|
|
| Авторів: |
1563 |
| Творів: |
24583 |
| Рецензій: |
49037 |
|
|
|
Код:
|
|
| 
Художні твори
Проза
Містика
|
|
|
| © Ігор Скрипник, 15-11-2008 |
- Ярик, тебе шеф кличе! – гукнув колега і зник за дверима, розчинившись у міських нетрях.
”Цікаво. Що він вигадав цього разу?” – міркував Ярослав, прямуючи до кабінету шефа. Через тиждень закінчується практика і він знову повертається до навчання в рідному журфаку. Залишалося ще небагато, хлопець вже заспокоївся і повірив у те, що головний редактор місцевої газети ”Новини звідусіль”, і керівник практики водночас, Іван Михайлович призабув про нього, тому мав намір пробайдикувати решту днів. Але бач, не склалося!
Постукав. Ледь відкрив двері і заглянув.
- Заходь, Ярославе!
Зайшов у кабінет.
- Сідай!
Сів.
Щеф був авторитетом серед місцевої журналістської братії. Навіть у столиці його знали і поважали. Ярослав буквально трепетав, коли переступав поріг його лігва. Йому видавалося, що там мешкає і працює якийсь хижак, готовий зжерти його будь-якої миті. Ці страхи були перебільшенням, втім Іван Михайлович Лісовий був доволі жорстким, особливо якщо це стосувалося роботи.
- Оце я пригадав, що в кінці цього тижня виповнюється тридцять років Владиславу Крикуну. Чув про такого?
- Та щось ніби знайоме, - Ярослав сутужно копирсався у закапелках пам’яті, намагаючись щось пригадати про це справді відоме йому ім’я. Але марно.
- Нічого? Це теж результат. Я сам лише щойно про нього згадав. Конкретно він пішов у підпілля, як Кіндрат. Нагадую. Владислав Крикун народився 1986 року в нашому місті. Став популярним і відомим десь років з п’ять тому, коли вийшов його перший роман про витязя Правдобора. Наступні книги цього циклу користувалися неабиякою популярністю. Проте, згодом, інтерес до автора дещо вщух, а сам письменник, наскільки я чув захворів, став поводитися ексцентрично і подеколи неадекватно, а потім щез із виднокола і вже два роки про нього у пресі ні слуху, ні духу. Ти візьмеш у нього інтерв’ю, тим паче у нього скоро ювілей.
- Я?
- Я б сам це зробив, але не маю коли. Щойно подзвонили, що здійснено замах на відомого бізнесмена Віталія Шутка. Ти знаєш, який в нього ”бізнес”. Я мушу мчати туди і писати матеріал.
Лісовий спеціалізувався на кримінальній хроніці. Це був його коник.
- Але…
- Ніяких ”але”! Вважай що це останній екзамен на практиці. Державний. Здаси, підпишу всі папери. Ні – селяві!
Ярослав мовчав.
- Йди, я думаю, що ти справишся.
Хлопець похнюплено видибав із кабінету головного редактора. Поплентався й сів на тимчасово своє місце.
От і все. Називається пройшов практику. Полетить з універу, як лантух з лайном. Він ж ніколи в житті не брав інтерв’ю. Так, ходив по деяких заходах, писав те, що бачив. Інколи фіксував на диктофон коментарі високоповажних гостей, а потім вибирав найцікавіше для матеріалів. Але щоб так! Інтерв’ю віч-на-віч! Ще з якимось писакою, що з’їхав із глузду. Оце втішив Михайлович!
Всередину забіг Олег, який і послав хлопця до шефа. Схопив забуту фотокамеру і вже знову полишав його на самоті, коли помітив, що з тим щось не так.
- Що сталося?
Ярослав коротко розповів тому зміст справи.
- І чого так зажурився? Пошукай в неті про нього інформацію. Там стовідсотково щось є. Почитай інтерв’ю з письменниками на літературних сайтах. Знатимеш, що питати. Хоча, мені здається, важче буде домовитися про саме інтерв’ю. Хтозна, чи він захоче тобі його дати.
Колега пішов, а дещо втішений і заспокоєний Ярослав узявся за підготовку до свого фінального іспиту. Інформації знайшов трохи більше, ніж коротко йому розповів шеф, але не набагато. Схоже Влад Крикун любив створювати довкола себе міф таємничості, але за останні два роки не було жодних нових відомостей. Наче у Лету канув. Про нього всі забули. Пам’ятали лише особливо завзяті фани його книг. Загалом – не густо.
У довіднику знайшов домашній номер телефону. Подзвонив. Підняв сам літератор. Довго відмовлявся від інтерв’ю, але Ярослав не відступав. Довелось навіть наводити залізний аргумент – провал практики у випадку невдачі. Це подіяло.
- Лише забудь про фотоапарат, - насамкінець поставив умову Владислав. – Я принципово не фотографуюся.
* * *
Дверний дзвінок не працював. Ярослав постукав. Потім знову. Через деякий час з того боку почулися кроки. Клацнув замок.
- Заходи, - просипів чийсь голос.
Хлопець увійшов і двері за ним зачинилися.
- Доброго дня!
- Доброго, доброго.
Він уважно розглядав древні руїни людського організму – дідугана, котрий впустив його у квартиру. Той запитально глипав на молодика. Мовчанка затягнулася.
- Ти журналіст? Це ти телефонував?
- Так, - а потім Ярослав одним духом вирішив подолати свою нерішучість і випалив. – А Владислав Ігорович є?
- Є.
І знову два стовпи завмерли у прихожій.
- Ти не ніяковій, проходи на кухню.
Він провів хлопця у невелику світлу кухню, в якій було чисто, доглянуто, але головне – затишно.
- Почувайся як вдома, - старий узяв з газової плитки чайника. – Що питимеш? Чай чи каву?
- Та я не дуже хочу, мені б інтерв’ю узяти у Владислава Ігоровича.
- Ще встигнеш. Ніде він не дінеться.
Ярослав замовив каву і незабаром спожив її зі смачними та запашними тістечками. Однак, він почувався незатишно. Не у своїй тарілці, якби це звично чи боянисто звучало. Був небагатослівним. А старий, батько, а може дідо письменника, не поспішав смакуючи нехитрі солодощі та зелений чай. Мабуть непереливки старому, коли він так прагне товариства. Хлопець ґречно похвалив тістечка та подякував за частування.
- Я дуже люблю ці солодощі, а головне, що далеко ходити не треба. Вони продаються у супермаркеті за рогом. Тепер йду покличу Влада, - старий вийшов із кухні.
Ярослав витягнув записник та почав його гортати у пошуках раніше підготовлених запитань. Він сподівався, що вони допоможуть, але більше надіявся на ті, котрі виникнуть в ході бесіди. Тим часом, дідо повернувся в кухню і знову сів навпроти.
Журналіст мовчав й прислухався до звуків у квартирі, очікуючи кроків і появи письменника. Але в ній панувала тиша. Очевидячки, більше нікого тут не було.
- А де Владислав Ігорович?
- Я вас уважно слухаю, - посміхнувся старий, демонструючи коктейль природних і штучних зубів. Ось в цьому Ярослав добре розумівся, провівши чималий шмат часу в кабінетах стоматологів.
- Це якийсь жарт?
- Мені здається, що я не дуже схожий на клоуна чи резидента ”Камеді клабу”.
Лише тут до Ярослава дійшла зміна в голосі співрозмовника. Це не було те старече бубніння, котре він мав можливість слухати кілька хвилин тому. Це був голос молодої людини.
- Ну ви даєте, - здогадався хлопець і засміявся. – Я читав, що ви поводитеся ексцентрично. Вирішили наді мною пожартувати? Я оцінив. Я навіть повірив, що ви дід.
- Ти узяв фотокамеру?
- Звичайно не взяв. Ви ж просили. Ось лише диктофон, аби я нічого не забув чи наплутав. Знаєте, це в мене перше інтерв’ю. Ніколи раніше не брав.
- Воно й видно, що перше, - посміхнувся письменник. – Інакше, вчувши таку пересторогу, я б на твоєму місці, його взяв. Це ж свідчить, що я маю, що приховувати. Та й у редактора можуть виникнути сумніви, що ти брав інтерв’ю, а не сам його вигадав.
- Але… - Ярослав захвилювався.
- Спокійно. Який ти нервовий і вразливий. Лісовий тобі повірить, він знає мій голос. А те, що не буде фото – спишеш на мої дивацтва.
- Чому ви ховаєтеся від публіки і не хочете фотографуватися? Цей грим та гра дозволяють вам краще вживатись у роль героїв під час написання книг?
Ярослав подолав хвилювання і спробував повернути розмову до запланованого інтерв’ю.
- Це не грим. Я справді постарів. І не хочу, аби мене таким ще хтось побачив.
Журналіст вражено замовчав. Ні, це певно якийсь жарт! Цього бути не може! Він добре пам’ятав, що незабаром Владиславу Крикуну має виповнитися тридцять років, а перед ним сидів щонайменше сімдесятилітній дід. Це не вкладалося у голові і скидалося на дурнуватий розіграш.
- Думаєш брешу? Я б теж не повірив на твоєму місці. Але можеш торкнутися мого обличчя. Воно справжнє. Дивись, - він скинув футболку. Ярослав побачив старче дрябле тіло. – А ось тобі головний доказ.
Він витягнув із шухляди стос фотокарток. Дав хлопцю.
Це була правда!
Перед ним сидів постарілий Владислав Крикун. Перше фото зображало письменника таким, як хлопець бачив його в неті. Кожна наступна була зроблена через місяць. В руках він тримав випуски газет так, щоб було видно дату випуску. Він старів прямо на очах. За хвилину я простежив весь цей жахливий процес. Проте розум відмовлявся вірити у побачене.
- Що з вами сталося? Знаєте, я здається чув, що існує така хвороба, коли люди надзвичайно швидко старіють.
- Паталогічне чи прискорене старіння. Але воно зазвичай розвивається у більш старшому віці. Мені казали, що я на цю напасть занедужав. Але я в це не вірю.
- А що тоді?
- Я маю власну теорію щодо цього.
Ярослав намірився включити запис, але Владислав Крикун зупинив його.
- Те, що я розповім – не для запису. Я не хочу, щоб моє лихо вийшло за межі цього дому. Читачі мають пам’ятати мене таким, як я був раніше. Їм не варто знати про мої проблеми. Так, хвороба може пожвавити інтерес до мене, але я не хочу щоби мене шкодували або купували через це мої книги.
Але не будемо про це.
Отож моя теорія.
Я вважаю, що постарів через те, що пишу. Через літераторство. Розумієш, коли я творю, неважливо, що це – оповідання чи сага з кількох романів, я вживаюся у роль головного героя. Одягаю на себе його шкіру, звички, характер, перевтілююся в нього, живу ним. Я стаю ним, а він мною. Ми стаємо одним цілим. Неподільним. Разом із ним я проживаю усе життя. Від початку до кінця, від першої букви до останньої крапки. Це симбіоз автора і головного героя, котрий, на мою думку, розірвати неможливо.
Це так би мовити теорія. А практика розпочалася два роки тому.
Я завершив сагу про витязя Правдобора. Це мій головний герой, котрого я нахабно спер зі самого себе. Він – це Владислав Крикун. На сторінках чотирьох книг він прожив від юності до глибокої старості. Ветераном-дідуганом він постав у останньому розділі мого циклу і відправився на заслужений відпочинок. Це був кінець саги і початок нового етапу мого життя.
Якось, прокинувшись вранці та глянувши у дзеркало, я помітив, що на моєму обличчі побільшало зморшок. У волоссі появились сивина, але головне – на руці вище ліктя помітив довгий шрам, котрого я ніколи не мав. Довелося трохи помізкувати аби здогадатися звідки він і що коїться з моїм організмом. Я пригадав, що Правдобор отримав подібну відзнаку під час однієї сутички з печенігами у степах Причорномор’я.
Я трохи пожурився, але спочатку не здогадався, що почав швидко старіти. Думав, що просто занадто вжився в цю роль і отримав таку винагороду. Кажуть таке може бути, як і те, що однією силою волі та бажання можна вилікуватися від багатьох хвороб. Врешті-решт, думав я, нехай мені доведеться відчути на своїй вигадливій письменницькій шкурі все те, що пережив мій герой, але я житиму так же довго, як і він. Часу матиму вдосталь, тож вигадаю, як вибратися із цієї халепи.
Але незабаром, окрім появи нових шрамів, я зауважив, що починаю катастрофічно швидко старіти. Я запанікував. Кинувся до медичних світил, а ті розвели руками. Вони не могли нічого вдіяти.
Причин, чому так сталося – не знаю. Я кинувся писати. Почав вигадувати різні історії, але ніщо не змогло зупинити цей процес. Ні жива вода, ні еліксири молодості, ні чудеса науки і медицини. Ніщо.
Так я постарів. Поступово почав уникати літературної тусовки, знайомих, друзів. Я став самітником і диваком. І тепер не кожен мене впізнає, та й чи буде він це робити у немічному старому?
Ось так.
- У це важко повірити.
- Еге ж.
- Ви дотепер намагаєтеся щось вигадати, якось побороти це лихо?
- Так, проте наразі марно. І я не знаю чому. Запитань більше, ніж відповідей.
- Я вам співчуваю…
- Не треба мене шкодувати, - гаркнув Владислав. – Я ж казав, що цього не люблю. Давай вмикай уже свій диктофон і бери інтерв’ю. Але сказане залишиться між нами. Та й не повірить тобі ніхто. Я просто хотів виговоритись. Може полегшає, і якась ідея прийде мені в голову.
Ярослав натиснув кнопку і почав брати перше в житті інтерв’ю.
* * *
З того часу пройшло два місяці.
Ярослав успішно склав практику, продовжив навчання і тепер готувався до сесії. Усе життя було попереду.
А ще, він перестав творити. До пам’ятного інтерв’ю він пробував писати поезії, есе, навіть двійко оповідань склепав. А тепер, як відрізало. Він просто боявся.
Одного разу листаючи сторінки місцевої преси, він помітив некролог за Крикуном Владиславом Ігоровичем. І зрозумів, що той, так і не знайшов виходу. Або ж знайшов. Можливо від безнадії, котру хлопець тоді спостеріг у погляді письменника, він наважився убити свого героя і здійснив це. І здобув спокій. Або…
|
|
| кількість оцінок — 0 |
|
|
