Мистецькі новини (“Числівник-Ревю” за 1996-1997 рр.)
Оригінально відзначає свій день народження президент львівського Лір-Арт-Клубу Роман Скиба: ось уже вчетверте до цієї знаменної дати приурочується Всеукраїнський фестиваль поезії, музики та неприкладних мистецтв “ЛІР”. З 28 по 31 жовтня мистецька братія з усіх усюд збирається до Львова послухати нові вірші, нову музику, побачити нові картини, зустрітися з новими людьми. Та головне - зібратися в колі старих.., себто Старих. Тусовка є тусовка.
Вечори основної програми тривали по три з половиною години. Зала Будинку актора явно не могла вмістити всіх бажаючих, особливо, бажаючих виступити. Але до честі львівської публіки слід зауважити, що були й такі, хто просто цікавиться свіжими віяннями в мистецтві. Відкриттів на сцені цього разу було небагато. Заінтригувала своїм новим проектом львівська музична легенда Юля Міщенко, але через технічні хиби сказати щось певне про її нове творче обличчя важко. Серед цьогорічних лауреатів - львів’яни Олена Галета, Зоряна Гладка та Мирослав Побережний, Дмитро Мамчур та Анатолій Дністровий з Чернігівщини, Василь Махно з Тернополя, киянка Ганна Черненко. Окремо (в тому числі й окремо один від одного) зустрічалися зі своїми шанувальниками Сергій Жадан і Андрій Кокотюха.
Ті, хто не витримував кількагодинного читання віршів, мали можливість погомоніти в кулуарах, за кулісами, чи просто в коридорі. Для серйозних розмов теж далеко ходити не доводилося: мистецьке кафе “Лялька”(в Ляльковому театрі) - поруч. Найбільш нещасний вигляд на фестивалі мали, як водиться, організатори. Усі дні, крім останнього, Скиба ходив, тримаючись за голову і примовляв, що нічого не виходить: брак коштів, проблеми з поселенням, негаразди з апаратурою, традиційні львівські проблеми з каналізацією, не менш традиційні львівські проблеми з погодою. Тим часом фестиваль собі йшов своєю колією, і тільки 31-го Король несподівано виявив, що всі проблеми лишилися позаду.
Що ж, кожен святкує свій день народження на власний смак. Редакції відомо, що Роман нещодавно отримав офіційну відповідь від Нобелівського комітету з докладними інструкціями, як стати відповідно нобелівським лауреатом. Можливо, це Скиба готує собі черговий сюрприз до чергового дня народження.
Тим часом “ЛІР” у нас уже є. Кілька десятків людей в Україні мають його відзнаки - “Лірчики” і “Півлірчики”. І це вже не просто тусовка, це вже - традиція.
Є ПРОБЛЕМА
За спостереженнями інформаційно-аналітичного центру ТА "500", на сторінках вітчизняних друкованих видань є місце політиці, економіці, спорту. Питома вага ж культурних подій в інформаційному просторі надто низька. "Культура" є щоденною рубрикою в "Киевских ведомостях", "Всеукраинских ведомостях" та газеті "День". Повз увагу цих газет не проходить, навіть, малозначуща культурна акція. Інформація про неї, як правило, вкладається в одне речення. Інші газети при наявності відділів культури надають у їх розпорядження сторінку один раз на тиждень. Сторінки виходять маловиразні, малоцікаві, і не вина в цьому редакційних працівників. Природно, що більша частина свіжої інформації, якою володіє кожний відповідальний "за культуру", за тиждень безнадійно втрачає актуальність. Спеціалізовані культурологічні видання, скажімо, газета "Культура і життя" або журнал "Українська культура" живуть невідомо в якому часово-просторовому вимірі, не коригують свої підходи відповідно до правил гри, які потроху диктують 90-роки ХХ століття.
Але й там, де культурі придяляється хоч трохи місця, ці місця оберігаються краще, ніж дача Президента, “чужі” не можуть сюди, навіть, зазирнути. Звичайно, при такому підході може йтися не стільки про об`єктивність поглядів, скільки про своєрідне “місце біля годівниці”. Ну а там, де пахне грошима, не може взагалі йтися про щось серйозніше, ніж гонорар, принаймні в умовах нашого суспільства. Тобто, автори знають, що заплатять їм у будь-якому випадку, бо так домовлено, а отже, якість і змістовна насиченість матеріалу в розрахунок не береться. Заповнення газетного простору текстом, за який нарахується дещиця грошей, є достойним заняттям тільки в наших умовах тотальної нечитабельності власне української преси. Сумно, друзі мої дорогі...
Подія
АУП: постфактум
6-7 березня відбувся перший з`їзд Асоціації Українських Письменників. Таким чином вотум недовіри СПУ нарешті висловлено в офіційній формі.
Нічого поганого немає в тому, що утворюються різні творчі спільноти. Літераторам взагалі властиво гуртуватися на основі спільних інтересів, ділових та творчих. У випадку АУПу інтерес яскраво виражений - висловити Спілці письменників, старій державній структурі, від якої відгонить нафталіном, своє "фе". А заодно заявити про існування потужних прогресивних письменницьких сил, які здатні вивести літературу з кризи і підняти її на (омріяний) європейський рівень. Від імені АУПу говорять авторитетні сьогодні в літературних та мистецьких колах люди. Ігор Римарук, Юрій Андрухович, Соломія Павличко, Оксана Забужко - ось неповний перелік ініціаторів утворення "альтернативної спілки", як сьогодні дехто називає АУП. З`їзд мав на меті залучити до складу нової організації якомога більше людей, які сьогодні займаються літературою. Мети було досягнуто, майже всі запрошені на з`їзд виправдали сподівання організаторів і підтримали колег, написавши заяву для вступу. Далі почалися справи не зовсім творчі. Голосуванням обирали керівні органи, голів осередків, визначали склад ревізійної комісії (куди ж без неї!). Революційний дух, що так яскраво витав на відкритті з`їзду, немов би вивітрився, натомість те, що відбувалося після перерви, нагадувало партійні або комсомольські збори. Складалося враження, новоспечені члени АУП, знані на сьогодні літератори, тільки для того й зібралися, щоб вибрати поміж себе того, хто буде ними керувати і їх ревізувати.
Щоправда, це був єдиний, як на наш погляд, нетворчий момент. А несхожість АУПівців та Спілчан була яскраво помітна на концерті, що відбувся наступного дня. Погодьтеся, важко уявити керівні органи СПУ на рок-тусовці, їм більше пасуватиме слухати капелу бандуристів чи принаймні Павла Зіброва, що вони, мабуть, і роблять під час власних офіційних заходів.
ТА "500" була представлена під час з`їзду, але це не означає, що вона стане під егіду АУПу. Так само, як ніколи не була складовою частиною Спілки письмеників чи видавництва "Смолоскип". ТА "500" до цього часу і дотримувалася принципу співпраці з усіма структурами, такої лінії триматиметься й далі. Від своїх членів ми не вимагаємо виходу з інших спілок та організацій, нам все одно, членом скількох асоціацій буде людина, яка співпрацює з нами. Ми відкриті для співпраці і з АУПом. Можливо, в розпал конкурентної боротьби хтось захоче поставити нам умову: "Або вступай до нас, або знати тебе не бажаємо!" Але це вже буде інша розмова. Поки що все лишається так, як є.
Навіть АУП лишається організацією, яка утворилася на противагу Спілці. Не більше. Було прямо заявлено, що найближчі два роки АУП не має змоги займатися видавничою роботою, тобто, тим, що, власне, і мусить цікавити письменника. Спілка теж цього не може. Ось таке, з дозволу сказати, протистояння.
АУП: конспект лекції
Революцію - нехай і в літературі - роблять, як знати, не голодні люди, а якраз наїджені, яких лише один день не погодували. Не вділили шматка від пирога. Не дали десь там виступити. Відтіснили на якусь мить від корита. Ось тоді починаються, власне, протести.
Наразі, попри клясичне визначення даного терміну, для багатьох слово "протест" має таки різне тлумачення. Для когось це означає - створити "духовну опозицію". Для когось - не створювати її. А для когось і зовсім перейти від протесту до творчості, забувши, що творчість це й є безмотивний терор, а метафора твору - завше зніяковілий після ляпасу "давній приятель".
Отже, протест - це коли ти, не соромлячись, називаєш ворога його власним іменем. "Інвалідом творчості", до прикладу. Натомість спротив - це коли ти не даєш тому ворогові жодного шансу. Твориш щось таке, що до тебе не робив ніхто. Дещо, що, можливо, починається по той бік мистецтва і викликає природній жах у присутньої публіки. Той чудотворний жах паперової революції АУП - єдина можливість подолати вампірізм спілчанської матерії.
Але, як справедливо нині подейкують, "Спілка Спілкою, а література - літературою", підштовхуючи нас до правдивого розуміння мистецтва як магії, що втратила історичну пам`ять. Адже, дійсно, або ми звертаємось до історії в цілому, вагаючись - АУП чи УПА, і не забуваючи про визначення офіційних "літературних структур" як таких, що "вигадані для убієнія всякої літератури", або щоразу вихоплюємо з неї те, що нам підходить: "равєнство, свобода, братство".
До речі, свобода, як у тому переконуєшся на всіх з`їздах та конференціях, це - таємниця (не "тайного голосування", ні). Вона взагалі не тривалий стан нібито позаспілчанської ейфорії, а - точка, таємна точка прийнятого рішення. Зуміти стати мисливцем, не жертвою. Не перейти на прошений хліб. Зрештою просто залишитися вільним, займаючись своїми бджолами.
Ігор Бондар-Терещенко,
Харків, спеціально для "ЧП"
"ГОЛОСУЙ НЕ ГОЛОСУЙ, ВСЕ ОДНО ПОЛУЧИШ СПІЛКУ"
24 лютого в Харкові відбулися вибори в місцевій СПУ. Попри відсутність звичних у таких випадках "кумачов" і бухвета, видно було, що до виборів Спілка готувалася. За день до цього приїхав М. Слабошпицький, а самого 27-го до Харкова завітав Ю. Мушкетик. Було помітно, що всі сили кидалися на те, аби "отстоять наших". У повітрі витала класична фраза про те, що "не буде спілки - не буде України".
Першим на зборах з програмовою партійною доповіддю виступив голова ХОСПУ, знаний віршувальник І. Перепеляк. Нагадавши про багатовікову життєствердну ролю літератури в функціонуванні суспільства, Іван Михайлович скромно перерахував свої заслуги перед рідною літературою (180 (!) спілчанських заходів за три роки, в тому числі в дитячих садках), і сховався за пляшками з мінеральною водою. До кінця вечора голова ХОСПУ намагався з-за цих пляшок не висовуватися.
Після програмової партійної доповіді почалися "прєнія". Зміст цих "прєній" зводився в основному до двох принципових позицій: більш демократична частина спілки порівнювала саму спілку з погано організованим колективним господарством (колгоспом), інша, менш демократична, теж визнавала доцільність такого порівняння, але зазначала, що за сучасних умов саме це "нам і нада". Згадана вище більш демократична частина таки висунулася зі своєю пропозицією і заявила про утворення альтернативної літературної асоціації "Літо" (в рамках спілки, звичайно). До "Літа" ввійшло півтора десятки найкращих харківських письменників - Анатоль Перерва, Олександра Ковальова, Ірина Мироненко, Ірина Євга та інші.
Врешті-решт почали обирати нового голову спілки. Кандидатів було двоє: знаний поет-віршувальник Іван Перепеляк (від менш демократичної частини спілки) та поет-паліндромник А. Перерва (від «Літа»). Переміг, як і очікувалося, знаний поет-віршувальник. Причому переміг з паліндромним рахунком: 41 проти 14. Після цього решта членів (у залі залишилося чоловік 30, тобто близько третини спілчан) обирали правління. Оскільки кворуму не було, "Літо" подало протест до правління СПУ. Що з цього вийде - невідомо, але особисто мені збори найбільш сподобалися тим, що, виявляється, всі свої плани і графіки харківська Спілка письменників виконує за рахунок літ. об`єднання "Червона Фіра" (яке про це нічого не знає). Таке ось "єдинєніє" поколінь. Оскільки бухвета не було, всі розійшлися по одному. Хочеться нагадати, що наступні "вибори" будуть через три роки.
Сергій Жадан
Харків, спеціально для "ЧП"
АВАНГАРД ЯК СИНОНІМ
Якимсь тавтологійним буйством означень було познаменовано це свято. Судіть самі: українська теорія літератури, український театр-студія, нарешті, ціле гроно українських поетів. Одним словом, до Харкова знову завітала празникова весна з черговим Всеукраїнським фестивалем авангардної літератури.
Хоч як дивно, але автор сих рядків, бувши учасником означеної імпрези, вкотре для себе виявив, що живе таки в Україні, а не в Албанії чи Польщі, хоч, географічно беручи, центр Европи знаходиться на терені нашого Краю. Отож, відбувши по черзі всі дійства фестивалю, він з’ясував, що і в нас існує уповні льояльна та реальна публіка, що готова сприймати сучасне мистецтво Слова у найвідпруженіших його формах. Оте останнє стосується зокрема поетичних відправ, що їх відбули учасники проєкту, а також науково-практичної конференції, провадженої цим разом місцевим педінститутом, на яких було з’ясовано, що сучасне авангардове (синонім - передове) мистецтво, нібито вийшовши з підпілля на вільне повітря офіціозу, все ж таки живе не результатом, а процесом. І висліди з цього процесу можна любити чи не любити, читати або не читати, проте їх не можна не помітити. Нехай і сприймаються вони з необов’язковим полегшенням, мовляв, у такий спосіб ми прощаємось із нашим підпільним минулим, якому не буде місця в майбутній імперії Слова.
Загалом у тій країні, як показав четвертий з черги харківський “Аван Фест”, вже нині не надто погано: рок-авангард початку вісімдесятих, ентузіязм, перманентне похмілля, в туалетах пахне тільки однією травою, з якої виробляють моршанську “Приму”. Застій, тусовка, ундергрунт, перебудова, любов. Натомість глянеш довкола - суцільна комерціалізація, депресія, журба, ремісія і т. ін. Шкода, що подібні поетичні дійства чомусь ігноруються нашою Спілкою ПУ. А все туди ж: мистецтво належить народу!
Ігор БОНДАР-ТЕРЕЩЕНКО,
Харків, квітнем 1997 р.Б.,
спеціяльно для “ЧП”
ТУС-НЬЮС
Поет Любомир Стринаглюк (Івано-Франківськ) відомий у тусовочних колах як митець камерного спрямування. Він не часто публікує свої тексти, публічні його виступи теж можна перерахувати по пальцях, хоча написано ним досить багато. Можливо, це ідеальний варіант творчості "для себе"... Тому повз увагу мистецької громади не повинна пройти добірка Любчика "Під супровід архангельських флояр", яку можна прочитати у журналі "Дзвін" (ч. 7`96).
Вийшла друком нова книжка Степана Процюка. Цього разу прозова. Своє чергове дітище Штефко назвав "Переступ у вакуумі". Тут зібрано все, що на сьогоднішній день написано автором прозою. Шанувальникам Процюка слід знати: тираж книжки обмежений, лише 300 примірників. Між іншим, тепер Степан Васильович може вважатися рекордсменом - адже у нього вже чотири книжки, стільки не має поки що ніхто з так званих “дев’яностників”. Солідно.
Студентська помста буває страшною, а буває й не дуже. У “вічного” (за власним зізнанням) студента-другокурсника факультету журналістики Київського університету ім.Т.Шевченка Михайла Бриниха (чоловіка відомої поетки Вікторії Стах) виникли, як завжди, проблеми з сесією. Крім усіх інших прикростей, йому ще й за програмою курсу сучасної української літератури доводиться вивчати творчість М.Розумного, І.Андрусяка, А.Кокотюхи, С.Жадана, О.Чекмишева. Своїм невдоволенням з цього приводу Мишко нещодавно поділився з багатотисячною аудиторією газети “Україна молода”.
У Косові (Івано-Франківщина) виходить міська газета "Обрій", видання обласного осередку Демократичної партії України. Це видання цікаве тим, що на його шпальтах друкуються літературні новини з усієї України. "Обрій" - чи не єдине видання масштабу "районки", котре подає подібну інформацію. Готує літературну сторінку для газети поет Іван Бойчук. Назва авторської сторінки досить виклична - "На лезі бритви". Очевидно, в зв’язку з нею далекі від культурного життя мегаполісів читачі "Обрію" повинні усвідомити й оцінити непрості реалії літературного сьогодення.
Як відомо, Олександр Яровий, поет, прозаїк, кандидат філологічних наук, член Ради ТА "500”, член Спілки письменників та член редколегії газети "Літературна Україна" став нещодавно й лауреатом премії ім. Василя Симоненка за поетичну книжку "Небо в нетрях" ("Український письменник", 1995).
Сорокарічний поет, прозаїк і бард з Черкас Володимир Даник вразив письменницький загал тим, що протягом останніх трьох років видав 11 (одинадцять) книжок зі своїм прізвищем на обкладинці. Приблизний обсяг кожної книжки - не менше п`ятдесяти сторінок. Не слабо!
У Києві вийшла друком перша (за часом виходу, а за змістом - друга) поетична книжка Максима Розумного "Рамаян". Широкої презентації не було і у зв`язку з непевною політичною ситуацією, можливо, ближчим часом не буде, зате виставлявся автор вчасно. Ця масштабна акція відбулася у січні в спілчанському "Єнеї". Коло запрошених, досить вузьке, як очікувалося, розширили гості зі Львова (поети Ліда Мельник, Назар Федорак та мистецтвознавець Тарас Стефанишин), що прибули до столиці на церемонію вручення чергового "Гранослова" (див. нижче), а також парочка політиків. До останнього гості чекали автора книжки, змушені були, навіть, почати святкування без нього. Автор не образився. Та спроби керівництва ТА "500" відновити легендарну тусовочну славу "Енея" несподівано звелися на пси: кафе зазнало побутової аварії і надовго зачинилося на ремонт. А подібні точки мусять функціонувати постійно...
Лауреати цьогорічного міжнародного конкурсу "Гранослов" були прийняті в Києві з несподіваною пишнотою: зустріч з прем`єр-міністром, поселення в готелі "Москва", регулярне харчування. Приїжджі зраділи, але радість виявилася передчасною - їх прокинули з оплатою дороги. Оскільки серед останніх є багато людей, нам невідомих (що, ймовірно, такими ж і залишаться), їхня реакція на цей закидон невідома. А ті, що вживали алкоголь (див. вище), в силу своїх позитивних рис характеру поставилися до пригоди з певною долею іронії.
Скромного тиражу журналу "Ґіґієна", що вийшов друком у Харкові, вистачило, аби за місяць після появи у світ його автори, видавці і ті, хто їм сприяв, неофіційно зараховані до ворогів українського художнього слова. Звичайно, "Ґіґієна" - на дві третини принциповий стьоб (він же постмодерн). Звичайно, свідома літературна громадськість шокована тим, що Великий Кобзар в побуті міг користуватися ненормативною лексикою (матюкатися), а також чомусь здивована фактом, що поет Володимир Цибулько (Цибуля) вживає подібну лексику не лише в побуті, а й у текстах. Що ж, побут - взагалі не дуже мистецька річ... Особливо ображеними виявилися почуття прозаїка Олеся Уляненка та кандидата філологічних наук Олександра Ярового, який наголошує на граматичних помилках, допущених видавцями у назві часопису. Готується другий випуск "Ґіґієни".
Молодий поет Сергій Жадан (м. Харків) на замовлення рок-гурту "Табула раса" написав текст пісні для нового альбому групи. За чутками, вона вже записана. Поет-орієнталіст Юрко Нога, громадянин Всесвіту, мусить написати вісім пісень для якоїсь андеграундної рок-команди. Лауреат премії ТА "500" Володимир Даниленко, вшанований за кращий видавничий проект 1997 року - антологію "Квіти в темній кімнаті", почав рік досить успішно - випустив антологію іронічної прози "Опудало", куди включений Кокотюшин текст.
Як повідомив найбільш камерний представник літгурту "Червона фіра" Ігор Пилипчук, харківська трійця у повному складі вступила до Асоціації "Нова література". Рішення про це було прийняте на фестивалі "Червона рута" (ще один варіант етимології назви літгурту) більшістю голосів - Жаданом і Пилипчуком. Головою осередка обрали Мельниківа. Коли той наступного дня про це дізнався, то лише від щирого серця подякував товаришам за довіру. Перед тим "червоноафіристи" (термін В.Бондаря) брали участь в установчих заходах ТА "500", вступили до АУП, а Мельників осібно - до СПУ. Цибулько пообіцяв гроші на реєстрацію харківської філії, але не дав. Тоді Пилипчук, який приїхав по гроші до Києва, зустрів тут Скибу. Далі вони знайшли Кокотюху. А далі ви вже знаєте... Отак розширює свої лави "Нова література".
Вручення Шевченківських премій, заплановане на 9 березня, відкладено. Церемонію планується провести в травні, місцем проведення обрано українську Мекку - Канів. Втім, грошовий еквівалент премії, найбільш жадану для багатьох її частину, лауреатам видадуть незабаром (принаймні, надійшла така інформація). Злі язики твердять, що факт проведення церемонії вручення однієї з найвищих державних нагород за межами столиці української держави свідчить, що скоро саму столицю пересунуть ближче до могили Шевченка. Між іншим, дата вручення нагород співпадає з датою перепоховання Кобзаря. Існує також ідея вручати Шевченківську премію у кожному місті та містечку, через які пролягав останній шлях Тараса. Покивисуваються такі проекти, поет Юрій Бедрик скромно здобув третю премію журналу "Березіль" як автор однієї з кращих публікацій цього журналу за 1996 рік.
"Поколінням найщасливіших" назвав Олександр Яровий літературну тусівку 90-х років у однойменній статті, вміщеній у журналі "Дніпро" (№ 1-2`97). За манерою викладу вона дещо перегукується з есеями Степана Процюка ("Лицарі стилосу та кав`ярень”//"Смолоскип", 1996), а за підходом - суттєво відрізняється. Яровий згадує переважно митців, які за свою творчість отримали різнокаліберні відзнаки, Процюк вважає речниками літератури 90-х своє власне мистецьке оточення, незаслужено відсунуте в тінь камерності й академізму. Одначе і Яровий, і Процюк намагаються принаймні згадати якомога більшу кількість гідних увічнення людей, обидвоє вважають за необхідне вибачитися перед "неназваними". Тішить не лише увага представників покоління один до одного, а й те, що можна провести порівняльний аналіз обох текстів і визначити спільні для обох авторів позиції стосовно визначення постатей. Ті імена, які згадуються і Яровим, і Процюком, вже можна вважати класичними хоча б з огляду на відсутність альтернативних “реєстрів”.
Після відвідин делегацією ТА “500” Волині тут виник регіональний осередок об`єднання "Молода Україна”, який вже встиг “обрости” дещицею споріднених структур, серед яких - творче об`єднання "Решта" (мабуть, ті, хто ще лишився поза політикою). Нещодавно ці структури досить голосно повідомили про своє створення, організувавши та провівши презентацію збірки поезій луцького письменника-перформансиста Сергія Коцуна. Його витвір трикутний за формою і досить глибокий за змістом. Сприйняття ускладнюється переплетенням текстових та графічних композицій. Тираж книги досить логічний для поета - 500 примірників, мова - російська, отже, книга розрахована на найширший загал. Як свідчать очевидці, у залі було багато пристойної публіки, а на столі - пристойної закуски. Присутні отимали витвір Сергія Коцуна та перший примірник бюлетеню "Страшний Суд".
Презентація книжки Івана Андрусяка "Отруєння голосом" 21 лютого пройшла на диво спокійно (можливо, це тенденція?). Андрусяк активно уникає розмов про свою причетність до політики, виражену наявністю в нього членського квитка ДемПУ та фактом навчання в Академії Державного Управління, але приклади партійної дисципліни було продемонстровано: товариші поета по партії складали вагому частину глядачів, старанно приховуючи своє нерозуміння текстів поета. Андрусяк був при краватці, що дисонувало із дзеньканням пляшок у целофановому пакеті. Серед глядачів можна було побачити Атену Пашко, одну з керівниць жіночого руху України, почути її зауваження стосовно богемної поведінки деяких осіб, а також живого класика Василя Герасим`юка. Паузи, що Андрусяк використовував на перекур, заповнювали художник Мирослав Король та поет Назар Любомирович Федорак, котрий присв`ятив Іванові дещицю гуцулофобських текстів. Колеги-митці писали записки непристойного змісту. Відповіді Андрусяка були зразком толерантности...
Харківський прозаїк Віталій Буняєв самотужки дослідив журнальні публікації 30-х років, пов`язані з діяльністю літературної організації "Плуг". Результатом стала картотека, яка складає близько 8-9 тисяч карток. Складав він картотеку за власною системою, змісту якої не розголошує. Тепер він пише "Бібліографічний покажчик до видань літературної організації "Плуг". Проробивши цю роботу відсотків на 70, Буняєв несподівано задумався: а чи потрібно це комусь, чи продовжувати йому цю роботу? З таким запитанням він звертається до багатьох людей. Найбільш типова відповідь: "Науковець працює для нащадків! Для чого було займатися цим дотепер?" Будемо сподіватися, Буняєв доведе справу до кінця.
На оптимістичній ноті припинилася одна з найцікавіших журнальних публікацій: "Проза нової та найновішої генерації". Протягом кількох років в цьому циклі на сторінках журналу "Кур`єр Кривбасу" друкувалися твори Володимира Даниленка, Олександра Жовни, Лесі Демської, Олеся Уляненка, Івана Ципердюка. Ведучий рубрики львів`янин Василь Габор останнім представив Михайла Бриниха, а також пообіцяв, що в майбутньому обов’язково повернеться на сторінки часопису з новими іменами сучасних прозаїків.
11 березня в Чернівцях поет Сергій Пантюк після тривалої перерви закрутив тусівку. Поштовхом для цього було бажання Андрія Кокотюхи, Івана Андрусяка та Оксани Куценко запрезентувати свої книжки, що вийшли в "Смолоскипі", а Максима Розумного – довести, що вірші він писати не кинув. Все це відбулося в Будинку естетики та дозвілля. Літераторів традиційно підтримали члени Товариства Автентичної Музикі зі Львова Андрій Гавур, Ігор Тітик та Андрій Саєнко на чолі зі своїм головою Олесем Старовойтом. У залі були помічені поет Василь Кожелянко (те, що він не п`є, вже не смішно), прозаїк Володимир Сердюк, митець Андрій Романців (повна протилежність Кожелянкові). Під час вечору вирубали світло, не навмисне, його по всьому місту вимикають щодня. Андрусяк читав тексти при свічках і кайфував від такої романтики. Лариса Бережан теж співала при свічках, іншим романтики не вистачило - дали світло. Зате воно знову зникло під час фуршету. Тих, у кого були ще сили, Пантюк повіз до себе на батьківщину, в місто Кам`янець-Подільський, де теж були запрезентовані рештки книжок. Там же було на повному серйозі запропоновано відтворити Товариство Мочеморд, яке існувало в минулому столітті серед митців і членом якого був Т. Г. Шевченко. Оглядини міста під проводом Пантюка перетворилися на історію Кам`янця в ганделиках. Він показував стільки колишніх закладів, що Гавур нарешті мало не силою змусив його показати той, що функціонує. Потім відбулася зустріч з місцевою богемою. Вона закінчилася співами і суцільними обіймами.
19 березня в Ніжині з студентами одного з найдавніших учбових закладів України (тоді - ліцей князя Безбородька, тепер - педагогічний інститут) зустрілися Олександр Яровий, Андрій Кокотюха, Оксана Куценко та Максим Розумний, який нарешті відшукав у своєму родоводі поліські гени, тому на Чернігівщині почувався впевненіше. Організував зустріч ніжинський поет Анатолій Дністоровий, колишній член літературного угрупування "Друзі Еліота". Колишній - тому що угрупування розпалося. Яровий читав оповідання, до чого готувався мало не добу. Було несподівано багато запитань до учасників. Як правило, аудиторія більше мовчить. Щоправда, запитання були в письмовій формі. Тим часом за вікном гуляла дивна для березня завірюха.
Члени харківської літературної корпорації "Червона Фіра" Сергій Жадан та Ростислав Мельників були запрошені на відкриття літературного кафе. Воно виявилося звичайною шкільною аудиторією. У Мельниківа купили три його книжки, а в Жадана - чомусь одну книжку Юрія Винничука "Діви ночі". Це неабияк збентежило молодого поета, але на прозу попри все він не збирається переходити.
Журнал "Дзвін" у №11-12 за 1996 рік, котрий з`явився тільки тепер, надрукував поетичну добірку Степана Процюка. Сам Штефко спромігся видати збірку прози "Переступ у вакуумі", яку презентував у Києві 4 березня. Спочатку народу не було зовсім, що здивувало навіть адміністрацію Будинку письменників. Потім слухачі поволі зібралися. Серед них був помічений професор Анатолій Погрібний, до якого бурхливо виявив ніжні почуття не зовсім тверезий прозаїк Ярослав Орос, який взагалі перетворився мало не на центральну фігуру презентації. Вів вечір поет Любомир Стринаглюк, саме його толерантність стала причиною того, що увага аудиторії знову повернулася до предмета презентації.
У Харкові створено технологічне об`єднання "Жива література". Ініціаторами його створення виступили Ігор Бондар-Терещенко та Ігор Пилипчук. "Технологи" також вирішили заснувати власну бібліотечну серію, редактором яої став згаданий вже Пилинчук, художником - Валерій Бондар. Першою книгою серії повинна бути збірка візуальної поезії Юрка Ноги "Дежа в`ю". Серія запланована на 20 книг.
ЛЬВІВ БЕРЕЗНЕВИЙ ТА БОГЕМНИЙ
Наші львівські кореспонденти зібрали дещицю відомостей про те, чим жило місто Лева протягом березня. Редакція "ЧП" вважає за доцільне подати цю інформацію окремим блоком.
18 березня у тісному товаристві редакції газети "Гульвіса" відсвяткував свій ювілей(чик) її головний незалежний соборний редактор Юрко (Юрій) Винничук.
До цього свята його колеги і друзі підготували сюрприз - поряд з іншими еротичними та не дуже еротичними подарунками - спецвипуск "Гульвіси", ексклюзивно присвячений імениннику.
На шпальтах цього числа з аналітичністю науковців та фантазією останніх еротоманів висвітлюється в фактах і коментарях життя літератора ще з часів дохристиянських і до наших днів.
Багатий ілюстративний та інформативний матеріал суттєво поповнить знання читача в царині винничукознавства і, вочевидь, остаточно закріпить за ним і так вже скандальну репутацію.
На жаль, кияни не можуть оцінити внесок України в світову еротичну культуру, бо вже понад рік столичний "Союздрук" відмовляється брати на продаж це оригінальне видання, мотивуючи це тим, що "такої літератури в нас багато". Ні, шановні, "такої" у вас немає і бути не може!
А святкування тривають. Вітання і презенти приймаються протягом року. Просимо долучитись.
23 березня у кафе "За кулісами" зібралися організатори та провідні журналісти українського тижневика "Пост-Поступ", що видавався у Львові. Як зазначив колишній головний редактор тижневика, а у тепер викладач Міжнародного інституту лінгвістики Олександр Кривенко, основною причиною створення газети було відповідне розташування зірок на небі, а також потреба говорити вголос про замовчуване. В тостах і дискусіях визначалась і загальна думка щодо причини та осіб, які довели процес видання тижневика до не зовсім логічного та очікуваного кінця. Початкова ідеалізована некомерційність, яку згодом не змогли відповідно до вимог часу і ринку перетворити на гармонійно оформлену злагоду з підставою будь-якої справи - значними коштами, які б гарантували розвиток "Пост-Поступу" плюс конфлікт фінансових та творчих геніїв, що не могли реалізувати себе разом в одній газеті та в одному приміщенні, призвели до цілої низки подій, результатом яких стало зникнення тижневика.
Втомлені спогадами та розчулені нездійсненим постпоступовці, що тепер обіймають солідні посади в солідних організаціях, піднімали келихи за відродження "Пост-Поступу". Але, як сказав п. Кривенко: "А молодість не вернеться, не вернеться вона". Та й поїхав до Києва сумний.
У Львові розпочав свою роботу культурно-мистецький центр "Дзига" по вул. Вірменській, 35. У приміщенні центру діє галерея, виставкові зали, мистецький салон, крамниця для художників, концертний зал, лекторій.
14 березня відкрилась виставка "Крило", на якій були представлені яскраві роботи одинадцяти львівських художників. Проект "Крило" є першим з цілої низки акцій, перфомансів та музичних експериментів, що представляються і будуть представлятися у центрі "Дзига". Зокрема в період з 22 по 30 березня відбулося кілька цікавих акцій - 2 інсталяції-перформанси, потім ще один перформанс, концерт групи "Плач Єремії", акція Володимира Кауфмана, відкриття персональної виставки Андрія Сагайдаківського та ін. Вхідний квиток на концерти вартує 5 гривень. Відповідно зал заповнений вщерть молодими та бунтівними нащадками, особливо під час концертів.
Підготували Ольга Антонів та Михайло Зубар
Львів, спеціально для "ЧП"
Як відомо весна - пора активізації котів. І якщо у березні у Львові голосним мявканням і концертом підтримав весну Сірий Кіт Роман Скиба, то у квітні ініціативу взяли на себе пси.
Хоча подія сталася кілька місяців тому, але вона свідчить про активність літературного угрупування "Пси Святого Юра". Себто після весняної акції у Львові ніяких глобальних заходів ця тусовка не влаштовувала. Тому докладніше про захід, як кажуть, пост фактум. Отже, "Пси" - Юрій Покальчук, В`ячеслав Медвідь, Ігор Римарук, Василь Герасим`юк, Віктор Неборак, Тарас Федюк (Одеса), Олександр Ірванець (Той, що відбився від зграї) та Юрій Андрухович (був відсутній, але фізично, морально завжди з колегами) сколихнули Львів своїм гарчанням.
Спочатку зустрілися із студентами університету. Потім була сцена "Палацу мистецтв" (він же "Палац щастя художників"). Незвичайно порожня, її заповнював собою Юрій Покальчук, демонічної зовнішності, але з ясними очима. Він читав під акомпанемент "Мертвого півня". Влодко Кауфман демонстрував, а помім жмакав та кидав у зал збільшені копії різноманітних портретів Покальчука.
Останній день відбувся у стінах культурного центру "Дзига", де відбулася пезентація альманаху "Пси Святого Юра". Автори його читала чимало присвят один одному. Потім пси "покусали" журналістку з газети "День", яка написала не надто доброзичливу рецензію на згаданий альманах. У відповідь було використано чимало слів англійською та французькою мовами, що не надаються до перекладу, але тісно пов`язані з різними фалічними символами та іншими жіночими проблемами.
