Оленка стояла біля вікна і сумно дивилася, як дорослі тітоньки і дядечки ведуть у дитсадок своїх дітей. Сьогодні у садочок на свято мав прийти сам Святий Миколай! Оленку на свято не пустили - вона була покарана. Дівчинка плакала й ображено бурмотіла під ніс: “Поганий Миколай. Я просила його ляльку Барбі з Кеном, а він вночі приніс мені під подушку якогось зайця з крокодилом. І тато з мамою погані. Чому вони не пустили мене на свято? Подумаєш – вивернула зайцю ногу і викинула разом з крокодилом через вікно – а не треба було мені дарувати те, чого я не просила, от так.”
Щороку перед днем Святого Миколая тато приносив додому ялинку, яку наступного ранку прикрашали всією сім'єю. Сьогодні лісова красуня вперше залишилася не вбраною. Оленка важко зітхнула, всілася біля ялинки і непомітно заснула, прикрившись її широкою м'якою “лапою”...
З коридору війнуло холодним повітрям, Оленка прокинулася.
- Хто там? Мамусю, татку, це ви?! - вигукнула дівчинка, вибігла з вітальні і застигла з розкритим ротом: на порозі стояв... дід з великою сивою бородою, одягнений у довгий синій плащ з білосніжною хутряною оторочкою.
- Привіт, Оленочко! - усміхнено промовив старий. - Чому тебе не було сьогодні на святі? Дітки влаштували концерт: співали, розказували віршики, танцювали навколо ялинки, а тебе не було.
- В-ви хто? С-с-вя-тий М-м-и-ко-лай? - від несподіванки Оленка ледве вимовляла слова.
- Хіба ти не впізнала мене? Ну, то чому ти не прийшла?
- А я-а-а, - дівчинка запнулася. Їй так не хотілося признаватися, що вона покарана за те, що викинула подарунки від Миколая.
- А я захворіла! В мене горло болить, - випалила мала і для достовірності покашляла.
- Як шкода. Я всім дітям після концерту цукерки роздавав.
- А давайте я Вам теж концерт зараз влаштую! - підхопилася з місця Оленка.
- Але ж у тебе горло болить?
- А мене вже менше болить! Навіть взагалі майже не болить!
- Ну що ж, добре. Але що то за концерт без глядачів? Може запросимо звірят із лісу - їм, напевне, також хочеться на святі побувати?
- А як ми їх запросимо? - здивувалася дівчинка. - Ліс десь аж та-а-ам за містом.
- А ми пошлемо за ними зайчика, якого я тобі сьогодні вночі подарував.
Олена знітилася й опустила голову.
- Що з тобою? Що сталося? - схвильовано запитав Миколай.
- Я випадково зламала зайчику ніжку, - тихо відповіла дівчинка.
- То неси його сюди, я полікую.
Оленка підбігла до вікна, виглянула, але сніг був чистий – ні зайця, ні крокодила під вікном не було.
- Він пропав, - жалібно промовила Олена, а потім глянула з-під лоба на діда і зізналася:
- Я, я образилася за те, що Ви не принесли мені Барбі, і викинула зайчика через вікно.
- Хіба ж він був у чомусь винний? - з докором запитав Миколай.
Оленка ще більше знітилася й тихо промовила:
- Пробачте мене, будь ласка.
- Треба не в мене, а в зайчика просити вибачення. Тепер він повернувся в чарівний ліс і сидить у нірці, заліковує скалічену лапку. Якщо хочеш, то я відправлю тебе до нього. Одягайся тепліше і сідай під ялинку.
Дівчинка одягнула зимові чоботи, кожушок і підбігла до ялинки, на ходу натягаючи шапку. Миколай простягнув до Олени руку: в нього на долоні лежала маленька сніжка.
- Ти любиш гратися в сніжки? - запитав він.
- Люблю, звичайно.
- Тоді візьми цю сніжку. Коли опинишся перед лісом, кинь її щосили вглиб лісу і вона впаде прямо біля нори зайчика. Ну що, не передумала? Тоді сідай!
Миколай підняв обидві руки, змахнув ними, і навколо ялинки закружляв сніговий вихор. Сніжинки засліпили Оленку, вона зажмурилася. Коли вітер стих, дівчинка розплющила очі й побачила густі височенні білі дерева. Оленка здивовано роздивлялася і не могла повірити, що вона у справжньому казковому лісі. Дівчинка розмахнулася, з усієї сили жбурнула сніжку в лісові хащі і побігла за нею, на ходу гукаючи Зайчика.
Над снігом з'явилися два вушка, а за мить показався і сам пухнастик. Він стояв на одній ніжці, а друга безпомічно звисала. Оленка обережно взяла Зайчика на руки і погладила. Малюк скулився й притулився до неї. Він виглядав таким безпомічним, що дівчинка аж заплакала. Гарячі сльозинки текли по щоках і скапували на скалічену ніжку. Зайчик підвів очі і промовив:
- Не плач, ніжка загоїться. Головне, що ми тепер друзі, правда ж?
- Правда. Пробач мене, маленький. Тепер ми завжди будемо разом. Зараз ще запросимо до нас на святковий концерт лісових звірят і повернемося додому... Ой, а як же ми повернемося? – Оленка почала злякано роззиратися навколо
- Не бійся – я знаю куди йти. Ти понесеш мене на руках, а я показуватиму дорогу!
Незабаром Оленка із Зайчиком підійшли до нірки Їжачка. Кликали його, кликали, а відповіді немає.
- Може він до когось у гості пішов? – Спитала Оленка.
- Не знаю. Ходімо у Лисички взнаємо.
Але Лисички дома не було. І нора Вовчика виявилася порожньою. Слідів теж ніде не виднілося, бо лапатий сніг, що сипався з неба, весь час вкривав землю свіжим простирадлом.
- Де ж вони всі поділися? – стривожився Зайчик.
- Може, їх хтось злякав, і вони повтікали?
- Кого ж їм лякатися у себе вдома? – заперечив вухастик.
- А може всі зібралися у когось, хто має хатку велику і простору? У Ведмедика, наприклад.
- Та ні, він уже впав у сплячку і тепер аж до весни не прокинеться.
- Навіть якщо хтось нападе на нього чи на його друзів?
- Ну, тоді не знаю. Добре, пішли до нього, переконаємося.
Щойно малята побачили за деревами барліг, одразу ж почали хором кликати Ведмедика. Над снігом показалася темна волохата голова:
- Мерщій біжіть сюди! - закричав Ведмідь.
Оленка швидко підбігла і заскочила всередину. У ведмежій хатці були всі звірята.
- Чому ви такі перелякані? – спитав Зайчик.
- А ви ще не знаєте, що у лісі з’явився страшний звір, який повзає по снігу і весь час клацає страшнючими величезними зубами, намагаючись когось упіймати і з’їсти?
- Та ні, ми нікого не бачили. – заперечила Оленка.
- Вам пощастило, - сказав Ведмедик і тут-же насторожився. – Чуєте? Чуєте цей звук?
Ведмедик підійшов до маленької щілинки, крізь яку знадвору поступало світло, і виглянув.
- Це той звір, - прошепотів він, - підібрався до нашої схованки і клацає зубами – очікує. Все, нам кінець!
Оленці закортіло подивитися на дивного прибульця і вона теж виглянула наверх.
- Та це ж Крокодильчик, якого мені сьогодні Миколай уночі приніс разом із Зайчиком! – вигукнула дівчинка. – Він же зовсім не страшний і не кусається!
- Ага, а чому ж в-в-він т-т-тоді так з-з-зубами клацає? – запитав переляканий Вовчик. Йому було так страшно, що аж почав затинатися. Лисичка теж трусилася від страху і нервово гризла свій розкішний пухнастий хвіст, а Їжачок взагалі скрутився в клубочок і забився в куток.
- Та не бійтеся ви, - почала заспокоювати звірят Оленка. – Він просто дуже змерз, от і клацає зубами від холоду. Він же тварина африканська і до морозів наших не звик. Відчиняй, Ведмедику, я його сюди, в тепло заберу.
Клишоногий обережно прочинив двері і випустив дівчинку, продовжуючи крізь щілинку спостерігати, як Оленка підбігла до Крокодила, зняла з себе кожушок і загорнула в нього теплолюбного звіра, притулила до грудей і натягнула йому на голову свою шапку. Звірята повилазили зі схованки і кинулися роздивлятися дивного гостя. В Оленчиному кожушку і шапці він уже не виглядав таким страшним, а, навпаки, був дуже і дуже симпатичним.
- Звідки ж ти взявся у нашому лісі взимку? – здивовано спитав Ведмедик.
- Мене прогнали з мого нового дому, я не мав куди подітися і непомітно пішов слідом за зайчиком, якого теж викинули.
- Хто ж тебе прогнав, та ще й отак, посеред зими?
- Тепер це вже не важливо, - сказав Крокодильчик і міцніше притулився до Оленки.
Дівчинці стало дуже соромно, і вона розказала про свою сьогоднішню ранкову витівку. Потім Оленка знову попросила пробачення й запросила звірят до себе додому на святковий концерт.
В ту ж мить здійнялася заметіль. Гілля дерев розхитувалося в різні боки, а сніг закружляв навколо, занурюючи всіх у молочну непроглядну пелену...
Скінчилося все так само раптово, як і почалося: Оленка і звірята опинилися у власній квартирі, а біля ялинки стояв і посміхався крізь вуса Святий Миколай.
- Ну? То я почую сьогодні концерт, чи так і піду з цукерками геть? – лукаво промовив він.
Звірятка почали моститися півколом на підлозі, а Оленка побігла одягати свій святковий костюм сніжинки...
Мама з татом повернулися пізно. Вони тихенько відчинили двері, ввімкнули світло і... здивовано застигли на порозі: ялинка, яку вони залишили зранку не вбраною, знизу до самого вершечка була завішана різноманітними солодощами і цукерками, а під ялинкою на підлозі, тихо посапуючи, спала Оленка, міцно тримаючи в обіймах Зайчика і Крокодильчика.
