Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2580
Творів: 46833
Рецензій: 91227

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Казка

Ялинка (дитяче, на конкурс)

© Володимир Чернишенко, 24-11-2008
БУДЬ ЛАСКА, ЗАВАНТАЖУЙТЕ ПОВНИЙ ТЕКСТ З ДОДАНОГО ФАЙЛУ:
http://svitlo.ucoz.com/_ld/0/4_myth.pdf


ДЕНЬ НАРОДЖЕННЯ МИТІ

ПЕРЕДМОВА

Правда ж, це несправедливо, що всі книжки для дітей і про дітей пишуть дорослі люди? Тобі ніколи не хотілося обуритися з цього приводу і сказати: слухайте, дядю, ви дорослий, тому й пишіть про дорослих! Мені хотілося. Адже, що вони розуміють, ці дорослі! Вигадують казна-що про дітей і змушують їх вірити, що вони такими є насправді, неподобство яке! Звичайне, це не зі зла, просто більшість дорослих, кому як не дітям це знати, жахливо наївні. Наприклад, вони беззаперечно вірять, коли на вас жаліється сусідка, бо ви, мовляв, витолочили їй грядку. А в той же час відкидають ваші такі очевидні слова про те, що віник міг би прибрати кімнату і без вашої допомоги, якби його гарненько припросити. Або, що банку варення ви віддали Сумному Слютлику з планети Сумних Слютликів, за невидиму дрібку невидимого печива, яке тепер ніяк не можете знайти...
Отож-бо! Саме тому, коли був дитиною, я завжди хотів написати книгу для дітей і про дітей. Це була б дуже правдива і цікавенна книга, бо писала б її така ж дитина, як і ті, хто мав би її читати. Однак життя складна штука! Не мені вам казати, скільки справ має кожна особа віком до шістнадцяти років. І на озеро збігати, бо раптом воно за ніч висохло, і на нове дерево видертися, а їх же тьма-тьменна, цих дерев... І це не рахуючи школи. Про школу краще мовчати. Тому й нагоди сісти за писання ніяк не випадало.
І ось, коли нарешті у мене нарешті з’явився вільний час, я раптом зрозумів, що вже кілька років, як став дорослим. До речі, це жахіття трапляється з вами так несподівано і непомітно, що важко навіть уявити. Тому ви повинні якнайретельніше слідкувати за собою, аби випадково не подорослішати, принаймні до двадцяти...
Але сталося, як сталося. Я став дорослим. Звичайно, можна було б прикинутися дитиною і все одно написати книгу, але це було б нечесно, а чесність це річ ще важливіша ніж хоробрість і майже така сама важлива, як людяність. Тому я не став одразу писати книгу, а сів і добре подумав. Мушу сказати, що сідати і добре думати – дуже корисно. Деякі особливо розумні люди роблять це по кілька разів на день, а я знав одного дідка, який цією справою займався все життя, але так ні до чого й не додумався. Тепер тобі ясно, що ця справа дуже важка. Тому варто іноді тричі подумати перед тим, як почати серйозно думати... Одним словом, у мене все це затягнулося років на два. Але врешті я дещо таки вигадав.
Якщо я дорослий і не можу писати про дітей, подумав я, то напишу про дорослу людину, але для дітей. І одразу ж засів за писання. А оскільки єдиним дорослим якого я знав достатньо добре, для того щоб писати про нього книгу, був я, то й книга вийшла про мене. Ти, звичайно, подумаєш, що читати книги про людину, яка стільки часу витрачає на передмову страх як нецікаво, але я обіцяю, що більше не буду. Чесно-чесно!
Отож – ось вона, ця книга. Перша у світі книга про мене.

РОЗДІЛ ПЕРШИЙ, в якому я потрапляю до Ялинки

Ялинкові думки

Я мусив їхати до Ялинки. Це я знав точно. З якогось часу ця думка постійно жила в мене в голові і постійно нагадувала про себе. Я прокидався зранку і думав, що ж мені треба сьогодні зробити? Звісно, поїхати до Ялинки – відповідало щось в мені. Я тряс головою і посміхався, приверзеться ж таке зі сну! Вмивався, чистив зуби, робив фіззарядку... Звичайно, ніякої фіззарядки я не робив, але редактор, як тільки почув, що книгу читатимуть діти, наполіг на цьому. А щоб не казати тобі неправду, мені довелось терміново почати вести здоровий спосіб життя, мушу сказати, це не так уже й неприємно, як здається на перший погляд...
Потім я їхав автобусом і коли платив водієві, а він мусив давати мені здачу і запитував ввічливо: „Вам куди?”, чомусь завжди відповідав: „До Ялинки.” Водій спочатку дивувався, а потім звик і спокійнісінько відраховував мені потрібну суму з двох гривень. А одного разу я неймовірним зусиллям волі примусив себе сказати: „В Київ”. Тоді водій посміхнувся і зауважив: „Ви, певно, обмовились, вам до Ялинки.”
З цієї розповіді тобі, звичайно ж, кинулися в очі дві речі – по-перше, я вже був достатньо дорослим, щоб до мене зверталися „на ви”, а по-друге, думка про Ялинку не покидала мене майже ніколи. Тож не дивно, що одного разу я не вийшов з автобусу в Києві, а поїхав прямісінько до неї. Як це мені вдалося, я не знаю, бо заснув ще на півдорозі. А коли прокинувся – був уже там...

Чай був міцний і гарячий. Він обпікав губи і щемів на язиці, і то було єдине, що доводило мені власне існування. Я сидів у кріслі з високою спинкою, яка догори вибагливо закручувалася в равлика дерев’яним різьбленням. Крісло було м’яке і шкіряне, але якось дивно виштовхувало мене з себе, тому я сидів ледь посунувшись вперед. Стіни кімнати губилися десь у напівсутені, а стелі я взагалі не міг розгледіти, хоча вона напевно також мала б  бути різьбленою. Мої коліна неприємно впирались у невисокий лакований столик без ніжок. Як він тримався в повітрі я тоді не міг збагнути, але стояв він міцно. На столику висівся череватий чайник, схожий на великого чорного кота. Кіт здався мені знайомим.
Я був увесь освітлений якимось дивним світлом, яке, здавалось, ішло нізвідки. Проте падало воно так, що я зовсім не бачив обличчя людини навпроти, лише темний силует гостро вирізнявся на сірому фоні сутені, де мала б бути спинка крісла. Я не відчував нічого окрім терпкого полинового смаку заварки на язиці і тепла, що розходилось тілом, чомусь, починаючи від ніг. Десь цокав годинник і я подумав, що зараз ніч або пізній вечір.
– Нарешті ви отямилися шановний. – почувся рівний і спокійний голос людини навпроти. Я здригнувся – десь я вже чув цей смутний і тихий голос, лише цього разу він набув, здавалось, якоїсь впевненості і твердості.
– Ви вже з годину отак сидите в кріслі і п’єте чай – це вже третя чашка. Добряче вам дісталося. Я тепер навіть трохи жалкую, що погодився перекинути вас сюди... Та ви чуєте мене, чи ні?!
Я чув, але слова важко доходили до моєї свідомості. Хто цей чоловік, що він від мене хоче? Як я опинився в цьому дивному місці? Питання одне за одним спалахували в моєму мозку і гасли. Я мав сили лиш на те, щоб кивнути. Таким чином показуючи незнайомцеві, що готовий його слухати. А він все говорив і говорив, складні і незрозумілі речі про Всесвіт, про небо і землю, нарешті – про людину. Це було схоже на страшну казку і я пам’ятаю, що вирішив тоді все забути.
Хоча, з розповіді дивного чоловіка я дізнався, що знаходжуся в Ялинці, що мого співрозмовника звуть Час і що це він викликав мене сюди. Він розповів, що в нього гостювало багато цікавих людей – письменники і математики, співаки та космонавти, навіть кілька президентів, хоча з ними й не так цікаво було говорити... Все це були дуже визначні люди і всі вони якось зуміли заслужити цю розмову з Часом... Ось скільки всього я збагнув, але одна річ лишалася для мене загадкою – що тут, власне роблю я? Я вже майже зібрався запитати про це Часа, але не встиг, бо двері часової кімнати відчинились і до них зазирнуло якесь дівча, років шести з двома кісками.
– Познайомтесь, це моя дочка, Мить. – сказав мені Час.

Часів будинок

– А це ось – Велика кімната. Тут збирається вся родина і всі приятелі. Зараз вона порожня, але до завтра наповниться кріслами. Ой лишенько, та не роби ти такі круглі очі! Я просто кажу, що до завтра всі крісла позбігаються сюди з інших кімнат і закапелків, де вони зазвичай любенько собі теревенять. Колись сходимо їх послухати – вони іноді розмовляють про такі цікаві речі! Не віриш? От чудний! А хіба в себе вдома ти не підслуховуєш балачки меблів?
– Ні. В мене вдома вони переважно мовчать. – я вичавив із себе благеньку посмішку. Вже з півгодини маленьке дівча, яке на віру виявилось Миттю, водило мене за руку кімнатами просто таки велетенського будинку Часа. Будинок Часа – це тому, що його власником є Час (хоча Часові належить все на світі). Краще сказати, що це будинок в якому живе Час, його дочка Мить та ще час від часу з’являються всі члени Часової родини.
Дім був дійсно грандіозним, але, на жаль, погано освітленим. Те таємниче світло, що так вразило мене в кабінеті, більше не з’являлось. Натомість, дорогу освітлювала маленька Мить, що тримала здоровенного підсвічника. Підсвічник був такий великий, що я навіть хотів був забрати його в Миті, але вона лише засміялась і ще міцніше стиснула мою руку. Дивно ми, мабуть, виглядали б, коли б було кому це зауважити: я – відносно високий і широкий молодик із здивованим поглядом і непевною ходою (все тіло досі гуділо); Мить – мале дівча з двома кісками у простому домашньому платтячку і старезний підсвічник з двома свічками (хоч їх і мало бути три). До того ж, Мить тримала нас обох (мене і підсвічника) своїми маленькими теплими долоньками, та ще невпинно торохтіла.
– А це ось – наша власна картинна галерея. Картин не видно, бо вони живуть під штукатуркою. Взагалі, вони з’являються, коли їм того заманеться, лише татко, коли дуже схоче, може ними керувати. Моя мачуха – Плинність, не любить цю кімнату, а я просто обожнюю, бо знаєш, – вона притишила голос, – тут іноді з’являється портрет моєї справжньої мами...
Кімната дійсно була незвичайна. Радше вона була схожа на коридор, кінець якого потопав далеко в пітьмі, а стіни були не пофарбовані, а лише змазані зеленавою штукатуркою. Ця штукатурка так мене зацікавила, що я залюбки колупнув би її нігтем, коли б моя дзиґа Мить вже не тягнула мене в бічні двері, де, як вона казала. Мусила бути бібліотека.
– А книги тут також живі? – запитав я не без іронії.
– Лише найцікавіші, – сказала серйозно Мить. Ми увійшли у невелику восьмикутну кімнату, стіни якої, здавалось, безкінечно тяглися вгору і були, по суті, стелажами повними книг. Я зачаровано задер голову, щоб побачити, де ж закінчується це книжкове царство.
– Стелі тут нема, – замиловано сказала Мить. – Ця кімната – мов колодязь, верх якого постійно добудовується. Тому вона постійно росте. Кажуть, що коли стіни цього колодязя упруться в небо – зникне все, що зараз існує, а буде лише Ніщо і вічний спокій, але небо безмежне, як і людські мрії!
Мить говорила про це так, ніби безмежність неба наповнює її великою радістю і захватом. Я на якусь мить замилувався натхненним виразом її обличчя, але мою увагу раптом привернув невисокий столик, точнісінько такий, як у кабінеті Часа, лише на цьому лежала розгорнутою невелика книга в шкіряній палітурці зі сталевими кутиками. Мить поставила свій підсвічник на столик поряд з книгою і я зауважив, що вона кілька разів змахнула натрудженою рукою, смішно скрививши носика.
– А це – книга про тебе. Е ні, стривай! Тобі поки ще не можна її читати!
– Але ж це книга про мене! Чому не можна? – я владно потягся до книги, але Мить стрімко закрила її просто в мене перед носом і притисла зверху обома руками, навалившись на неї всім своїм маленьким тільцем.
– Ну який же ти нетямущий! Адже якби ти прочитав її зараз усе було б зовсім нецікаво! Та й нам пора вже йти, татко просив довго тебе не затримувати. Ходім!
Я знехотя повернувся і пішов услід за Миттю. Озирнувшись на книгу, я побачив, як вона повільно колами підіймається вгору туди, де, як я знав, нема стелі і звідки раптом полилось дивне світло. Хоча, можливо, то мені лише привиділось.
Цього разу підсвічника ніс я.

Ми увійшли до Часового кабінету і я мимоволі здивувався змінам, що в ньому відбулися. Таємничого світла не було, натомість у кутку кімнати палахкотів затишним вогнем камін. Через це я бачив кімнату майже всю. Її стіни були обклеєні зеленими шпалерами, лише в кутках були білені так, що здавалось, ніби стеля підперта трьома білими колонами (в четвертому куті був камін). Я глянув на стелю – різьблення ніякого не було, вона теж була зеленою. Але найпримітнішим у кімнаті стало вікно, якого я раніше не бачив. Воно було обрамлене зеленими фіранками з товстенними також зеленими китицями і виглядало дуже строго і солідно. Я подумав тоді, що це вікно з почуттям власної гідності. За вікном таки була ніч, бо окрім червоних відблисків вогню від комину я бачив у ньому лише непроглядну чорноту і власне відображення – вигляд мав дійсно смішний.
У кріслі біля каміну спиною до нас сидів Час. Він закинув ногу за ногу і дивився на вогонь, що так мирно потріскував. Мого крісла в кімнаті не було (мені одразу ж закортіло піти і пошукати старого знайомця в інших кімнатах, але я стримався). Посеред кімнати стояв (чи висів у повітрі?) столик, за яким ми ось нещодавно чаювали і, глянувши на нього, я згадав про книгу, яка лежала на точнісінько такому столику в бібліотеці, книгу про мене. А я так і не зміг в неї зазирнути, навіть не встиг підглянути ім’я автора! Мене наповнила гірка образа за це на маленьку Мить, на Часа, на увесь будинок, навіть на крісло, що невідь-куди зникло.
А ще я втомився і раптом згадав, що я все-таки доросла людина, до якої навіть іноді звертаються „на ви”. А ти вже, мабуть, помітив, що дорослі дуже часто і без жодних на те причин зляться. Це у них звичка така. І ось зараз ця дурна звичка дала про себе знати. Я раптом відчув на собі всю втому останніх днів, а надто моєї подорожі до Ялинки. І тоді все це (а ще те, що стеля не мала різьблення, Час сидів до мене спиною і не рухався, а підсвічник таки виявився важким) наповнило мене до країв. Я випростався і, аж занадто голосно для такого тихого місця, вигукнув:
– Так нечесно! Я доросла людина, я мусив їхати на роботу, а ви забираєте в мене мій дорогоцінний час, заважаєте працювати цими постійними думками про Ялинку, а тепер ось викликали бозна-куди, незрозуміло нащо і змушуєте годинами ходити вашим дурним будинком, розважаючи усіляких там Митей!
Сподіваюся, ти не подумаєш про мене надто погано, почувши все це. Мені самому тепер за це дуже соромно, але що поробиш, дорослі так часто роблять дурниці! Тому не дорослішай нізащо в світі!
І я злився б іще довго, але в цю мить підсвічник став занадто важким і я впустив його на підлогу, а Час повільно встав зі свого крісла і обернувся до мене, дивлячись на нас із Миттю довгим і сумним поглядом. А Мить тримала обома своїми рученятами мою руку, притискаючи її до обличчя і тихо плакала. Її сльози котились по моїй руці, а вогонь у каміні, що спершу було зіщулився, знову весело затанцював, і я навіть подумав, що просто був втратив свідомість, а зараз знову отямився, а всього цього дурнуватого сплеску дорослості насправді не було. І я повірив би в це, коли б не сльози Миті, які пекли мені руку своїм неприроднім холодом. Мені стало так соромно, як ніколи досі, тому я нахилився до малої і почав її втішати, втираючи сльози і промовляючи щось на зразок „та ти чого?” і „ну-ну не треба”.
– Донечко, скажи гостеві на добраніч і сама йди поспи, в тебе завтра важкий день, та і йому слід відпочити, не забувай – він лише нещодавно був хворий... – голос Часа був лагідний, але все ж невблаганний. Я ще подумав тоді, що саме такий голос мусить бути в часу.
– Але ж він залишиться на мій День Народження? – спитала Мить, а я від несподіванки завмер.
– Це ти в нього сама спитай. – хитро сказав Час, ховаючи усмішку у вуса, що якось непомітно з’явились на його обличчі. Я міг заприсягтися, що секунду тому їх там не було. Мить поглянула на мене таким благальним поглядом, що я, досі не отямившись, автоматично сказав:
– Так, так, звичайно! Як можна таке пропустити!
Раптом Мить обхопила мене руками за шию, трохи підтяглась (чи то я трохи нахилився), коротко поцілувала в підборіддя і вискочила з кімнати так хутко, що я лише встиг угледіти білий краєчок її платтячка.

– А чому ти вирішив, що тобі тут нічого робити і твоє місце там, у твоєму світі? – запитав мене Час, коли ми лишилися наодинці і повсідались просто на підлогу перед каміном. Він, здавалось, зазирнув мені в душу, хоча може то просто по мені уважно ковзнув його погляд. – Адже ти сьогодні цілий вечір робив одну дуже важливу і вкрай необхідну справу!
– Яку це? – з недовірою запитав я.
– Ти робив Мить щасливою. Хіба це так мало?
– Ні, аж ніяк не мало. – посміхнувся я, пригадавши маленьке закосичене дівча.
– От бачиш. Просто на деяких речах мить розуміється краще, ніж час, мав би знати. А потім, цей її День Народження трохи вибив мене з ритму...
– Ой, а я геть забув! – спохопився я – Завтра ж муситиму їй щось подарувати, а нічого ж не маю!
– Та заспокойся ти! – Час сміявся з мене. – День народження був у неї сьогодні, тож все гаразд. Завтра буде просто свято для рідні, швидше повинність ніж приємність...
– Але як же тоді подарунки? Як же пиріг зі свічками? Це ж дитя, воно все це переживає, воно має заповітні мрії! Це все для неї так важливо! – я був схвильований, бігав по кімнаті і, здається, махав руками. Аж раптом мене осінив здогад:
–Хіба що... – і я запнувся, зупинившись навпроти каміну. Лише німо втупився у вогонь.
– Так, ти і є її найзаповітніша мрія, подарунок на День народження. – тихо промовив Час. – Здогадався нарешті! А зараз тобі треба виспатись, завтра важкий день, я вже казав. Ходімо, я покажу тобі твоє ліжко і твою кімнату.


РОЗДІЛ ДРУГИЙ, в якому Час збирає гостей

Рожева кімната і картинна галерея

Прокинувся другого дня свіжим і відпочилим, в тій кімнаті, куди провів мене напередодні Час. Це була рожева кімната. Рожеві були стіни і дві напівпрозорі штори, що затягували вікно і були зчеплені докупи шпилькою, щоб вранішнє сонечко не розбудило мене дочасно. Я посміхнувся тій шпильці, згадавши про Мить (хто іще міг так про мене подбати в цьому домі?). Щоправда, всі застороги дбайливої господині виявились марними – рожеві фіранки чудово пропускали світло, тож на моєму ліжку лежали чотири гарячі сонячні квадрати.
Я заплющив очі – яскраво пригадався вчорашній вечір, знайомство з Часом і Миттю і прогулянка будинком. Лагідність і розсудливість, що сплелися в цьому дивному будинку в щось одне, ніби для того, щоб об’єднатися в мені і змусити мене розуміти все, що мене оточує, стати його частиною. Пригадався і мій вчорашній спалах злості. Соромом обпекла згадка про сльози Миті; і я пообіцяв собі подумки, що вона ніколи більше не плакатиме з моєї вини.
Згадав також і розлютоване обличчя Часа, його погляд, що мав би мене спопелити (в цьому я не сумнівався). Раптово накотилась хвиля образи за те, що я в його очах був лише подарунком для його дочки, хоч я й чудово розумів, що це не зовсім так. Навіть, зовсім не так! Щось говорило мені, що це я вчора був обдарований. Ким? Либонь, миттю.
І раптом до мене дійшло – я був вільний! Ніщо більше не тяжіло наді мною відучора, вже не треба було більш бути дорослим, переживати через спізнення на роботу, цікавитися політикою, взагалі – бути дорослим! Мене звільнено! Тепер це все не стосується мене: мені даровано небо, що його досі не мав!
Підкинутий цією думкою, я рвучко вискочив з-під ковдри, хоч мене і пересмикнуло від холодної підлоги, підійшов до вікна, дбайливо розщібнув шпильку на фіранках і впустив до кімнати сонце. За вікном цвів вишневий сад. Це мене аж геть не здивувало, лише наповнило радістю, як буває, коли найзаповітніші здогади виявляються правильними.
Наспіх вдягнувшись, я відчинив двері і вийшов у суміжну кімнату, з якої, як я пам’ятав, можна потрапити до Часового кабінету. Ця кімната була єдина в домі застелена килимом, тож я вже наперед радів, що не доведеться далі йти холодною підлогою.

Однак, на превеликий подив, за дверима виявилась зовсім не кімната з килимом, а картинна галерея, що мені її напередодні показувала Мить. Спершу я навіть зрадів, бо сподівався звідти потрапити в бібліотеку і понишпорити там у пошуках книги, що так мене схвилювала. Я твердим і спішним кроком перетнув галерею навкіс і вже збирався прочинити бічні двері, коли відчув якийсь рух позаду. Я стрімко озирнувся і закляк – крізь зеленаву штукатурку стіни виразно проступало зображення. Воно з’являлося рівномірним прямокутником, плавно переходячи краями в зеленавий колір стіни, ніби становлячи з нею одне ціле. На картині знову був я – стояв спиною до глядачів, у правій руці тримав високо піднятий підсвічник з двома свічками (хоч їх і мало бути три). До моєї лівої руки тулилася Мить, що була зображена в профіль. Трохи вглиб полотна стояло крісло, на якому упівоберта сидів Час такий, яким я його вже описував. Його поза виглядала так, ніби він ось-ось підхопиться з крісла. Камін було майже не видно, лише у вікні, що було ретельно вималюване позаду Часа грали відблиски вогню. Я придивився уважніше і помітив на темному тлі вікна наведені сірим риси обличчя з виразними синцями під очима. Це обличчя мені когось нагадувало, але поки я збагнув, що воно моє власне, картина розтанула, а замість неї знову була суха зеленава штукатурка.
Можливо, того ранку я побачив би ще якусь картину, але до галереї раптом вскочила Мить, схопила мене за руку і потягла у одні з численних дверей цієї кімнати:
– Ходім! Вже час снідати. Ми з татком тебе чекали-чекали, а тебе все не було. А я пішла тебе шукати. Я так і думала, що ти заблукав через ту кімнату з килимом. Та ти не переживай – та кімната часто собі тікає і днями бродить по сусідах. Татко каже, що колись таки її від того відучить, але до цих пір нічого не зміг вдіяти. А мені навіть подобається – так цікаво! Але крісла її бояться, кажуть, що вона трохи не при собі...
Мить торохтіла мабуть іще щось, але я майже її не слухав, навіть повідомлення про блудящу кімнату я сприйняв на диво флегматично. Просто я тоді думав про картину, що її щойно бачив, а тому, доки ми йшли, не промовив жодного слова. Я вперше по-справжньому відчув, яким же я був до сьогоднішнього ранку. Мені стало жахливо соромно. Так часто буває, коли дивишся на себе очима іншої людини, наприклад, художника... Щоправда, Мить навіть не помітила моєї замисленості, так вона була захоплена своєю розповіддю, а потім ми прийшли на кухню і мій поганий настрій кудись подівся. На кухнях погані настрої, як правило, не живуть...

Сніданок з Миттю

Ми увійшли в простору їдальню, де для мене вже було накрито стіл. Біля вікна їдальні стояв Час; коли я зайшов, він обернувся, пішов мені назустріч і потис руку, як рівні. Це мене неабияк вразило, я навіть, здається, почервонів.
Їдальня була білою і блискучою, з підлогою викладеною кахлями. На великому вікні висів сам лише тюль. Посеред кімнати стояв охайний білий столик із мережаною скатертиною, до того ж (о, радість!) на чотирьох справжніх ніжках. Тут же я познайомився з іще одним мешканцем будинку – табуретом. Ні його, ні йому подібних меблів я тут ще не бачив, а тому по-змовницьки запитав у Миті, чи не втече він, бува, від мене. Мить аж засяяла і, діловито підморгуючи, запевнила, що у всякому разі на півгодини я від цього убезпечений.
Нагодувати мене вирішили домашнім сиром та полуницями. Як я потім дізнався, це був улюблений сніданок Миті. Сир я їв сам, а полуниці Мить час-від-часу дбайливо вкладала мені до рота. Я у відповідь радісно плямкав, а Час тихо сміявся з нас. Коли зі сніданком врешті було покінчено, а Мить побігла на кухню мити посуд, ми з Часом взялися за вранішню каву. Обмінявшись кількома необхідними фразами типу „як спалось?” і „гм-гм, чудово”, ми перейшли до більш ділової розмови.
– Так ось, – казав Час, – я хочу представити тебе нашим гостям сьогодні ввечері. Сподіваюсь, ти не вмієш танцювати? Ні? От і чудово! Будеш час-від-часу млосно зітхати, стоячи біля стіни. Сподіваюсь, твої муки триватимуть недовго – десь за півгодини скажеш, що почуваєшся зле і підеш спати. Це треба зробити дуже чемно, щоб нікого не образити, а головне – непомітно. До речі, треба ще продумати твій гардероб. Навряд у мене є речі твого розміру, але, сподіваюсь, щось таки підберемо. Зараз повернеться Мить і підемо в мою гардеробну, а то ще образиться, коли підем без неї.
– Таточку, а чому це йому можна пити каву, а мені – зась? – почувся раптом обурений голос Миті з прочинених кухонних дверей. Ми з Часом озирнулись – мала дійсно виглядала ображеною.
– Але ж наш гість вже дорослий, а тобі лише сім, та й то зучора... – спробував заперечити Час, але Мить раптом щиро і дзвінко засміялась:
– Дорослий?! Ой, яка сміхота! Нема дурних, я добре знаю дорослих, вони зовсім не такі!
– А скільки, ти думаєш, мені років? – глузливо і трохи поблажливо, як звичайно звертаються до нетямущих дітей, запитав я.
– Дванадцять! – впевнено, навіть трохи переможно, мовила Мить і гордо тріпнула голівкою. Час аж поперхнувся кавою з несподіванки – його душив сміх.
– А Мить таки права, – раптом сказав я – мені ще рано пити каву. І років мені дійсно дванадцять. Тож питимемо ми з тобою, Мите, кисіль чи ще там що, принаймні до тринадцяти.
Час здивовано повів бровою, але змовчав.

Гардеробна кімната Часа мала вигляд однієї здоровенної шафи з багатьма „підшафками” всередині. Тут були найрізноманітніші костюми різного крою і епох. При бажанні тут можна було влаштувати напівзоологічний швецько-кравецький музей вбрань світських левів всіх часів і народів. На мою превелику радість Час вибрав мені строгий чорний костюм – брюки і піджак; та ще метелика (а ось це була прикрість). Довше возилися із взуттям: нога в мене, попри мій юний вік, вже сформувалась і була трохи більшою, ніж нога Часа. Єдині туфлі, що мені підійшли, виявились лакованими, круглоносими і з підборами. Вони виглядали на моїй нозі достатньо смішно, щоб дати Миті привід для дружніх кпинів. Мить, до-речі, з превеликим захватом поставилась до ідеї вдягнути мене, як слід, і одразу ж побігла за нами, як тільки ми з Часом розтлумачили їй, що таке гардероб.
– Ти в цих туфлях дуже схожий на мого дідуся! Тобто, я хочу сказати, що коли б у мене був дідусь, то він носив би саме такі туфлі. Татку, а чому в мене нема дідуся? Мені дуже б хотілось його мати.
– Нема то й нема. – знехотя відповідав Час, – далеко не у всіх є власні дідусі, ось у мене теж нема ні дідуся ні бабусі...
– Ой, як це сумно! – вигукнула Мить. – Адже бабуся повинна вкладати дитину, онука чи внучку, спати і співати гарненьку і любеньку колискову, від якої одразу ж хочеться спати...
– Не переживай, моя маленька! Я тобі сьогодні заспіваю саме таку колискову перед сном! – зворушено сказав я.
– Правда? Ой, як чудово! Ти будеш моєю бабусею! Як гадаєш, я буду хорошою внучкою? – від повноти почуттів Мить застрибала на одній ніжці.
– Досить, Мите! Вийди, будь ласка, на хвилинку. Людині треба перевдягнутись. – обірвав її Час.
– А чого це я маю виходити? – ображено і здивовано запитала Мить. – Я ж не заважаю йому перевдягатись, і взагалі, я нікому не заважаю! Правда ж?
– Ні, неправда. – цього разу я був невблаганний. – Вийди ненадовго, будь ласка.
Мить ображено засопіла носом, повернулась і вийшла в двері з виглядом, що мав би означати –  „чим би дитя не тішилось”.
Я наспіх перевдягнувся. Час обдивився мене з усіх боків і невдоволено кахикнув. Дзеркал у домі не тримали, тож я змушений був повірити йому на слово, що виглядаю „не аж надто собі”.
– Хоча, – казав мені Час, – ніхто від тебе багато й не чекатиме, головне якнайменше потрапляти їм усім на очі.

Гості сходяться

Гості почали сходитися надвечір. Власне, надвечір’я почалося з приходом гостей – все таки, це був дім Часа. Зараз ми були у гостьовій кімнаті – найбільшій у всьому будинку. Вона займала майже увесь долішній поверх і мала багато чудових барокових вікон. Деякі з вікон мали вітражі, від чого на білосніжному паркеті (до незвичайного білосніжному) лежали кольорові тіні. По куткам кімнати стояли крісла і вже знайомі мені круглі столики. Лише зараз, у яскраво освітленій надвечірнім сонцем кімнаті я вгледів, що ніжки у них таки є – як у грибів. Тому ці столики здалеку скидались на невеличкі келишки. На кожному стояв свій графин з якимось напоєм, на деяких ще лежали гральні карти, а на одному навіть шахівниця. Час сказав, що це Мить наполягла, щоб її тут поставили. Шахівниця мене зацікавила – шахи я любив, навіть трохи щось там у них тямив років зо два тому вирішив стати новим Касабланкою (це такий відомий шахіст), накупив книг про видатних шахістів, шахових підручників, навіть шаховий годинник (на цю забаганку колись пішли всі мої кишенькові за кілька місяців). Але потім охолов – шахи вимагали ігрової практики, а я завжди був відлюдьком. До того ж, трохи ненормальне товариство шахолюбів мене гнітило. Хотів було запитати в Часа, чи хтось із його гостей грає в шахи, але не встиг – біля вхідних дверей закалатав дзвоник. Ми з Часом виструнчились посеред кімнати, а святкова Мить, у довгій мережаній сукні з прибраним волоссям і голими руками, побігла відчиняти.
Першим гостем виявилась панна середнього зросту, дуже бліда і густо напудрена, із зачіскою, що нагадувала бізе. Панна була худа, навіть трохи занадто, але попри це, мала солідне потрійне підборіддя і довгого носа. Тому здавалося, що її обличчя трикутне: зверху вузьке, а знизу широке. Вона тримала під руку молоду дівчину років двадцяти-двадцяти п’яти, явно свою дочку. Та була наче зменшеною копією своєї матері, лише здавалася ще худішою і мала той страдницький вираз обличчя, який буває у дівчат, що надміру захоплюються дієтою.
Мить отримала свого подарунка, загорненого в червоний обгортковий папір і кудись з ним побігла, а ці двоє підійшли до нас із Часом. На мій великий подив, вони по черзі з ним розцілувались; я від цього видовиська мимоволі скривився. А ще я звернув увагу на те, що Мить, яка вже повернулась і стояла в дверях, скривилася теж.
– Радий познайомити тебе з моєю дружиною, пані Плинністю, та її дочкою – Сучасністю. – церемонно промовив до мене Час. Я низько вклонився, а Сучасність протягнула мені руку для поцілунку, супроводжуючи свій жест таким виразом обличчя, що з переляку серце мені впало десь аж в мої лаковані і затісні туфлі. На щастя, пані Плинність стрімко перехопила руку своєї дочки і вишкірила зуби в напрямку Часа:
– Любий, чи не вважаєш ти, що присутність у домі таких нечемних суб’єктів, як ось цей, може погано вплинути на виховання крихітки Миті? Я не кажу, звичайно, про наше янголятко Сучасність, вона знає, як себе слід поводити, щоб не заплямуватися навіть у такому товаристві. – при цих словах Сучасність облизала кінчиком язика свої напомаджені губи. А Плинність продовжувала апелювати до свідомості Часа, геть не зважаючи на те, що я чую кожне її образливе слово:
– Так-так, нестійка дитяча психіка, як ти знаєш, легко переймає погані звички. Я б хотіла, доки нема інших гостей, поговорити з тобою про це...
Але договорити їй не вдалося – біля дверей знову закалатав дзвоник, і мати з дочкою змушені були звільнити центр кімнати для нових гостей, позаймавши вільні крісла. Що до мене, то я, звичайно, трохи образився за таку невисоку оцінку моєї персони, але все ж був вдячний Плинності за те, що вона позбавила мене від необхідності цілувати огидно напудрену руку Сучасності.

Час взяв мене за лікоть і я знову зосередився на гостях. Цього разу у двері увійшла, як мені сказав Час, пані Сива Давнина. Вона була таки сива, осадкувата і пахло від неї дійсно сивою давниною. Її волосся було зібране у тугий круглий пучок, а на носі стриміли окуляри без скелець. Бідолаха, вочевидь, вважала, що так її зморшкувате обличчя виглядає інтелігентніше. Ця тітонька привітала мене лише кивком голови і подріботіла в куток до Плинності та Сучасності; ті двоє одразу ж пересіли в інше місце.
– А як до неї звертатись: пані Давнина, чи пані Сива? – запитав я у Часа пошепки.
– А ти взагалі мовчи! – прошипів Час крізь зуби, одночасно посміхаючись наступному гостеві. Мені тільки й лишалося, що гадати, чи стосується його порада лише цього конкретного випадку, чи є мені вказівкою на увесь вечір.
А гості все сходились і сходились. Всього їх зібралося десь зо два десятка. Облич більшості, не те що імен, я не запам’ятав. Та й, зрештою, виконували вони переважно роль свити Плинності, що мала за обов’язок підтакувати і зойкувати у потрібних місцях. Примітним був останній гість – він єдиний не приніс ніякого подарунка і не подав руки ні мені, ні Часові.
– Його звуть Простір, – сказав мені Час, – Будь із ним дуже обережним. Він мій брат.
З приходом Простора свято розпочалося. Невідь-звідки взялася музика і на стелі загорілася кришталева люстра. За столами почались розмови, було чутно сміх, а посеред кімнати вальсувало кілька пар. Час від часу то тут то там виголошувались промови на честь „маленької ювілярки” Миті, тоді до тих столів підбігала сама Мить і „дуже-дуже дякувала” всім родичам та знайомим. Бідолаха спочатку хотіла запросити мене на танець, але я відповів, що не танцюю і що мені дуже прикро. Мить трохи засмутилась, але десь уже виголошувався тост на її честь, і вона підстрибом побігла туди від мене.


РОЗДІЛ ТРЕТІЙ, де вечірка з Часом стає не зовсім вечіркою

Сучасність бере слід

– Ой, як я тебе розумію! – заговорило щось позад мене низьким грудним голосом. Я обернувся і закляк – то була Сучасність. Вона посміхнулась, побачивши, що я звернув на неї увагу і продовжувала:
– Я теж не можу танцювати під цю старомодну музику. Обов’язково будь на моїй вечірці за кілька тижнів. О, там буде просто чудово!
Чесно кажучи, я її боявся. Не в тому річ, що я такий боягуз. Просто я трохи боюсь дівчат, а надто напористих, та ще таких, що виявляють до мене аж надто неоднозначне ставлення (з останньою властивістю я зіткнувся вперше, бо раніше до мене такі профури якось не чіплялись). Мабуть, саме тому я й вирішив з переляку втекти від неї, а відтак, затесався між танцюристами і перейшов на інший бік кімнати. Проте я недооцінив вистежувальні здібності Сучасності:
– Знаєш, я не погоджуюсь з тими, хто вважає різницю в віці суттєвою перепоною для романтичних стосунків між хлопцем і дівчиною... адже тобі двадцять? Головне, щоб одне до одного лежало серце і...
– Донечко, а підійди-но до мене! – почувся голос пані Плинності, яка сиділа в оточенні інших панн і була явно не в захваті від того, що її донька спілкується із такою неінтелігентною людиною як я. Сучасність стрельнула на мене очима і, вихилясто обернувшись, пішла до найближчого столика.
Отож, я вирішив триматись поближче до пані Плинності, сподіваючись, що таким чином убезпечу себе від товариства її доньки. Однак, надто близько до Плинності я теж не хотів лишатись, бо від одного її вигляду мене коробило. Тому я курсував між танцюючими парами на відстані шести метрів від її столика, то наближаючись, то віддаляючись. Під час одного із таких маневрів мене і зловила Сучасність, просто-таки притиснувши до стіни. Порятунку не було, і я мимоволі замружився, чекаючи, як вона до мене торкнеться і ковтне, або обплете і задавить, як удав, у своїх кільцях. Але в цю мить хтось грубо схопив мене за плече і витягнув на середину кімнати – це був Простір. Музика раптом стихла, а всі погляди звернулись на мене.

– Побачим-побачим, чим це ти таким заслужив на честь бути на цьому святі разом із нами! – почув я його насмішкуватий і сухий голос.
Простір був найбільше схожим на телеграфний стовп, був-бо високий і худий, так що Час поруч з ним виглядав кремезним і осадкуватим. Обличчя мав бліде і гладко виголене, а нижня губа зневажливо відкопилювалася. До того ж все у ньому було сірим – і одяг, і чудернацька кепка, і волосся, і навіть брови.
Побачивши мене в центрі кімнати, Час рвонувся до нас, щоб виручити мене з біди, але Простір жестом зупинив його:
– Стривай-но брате! – і вже до мене, – Хто ти є? У нас зрідка бували свого часу лише дуже видатні люди: поети, художники, музиканти... Може ти поет? – я вчасно побачив застережний погляд Часа і сказав, що ні.
– От і я так думаю, ти ніхто! – голосно підтвердив Простір і, обернувшись до Часа, продовжував: – Дивуюсь тобі, брате, що ти зводиш нас із такими нікчемами, як ось цей! Хоча, я здогадуюсь, це мабуть, блазень! А ти запросив його нас розважити. А я ще думав, чого це він вдягнув такі туфлі! – на цей неабиякий дотеп все панство відповіло дружним реготом. Найдужче сміялися панночки, а надто Сучасність. Час стояв мовчки, чекаючи, доки вляжеться сміх. Трохи позад нього стояла Мить, тоді я вдруге за такий короткий час побачив на її очах сльози. В мені щось обірвалось.
– Панове, ваш сміх не лише образливий, але й недоречний! – почув я власний холодний голос, – Справа в тому, що я – шахіст. І беруся це довести, обігравши тут на ваших очах цього не вельми ввічливого пана в кепці! Я сподіваюсь, шановний, ви вмієте грати? Чи ваша пиха викликана лише вмінням базікати?
Гості замовкли. Десь з іншого боку кімнати голосно зойкнула пані Сива Давнина. Час робив мені застережні знаки, але я його зігнорував, натомість, по-змовницьки підморгнув Миті. У відповідь вона кліпнула одразу обома очима і посміхнулась крізь сльози.
– Що ж, чудово! У мене є нагода навчити вас поважати старших, і я нею скористаюсь! – ставши в картинну позу, по-акторськи сказав Простір.
– Радий служити! – в тон йому відповів я і навіть шаркнув ногою.
– Ой, це так романтично! Це ж справжня дуель! – млосно закотила очі Плинність, – Я хочу бути секундантом пана Простора!
– А я – нашого гостя! – підхопила Сучасність. – Оскільки образи завдано моєму протеже, то умови дуелі буду обирати я!
– Але ж, дорогенька! – заперечила Плинність. – Саме пана Простора було викликано на цю дуель, і ми всі тому свідками. Отже, за всіма правилами, умови обираю я!
Кімната розділилась майже порівну: одна половина, на чолі з Плинністю, обстоювала права пана Простора, а інша, на чолі з Сучасністю, мої. Я жахнувся, подумавши, що потім ще доведеться дякувати Сучасності за допомогу. На щастя, мене врятував Час:
– Досить! Шахова партія – річ серйозна, хто хоче потеревенити – нехай іде собі деінде. Колір суперники оберуть за жеребом. Я зі свого боку не хочу надовго затримувати свято, тому гратимуть вони бліц, по п’ять хвилин на роздуми кожному. Мите, збігай до мене в кабінет і принеси мого шахового годинника, ти знаєш де. Панове Ранок та Полудень перенесуть стіл із шахами на середину кімнати, інші – нехай позносять крісла для панн. Секунданти можуть бути вільними.
На останніх словах він посміхнувся кутиками губів так, що у відповідь кімнатою пройшовся тихий смішок, а пані Плинність дражливо погрозила Часові пальцем.
Я не встиг навіть здивуватись, з якою швидкістю виконуються всі доручення Часа. До того ж я був у захопленні від того, як він встиг так швидко все продумати і оцінити. Він не лише вберіг мене від своїх гостей, а й перехопив ініціативу, вибивши мені дуже вигідні умови партії. Гра в бліц майже урівнювала наші з Простором шанси на перемогу, а оскільки мій суперник, вірогідно, грав краще, це було мені на руку. Це збагнув і Простір. Він зневажливо подивився на свого брата, але заперечити нічого не міг, адже будь-яке заперечення з його боку зараз було б сприйняте як боягузтво.

Гра почалася

Симпатії публіки були властиво на його боці. Лише Сучасність демонстративно вболівала за мене, увійшовши в роль такої собі дами серця, яка ладна заради героїчного лицаря терпіти нерозуміння загалу і кпини подруг. Вона розпустила своє каштанове (фарбоване) волосся, сіла в запропоноване їй крісло, закинула ногу за ногу, демонструючи всім уже описаний розріз на своїй спідниці, і послала мені повітряний поцілунок. Я відвернувся, нестерпно хотілося сплюнути харкотиння.
Але я чудово знав, хто тут насправді дама мого серця – маленька і непоказна Мить, що стоїть біля свого батька Часа, і дивиться на мене своїми великими схвильованими і такими хорошими очима. На щоках у неї рум’янець і я раптом розумію, що їй давно вже пора спати і що вже пізно.
Але зараз мушу думати лише про партію в шахи з Простором, бо я не маю тепер права програти. Не через те, що тоді мене всі зневажатимуть (яке мені діло до всіх?), а тому, що програвши я зганьблю Часа, який заступився і поручився за мене перед усім товариством. Я глянув на нього – як він тримався! Його обличчя було незворушне, лише з’явились дві складки на лобі.
Ось все вже й готове. Ми з Простором сіли за шахову дошку. Руки він мені знову не подав, але я тієї руки і не прагнув.
Ми розставили фігури, а потім час взяв два пішаки різного кольору і затис у своїх великих долонях, склавши руки за спиною. Плинність позаду Часа настільки активно і неприховано показувала Простору, що білий пішак у правій руці, що той не витримав і спересердя вибрав ліву. Мені дістались білі фігури.
Моторошна тиша впала на кімнату. Я мав зробити перший хід і одразу ж натиснути на кнопку годинника. Хтось підніс мені келих вина і я ледь змочив у ньому губи. Я розумів, що зараз не час виставлятись і грати ферзевий гамбіт у я кому я трохи плавав, а тому впевнено, але все ж із тремом у руці зробив звичайнісінький хід пішаком на Е4. Простір, звичайно, вгледів це тремтіння, а тому його обличчям пробігла переможна посмішка. Сам він походив стрімко і впевнено, направивши свого пішака якраз навпроти мого. Це втішало, адже відповідь теж була традиційною, а значить, усілякі „карокани” мені не загрожують. Тут треба сказати, що каро-канн і ферзевий гамбіт то такі складні способи грати в шахи, придумані дуже розумними дядьками. Тому розігрувати їх без тривалих тренувань просто безглуздо...
Потім Мить розповідала мені, що це не пішаки, а два загони піхоти різних армій зійшлися і зайняли вичікувальні позиції, окопавшись на найвищих точках бойовища – в центрі шахової дошки. Вона бачила, як стеналися мечі, іржали коні, зводились і руйнувались оборонні укріплення. А я – бачив лише шахову дошку, чорні і білі клітинки, кістяні фігури і обличчя мого суперника, бліде, зі зневажливо припіднятими кутиками губів.
Я програвав позицію. Про це свідчив переможний погляд Простора і тривожна тиша залу. А ще, я роздумував над ходами трохи довше, ніж він, тому програвав також і за часом. По спині побігли мурашки. Я на мить заплющив очі, а коли знов подивився на дошку – побачив єдиний вихід з тієї ситуації. Я мусив пожертвувати ферзем. Тоді Простір оголить тили і я зможу атакувати позиції короля... Ні секунди на роздуми, я зробив вирішальний хід у всій партії і тепер вороття не було. Або пан, або пропав.
Я не міг дозволити собі програти, я мусив перемагати. Заради Часа – бо той не вірить у мою перемогу, але все ж підтримує мене, приносячи тяжку жертву своєму честолюбству; заради Миті – бо вона вірить в мене, навіть не знаючи моїх шансів на успіх. І Простір клюнув на мою вудку. Тріумфально посміхаючись, він взяв мого ферзя і картинно відкинувся на спинку крісла. Не чекаючи ні хвилини, я провів атаку слоном. Шах. Простір виструнчився, глибоко вдихнув повітря і раптом зробив єдину помилку у всій партії – прикрив свого короля конем, тим самим позбавивши його можливості маневру. Король опинився у лещатах із власних фігур і коли я поставив йому ще один шах – конем, не мав уже куди тікати. Це був мат. Я переміг.


РОЗДІЛ ЧЕТВЕРТИЙ, в якому все закінчується

Колискова для Миті

Простір кинув на шахівницю свої білі рукавички так, що фігури порозлітались навсібіч і з гуркотом підвівся:
– З’ясування стосунків ми продовжимо іншим разом. До зустрічі, панове!
Простір пробився до виходу і пішов, голосно ляснувши дверима. Ніхто не намагався його спинити – гості були приголомшені, запала тиша. Лише Сучасність закинула голову і зааплодувала, голосно зойкаючи.
Я підвівся – почував себе спустошеним, але водночас, чув у собі якусь злу радість.
– Панове! Дякую за увагу і вашу безсумнівно щиру прихильність! – я відважив поклона, отримавши у відповідь ріденькі оплески. – А зараз, даруйте, я стомився і мушу вас покинути. – я підійшов до Миті і взяв її за руку:
– А маленькій панночці давно вже пора спати. Ходімо, Мите.
Ми з Миттю перейшли кімнату і вийшли в бічні двері в повній тиші. Свято напевне вже скінчилось і я чув, як одразу по тому, як ми вийшли, гості почали прощатись.
Мить міцно тримала мене за руку увесь час, доки ми йшли до дитячої кімнати. Вона, так само як я, мовчала, але мала дивно переможний вигляд. Лише коли ми увійшли до кімнати з килимом, яка видно, вже повернулась додому (чи до дому?)  і раптом вигулькнула на нашому шляху, я запитав у Миті:
– Скажи, а чому ти вирішила поставити у гостьовій кімнаті шахи? – це питання мне дуже цікавило. Мить глянула на мене і здивовано стенула плечима:
– О, вони так несподівано їй личили!
Мене було обеззброєно.
Кімната Миті була маленькою, але з високою стелею і великим вікном за синім тюлем. Стіни, стеля і навіть охайно заправлена ковдра теж були синіми. У кутку – платтяна шафа з двома стулками. Біля ліжка – етажерка з розкиданими на ній книгами, а поруч маленький плетений стілець. Доки Мить розбирала своє вечірнє плаття, я переглянув кілька книг з етажерки. Це були дитячі книги. Я сам колись їх читав і багато разів перечитував. Мені навіть здалось, що це ті самі книги. Такі ж зачовгані палітурки і ті ж самі плями від полуниць на сторінках. Тим часом Мить вже одягла нічну сорочку і гулькнула під ковдру. Я подумав, що з розпущеним волоссям вона виглядає ще милішою.
– Все, можеш співати мені свою колискову. Ти обіцяв, пам’ятаєш? – хитро примружилась Мить.
– Та ж я і співати як слід не вмію, і колискових не знаю... – спробував виправдатися я.
– Але ж ти обіцяв! – Мить трохи підняла голову з подушки і подивилась на мене так, як дивляться діти, що ще не навчились брехати і не припускають навіть думки, що хтось може не дотримати слова.
– Гаразд, я спробую. – погодився я і вмостився на підлогу біля її ліжка. Мить вляглась якнайзручніше і приготувалась слухати.

В синім небі ні зірочки,
В чистім полі ні квіточки.
Ніч землею йде
І пітьму веде,
Не чекаючи ані хвилечки.
Просто день і ніч разом обнялись,
Постояли так й день пішов кудись.

Тож у небі – ні зірочки,
В чистім полі ні квіточки.
Просто ніч прийшла
І кругом імла
І небес не видко й частиночки.
Просто день ішов, поточивсь та й впав,
Впав із берега просто в сонний став.

І на небі – ні зірочки,
У вогні ні іскриночки,
Заховався світ
Межи плахт і свит
На дні скринечки.
І заплакало небо в хмарочках
Тихо-тихо так...

– Ні, це не колискова! – твердо сказала Мить після хвилинної мовчанки. – Це просто Пісня. Колискові не бувають сумними!
– Що ж, мабуть, ти права. Але я обов’язково складу тобі колискову і вона буде дійсно Колисковою, а не будь-чим. Лише дай мені трохи часу.
Я підвівся і пішов до дверей.
– Обіцяєш? – вже засинаючи спитала Мить.
– Обіцяю. А тепер – спи. – Я вимкнув світло і вийшов у коридор. Ніколи ще не писав колискових, але спробую. Для Миті.
Я зібрався й собі лягти спати. Ось зараз поверну ліворуч, знайду волохату кімнату і втраплю до себе. Я прочинив двері і закляк на порозі: переді мною був кабінет Часа. Волохата кімната знову зіграла зі мною жарт. Назустріч мені підвівся сам господар кабінету – Час, і з виразу його обличчя я зрозумів, що нарвався на дуже серйозну розмову.  

Ніч триває

Коли я казав про вираз обличчя Часа я не мав на увазі, що той був злий. Скоріше стомлений і серйозний. Я зрозумів, що своєю поведінкою завдав йому прикрощів і нових зовсім не обов’язкових проблем. Але ж я не міг вчинити інакше! Чи міг? Мені здавалося, що Час не надто сильно осуджує мене, але ж я не знав усієї складності його стосунків із ріднею, а надто з Простором. Тому я з великим хвилюванням очікував на те, як оцінить Час мою сьогоднішню поведінку і те враження, яке я справив на гостей.
Час посадовив мене у крісло навпроти себе, те саме, де я сидів всього лиш добу тому. Як же це було давно! Я отримав чашку густого і терпкого полинового чаю, з чого зрозумів, що спати не доведеться ще дуже й дуже довго.
– Сподіваюсь, ти добре розважився на цій вечірці? Мушу сказати, що твоя особа справила на всіх неоднозначне і, на жаль, незабутнє враження.
Я ледь не вклонився по-інерції, настільки промова Часа виглядала церемонною. Він, либонь, досі був під враженням світських бесід, але, помітивши мою реакцію, спохопився і струснув головою, ніби відганяючи від себе якусь ману.
– Отже, мій юний друже, мені зараз потрібно, щоб ти відповів на кілька запитань. По-перше, чи збираєшся ти й надалі навідувати нас з Миттю? Зажди, не відповідай. Спершу я тобі дещо поясню. Тебе викликано сюди – це ти вже зрозумів. Але не заради якоїсь високої мети, не завдяки твоїм здібностям чи талантам, а, що там казати, заради примхи. Так схотіла Мить, а я не мав сили їй відмовити, хоча не повинен був цьому потурати, як батько і як Час. Як би там не було, але ти став подарунком на День Народження і зараз мені навіть трохи за це соромно. Зараз цей день добігає кінця і ти вільний. Отже – чи захочеш ти бувати у цьому домі і бачитися з Миттю тепер?
Час замовк і вичікувально подивився на мене. Я також мовчав, уважно дослухаючись стукоту свого серця. Так, подякувати Часові, попрощатись і насолоджуватися життям, коли я нарешті збагнув його справжню вартість. І хай горить синім пламенем Простір і всі подібні до нього екземпляри. Але...
Колискова. Я обіцяв Миті колискову, таку, щоб під неї можна було засинати, і мріяти, і літати уві сні. Мить – це щось хороше, добра частинка мого існування. Як я міг тепер без неї?
– Так, я буду до вас навідуватись, якщо ви, звичайно, не проти.
– От і чудово! – Час приховував радість, а може, просто по-людськи позіхав. –  Тоді наступне питання – чи подобається тобі Сучасність? Тільки не бійся образити мої батьківські почуття – їх у мене нема.
Я звичайно ж йому не повірив, але розуміюче кивнув головою:
– Щиро кажучи, не дуже. – по-щирості, слід було сказати „аж зовсім ні”.
– Я, чомусь, так і думав, – Часові видно відлягло від серця, –  хоча тепер тобі доведеться повправлятись у благородному мистецтві відшивання: Сучасність за тебе міцно вчепилась і ще довго тобі набридатиме. Таке поігноруєш! Нарешті, останнє питання: що ти знаєш про мат Легаля?
Я був ошелешений, тому у відповідь лише кліпнув.
– Ясно, – Час ледь стримував сміх, –  в шахах ти аматор. Я так і подумав, судячи з твоєї гри. – він дістав з-під столика шахову дошку і фігури, –  Зараз ми тебе трішки підтягнем...
Я глухо застогнав і зарився у крісло: нічка намічалася ще та...
Час чудово грав у шахи. За короткий час я програв йому три чи чотири партії чорними, дізнався, що я, виявляється, поставив Просторові мат Легаля і що зовсім не вмію грати в шахи.
– Те, що ти переміг, – казав мені Час. –  це випадковість. Я думаю, тепер ти сам це розумієш. Складові твоєї перемоги це по-перше: вино, випите Простором, по-друге: його нервовість, і по-третє: гра в бліц...
– До речі, я так і не подякував вам за ті чудові умови гри, які ви для мене випитали. – вставив я. – Це дійсно було дуже люб’язно з вашого боку.
– Пусте! – Час був видимо невдоволений. –  Я просто хочу, щоб ти знав, що ініціатива тепер повністю в руках Плинності та Сучасності, а отже завтра тобі доведеться грати на їхніх умовах.
Завтра?! – я закляк із пішаком в руці.
– Так, завтра опівдні. – Час подивився на мене здивовано. –  А чому ти думаєш ми зараз так ретельно готуємось? Давай-но з’ясуємо, що ти знаєш про французький захист...
До горла раптом підступив клубок. Я ковтнув слину.

Вітання Простора

Гостьова кімната була яскраво освітлена сонцем. Кольорові вітражі розбивали її на тисячі скалок, що мінилися на гостях довкола столу із шахами. У повітрі висів гул голосів і шурхіт одягу. Позад столика стояв, виструнчившись, Простір із зосередженим виразом обличчя – він, як і решта гостей, чекав на мене...
... а я щасливий. Я відчуваю цей світ, відчуваю тонко і приємно, торкаючись до нього кінчиками пальців. Я входжу у цей світ чистим, наче мала дитина. Ми з ним – одне єдине...
... Кімната стихає, і всі голови звертаються до мене. На губах Простора я бачу лиху посмішку. Цього разу він переможе, покаже цьому вискочці (мені), як слід себе поводити...
...але я щасливий. Мені зовсім байдуже до того, що відбувається там, поза межами мого щастя. Чого варті сьогоднішні дрібні прикрощі в порівнянні зі щастям, яке тепер буде зі мною завжди...
...Я підняв руку, даючи знати, що прошу слова. Час здивовано підвів брову. Це не входило у так ретельно розроблений нами вчора план. Я мав грати французький захист, робити рокування і погоджуватись на нічию, аж ніяк не розбалакувати.
– Шановне панство! Дякую вам за те, що ви сьогодні прийшли сюди, щоб підтримати наше із паном Простором змагання...
...зникніть, прошу, не руйнуйте мого щастя, не заважайте йому...
...На жаль, мушу вас розчарувати – поєдинку не відбудеться. Під час вчорашньої гри я побачив усю силу гри мого сьогоднішнього суперника, тож було б просто таки нерозважливим випробовувати фортуну вдруге...
...так, я не буду грати! Я писатиму колискову для Миті, полюватиму на крісла, я буду щасливим. Бо тепер я народився для щастя...
...Я схиляюся перед майстерністю пана Простора і прошу його люб’язно прийняти мою поразку!
Гості вибухнули оплесками, а я, мило посміхаючись, з переможним виглядом підійшов до Простора і подав йому руку. Краєм ока я побачив, як рвонувся до нас Час. В очах у Простора спалахнули незрозумілі вогники, а його верхня губа відкопилилася в посмішці. Він обережно взяв мою руку в свою і злегка стиснув.
Я відчув, як все моє єство сходиться в одну єдину точку, як усі мої думки збігаються в одну літеру, а світ стає безмежним. Аж так, що моя власна безмежність є лише точкою в ньому. Я відчув, що пропадаю. Спершу я чув,  як стихали оплески і десь в іншому кінці світу впала, дзенькнувши, виделка з руки Миті, а тоді – нічого не чув.
Світ запався.

Ще одне пробудження

Прокинувся в себе вдома геть розбитий, але безміру щасливий. Я відчував, що щось глибоко у мені змінилось, я знайшов щось нове і сам тепер ніби новий. На якусь мить я злякався, що всі події останніх днів лише дивний хворобливий сон. Підвівся з ліжка – голова все ще гуділа. На столі стяла біла листівка з витисненою на ній жовтою квіткою з білими пелюстками. Я пожадливо розгорнув листівку і побачив, що вона вся помережана незнайомим розмашистим почерком.
Мене запрошували на гостини в будь-який зручний мені час, окрім якогось-там грудня, коли в домі буде вечірка. Також там було побажання якнайшвидше одужати і більше ніколи не бути стиснутим Простором у жоден спосіб. Нижче тексту стояв такий самий розмашистий підпис: Час. Я посміхнувся, ліг в ліжко і знову задрімав...

БУДЬ ЛАСКА, ЗАВАНТАЖУЙТЕ ПРОДОВЖЕННЯ З ДОДАНОГО ФАЙЛУ: http://svitlo.ucoz.com/_ld/0/4_myth.pdf

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)
кількість оцінок — 0

Рецензії на цей твір

Проковтнула на одному диханні...

На цю рецензію користувачі залишили 2 відгуків
© Галина Михайловська , 25-11-2008
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.70998501777649 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

Новинка від Братів Капранових — “Паперові солдати”
До свого 52 дня народження, Брати Капранови підготували для своїх читачів яскравий подарунок — історичний …
Конкурс оповідань “Open World”
Літературний конкурс “Open World“ (1 травня 2019 – 1 листопада 2019) Шановні друзі! …
Книжковий арсенал 2019
Шановні друзі! Нагадуємо Вам, що зовсім скоро, розпочнеться один з найбільших літературних фестивалів …
Мовна та візуальна стихія українськості. “Енеїда”Івана Котляревського у відображенні ілюстрацій Оксани Тернавської
Шановні друзі! Пропонуємо вашій увазі розмову із доктором філософських наук, професором кафедри української …