 – 1 листопада 2019) Шановні друзі! …
Книжковий арсенал 2019
Шановні друзі! Нагадуємо Вам, що зовсім скоро, розпочнеться один з найбільших літературних фестивалів …