Історія укладання цієї антології доволі промовиста і лаконічна, аби бути окремим сюжетом для даної книги. В ній настільки точно відображені найхарактерніші і визначальні особливості літературного життя початку дев’яностих, що власне однієї цієї розповіді було б, за інших обставин, достатньо, аби скласти рельєфне уявлення про наш предмет.
Історія знайомства з майбутніми авторами “Молодого вина” була в більшості випадків спільною для обох упорядників антології – для мене і для Руденка. Річ у тім, що в літературні мандри й експедиції (в Будинок письменників, на літсудію Кухарука, або на вечір “Пропалої грамоти”) ми вирушали зазвичай удвох. Той таки принцип сполучених судин спрацьовував і стосовно знайомства з новими публікаціями, відкриття нових імен і т.п. Схожими були й наші оцінки побаченого й почутого.
Отже, перший, з ким звела нас доля на літературній ниві дев’яностих, був Олександр Чекмишев, що повернувся в 1989-му з війська й опинився з нами на одному курсі журфаку. Сашко на той час був уже визнаний і університетськими, і спілчанськими літературними патронами, встиг отримати якусь премію і впевнено “входив у літературу”. Особливого захвату його дещо пафосна і місцями сентиментальна поезія традиційного штибу в нас не викликала. Ми шукали більш екзотичних напоїв, але визнавали за своїм колегою і хист, і талант.
Спілка на той час ще жила, там відбувалися резонансні літературні акції, на авторські вечори збиралися не тільки родичі й друзі, а й пишучі класики і навіть такі іронічні студенти, як ми з Руденком. Один з цих вечорів обіцяв нам знайомство з молодими обдаруваннями. Навряд чи це був розрахунок організаторів, але дебютанти представляли дві основні гілки літературного життя в нашому університеті – Чекмишев від журфаку і невідомий нам Роман Кухарук від філологів. Незважаючи на свій факультетський патріотизм, перевагу ми віддали все ж таки Кухарукові. Він теж одним з останніх українських інтелігентів пройшов службу в радянському війську, та в його армійській ліриці був не лише щемний патріотизм, але й особистісний нерв і небанальне світовідчуття. Обговорення було бурхливим, особливо виділявся незрозумілими претензіями поет Ігор Маленький.
Невдовзі після вечора я зустрів Кухарука в залі періодики університетської бібліотеки. На той час мені якраз треба було підготувати матеріал для навчального “коридорного” радіо. Підійшов, познайомився, запропонував записатися в студії. Аналізуючи той запис, наш викладач Сергій Семенович Іванюк зауважив передовсім регіональні відмінності співрозмовників: “Розумний тут – щира душа, намагається розворушити співрозмовника, жартує, а Кухарук як справжній вуйко – обережний, слова зайвого не скаже.”
Пізніше ми дуже яскраво відчули ту камерність і взаємну настороженість, що характеризувала філологічне університетське середовище. Згадуваний у попередній частині дебют Літгурту імені Марка Проклятого на конкурсі поетів Київського університету познайомив нас не лише з новими культовими постатями тодішнього філфаку – Юрієм Бедриком і Олександром Яровим, але й із загальною атмосферою подібних зібрань, що плекалася на славнозвісній Студії імені Чумака (СІЧ). Переміг знову Чекмишев, а запам’ятався найбільше Бедрик. Тому, коли Кухарук запропонував його тексти в антологію, це було сприйнято як щось, само собою зрозуміле.
Хоча Р.Кухарук не значився упорядником “Молодого вина”, але на наші акції і згодом в антологію більшість авторів-філологів потрапили саме через нього. Можливо, відбір був дещо суб’єктивним. Скажімо, відсутність в антології О.Ярового, який на той час був одним з відомих і багатообіцяючих поетів-початківців, можна віднести на рахунок дії саме цього фактору суб’єктивності. Хоча Яровий, так само, як і Чекмишев, суттєво вирізнявся б серед молодовинівців своєї традиційністю, а отже міг би остаточно зруйнувати концепцію.
Натомість Кухарук лобіював свого земляка – горянина Руслана Фуфалька. Мене особисто вразив один вірш цього поета, жанр якого можна визначити як такий, що близький до поняття “тризни”: оплакування чи, навпаки, оспівування своєї гіпотетичної смерті. Говорю про жанр тому, що пізніше зустрів аналогічний мотив у іншого вихідця з гуцульських Карпат Івана Андрусяка: “Я помираю вас...” Досі вважаю цей вірш Івана найсильнішим.
З “Новою дегенерацією” ми знайомилися спочатку заочно. Книжечка, видана в Івано-Франківську й освячена передмовою Юрія Андруховича, не надто вразила своїм змістом, але дала відчуття того, що пізніше стало фігурувати в різних, зокрема, і в спекулятивних дискурсах, як тема “покоління”. Ми відчули, що ми не одні...
Коли прийшов час особистого знайомства, то зрозуміли, що відчуття це було обопільним. Вечір іванофранківської трійці в музеї П.Тичини, куди ми з Руденком нарешті дійшли після якоїсь “Яблуньки”, був у розпалі. На коридор вийшов розпашілий від читання віршів Андрусяк і, дізнавшись, хто перед ним, вигукнув: “А я думаю, де ж ці хлопці!?” Маркопроклятівці вже друкувалися в “Літературній Україні”. Знайомство продовжилося в аспірантському гуртожитку на Шулявці в кімнаті Юрія Бедрика, що, як виявилося, не раз була вже “обжита” нашими новими знайомими. Традиції подібних посиденьок у цьому товаристві склалися так само грунтовно, як і естетичні вподобання. Тут витав поетичний дух Андрія Охрімовича і заведно було пити по-гуцульськи – з однієї чарки і з відповідними примовляннями: “П’ю до тебе” і “Пий здоров!”. Ця метода чаркування прижилося в нашій тусовці і стала одним з ритуальних атрибутів мистецької п’янки, так само, як і фінальне виконання гуцульського епосу про Довбуша. Одного разу в Черкасах ми з Ногою перекричали в якомусь ганделику магнітофон...
А от поетичні ігри, які ми здибали в філологічному товаристві, так само, як і звичка читати по колу вірші, у нас чомусь не прижилися. Хоча ми з Руденком чесно взяли участь у одній із таких забав: Кухарук задав перший рядок, і всі стали писали продовження. Прочитане якось не вражало, тому громада повернулася до тусовочних пліток, горілки і розмов про літературу. Можливо, цей досвід не був показовим, але надалі у своєму середовищі на п’яні розмови про літературу ми теж наклали табу.
Невдовзі після того гуртожитського застілля випадково зустрів у своєму Інституті філософії Івана Ципердюка. Ми обмінялися адресами і надалі наше листування стало основним каналом зв’язку між двома “генераціями” – аж до виходу “Молодого вина”.
Про інших двох поетів “Молодого вина” ми почули ще в студентські роки. Після третього курсу я проходив двомісячну практику на Дніпропетровському обласному радіо. Одночасно в цьому ж місті стажувалися ще кілька наших студентів – у місцевій молодіжці. Я жив сам у робітничому гуртожитку шинного заводу, а вони всі гуртом в місцевому університетському студмістечку. Там я і познайомився з дівчиною Оксаною, яка весь вечір розповідала мені про дивне і загадкове товариство андеграундних митців, серед яких найбільше уваги приділяла Мирославу Герасимовичу й поету Віталію Квітці. Особисте знайомство з митцем сталося приблизно через рік, коли ми готували до друку перше число журналу “Битий шлях”. Своїм духом, чуттєвим новаторством поезія Квітки була мені найближчою з усього, що друкувалося в “Молодому вині”, хоча чим далі, тим менше в ній ставало діамантів, а більше імітації. Квітка тоді навчався в Вільнюсі (здається не більше року), справляв враження міфологічного Пана – і зовнішністю, і нестандартною поведінкою, і відвертим діонісійством у поезії. Спроба М.Герасимовича надати всьому цьому концептуальної оформленості вже на першому авторському вечорі Квітки восени 1993 в Музеї літератури виявилася невдалою.
Перед пам’ятною поїздкою з “Молодим вином” по західній Україні ми з Квіткою обговорювали щось на зразок культурної стратегії, але не дійшли ні до чого визначеного. Тому вже на марші кожен реалізовував свій власний план. На деяку подібність наших підходів Квітка вказав мені після презентації в Івано-Франківську: у них у всіх, мовляв, європейський стиль поведінки, а у нас - американський. Напевне, малася на увазі моя манера закочувати рукави картатої сорочки перед читанням віршів й більша увага до енергетичних аспектів виступу, ніж до власне філологічних. Але згодом діонісійське й аполонівське в мистецтві, а особливо в житті нас різко розмежувало.
Після четвертого курсу була тривала практика на обласному радіо в Полтаві, де ми працювали разом з Олегом Гаврильченком. Там ми і зустріли інформацію про новий багатообіцяючий прожект – видання власного журналу “Битий шлях”. Позаду був досвід випуску неформальної преси у вигляді навчальної газети “Молодий журналіст”, відданій у 1990-му році ліберальним керівництвом факультету революційному студенству. Газету редагував Сергій Таран, він же очолив редколегію новоствореного журналу. І він же приніс до редакційного портфеля еротичну поему Мстислави Чайки. Поезія була написана легко, зі смаком і однозначно сподобалася всім, причетним до журналу.
“Битий шлях” не вийшов у світ, а ми з Руденком надибали на слід загадкової поетеси в видавництві “Молодь”, де початкуючий, але вже досить відомий верлібрист Олександр Бригинець готував до друку альмнахи молодої літератури. Ми принесли добірку Літгурту імні Марка Проклятого, а в розмові згадали й провокативні тексти “Славці”. Бригинець самовдоволено усміхався і мережив легенди. Наодинці Руденко мені розповів, що за псевдонімом стоїть київська поетка Вікторія Стах, а сам Бригинець якось причетний до літературної містифікації. Підписані власним ім’ям вірші Вікторії роздобув для антології теж Руденко.
Оксана Горкуша – єдина з усіх учасників всеукраїнського радіоконкурсу на “Старшокласнику”, яку ми (а переважно все ж таки я) взялися продюсувати на публічному рівні. Поезія дівчини з Бердичева була настільки оригінальною і так відрізнялася від усього, що друкувалося і читалося в ті роки, що за це їй хотілося вибачити філологічну невправність і надмірну ексцентричність. То був час екстремумів, і життя під високою напругою давало людині право вийти з маргінесів і життєвих проваль на мистецький кін. Принаймні, мені так це уявлялося, і відповідним чином я діяв. З Оксаною ми годинами говорили про якусь метафізику, але головним у її поезії й особистості було для мене відчуття натягнутої линви і неминучого сальто мортале.
Літстудія “Око” була створена Романом Кухаруком у той самий час, коли й розгорнула свою діяльність Творча Асоціація 500. Її складали переважно студенти-філологи, а ми з Руденком заходили на засідання з дещо хуліганськими замашками “старших хлопців”, хоча, здається, відчутно пожвавлювали атмосферу зібрань. З того, що читалося на цій студії, нам особливо сподобалася поема Лариси Слюсак про два тюльпани. Вірші поетки згодом увійшли до “Молодого вина”.
На тій таки літстудії, якщо не помиляюся, ми познайомилися й з Ігорем Андрущенком, і з Недою Нежданою. Авторський вечір останньої особливо вразив нас новим на той час театралізованим вирішенням. Усі вірші поетки складали ніби єдине ліричне полотно, оздоблене музикою, пластикою, інтонацією. Поезія кликала в якусь чуттєву нірвану, дослівно за поеткою, “сонних равликів кохати”. Це мене спровокувало на свого роду естетичний протест: “Можливо, вам хотілося б, щоб ми жили в країні сонних равликів. – сказав я Неді, – Насправді ж, ця країна скоро стане країною скажених тигрів.” Подібна концепція втілювалася на той момент і в моїх власних віршах.
Про історію появи на нашому літературному видноколі інших авторів антології “Молоде вино” достатньо сказано в основній частині оповіді.
