Афера п`ятирічки. Поети в ролі охоронців. Порожні пляшки. Розвиток та криза жанру наукових доповідей. Лебедина пісня. Справа про викрадення $50. Розрив зі “Смолоскипом”. Все йде як мусить.
Після неофіційного скасування практики суто літературних “гастролей” перед Творчою Асоціацією “500” постало питання про характер подальшої співпраці зі “Смолоскипом” . Від участі в черговому ірпінському зібранні ми відмовитися не могли і не хотіли. Та мати справу з відвертим баластом, котрий витісняв потроху старих перевірених зубрів, теж не посміхалося. Тому вирішили дозволити собі аферу. Невеличку, з одного боку, а з іншого – досить просту, як усе геніальне.
Подібні рішення приходять в голови, аби виправдати їхнє існування і призначення на шиї індивіда. Бо, на наше глибоке переконання, коли вже створюється оргкомітет, з його думками та пропозиціями слід рахуватися. Якщо досвід роботи людей, котрі планують та організовують мистецький захід, паном Зінкевичем в основному до уваги не береться, а ми в правильності своїх думок переконані, то будемо робити так, як вважаємо за потрібне. Але з тим, щоб головний спонсор про це не здогадувався і був свято переконаний: виконуються лише його побажання.
Коментар Андрія Кокотюхи:
Кожну письмову заявку про участь в семінарі 1999 року директор тепер вже Міжародного благодійного фонду „Смолоскип” вирішив розглядати та перевіряти особисто. Між іншим, він завжди відзначався досить чіпкою пам`яттю. Тому прекрасно знав, хто саме з його нових знайомих повинен зголоситися в якості учасника, а чия анкета-заявка мусить бути відхилена. Нехай навіть хтось небажаний йому викладе на папері прекрасні тези та теми для своїх майбутніх доповідей. Вивчивши ці принципи за багато років не гірше, ніж перший куплет Національного Гімну України, ми вирішили: пан Зінкевич, сам того не розуміючи, стане заручником власної системи, коли без заповненої анкети ніхто до участі в семінарі не допускається. Тобто: якщо старанно приймати пошту, сортувати її, відсіювати завідомо “ліві” листи, фіксувати всі телефонні дзвінки і так само швидко посилати тим особам, чия присутність не бажана, складені директором “Смолоскипа” форми відмов, процес можна контролювати.
Наприклад, коли котрийсь дотошний непотрібний зануда почне дзвонити в дирекцію семінару, йому можна сказати: “Вашу заявку не отримали”. Потім, через певний час, надсилати йому листа з повідомленням на зразок: “На жаль, можливості Будинку творчості вичерпані. Ми готові Вас прийняти за Ваш власний кошт. Питання поселення та харчування Ви теж вирішуєте самі”. Дипломатична форма відмови, що характерно, теж узгоджена попередньо з паном Зінкевичем. Звичайно, за власні гроші схоче поїхати лише фанатик, такий собі український Ломоносов, котрий хоче лише долучитися до творчого життя, без жодного лихого задуму. Своїм особистим смакам та симпатіям ми довіряли. Кожну заявку вивчали старанно, справді нових та нестандарно мислячих людей вираховували з мотлоху, ці заявки лягали на стіл директора видавництва. Додавалася до офіційних списків і дещиця завідомо провальних, найгірших. Тут відігравав свою роль і ліміт місць в Будинку творчості, про що пан Зінкевич знав і на що зважав. Тому, відхиляючи анкети (таких справді виявилося нашими стараннями небагато – інші давно були відхилені оргкомітетом та дирекцією), він думав, що рішення приймає сам.
Кожен з членів оргкомітету, крім того, склав невеличкий список людей, в присутності котрих був зацікавлений особисто. І сам стежив або просив когось, аби потрібна людина вчасно прислала заявку, складену по всій формі. Таким чином, уперше за п`ять років якісний та кількісний склад учасників мистецької частини виявився в підсумку майже ідеальним.
Вже на місці було організовано з самих учасників щось на зразок загону самооборони, аби не допускати ексцесів і головне – старанно контролювати, аби їдальню відвідували лише ті, хто має на це право, тобто – зареєстровані учасники. Тут не все вийшло ідеально: на мистецьку частину збігалися голодні з усього Києва, та присутність перед входом до “годівниці” кремезних хлопів з бейджиком “Охорона” стримувало професійних халявників. Вже наступного дня їх стало набагато менше, а під вечір взагалі лишилися тільки семінаристи.
До речі, роль охоронців на себе погодилися взяти Сергій Пантюк та Любомир Стринаглюк, а також Іван Ципердюк. Для поважності Сліва почепив під куртку кобуру з газовим пістолетом і старанно стежив, аби її частіше бачили. Дійсно, це справляло враження. Поет Віктор Виноградов навіть півдня просив потримати ствол, в результаті газ незрозумілим чином потрапив йому в очі, він почав терти їх руками, вимащеними мастилом, від чого стан лише погіршився. Своїм статусом митці-охоронці пишалися, та не зловживали.
Дирекція та охорона, знову ж таки, вперше за всі попередні рази зарезервувала для себе окремий столик. Бо завжди керівники заходу лишалися в підсумку не лише без столика, а й часто без обіду. Взагалі, багато хто з тогорічних учасників цивілізовано розподілив столики між собою, тому сталося неможливе – в їдальні ніхто не галасував, не метушився, не змагався за порції. Адміністрація також отримала монопольне право пити під час сніданку, обіду та вечері. Для дирекції та охорони навіть поставили персональні чарки.
Ірпінські аборигени таки намагалися трошки попсувати нам життя. Та охорона виявилася знову на висоті – зграйку гопників так само вивели за територію. За кілька днів вони повернулися з бульдогом на повідку, але Сліва знову довів, що писати вірші його покликання, а стежити за порядком – щось на зразок професії.
Після себе ми традиційно залишали порожні пляшки з-під горілки, рідше – з-під вина та слабоалкогольних напоїв. Колись Сліва спромігся на невеличку мистецьку акцію: поряд з двома рядами спорожненої тари, вишикованої під батереєю, прилаштував малесеньку пластмасову пляшечку від гірчиці-муштарди. Цей акт дуже сподобався Олександрові Яровому. Відтоді в кожному подібному післяалкогольному пейзажі він відшукував якусь подібну баночку. Конкурс на найбільшу кількість спорожненої тари в одній окремо взятій кімнаті традиційно діяв, та втрутився пан Зінкевич. Побачивши якось кілька рядів пляшок з-під горілки на одному підвіконні, він зробив делікатне зауваження, їх прибрали і експеримент втратив свою чистоту.
А тогорічний конкурс, типу “Де більше вип`ють”, мав усі шанси на успіх. Бо творча молодь успішно почала експериментувати з традиційними доповідями. Бажання мати їх чимбільше і тут зіграло з Міжнародним благодійним фондом „Смолоскип” оригінальний жарт. Коли ви забули, справа в наступному: за кожну доповідь її автор отримував відповідну суму. Зважаючи на обмежені можливості більшості предствників української творчої молоді, директор „Смолоскипа” дозволив приносити не лише машинописні сторінки, а й промови, написані від руки. Платили за них кожен день і практично не було серед кращих представників майбутнього українського наукового літературознавства, котрий не мав би з собою такої доповіді. Половина всіх, хто приїхав, спромоглися написати навіть по кілька. Їх теоретична і практична вартість до уваги не бралася: аби прочитати хоча б шосту частину, слід продовжити з`їзд науковців мінімум на тиждень. Через те доповіді оплачували не після прочитання, а по факту їх наявності.
Це означало: посидівши після обіду і списавши п`ять сторінок від руки відвертою маячнею, пересипану словами “дискурс”, “парадигма”, “Україна” та “Європа”, котру ніхто ніколи не почує, а коли й почує, то сприйме це за особисту оригінальну точку зору автора на проблему, під вечір можна отримати п`ятнадцять гривень і прогулятися перед вечерею чи після неї до гастроному. Не за цукерками та йогуртами, зрозуміло. В разі опублікування тексту доповіді на сторінках “смолоскипівського” альманаху “Молода нація” автор отримує також додатковий гонорар. Але до друку приймалися не всі тексти, рукописи переважно відхилялися. Тому практично без жодного ризику митці поставили виробництво коротеньких п`ятнадцятигривневих доповідей на потік.
Заключний вечір останнього дня цього семінару вирішили назвати “В бій ідуть самі старі”. За задумом, перед учасниками виступають зубри, мастодонти, старожили не лише цих зібрань, а й знакові постаті літературного життя останніх років, котре проходило за активної участі видавництва “Смолоскип”. Від самого початку такий підхід обіцяв перетворитися на лебедину пісню літераторів, котрі востаннє спільно виступають на одному письменницькому заході. Власне, щось подібне й відбувалося – ліміт часу, як завжди, був невблаганним, а виступити намагався багато хто. Збоку це виглядало прагненням попрощатися надовго.
Не хочеться вживати вираз “назавжди” – контекст його традиційно траурний. Та дійсно може статися, що Сергій Пантюк у своєму земному житті більше не перетнеться на спільних акціях з Любомиром Стринаглюком, Віктор Виноградов та Василь Кузан не матимуть наступні півстоліття нагоди зустрітися, а львівський бард Андрій Саєнко та запорізька поетка Марина Брацило, котра перетворює власні вірші на пісні й сама ж їх виконує під гітару, не перетнуться, навіть будучи в межах одного міста. Прикро, але таке життя. І народ вочевидь це передчував. Через те підсвідомо хотілося бодай обмінятися на тривале прощання текстами, вивченими один від одного на численних акціях вже майже напам’ять, ніби міцними потисками рук.
