Того вечора Мама знову забула прикрити штору на вікні, тому Місяць, що показав свого позолоченого рога з-за сонної хмаринки, почувався у кімнаті повноправним господарем. Спочатку він хотів тільки одним оком зазирнути в віконце, але потім не стримався… й залив голубим сяйвом усю кімнату. Місяць був ще зовсім молодий і розважався тим,що підглядав у вікна будинків. У більшості випадків доводилось вишукувати хоч малесеньку шпаринку за міцно закритими шторами, щоб заглянути у середину, а тут на тобі - цілий кінотеатр. Прогулявшись промінчиком по кімнаті, юний шибеник побачив перед собою розкидані на підлозі іграшки.Вони полохливо крутилось і вертілось,а дехтоі ,навіть тихенько плакав.
- І чому це їм не спиться, чому вони до цього часу ще не в ліжечках,- похитуючи головою подумав молодик.
І тут Місяць зауважив, що деякі іграшки таки спали у ліжечках. Дві великі кирпаті ляльки , тихенько сопіли ,накрившись теплими ковдрочками. Їхнє золоте волосся хвилястими змійками розповзлося по мяких подушках. Одна лялька щось сонно бубоніла собі під ніс, а інша- крутилась і вовтузилась аж поки ковдрочка тихенько не сповзла на підлогу.
- Оце-то так - розсміявся Місяць,- та це не ляльки, це ж дівчатка. Милі маленькі дівчатка. Г-м-ммм, і як це я так помилився. Старію, старію…
Він хотів підплисти ще блище , щоб уважніше роздивитися малечу, як раптом з- під стола викотилось щось маленьке й мохнате.
- Так, що за неподобство? Знову не закрита штора!- пробурчало оте маленьке й наглухо закрило фіранки перед самим зацікавленим носом Місяця.
Ображений молодик хотів постукати своїм золоченим рогом у шибку, аж раптом почув приглушений сердитий шепіт маленької істоти.
- Нема чого підглядати усю ніч за чужими домівками, справами потрібно займатись, дорогу освітлювати, щоб ніхто в темноті не заблукав. От повернеться Старий Місяць - розповім як його синок бешкетує, усе розповім.
Почуте відбило усяке бажання напрошуватись у гості. Присівши на хмаринку Молодий Місяць швиденько поплив у поле, подалі від отого сварливого й противного коротуна.
Тим часом у кімнаті відбувались дивні речі. Оте мале й мохнате , що так сміливо розправилось з шибеником - підглядайком, виявилось досить симпатичним чоловічком. Не зважаючи на невеликий зріст, а якщо точніше -на зовсім - зовсім маленький( не більше вказівного пальця), він був наділений відважним серцем. Його личко, що ще так недавно корчило гидкі гримаси, було досить привітним і милим. От тільки кирпатий ніс , який увесь час морщився, виказував , що господар чимось дуже сильно незадоволений. Напевно йому не подобалось власне волосся на великій, трошки приплюснутій голові? А от і не правда, він дуже любив свою голівоньку. А якщо Комусь вона здавалась завеликою, то цей Хтось, був зовсім позбавлений естетичного смаку. Що до волосся… А що волосся ? Воно не могло не подобатись. Ну то й що, що стирчало в усі сторони. І зовсім нічого страшного, що було зеленого кольору . Зате чисте , вимите, а головне - жодного разу за усі століття не фарбоване. Великі довгі руки? Це ж чудово! Не треба багато бігати, до усього можна легко дотягнутись. Єдине , що не подобалось нашому незнайомцю у своїй зовнішності - це занадто короткі ноги . Але то нічого страшного - він уже звик і навіть полюбив їх.
Що ж так розсердило маленького чоловічка, що заставило морщитися його носика? Не повірите. Виявляється, наш незнайомець полюбляв чистоту і лад, а те , що творилось у кімнаті, ніхто б не наважився назвати порядком.
- Ну , чого ви тут порозлягались, чому не в ліжечках , не в коробочках? – бурчав коротун ,складаючи в ящик розкидані кубики й конструктор.
- А хто нас мав повкладати , приспати, хто? Дівчатка он поснули, тай ти десь пропав, а у мене від сліз плаття намокло,- розревілась ще дужче лялька Лола.
- Ти того, чуєш, не реви,- а то я й розізлитись можу,- уже лагідніше прозвучав голос чоловічка.
Він тихенько підійшов до Лоли , узяв її на свої великі руки й ніжно –ніжно опустив в іграшкове ліжечко. Лялька накрилась ковдрочкою й за мить заснула.
Коли усі іграшки були поскладані у коробочки, а ляльки й звірята спокійно спали на своїх місцях, наш незнайомець дістав з кишені голку і нитку. Підсунувшись ближче до плюшевого Левенятка, яке дрімало в куточку, він тихенько прошептав:
- Ей , чуєш, хвоста давай.
- Оце вже ні р-ррррр, - заричав малий й міцно затиснув хвостика у лапці-долоньці.
- Та ти не бійся, я ж не на завжди. Я пришити, а то так і будеш його в лапці носити, або ще й загубиш.
Останні слова коротуна змусили Левенятка задуматись й воно погодилось на те , щоб йому пришили хвіст там, де йому й місце.
- Тільки ти уважніше , а то знаєш як боляче , коли тобі щось шиють або ліплять, - тихенько заскуліло Левенятко.
- Це тебе хто так, Мартуся й Дануся?- поважно запитав коротун, майстерно працюючи голкою.
-А хто ж іще ! Вони сьогодні приходили в гості до Сашка, а він взяв тай подарував їм мене. Дівчатка відразу побігли додому гратися, а потім почали сперечатись чия я іграшка. От ділили мене ділили , поки хвоста не відірвали. Їм то що , не їм же хвоста пришивають, не їх же ой-йо-йой болить,-плачучи розповідало Левенятко.
- Ну от і все,- весело вигукнув чоловічок,милуючись своєю роботою.
Левеня обережно підняло хвостика вверх, несміливо ним покрутило й вперше за ввесь вечір посміхнулось.
- Ой , спасибі, а то я вже думав , що мене викинуть, я і інші поламані Сашкові іграшки.
- Як це викинуть,- обурився чоловічок ,- у нас нічого і нікого не викидають, я усе лагоджу й привожу до ладу, адже іграшки мої друзі.
- Ой який же ти чудовий,- проспівало Левеня й своїм солодким голоском намалювало рум"янець задоволення на щічках коротуна, - вибач ,але я й досі не знаю як тебе звати?
- Мене ? Ну звичайно, а кого ж ще?- сам себе запитав чоловічок. – Я- Хрустик.
-Ой яке чудне ім"я. А що ти тут робиш?
- Як ,що роблю? Живу,- здивовано підняв густі -прегусті брови догори Хрустик.
- Давно?
- Як це давно? Завжди.
- Гм , як це завжди?- не зрозуміло Левеня.
- А так - завжди. Спочатку тут був густий ліс і таких малих коротунів як я, було дуже багато. Потім прийшли люди з сокирами й пилками і вирубали усе довкола. Усі мої друзі й родичі утекли , а я залишився. Вирішив, що нікуди не піду і мій дім тут. Пройшов час і на цьому місці побудували дім , оселились люди. Я собі сидів тихенько у своєму будиночку під підлогою. А що: і тепло і ситно. От тільки кіт постійно допікав. Ну що за противна істота . Ні тобі пошуміти ,ні похрустіти - відразу починає повзати, винюхувати.
А потім ... потім тут з"явилась дівчинка Віра. Вона була дуже слухняна й розумна дитина і я вирішив потоваришувати з нею. З усіх людей тільки вона одна могла мене бачити й чути. Пройшов час і дівчинка Віра перетворилась на Маму Віру, але ми й досі не перестаємо дружити.
Від згадки про Маму Віру , обличчя Хрустика розплилось у чарівній посмішці. Він нікого так не любив як її. Вона була надзвичайна: добра , розумна, працьовита. От тільки навіщо вона завела собі отих двох малих противних дівчат ,він не міг зрозуміти. Зі Здорованем, якого вони називали «татом» Хрустик ще якось мирився. Принаймі , той вів себе спокійно , не бешкетував і не приносив у дім кота. Усе інше коротун міг стерпіти. Але ця малеча, ці Мартуся й Дануся - це вже було занадто.
Якось вони принесли додому величезну білу мишу й випустили її погуляти на підлогуі. Та довго не роздумувала й залізла у нірку що світилась у стіні - й прямісінько у Хрустикову хатку. Як він її просив і вмовляв повернутися назад – та де там , вона й слухати не хотіла. " Іди собі ,Хрустику сам, посиди у клітці, побігай по барабанчику- побачимо якої заспіваєш. Ні не повернуся, тут житиму»Добре , що миші надоїло довго сидіти на одному місці. Вона знайшла вихід на вулицю й не гаючи часу втекла з будинку , де мешкали дівчатка. І правильно зробила, бо малі пустунки уже збирались притягнути додому кота. От тоді довелось би побігати і Миші і Хрустикові.
Бідна Мама Віра. Як вона терпить усі ці пустощі.
Одного разу Хрустик таки не витримав( це після того як Мартуся і Дануся таки притягнули додому величезного рижого кота).
- Усе, будемо їх виселяти , хай ідуть куди хочуть і кота забирають. Здорованя можуть прихопити теж, нам і без нього жилось непогано, -заявив він якось Мамі Вірі голосом повноправного господаря.
Мама Віра швиденько зметикувала в чому річ. Кота негайно ж виселили. Усі інші ,правда, залишились.
Того вечора у будинку відбулась дуже важлива подія. Знали про неї тільки Мама Віра та Хрустик, але це зовсім не применшувало її величезного значення, а також і тих змін, які чекали на усіх мешканців .
