- Ярик, тебе шеф кличе! – гукнув колега і зник за дверима, розчинившись у міських нетрях.
”Цікаво. Що він вигадав цього разу?” – міркував Ярослав, прямуючи до кабінету шефа. Через тиждень закінчується практика і він знову повертається до навчання в рідному журфаку. Залишалося ще небагато, хлопець вже заспокоївся і повірив у те, що головний редактор місцевої газети ”Новини звідусіль”, і керівник практики водночас, Іван Михайлович призабув про нього, тому мав намір пробайдикувати решту днів. Але бач, не склалося!
Постукав. Ледь відкрив двері і заглянув.
- Заходь, Ярославе!
Зайшов у кабінет.
- Сідай!
Сів.
Щеф був авторитетом серед місцевої журналістської братії. Навіть у столиці його знали і поважали. Ярослав буквально трепетав, коли переступав поріг його лігва. Йому видавалося, що там мешкає і працює якийсь хижак, готовий зжерти його будь-якої миті. Ці страхи були перебільшенням, втім Іван Михайлович Лісовий був доволі жорстким, особливо якщо це стосувалося роботи.
- Оце я пригадав, що в кінці цього тижня виповнюється тридцять років Владиславу Крикуну. Чув про такого?
- Та щось ніби знайоме, - Ярослав сутужно копирсався у закапелках пам’яті, намагаючись щось пригадати про це справді відоме йому ім’я. Але марно.
- Нічого? Це теж результат. Я сам лише щойно про нього згадав. Конкретно він пішов у підпілля, як Кіндрат. Нагадую. Владислав Крикун народився 1986 року в нашому місті. Став популярним і відомим десь років з п’ять тому, коли вийшов його перший роман про витязя Правдобора. Наступні книги цього циклу користувалися неабиякою популярністю. Проте, згодом, інтерес до автора дещо вщух, а сам письменник, наскільки я чув захворів, став поводитися ексцентрично і подеколи неадекватно, а потім щез із виднокола і вже два роки про нього у пресі ні слуху, ні духу. Ти візьмеш у нього інтерв’ю, тим паче у нього скоро ювілей.
