Ганна вже у минулому. Хочеш цього чи не хочеш, але її вже поряд немає. Вона не об’являється. Проходять дні і місяці без неї.
Вони проходять, але любов не перестає. Любов ніколи не перестає(1). Її можна вбити, погубити тільки разом із храмом свого серця і своєї душі. Але навіщо це робити? Зрештою, моя любов – це мій скарб, це мій здобуток, це моє багатство, моє щастя. Хто мене навчив так любити? Чи Ганна? Чи хтось, чи щось інше?
Я тебе люблю. І не хочу тебе розлюбити.
Що я тільки не передумав. Була й думка про те, щоб стати слідчим міліції, дістати і знищити той кримінал, з яким Ганна зв’язалася. Вона була схожа просто на примітивні індійські фільми. Дитяча казка та і все. Я не дитина. Хіба Ганні цікаво буде зв’язувати своє життя з дорослою дитиною?
Але що я хочу? Треба щось думати. Кудись поступати вчитися.
Я з’їздив до Дніпропетровська, розвідав про заочні курси підготовки до вступу на українську філологію. Людина, яка записувала на ці курси, здивувалася моєму бажанню пройти їхню програму, сказала:
– Ви поступите. До нас, обично, приходять і кажуть: „Хачу знать украінскій язик. А ви українською мовою володієте добре.
Сама вона силувано розмовляла українською. Ну що ж? Якщо поступлю, то й добре.
– Вам ці курси будуть зайвими. Вони будуть вчити вас тому, що ви знаєте. Хоча може є сенс повторити, щоб закріпити знання? Дивіться самі. Можливо, у нас ще будуть курси для більш поглибленого навчання. Тоді я Вам повідомлю.
* * * * *
Чернець Микита якось присилав мені листа, просив відвідати його у лікарні. Я приходив до нього. У старого діда було запалення легенів. Почував він себе задовільно. Йому дуже прийшлася Ганина біблія. Тоді з бібліями було ще сутужно. Брат Микита на старість вже недобачав. Щоб прочитати подаровану мною біблію, він одягав окуляри, ще брав до рук лупу і через неї читав біблійні тексти. Був задоволений моїм подарунком.
Цей чернець був моїм приятелем. І йому ніяк не могла пошкодити Ганина Біблія.
Панотець Микита постригся в ченці ще до другої світової війни. Жив на горі поряд з рідним селом у Карпатах. Німецьку окупацію пережив благополучно. Коли німецьких окупантів замінили радянські, молодого ченця відправили «на перевиховання» до сибірських концтаборів.
Відбувши довготривалий термін ув’язнення, брат Микита оселився у Кривому Розі і женився. Таким чином, він отримав деякий спокій від репресивних органів.
Я не зразу довідався, що Микита чернець. Адже я бачив його жінку. Він не був якимось захоплюючим проповідником. Він просто вірив у Бога і відкрито сповідував свою віру. Дітей у нього з бабою не було. Додому до них у гості приходила інколи дівчинка, про яку Микита казав, що то її (бабина) племінниця.
Пізніше я довідався, що жінка Микити була, насправді, його піклувальницею, яка посвятила своє життя долі уніатського ченця, загнаного комуністичним режимом. Оформивши офіційний шлюб з ченцем, вона раз і назавжди відмовилася від сімейного життя.
Коли я дарував йому Біблію, яку мені віддала кохана блудниця, я був цілком спокійним за нього. Я чув від цієї Біблії запах, який мене і приваблював, і манив, і чарував, і завдавав мені болю. Але у цілому світі я навряд чи знайшов би людину, яка більше підходила б для того, щоб заволодіти Ганниною біблією.
Ми говорили з братом Микитою на духовні теми, говорили і про долю України, і про церкву. Брат Микита дуже шанував мене. Здається, у нього було дуже мало людей, з якими він міг відверто поговорити на духовну тему і знайти якесь розуміння.
— Мене після приходу Радянської армії у 1945-у році забрали до сибірського табору. Там було багато людей різних національностей. Було багато вояків УПА, були і з Прибалтики, Білорусі, Росії.
— Там було дуже важко. Кожен день була важка робота. Важка і довга. Вона тривала цілий день. Поряд були кримінальні в’язні, були й жінки. Мені там було дуже важко втриматися від спокуси.
— Як, які спокуси? – запитав я. – Хіба там в’язні чинили розпусту?
Я поважав колишніх в’язнів, які найчастіше страждали просто за любов до свої землі, за свою людську гідність і честь.
— Там було всяке. Багато недоброго й нечистого. Була дуже важка й щоденна робота, від якої люди втрачали ясність розуму. Жінки іноді ладні були на все, аби тільки не піти на ту роботу. Вранці шикують їх, щоб вести на роботу. А з них хтось міг говорити голосно конвоїру: "Ти жінку вдома маєш? – Маю! – А я чоловіка не маю!" І так вони починали закручувати, та іноді не йшли на роботу. І за це лишалися з конвоїрами. А ті вже писали, що вони хворі чи ще щось там.
— А між в’язнями теж була розпуста? – запитав я.
— Та всяке бувало… Про це і згадувати не хочеться. От ти чув таке слово – "підорас"?
Я здогадався, про що він завів мову, криво усміхнувся і кивнув, що зрозумів його.
— Щоб не спокуситися, я попросив одного в’язня-литовця, який був хірургом (він теж католик), щоб він відрізав мені яйця. Він зробив це, і мене не турбували більше спокуси.
Я подивився на його лице, потім спустив погляд на його стегна, потім знову перевів погляд на його лице. Силкувався втриматися, але, все-таки, по-ідіотському засміявся. Брат Микита теж посміхнувся.
— Ти як вважаєш? Я тобі не першому це розповідаю. Чи можна було так робити?
Мені було дивно чути, що старий чернець, який пройшов російську комуністичну каторгу, довгі роки, незважаючи на відсутність у правовому полі його греко-католицької церкви, зберіг їй вірність, знаходячись на великій відстані від тих теренів, де греко-католицька церква колись була і залишалася у підпіллі, питав у мене оцінки своїх незвичайних дій. Я замислився. Я був вражений його вчинком, заразом і його відвертістю і довір'ям до мене.
— Господь казав, — почав я свою відповідь, — "Коли твоя права рука спокушає тебе, відітни її і кинь від себе, бо краще тобі ввійти до Царства Божого одноруким, аніж щоб усе твоє тіло було вкинуте до геєни огненної." Так заради Царства Божого, мабуть, можна і кастрацію зробити.
— Я теж так думаю, — продовжив брат Микита. – Господь казав: "Бувають скопці, що з утроби ще матерньої народилися так; є й скопці, що їх люди оскопили, і є скопці, що самі оскопили себе ради Царства Небесного.(2)"
"Самі себе оскопили ради Царства Небесного? Самі себе оскопили? Як же це інакше, як не так, як вчинив брат Микита?" – подумав я.
— Але мені казали у Львові, — продовжував Микита, — "А Ви не сповідалися з того?"
— Сповідатися? Але ж це справді було зроблено для того, щоб не вчинити явного й тяжкого гріха. Я думаю, що це вчинок добрий. Хоча й незвичний, — продовжив я підтакувати.
Знаючи цю історії ченця Микити, я й подарував йому Ганнину біблію, яка не давала мені спокою. Скопець був цілком безпечний супроти її запаху(3). Власне, справа була не у скопці, а в моєму спокої і впевненості, що запах цієї особи вже нікого не буде ні хвилювати, ні турбувати.
* * * * *
Я Вам тут багато писав про Ганну. Це було саме цікаве і найбільше жадане з мого життя. Це так. Але крім Ганни було й багато інших людей, з якими я проводив час, яких вважав своїми друзями. Вони усі до одного були значно старшими за мене. Усе моє життя тоді проходило у спілкуванні з цими людьми. Коли у моєму житті була Ганна, то спілкування з ними мало другорядне значення. А коли Ганна з мого життя зникла, я продовжував спілкування з цими людьми, і, мабуть, це допомагало мені прийти до тями. І воно ж і дало мені мій подальший життєвий напрямок.
У нашого роду були знайомі, такі люди, що ми з ними спілкувалися, як з родичами, хоча кровного родства з ними у нас не було. Жила собі пара старих людей: дід Дмитро Кирилович і баба Олена Василівна. Це були люди з ясним розумом. Таке не часто буває зі старими. Але, якщо буває, то з такими людьми доволі цікаво поспілкуватися. Вони прожили ціле своє життя, вони власними очами бачили те, про що ми дізнаємося з підручників історії чи з газетних і журнальних статтей. Але спілкування з такими людьми має дуже велику перевагу перед підручниками і статтями у періодиці. Таким людям віриш. Вони не обстоюють нічиєї політичної лінії, не дбають ні про яку політичну ідеологію. Вони просто розповідають про те, що самі бачили. І край.
Дмитро Кирилович був визначним чоловіком свого часу. Про такого казали: майстер на всі руки. Розказували дід з бабою, як вони поженилися. Коли Дмитро пропонував Олені женитися, сказав їй так: «Я машину люблю, і тебе люблю!» Ось так і поженилися.
Прикликали Дмитра до війська. Діло було ще на початку війни, літом 1941-го року. У його житті був єдиний бій, який пройшов вповні звично для Радянської армії. Їх не перевдягнули у військову форму, дали одну рушницю на чотири-п’ять бійців. Вперед відправляли одного з рушницею, за ним відправляли інших трьох-чотирьох беззбройних, і казали їм, щоб вони брали зброю, як того, озброєного перед ними, вб’ють. Цей бій закінчився поразкою. Дмитро в результаті бою опинився в полоні. До кінця війни жив у таборі для військовополонених. Був на деякому привілейованому становищі. Німці цінували майстра на всі руки, і Дмитро займався господарчою інфраструктурою табору, слюсарював, ще щось таке робив. Тому жилося йому трохи краще, як іншим полоненим.
Коли Німеччина програла війну, і табір військовополонених опинився в зоні радянської окупації, Дмитро зберіг за собою те саме привілейоване становище, що і при німцях. Він міг швидко полагодити машину чи ще якось технічно вміло докласти своїх рук. Завдяки цьому, Дмитро мав доволі широке спілкування, і чув більше вістей, як інші, звичайні колишні полонені. Зрештою, його настільки поважали радянські офіцери, що вони ж згодом і перевезли його через радянський кордон у штабній легковушці. Таким чином Дмитро уникнув радянської каторги після німецького полону, у покарання за те, що здався німцям.
Оцей ветеран війни розповідав мені правдиву історію тієї варварської радянської війни. Мерзенна річ, читачу. Але таке воно було. Його розповіді мене вразили. Я на той час вже зовсім не був у захопленні від радянської армії, я вважав її чужою нашій землі. Але такі відомості все-таки впливають. Переді мною постала картина такого варварства, про яке я раніше ніколи й не чув і не думав, що так могло бути.
— Коли радянські солдати вийшли до довоєнного радянського кордону, вони прив’язали до прикордонного стовпа німецьку медсестру, і давай її по черзі ґвалтувати. Молодий лейтенант побачив: «Атпустіть нємєдлєнно!» — кричить. Коли генерал підходить: «Пускай.» Німців нищили як завгодно.
— Яких німців? Військових мусили нищити.
— Не військових — цивільних. При боях за Берлін, відкриває солдат підвал. Бачить: німець зі своєю сім’єю сидить, проситься. Солдат бере гранату, знімає кільце, вкинув до підвалу і закрив двері. Як окупували Німеччину, як вже війна закінчилася, німці боялися радянських солдатів. Вони завжди ховалися, коли бачили, що йдуть солдати. Розповідали мені. Прийшов, бачу: на столі суп по тарілках розсипаний. Парує. Тільки-тільки насипали. І нікого немає. Ну сів, увесь харч виїв. Потім на диван оправився і пішов.
— Як? Обісцяв диван?
— Не обісцяв, а насрав на нього.
Від таких розповідей у мене мало щелепа не відвисала. Я ще міг якось зрозуміти, що можна з’їсти харчі, хоча у німців після поразки у війні з харчами дуже сутужно було. Але навіщо було залишати своє лайно поверх дивана. Мій розум перебирав варіанти. Можна було просто висратися на підлогу, коли вже було несила терпіти, можна було на якесь відро. Але на диван? Для чого? Що цим можна було довести? Що цим можна було ствердити про рівень радянського солдата? Для чого це робилося? Це був один із способів пропаганди радянського способу життя?
— Варвари! – обурювався я вголос.
Під впливом таких розповідей, я став сприймати радянську армію, як одну з найбільш варварських і дикунських. У цій армії свої солдати трактувалися, як ніщо! І людей довкола них вони вважали за ніщо.
Часом я став задумуватися над тим, що, можливо, перемога над Німеччиною не була позитивним чинником. Можливо, краще було б, коли німці перемогли у тій війні. Не були вони такими варварами. Ну нищили тих, хто чинив їм спротив – так це звичайне діло для будь-яких окупантів. Тих, хто не чинив ніякого спротиву, вони не нищили просто так. Влаштовували німці колективну відповідальність, розстрілювали заручників, палили інколи села. Але ж москалі робили те саме. Чим німці у цьому були гіршими за москалів. А от щоб німець просто прийшов до чиєїсь оселі і просто там насрав десь на лаві чи на ліжку, цього я уявити не міг.
— Бували і такі випадки, — розповідав Дмитро Кирилович. - Приходить до німця інший німець — його знайомий. Стукає у двері приватного будиночка. З ним приходить взвод радянських автоматників на чолі з ротним командиром. Стукає у двері, каже там: «Ганс, аткрой! Ето рускій інженер. Он будєт помагать нам атстраівать нашу економіку,» — і показує на командира. Той відкриває. Автоматники заходять, з’їдають усе, що є у нього на кухні, що його дружина приготувала. А потім ґвалтують дружину і дочку цього німця всі по-черзі.
— Боже! А як же ж той німець? Та хіба таке могло бути, щоб один німець другому німцю таке заподіяв?
— Розповідали, що так було. Знаходилися люди, які хотіли вислужитися перед новою владою.
— Може ж не ґвалтували його жінку? Адже чоловік її тут, поряд був. – Я був просто у шоковому стані, таке вислуховуючи. – Може одну дочку зґвалтували?
— Вони розповідали у батальйоні. Казали: «Переїбали двох.»
— Що?! Не зрозумів, що вони казали?!
— Переїбали двох.
— Як? Ще раз! Не розумію!
— Переїбали двох.
— Ага, — дійшло до мене. По-перше, я не сподівався від Дмитра Кириловича почути матюків, тому тривалий час мої вуха не були настроєні на такі слова і я довго його не міг зрозуміти. А по-друге, з цією розповіддю у мене відкрилася ще одна картина з побуту радянських вояків у
Німеччині. Ставало зрозуміло, що грабунки, мародерства, і навіть зґвалтування німців не були тим, що намагалися приховувати. Ні! Такими подвигами відкрито хвалилися у своїх військових частинах, як якимись звитяжними перемогами, як солдатською гідністю. Пробі! Потримайте мене, доки у мене відновиться рівне дихання, доки відновиться мій пульс і я себе почуватиму, як звичайно.
— Потім, як вони вже уходили, їм услід з горища будинку кулемет застрочив, — продовжував Дмитро Кирилович, — то вони як чкурнули звідти!? Втекли.
Я пригадав у цей момент якийсь художній фільм, відзнятий спільно радянською кіностудією та кіностудією НДР. Там у тому фільмі був епізод, як німецькі підлітки у радянській зоні окупації зі зброєю нападали на радянських солдатів. Нападали без усякої системи, просто старалися вбити радянських солдатів, підраховували власноруч вбитих і цим хвалилися одне перед одним. Багато шансів у таких не було. Солдати регулярної армії рано чи пізно, застрелили б таких малолітніх убивць. У тому фільмі було показано, як благородний радянський лейтенант, ризикуючи життям, навернув на путь істинну одного з таких шибайголів. Але у момент розповіді Дмитра Кириловича, я подумки поставив себе на місце тих підлітків з окупованої Німеччини. Щоб я робив би, коли б мою матір чи сестру зґвалтував би переможець? Що я робив би, коли б ці переможці демонстративно насирали прямо у мене вдома? Двох варіантів не було. Я розумів усе безглуздя й неефективність «боротьби» тих німецьких підлітків. Пам’ятаючи, який я був у 15 років, я себе однозначно ставив у число шибайголів. Зрештою, це для них могла бути й не боротьба, а розвага. Треба було у тій безвиході знаходити якусь віддушину, хоч чимось себе тішити. По-підлітковому, по-гарячому, можна було і так.
Примітки:
1) 1 Кор. 13, 8.
2) Матв. 19, 12
3) Насправді оскоплення монахами чи мирськими християнами самих себе заради перемоги над пожадливістю до жінок не тільки не схвалюється, але ще й підпадає під церковні покарання. У стародавньому кодексі канонів, називаному "Апостольськими правилами", зазначається. що чернець, який сам себе фізично оскопив, має бути відлучений від церкви на 7 років. Також скопець, який сам себе оскопив, саме через цей вчинок не може бути висвячений у будь-яку ступінь священства: диякона, пресвітера чи єпископа. Чернець же, який хоче зберегти чернечю обітницю чистоти, повинен перемагати пристрасті духовними вправами, такими як піст, молитва, духовні розважання, а не пошкодженням свого тіла. Добровільний скопець не перемагає у духовній боротьбі, а усуває насправді цю боротьбу, як таку. Таким чином, замість духовного розвитку він отримує духовне розслаблення і деградацію.
