ПЕРШИЙ РОЗДІЛ
В одному з Ірландських міст, в місті Белфасті, жив герцог, якого всі дуже любили, шанували і ставилися до нього зі всією щирістю. Його звали Ромуальдо. Жив Ромуальдо в великому замку над озером, сповненому таємничості і прихованого зла. Белфестський замок переходив у спадок від батька до сина, від сина до онука, але обов’язково замок мав перейти від мужчини до мужчини, такий вже його закон. Ходили навіть слухи, що на замку лежить прокляття і, що кожне покоління, добровільно чи примусово, повинне було приносити йому жертву, тобто хтось один з нащадків повинен був померти. Найгірше в домі приживалися дівчата та жінки, саме тому будинок переходив в спадок до чоловіків.
Герцог Ромуальдо був ще зовсім молодим, коли йому довелося одружитися, тому що його батьки померли від дифтерії, коли вирушили на допомогу хворим дітям в Африку. Йому на той час було лише вісімнадцять років.
Судженою герцога Ромуальдо стала зовсім юна дочка французького посла в Ірландії, шістнадцятирічна Елізабет.
Та все проходило добре подружжя жило в злагоді і добрі поки одного осіннього вечора не сталося найгірше – померла дитина, і знову дівчинка. Замок робив свою лиху справу. Дівчинка народилася вже мертвою. Раніше діти доживали хоча б до шести років, а тут і дня не прожила, це було вперше. Герцогиня була сама не своя. Вона майже не спала, зовсім не їла і час від часу плакала, плакала, плакала. Жінка потроху сходила з розуму. Елізабет весь час марила, вночі кликала свою ненароджену дитину, а коли ніхто не бачив виходила в сад, коли був повний місяць, і співала колискові, бравши на руки загорнуту в одіяло подушку.
У герцога крім цієї померлої дівчинки вже було два сини : восьми і шести років. Герцогиня Елізабет не могла знайти собі місця, вона ходила по дому, як привид шукаючи свою єдину дочку. Жінка не усвідомлювала нічого, просто вона покладала великі надії на цю дитину, а тут таке велике горе ... Елізабет не покидали погані думки, що вона почала навіть ненавидіти чоловіка і синів. Божеволіла, відокремлювалась від світу і просто гасла, як свічка, на очах. Пропадало молоде життя. До неї приводили багатьох лікарів та жоден з них не міг нічого вдіяти на її користь, а просто розводили руками.
На дворі цвіла весна... Співали пташки... Зеленіли діброви...
Все раділо приходу весни : і травинка під сухим кущем, і старий ведмідь, який вилазив з барлоги після зимової сплячки, і старі діди, посідавши разом по - під тином, і малі діти раділи першим променям весняного сонечка ; тільки одна людина в Белфасті ненавиділа весну. Так, мабуть, зрозуміло хто це. Це молода герцогиня, яка не могла забути доньку.
Ось вже й рік минув, після смерті дитини, і з цим роком минули всі надії на одужання герцогині. Ромуальдо був у відчаї, що такій молодій жінці вже набридло жити. Елізабет постійно казала, що хоче на небо до своєї донечки, тому біля неї завжди хтось був, тому що боялися, що жінка собі щось зробить.
І знов прийшло літо, яке мало б приносити тепло, радість і добрий врожай, але в родині герцога цього не було ніколи : ні влітку, ні взимку, ні на весні, і
тим паче восени.
Отже, одного літнього дня в дім герцога прийшов селянин і сказав :
- Пане, в нашому селі посилилася відьма. Страшна при – страшна, а яка стара і зла. Років під триста певне їй. Її вже й вогнем і сокирою, а вона каже : “Мені ніщо нестрашне. Не заберусь і все”. Ось ми і вирішили прийти до вас, пане.
- Відьма кажеш ? Якщо стара значить щось тай може. Так ?
- Так, пане, вона на одну жінку нагнала, якусь біду, що та з ліжка не може тепер стати. Ми її за це ...
- Гаразд, гаразд вистачить. Веди мене до неї.
Герцог вирішив, якщо жодна добра сила : лікарі, цілителі і знахарі, не змогли допомогти його дружині, значить їй допоможе чорна магія. Та він ще тоді не знав у що вплутується, навіть не думав, що відьма не дасть себе в обіду.
О, страшна була стара. Всю в рубцях і шрамах, як начеб то саме пекло вже пройшла. Герцог, зайшовши в хату, мовив :
- Бачу добре ти тут оселилася, гарно живеш, на широку ногу. Відбираєш у людей ... Ну та добре не моє це діло. Я тут до тебе по другій справі прийшов. Біда в мене, жінка хвора...
- Я знаю чого ти прийшов і що тобі треба. Я ж відьма, яка не яка .
- О, ще яка відьма. А щоб тебе грім забив, нечисту, - мовив селянин. – Жінкам капості робиш, а чоловікам голову крутиш. Ось , пане, вона вночі на молодицю перетворюється і ходить така по селу...
- Ну, ну досить, - сказав Ромуальдо, і продовжив подивившись на стару:- Бачу ти кваліфікована особа. Тож...
- Що хочеш ? Щоб я твою жінку вилікувала ?
- Так... Саме так. А ти можеш ?
- Я звісно не Бог, ну та і не диявол, та багато чого можу.
- Багато чого, а що саме можеш ? Вилікувати можеш ?
- Ну вилікувати і дурний зможе, та я так просто задурно не роблю. Що ти мені зможеш за це дати ?
- Все, що захочеш : гроші коштовності, ну все.
- Ні гроші мені ні до чого, а коштовностей я маю цілу скриню сама. Але я піду тобі на зустріч. Я бачу ти дуже схвильований, та й всі ми люди...
- Не тягни кота за хвіст, кажи скоріше, що хочеш ?
- Нехай буде так. Я хочу, щоб мене з відти ніхто не гонив і всі сприймали мене за місцеву.
- Добре, я згоден. Живи на моїй землі.
Герцог вийшов з хати і наказав селянам жити в мирі з відьмою, і приймати її за свою. Селяни як ніби то зрозуміли, хоча не всі з цим були згодні, кому захочеться, щоб в тебе під боком жила відьма, від якої не знаєш й чого чикати. Сьогодні вона добра, а завтра вже якийсь біс в неї всиляється і відьма творить чудеса.
У вечорі на дворі здійнявся сильний вітер, почалася гроза. Давно вже не було такої непогоди. Особливо на неї реагувала герцогиня. Вона крутилася у ліжку і все кликала свою дочку.
В одну мить, як повз дощі, вітри і блискавиці зробився коридор, від того селища, де оселилася відьма, і аж до входу в замок герцога. По цьому коридорі, якого не чіпала погода їхала карета, вся обшита золотом. Цю карету несли білосніжні коні, копита і гриви, яких були також золотими. В середині карети
сиділа відьма.
Коли вона вийшла в двір дощ припинився, вітер притих, а блискавиця й зовсім пропала. Жінка зробила замах рукою і двері замку відчинилися. Вона увійшла. Відьма була одягнена у сукню розшиту дорогоцінним камінням і золотими пластинками, волосся було акуратно підібране до гори і заколене шпилькою із величезною перлиною у ній. Рубці і шрами позникали, а вона сама була подібна до поважної дами. Згодом жінка мовила :
- З вітерце провезлась. Як бачиш мені підвладна навіть погода і до речі я маю все чого душа побажає. Ну добре веди мене до своєї дружини, а то щось втомили мене ці поїздки.
- Гаразд, ходімо за мною.
Коли герцог з відьмою проходили по старому замку, все притихало, що навіть миші поховалися по кутках замку, тому що вони відчували велику нестримну і навіть небезпечну силу, яку випромінювало тіло відьми.
- Коли я зайду до кімнати мені потрібно буде двоє чоловіків, мийницю з водою і спокій. Ти також можеш бути там.
Коли відьма зайшла герцогиня почала битися, кричати , ридати, кусатися, в ній появилася надзвичайна сила, яку ніхто не міг приручити. Відьма підійшла до ліжка і промовила слова, якоюсь незнайомою мовою, яку ніхто не міг зрозуміти. В її очах почали палати вогні, вони все більше і більше відділялися з її очей і в кінці кінців перекинулися в очі Елізабет. Після цього вона вже не пручалася і відьма наказала відпустити жінку.
- Я не знаю скільки займе одужання : день, тиждень чи навіть рік, але те що твоя дружина буде жити колишнім життям, це я можу сказати точно. Головне проявляйте до неї терпимість.
Вона пішла, а на землю осіла чорна ніч. Ніч пестила старий замок, що стояв над озером і було тихо чутно завивання старого вовка, який жив у лісі. Він вив так жалібно і страшно, що аж душу вивертало.
ДРУГИЙ РОЗДІЛ
На протязі наступного тижня Елізабет стало набагато краще, але якась іскринка в її очах і в її душі навіки згасла. Вона почала краще сприймати навколишній світ, його хитрі і підступні манери, а серце бідної жінки так і сумувало за померлою дитинкою. Час від часу жінка усміхалася, раділа життю, а деколи ще плакала.
Ночами замок ревів і стогнав, як ніби, якийсь в’язень страждає в кайданах чорної темниці замку. Але це був не в’язень, це сам замок був заручником в своїх господарів, які постійно змінювалися, тому що ніхто ніяк не міг прижитися в ньому. Чим же замок не злюбив власників жіночого роду ? Тут не обійшлось без магії. Мати цієї самої відьми, котра оселилася в селищі, навіки прокляла весь жіночий рід і це страшне прокляття буде лежати на роді герцогів, доки .... “Коли зло воз’єднається з добром, добро проллє кров і вони на мить стануть одним цілим, і тільки тоді дві зведені сестри зупинять страшне прокляття”. Нікому не відомо, що мала на увазі стара відьма, прошептавши це перед смертю своїй дочці. Важко зрозуміти її, так як і важко зрозуміти зло.
Коли пройшов місяць після того, як в замок завітала стара відьма. Герцога переповнювало щастя. Одного дня Елізабет попросила свого чоловіка :
- Я дуже би хотіла запросити до нас наших друзів зі Швеції, Іспанії, Англії, Німеччини, Нор...
- Добре, ми запросимо кого твоя душа забажає, моє серденько. А зараз лягаймо спати, я завтра маю рано ставати.
Коли на Белфестський замок насунула ніч свою чорну хмару і коли все навкруги затихло, заснуло, завмерло, і коли годинник пробив дванадцять, над селом, де жила відьма, загуло. Неначе прокинувся рій розлючених бджіл. Село горіло вогнями, які переспівувалися з місячним сяйвом.
До кімнати герцогів прибіг охоронець :
- Пане, пане! Село горить ! Пане, прокидайтеся!
- Що таке ? – ледве з спросоння промовив Ромуальдо. – Що горить? Де горить ?
- Село, пане, село !
- Яке село? – запитав він одягаючись.
- Село над річкою. Що робити ?
- Запрягай коней . Бери ще трьох людей, поїдемо подивимося.
Переляканий, всім цим, герцог боявся, що почалась війна і сусідні герцог, з яким Ромуальдо був в сварці, вирішив спалити його села, а людей повбивати, доки він буде спати, вночі.
Коли вони прибули в село, герцог з полегшення, вирішив розвідати центральну площу села. Чому з полегшення ? Та тому що, це не село горіло, а горіли факели селян. Ромуальдо спочатку не зрозумів в чому справа і чому селяни біжать з факелами на площу.
Посеред центральної площі в селі стояла велика паля, а зразу біля палі ще дві менших за розмірами палі. По низу палі : по боках і позаду, були розкидані дрова, а з переді був прохід і сходи на площадку, до якої прикріплялася паля. Зібрався великий натовп, здавалося, що прийшло все село і ще зо два сусідніх села. Зібралися всі і кожен мав свою роботу : жінки все зносили старі речі і дрова, їм допомагали дівчата, чоловіки готували мотузки і факели, хлопці свистіли в свистуни, їх свист нагадував похоронний марш, а старі молилися.
Біля хати, в якій жила відьма, товпилися чоловіки, четверо з яких витягувало відьму з хати, за ноги, за руки тягли, як шмату. Жінка була дуже сонна і тому не зовсім розуміла, що з нею коїться. Її вивели на майдан і сказали, щоб та молилася, а інакше спалять і край. Вона почала голосно реготати. Чоловіки підтягнули відьму до стовпа і почали прив’язувати . Не зразу герцог зрозумів, що жінку, яка вилікувала його дружину, хочуть спалити, але коли врешті зрозумів закричав :
- Стійте ! Стійте ! Що це ви робите ? Я що наказав, не чіпати її ! Це що непокора моєму слову ?Хто буде продовжувати, всіх в темницю ! То що хто ослухається мене ?
- Ніхто вас слухати не буде, - кричав один.
- Що ж ви за герцог, що захищає зло ? – казав другий.
- Всі за мною. Спалимо нечисту силу ! – кричав третій.
- Так, так... – закричав натовп.
- Зупиніться ! Відійдіть, а то підете за нею в вогонь.
Натовп набирав злості. Всі просто шаленіли.
Відьма легенько витягла з землі спочатку тонкі стовпи, щоб вивільнити руки, витягнула шматинку з роту, потім за пазухи дістала порох, дмухнула його на натовп. Всі почали терти очі. Коли всі прийшли до себе відьми вже й слід простиг. Ніхто не розумів, що трапилося, вони все забули. Та Ромуальдо все пам’ятав.
Герцог повернувся в замок. Невтішні думки переповнювали його розум. Він уже шкодував, що зв’язався з темними силами, але з другого боку радів, що Елізабет нарешті одужала. Під вечір герцогині стало гірше. Вона почала блудити, плакати і кликати свою ненароджену дочку. І раптом з її кімнати пролунав крик. Коли до неї зайшли – герцогиня лежала на ліжку, одягнена в білу весільну сукню, а коло неї стояла та сама відьма. Вона була одягнена в усе
чорне, а в очах у неї блищали чорні вогники.
- Чого тобі тут треба ? – запитав герцог.
- Я прийшла по своє, за платнею.
- Я вже заплатив тобі.
- Ну й хороша твоя платня. Мене ледве не спалили, а тепер я не маю де й ніч переночувати.
- Забирайся з мого дому, тут не місце нечистій силі.
- Ах, якщо ти так, то і я буду говорити з тобою інакше.
Врапт в руках відьми з’явився кинджал, а на столі загорілись чотири свічки. Вона змахнула кинджалом і свічки згасли, змахнула знову – загорілася і так ще два рази. Після цього витягла з торбинки чотири кульки і жбурнула в свічки, доки кульки долетіли до свічок, вони перетворилися на воду, і з першим же дотиком до свічок, свічки перетворилися на старі і порепані.
- Моя мати прокляла всіх жінок вашого роду, тому і не приживаються вони тут. А ви дурненькі думали, що це замок з привидами, а це моя матуся. А я проклинаю увесь ваш рід і жінок, і чоловіків. Ти, Ромуальдо, помреш важкою смертю, будеш сильно мучитися. А ти, Елізабет, і твоїх троє дітей ..
- Як троє ? – запитав герцог, - в нас двоє синів.
- Троє, ваша донечка жива. Її врятували твої, Елізабет, батьки, щоб не зачепило дівчинку сімейне прокляття. Вона в надійній родині, тому я не буду її проклинати. А ти, герцогине, навіки залишишся кам’яною статуєю з душею, яка тільки вночі зможе ходити по замку, доки не з’єднається кров відьми з кров’ю онуки твоєї загубленої донечки.
ТРЕТІЙ РОЗДІЛ
Пройшло століття... З того часу, як прокляла відьма герцогиню, змінилось багато чого, але незмінним залишилось тільки одне: так як і сказала відьма – герцогиня стала заручницею замку. Вона щоночі, разом зі своїми синами, блукала по порожній будівлі без спочинку і без спокою.
Її загублена дочка виросла в славній родині, яка дала дівчинці все, що їй було потрібно. Вийшла заміж за шляхетного парубка, щаслива сім’я виростила троє чудових діточок. Середній син і наймолодша донечка переїхали зі своїми сім’ями до Англії. Доглядати батьків залишилася старша донька, сім’я якої складалася з дбайливого чоловіка і чарівної донечки Аннет.
Час збіг швидко. Не встигли оглянутися, як маленьке чудове дівча перетворилося на струнку красуню. Замок, в якому жили герцог і герцогиня, викупили англійські магнати. З ними в Ірландію переїхав вродливий син лорда
Кемптона – Артур. Одного дня він на своїй дорогій машині проїжджав повз крамничку з квітами і вирішив придбати букет троянд для своєї матусі. В цій крамниці працювала Аннет. Побачивши її, юнак не зміг відвести від дівчини погляд. Її краса просто причарувала його. Купивши в крамниці найкращий і найдорожчий букет квітів, він поклав його до її ніг.
Через пів року Аннет і Артур одружилися. Після весілля Аннет переїхала в замок лорда Кемптона . Молоду леді Кемптон полюбила вся рідня. Одної ночі, прокинувшись від спраги, Аннет вирішила стати і піти в погріб за соком. Там вона почула відчайдушний плач, який доносився з однієї з кімнат нічного замку. Цей плач зворушив добре серце дівчини. Спочатку вона подумала, що це плаче, якесь дитя, але потім зрозуміла, що плач цей зовсім недитячий. Проходячи по сумному і зажуреному замку дівчина намагалася збагнути, хто в таку пору може плакати. Аннет увійшла до бібліотеки, тому що їй здалося, що плач доносився саме з відти. Але вона помилилася в кімнаті нікого не було. Дівчина підійшла до столу, на якому лежали якісь папери, увімкнула світло, сіла за стіл і вирішила послухати звідки все ж таки було чутно цей душе роздираючий плач. Та більше ніхто не плакав, тому Аннет, взявши свій сік з погребу, пішла спати. Наступного ранку вона підійшла до чоловіка і сказала :
- Артуре, я цієї ночі чула, якийсь дивний плач з бібліотеки.
- Нам, коли ми переселялися сюди розповіли історію, що в замку живе привид, який всіх лякає вже ціле століття. Страшно ?
- Страшно...
- Ну й дарма. Казки це все. А вночі мабуть плакала кішка, чи ще щось.
- То ти не віриш, що я чула людський плач ? Бо я його чула.
- Якщо чесно, то не вірю.
Він поцілувавши молоду дружину в щоку і пішов у сад. Аннет так залишилася стояти у бібліотеці. Вона там розглядала стародавні картини, присипані порохом прадавні книги. Дівчина переглядала історичні альбоми і книги. Тут їй в руки потрапила книга з казками. Одна із сторінок книги була закладена старою сімейною фотокарткою родини герцога Ромуальдо. Вона поглянула на герцогиня і побачила в ній деякі схожі риси обличчя своєї матері і бабусі. Дівчина вирішила, якомога більше дізнатися про цю сім’ю. З всіма питаннями про родину герцога вона вирішила звернутися до, на її думку самої старої людини в їхньому селі, до зведеної сестри її бабусі.
Жінці вже було сто шість років і вона завжди була в курсі всіх справ села. Аннет вирушила до неї. Стара жила з онукою. Коли дівчина увійшла в хатинку, то зразу же привітно усміхнулася і привіталася з бабусею.
- З чим ти прийшла до мене, дитино ? – запитала жінка.
- Я до вас з багатьма запитаннями, бабусю.
- Ну слухаю тебе. Чим зможу, тим допоможу.
- Над нашим озером стоїть старий замок. Я хотіла запитати хто там жив до того, як туди переїхав мій чоловік з сім’єю?
- О, я добре пам’ятаю цю родину, я була там одного разу. Я ходила гратися туди з їхніми хлопчиками, з синами герцога.
- Так, значить там жив герцог ?
- Так герцог з дружиною. Я дуже тм’яно пам’ятаю, але в нього було двоє синів. Мені було років п’ять коли герцог помер, а герцогиня... Я навіть не знаю, куди вони поділись. Точно скоро буде сто років, як в домі ніхто не живе.
- А куди ж могла вона пропасти ?
- Не знаю точно, але ходила довгий час легенда, що герцогиня з того горя, що помер її чоловік стала вічною заручницею замку. А взагалі навіщо це тобі ?
- Ти що забула, що я тепер там живу. Мені цієї ночі чувся якийсь плач, а потім він припинився. Ось цю фотографію я знайшла в книзі казок.
Бабуся натягла окуляри і сказала :
- Так, це їхня сім’я.
- Та я це знаю. Ну гаразд, спасибі тобі.
Дівчина вийшла з будиночку і повернулася додому.
Цієї ночі вона не заснула і дочекалася дванадцятої години. Рівно о дванадцять нуль – нуль, дівчина вийшла з кімнати і пішла в бібліотеку. Коли вона доходила до кімнати, почула дивний скрип. Вона увійшла. Кімната була темною і тільки один відблиск місячного сяйва падав на письмовий стіл. Аннет повільно проходила по великій бібліотеці. Коли вона підійшла до столу, ввімкнула світло і побачила, що в кімнаті нікого нема. Там тільки хитро кралася сусідська кішка, яка залізла через відчинене вікно. Дівчина зачинила вікно випустила кішку через двері кухні і повернулася в спальню.
Вранці вона знову пішла туди. Її так і манила ця таємниця, і підозрювала, що таємниця саме в бібліотеці. В кутку кімнати стояла статуя герцогині і її синів. Дівчина подумала : “Мабуть жінка дуже страждала, тому що в неї такі сумні і заплакані очі. Дивно, що статуї тільки герцогині з дітьми, але не має статуї герцогу”.
Цієї ночі Аннет знову пішла в бібліотеку. Вона увімкнула світло і сіла перечитати деякі книги. Дівчина зачитавшись і не помітила, що статуї, яка стояла у кутку, немає. Вона вирішила розпитати чоловіка, тому пішла будити його.
Аннет ледве піднявши Артура, потягла його в бібліотеку.
- Навіщо зараз йти туди ? Що не можна було цього зробити завтра вранці ?
- Ні. Діло не чикатиме. Поглянь ще сьогодні в день я милувалася статуями герцогині і її дітей, а зараз статуй немає.
- Ну звідки я знаю де вони. Послухай, давай поговоримо про це завтра. Я накажу слугам знайти тобі ці статуї.
- Ні ми з тобою сьогодні ж знайдемо їх.
- Гаразд. Заснути я вже й так не зможу і тим паче ....
- Ось і добре. Ходімо допоможеш мені. Шукай книги, які б відкрили потаємні двері.
- З чого ти взяла, що тут є потаємні двері ?
- В старовинних бібліотеках завжди є.
- По моєму ти начиталася детективів і тому...
- Зачекай здається щось є. – дівчина промовила слова і зі всієї сили потягнула до себе три книги. Книги були прикріплені одна до одної. Ну ось коли вона потягнула їх на себе, то ... То просто відчинила один з сейфів .
- Ось тобі і потаємні двері, - Артур промовив і почав голосно сміятися. Дівчина набурмосилася і підійшли до сейфу. В середині були різні дорогоцінні папери, коштовності та інші речі, які належали герцогам. На зовнішній дверці був випалений надпис : “Коли зло воз’єднається з добром, добро проллє кров і вони на мить стануть одним цілим, і тільки тоді дві зведені сестри зупинять страшне прокляття”.
- Я ж казала, тут щось нечисто. Якесь прокляття, що за прокляття ?
- Ну коли ми переселялися в будинок, нам сказали, що на родині герцога лежало, якесь прокляття і ні одна жінка не приживалася в замку.
Наступного ранку статуї стояли на місці. Аннет довго роздивлялася їх. По заду статуй висіла дивовижна картина, а над нею на стіні була розміщена велика зірка. Дівчина довго не думаючи взяла драбину і з першим дотиком до зірки, вона почала світитися синім світлом. Аннет доторкнулася знову і зірка почала сяяти. Цієї ночі Аннет повернулася в бібліотеку та статуй знову не було.
Вона взяла драбину і хотіла переконатися, що в день їй не привиділося і чи справді світилася зірка. З першим дотиком тоненького пальчика Аннет, книжкові полиці розійшлися і утворився прохід. Вона довго не думаючи злізла з драбини і вирушила в потаємну кімнату.
Двері з бібліотеки вели до оброслого павутинням коридору, а в кінці коридору виднілися вогники, неначе десь горіла стара свічка. Аннет було дуже страшно, але вона розуміла, що це можливо єдина можливість розгадати таємницю старого замку. Дівчина повернулась у бібліотеку, взяла на столі свічку і вирушила по коридору до блискаючих вогників. В кінці тунелю були двері, старі але павутиння на них майже не було, як ніби ними весь час хтось користувався. Ці двері були чуть – чуть при відкриті. Коли вона легеньким поштовхом тендітної руки відкрила їх повністю, то побачила красиву герцогиню, яка читала казки з тої самої книги, котру бачила Аннет, своїм двом синам. Вона, коли увійшла до невеличкої кімнатки, спочатку поблідла, а потім втратила свідомість. Дівчина зрозуміла, що це була герцогиня, яка жила в замку ще сто років назад і, яка давно мала би померти.
Герцогиня Елізабет побачивши дівчину підбігла до неї і вона разом зі своїми синами перенесла Аннет на ліжко. Коли дівчина прийшла до себе, герцогиня запитала її хто вона. Елізабет зрозуміла, що Аннет одна з двох : або вона нащадок відьми, або вона нащадок її давно загубленої дочки, тому що тільки одна чи друга змогла би відкрити двері.
- Я , Леді Аннет Кемптон, а ви, як я розумію ... Хоча я зараз нічого не розумію. Але ви Герцогиня Елізабет.
- Так, це я. А це мої сини. А ... Я навіть не знаю, як спитати.
- Я вас слухаю.
- Ким була твоя бабуся ?
- Моя бабуся проста селянка.
Герцогиня розказала дівчині, що сталося і розказала все про прокляття і про відьму.
- Ось, що я тобі хочу сказати, - мовила Елізабет, - ти онука моєї давно загубленої дочки. Я в цьому впевнена, тому що двері в цю кімнату з бібліотеки зможе відкрити рука або відьми, або моєї правнуки.
- Цікаво, значить я також герцогиня.
- Так, - Елізабет обняла дівчину і продовжила : - Я так довго на тебе чикала. Ти звільниш нас від мук.
- А як саме я допоможу вам ?
- Тобі потрібно знайти, для початку, правнуку відьми, а потім будемо думати, що робити далі.
Аннет повернулася в бібліотеку і ще довго розглядала надпис на стіні сейфу. Там вона і заснула, на кріслі в бібліотеці. Вранці Артур знайшов її. Він взяв її на руки, і як билинку поклав на ліжко. Коли Аннет прокинулась, в будинку не було ні Артура, ні його батьків. Дівчина вирішила відвідати своїх батьків і розпитати про відьом у їхньому селищі.
Приїхавши в село, Аннет знайшла сестру своєї бабусі. Вона була певна, що стара знає, де в селі знайти відьму. Жінка знала тільки одну людину, яка могла би бути нащадком відьми. Ця дівчина жила в тій же хаті, що й відьма, яка прокляла сім’ю герцога. Аннет відправилась туди. Вона ніяк не могла зрозуміти, яке відношення має до правнуки злої відьми.
Хатина була запущена і вже з першого погляду навіювала сум. Коли Аннет увійшла в кімнату, її погляд зупинився на стіні. Там висіла дерев’яна табличка, надпис на якій збігався з надписом на стіні сейфа. Тоді дівчина зрозуміла, що знайшла те, що шукала. В хатині вже давно ніхто не живе, залишилося знайти тільки правнука.
Коли Аннет вийшла в двір, вона побачила новий великий будинок позаду старої хатинки. Цей будинок здавався палацом порівняно з нею. Дівчина боязко постукала в двері, та у відповідь нічого не почула. Вона постукала знову. Почувся якийсь звук. Хтось сунув до дверей. Аннет три рази повторила собі в умі, що і як вона має сказати. Двері відкрила старенька нянечка, яка ледве дійшла до дверей :
- Кого вам потрібно ? – запитала стара.
- Мені... Я навіть сама не знаю кого.
- Ну кого, мабуть, Лізу ?
- Мабуть... А вона є ?
- Ліза ? Ліза є. Покликати її ?
- Якщо можна.
Стара нянечка злегка при відкрила двері, які були зразу біля вхідних дверей, і
покликала дівчину. Тут перед дівчиною з’явилася молода особа, яка зовсім не нагадувала відьму, але, мабуть, все ж таки саме ця особа була правнучкою відьми, яка наклала закляття.
Аннет привіталась і розказала все молодиці. Ліза не зразу все зрозуміла, але після довгої розмови дівчина приблизно зрозуміла, що від неї треба і з радістю погодилась допомогти. І дві ровесниці вирушили і таємничий замок, який був сповнений горя і розчарування.
Аннет не знала, як пояснити чоловіку і його батькам, що робить у їхньому домі чужа дівчина, тому вона назвала її просто своєю давньою подругою, яка приїхала погостювати до неї.
Дочекавшись ночі, дві дівчини пішли в бібліотеку. Коли годинник пробив дванадцять, три статуї почали ворушитися. Кам’яне обличчя наливалося кров’ю, руки ставали бархатистими, а волосся наливалося блиском. Чудова сукня герцогині і костюми її синів почали стиха шелестіти від легенького вітерця, який дув з відчиненого вікна. Герцогиня остаточно прокинулася.
Аннет хотіла переконатися, що вона не помилилася на рахунок дівчини. Вони дістали з комірчини драбину і Ліза вилізла на неї. Дівчина простягла руку до зірки, яка була на стіні, і зірка засяяла червоним світлом. Їм пощастило, Ліза була правнукою відьми. Залишилась тільки одна нерозгадана таємниця : як зняти прокляття ? Аннет знову і знову перечитувала слова на стінці сейфа, але нічого їй в голову не приходило. Довелось чекати ранку.
Вранці дівчата пішли в хатинку старої відьми. Нічого особливого там не було. Ось тільки кинджал, з допомогою якого відьма наклала прокляття, припорошений і занедбаний висів на стінці. На ручці кинджала була зелена зірка. Дівчата не могли зрозуміти, чому саме зелена. Адже, коли Аннет торкалася зірки, вона ставала синьою, а коли Ліза торкалася до цієї зірки – вона ставала червоною. Ліза і Аннет, взявши кинджал, повернулися в замок. Вони не були певні, що цей кинджал допоможе їм зняти страшне закляття Лізиної бабусі. Коли дівчата йшли в бібліотеку, то обоє відчували, якусь неймовірну силу, яка так і тягла їх туди. Їм все ж таки було цікаво чому зірка на кинджалі зелена, тому Ліза і Аннет вирішили доторкнутися до зірки замку разом.
Коли дві тендітні ручки були покладені зверху на зірку, вона почала тремтіти і врапт спалахнула яскраво – зеленим кольором. Тоді було зрозуміло, що колір зірки на кинджалі і на стані має співпадати.
- “Коли зло воз’єднається з добром”, ну ці слова зрозумілі, - сказала Аннет, - Я повинна була знайти тебе, Лізо, і подружитися з тобою. Цю частину ми виконали.
- Читай далі ! – промовила Ліза.
- “Добро проллє кров” – і що це може означати ?
- Далі, далі читай !
- “І вони на мить стануть одним цілим”
- Зрозуміла ! – скрикнула Ліза. – Ти маєш зробити розріз... Невеликий. Такий, щоб тільки виступила кров. А потім я візьму в руки кинджал, і візьму тебе за руку і ми доторкнемося разом до зірки на стіні.
- Зачекай! Тут ще є надпис : “І тільки тоді дві зведені сестри зупинять страшне прокляття”.
- Зведені сестри це ті які не рідні, але водночас у них є спільна кров.
- Щось я не зовсім зрозуміла. Як це рідні і водночас нерідні.
- Це сестри по крові. Тобто в моєму тілі має текти твоя кров, а в твоєму моя.
- Тепер я зрозуміла. Ми ось цим же кинджалом маємо зробити розрізи і з’єднати руки.
- І це ми маємо зробити, коли годинник буде бити дванадцять. Сьогодні вночі, тому що сьогодні рівно сто років, від тоді, як моя бабуся наклала прокляття, інакше прийдеться чикати ще сто років.
Дівчата були готові. Вони приготували все необхідне : кинджал, якого перед тим очистили від бруду, бинти, щоб замотати рану і приготували драбину. Ось залишилася одна хвилина. Аннет приготувалася робити розріз. Ось вже й годинник пробив раз, два, три ... Після того, як Аннет зробила розріз, Ліза вчинила так само. Потім дівчата взявшись за руки, міцно стисли їх. Ліза взяла зі столу ніж, за якого взялася і Аннет. Вони разом вилізли по драбині до зірки і торкнулися до неї так, щоб кров обох торкнулася зірки. За цей час герцогиня з синами, з статуй перетворилися, на людей. В тому місці де були двері в таємну кімнату, зробилася діра, яку відкрила кров Лізи і Аннет. Герцогиня, попрощавшись з дівчатами, ступила в діру. В останню секунду перед тим, як двері, які з’єднували два світи зачинилися, герцогиня скинула кулон, з яким вона ніколи не розлучалася і кинула його на підлогу в бібліотеці. Через хвилину все закінчилося, діра сховалася в стіні, герцогиня з синами нарешті знайшла очікуваний спокій. Аннет підійшла до кулону, підняла його з підлоги і відчинила. В дівчини на очах з’явилися сльози. В кулоні була стара, пошарпана і з обгорілими кутиками фотографія герцога Ромуальдо, герцогині Елізабет і їх двох синів. Аннет одягла кулон на тонку, як у лебідки, шийку і так більше ніколи його і не знімала.
Вранці дівчина дізналася, що коли годинник бив дванадцять, померла її бабуся, і вона зрозуміла, що її любляча і така ніжна бабуся вирушила в далеку дорогу разом зі своєю матір’ю і двома братиками.
Через рік у Аннет народилася донечка, яку вона назвала чудовим іменем – Елізабет. Ліза і Аннет, так як і казало пророцтво старої відьми, залишилися найкращими подругами і зведеними сестрами довіку. А в тій старій бібліотеці Аннет поставила пам’ятник всій родині герцогів, поруч з ними стояла і бабуся Аннет, загублена дочка Ромуальдо і Елізабет.
