* * * * *
Я народився і виростав у великому місті – Кривому Розі. Ви знаєте Кривий Ріг?
Якось мені довелося почути, що у селі на Київщині піймали злодія, дружок якого раніше вже встиг поїхати до Кривого Рогу?
„Да, Крівой Рог, канешно, славітца,” – це я якось від житомирян почув. У Дніпропетровську в одному з парків сіли на лаву перепочити заїзжі музики з Кривого Рогу. Якось зав’язалася розмова між ними й перехожим міліціонером. Міліціонер довідався звідки хлопці та став запобігати порушенню порядку.
– Рєбята, а ви нє наркомани, – запитав.
Один з музик не зовсім добре себе почував, мав із собою активоване вугілля та й ковтнув декілька пігулок. Тож і наробив він клопоту. Довелося хлопцям пояснювати „охоронцю спокою”, що активоване вугілля не належить до наркотичних, психотропних... Ну і так далі.
Що це говорять про мій Кривий Ріг? Як послухати, то, здається, мене повинні боятися і тримати від мене дистанцію хоча б на відстань гарматного пострілу. Прошу, принаймні, не більше одного гарматного пострілу.
Втім, це все дурниці. Головне те, що я живу у Кривому Розі і люблю своє місто. А решту самі прочитаєте, як схочете.
–А чому я люблю те місто? За що я його люблю?
–Хто поставив це питання?
–А?! Це ж я його поставив.
–Як можна ставити питання, на яке немає відповіді?
–Можна!
–Саме головне – як на таке питання відповідати?
–Як можеш, так і відповідай.
Якось мені один чоловік – він правда був архієпископом – сказав, коли я говорив йому про свій намір повернутися до Кривого Рогу:
– Що той Кривий Ріг? Там дим!?
Дим? Яке ж куце й обмежене, однобоке (Як ще можна тут негативно висловитися?) уявлення було у цього шанованого владики про наш Кривий Ріг. На думку прийшов вислів одного давньогрецького філософа:
– Дим Вітчизни солодкий і приємний! – саме так я відповів тому архієрею.
Ні, ви не подумайте, що на мене зовсім не справляв враження той дим, який дуже рідко мені доводилося спостерігати. Якось траплялося, коли мене якимось вітром заносило у промислову зону, там видно було одразу декілька товстих труб, що стояли поруч. З них валив густий дим, що піднімався одразу до неба, і цей дим був у кожної труби особливого, „свого” кольору. Але ця картина з’являлася за все моє життя всього, може, разів із п’ять.
Сама більша цінність Кривого Рогу, мого Кривого Рогу – це люди, які там живуть. Це мої люди. Це ті, з якими я разом виростав, про кого намагався подбати, за ким зітхав, кого я кохав.
До речі, архієпископ мене зрозумів:
– Все ясно з тобою, – сказав він і дав мені відпускну грамоту. Топай, мовляв, у свій Кривий Ріг, якщо хочеш. І я потопав.
Ну це було згодом.
* * * * *
А Кривий Ріг усе-таки бандитське місто. Може краще сказати: було бандитське? Втім, як би там не було, а мій підлітковий вік у Кривому Розі позначився на моєму становленні, як особистості. Найперше, коли хтось в інших містах застерігав мене десь увечері не йти через якийсь темний закуток, бо там, мовляв, придурки, трапляється, чіпляються, – це викликало у мене іронічну посмішку: „Я сам придурок! Нехай спробують. Їм доведеться швидко і далеко втікати. Якщо,
Якось у школі до мене стали чіплятися малолітки. Хотіли позбиткуватися, та ще й так, щоб хтось це бачив – за це зростала вага у очах самого босяка, та ще й в очах босякуватих товаришів. Ну, а якщо збиткуватися над старшим – це ж узагалі… Тоді пиха піднімається дуже й дуже високо.
Я, звичайно, теж не хотів стати спочатку посміховиськом та іграшкою знахабнілих недолітків, а потім і всієї шкільної шпани, ба, навіть, шпани усього рудника.
Ах, Кривий Ріг. Яким був Кривий Ріг у час становлення мого я?
Жив я на верхньому поверсі чотириповерхового будинку. Вечорами було чутно постріли. Увесь Кривий Ріг був поділений шпаною на сектори. У кожному секторі підлітки утворювали своє угруповання. Вони разом гуляли, матюкалися, збирали „податки”, тобто могли зустріти хлопців, які не входили до їх угруповання, і вимагати у них грошей. Ішлося, звичайно, про кілька монет. Ці підліткові зграї називалися „бігунами”. „Бігуни”, самі себе вважали за щось дуже важне. Вони були, одним словом, "класними пацанами". Ті, хто не „бігав”, в очах бігунів були маминими синочками, хлюпиками, несправжніми пацанами. „Бігуни” один одного підтримували. Головне їхне зайняття полягало у „війні” з іншою зграєю „бігунів”. У ті часи місце проживання підлітка визначало те, до якої зграї він належав чи мав належати.
„Бігуни” трималися своєї території і воліли зайвий раз не з’являтися на чужій. Чужа територія була для „бігуна” джерелом потенційної небезпеки. Якщо йому потрібно було все-таки сходити до якоїсь установи на „ворожій території”, і він натикався на тамтешніх бігунів, між ними обов’язково була така розмова:
– Бєгаєш?
– Нє.
Після цього у нього могли щось забрати. Ішлося не завжди про невелику кількість дрібних грошей. Могли забрати і всі гроші, які у людини були. Могли забрати магнітофон, зняти шкіряну чи джинсову куртку чи, навіть, джинсові штани. Це все робилося не як з міркувань матеріального зиску, як з бажання показати свою „владу”.
Якщо такі речі траплялися з правдивим „бігуном”, цей випадок викликав нову „війну” між бандами „бігунів” з наміром помститися кривдникам і відплатити їм тим самим.
Коли б „бігун” на ворожій території відповів ворожим бігунам, що він „бігає”, він би поставив під серйозну загрозу своє здоров’я або, навіть, життя.
Сутички між різними групами „бігунів” тривали постійно з перемінним успіхом. Для „військового успіху” виготовлялися різні види холодної зброї. Причому її намагалися маскувати під звичайні побутові предмети, щоб у разі потрапляння до рук міліції можна було ввести її працівників в оману. Так, для заподіяння різаних ран, використовувалися загострені ложки для взуття.
Вищим досягненням бігунів була саморобна вогнепальна зброя, для виготовлення якої використовували іграшковий металевий револьвер. Вона була пристосована для стрільби дрібнокаліберними набоями, які діставали десь у спортивних тирах. Втім, такого на озброєнні бігунів було мало. Та й набоїв до нього було теж в одиничних кількостях.
Була у „бігунів” і своя форма. Вона показувала приналежність підлітка до „престижного” стану і була однаковою у різних угруповань „бігунів”. У прохолодну пору року це була чорна шапка-„барашка” у вигляді кашкета, але виготовлена з каракулю. Та ще куфайка. Вата куфайки амортизувала удари супротивників під час бійок. Хлопець переставав бути „бігуном”, коли закінчував школу і переїздив в іншу місцевість на навчання, а, найпевніше, під час призову до армії. За два-три роки, які парубок проводив у Радянській армії, мінявся склад його „бігунського” угруповання, та й сам він після демобілізації думав про влаштування на роботу, а не „біга ”.
„Бігуни” підтримували одне одного насамперед у бійках. Але крім своїх „бійців”, вони ще могли брати під своє покровительство своїх неповнолітніх родичів, сусідів тощо.
* * * * *
Минали дні. Недолітки не пропускали нагоди, щоб мене прилюдно подразнити й принизити. При чому це робили у ситуаціях, коли я не міг до них легко доступитися і швидко самі уходили. Вони були на рік молодші за мене, з „нижнього” класу. Всього їх було троє.
Зима. На шкільному подвір’ї було багато школярів. Договорювали останнє своїм однокласникам і товаришам, прощалися, збивалися в групи: кому в який бік іти; розходилися в різні сторони у напрямку своїх домівок.
Я тільки вийшов надвір, ще нічого не встиг роздивитися, коли несподівано у моє лице поцілила снігова кулька. Я хотів роззирнутися, побачити, звідки йде таке нахабство, коли мене поцілила нова сніжка, за нею ще одна, ще. Геть усе моє лице заліпило снігом. Сніжки летіли з різних сторін, я не міг спостерегти, з якого боку походить загроза. Нарешті почув знайомі смішки й глузування. Недолітки стояли з різних сторін від ґанку. Пускатися до них не мало сенсу: вони вже не раз демонстрували свою тактику: той, до кого я намагався дістатися, тікав, натомість другий підкрадався до мене ззаду. Таким чином вони намагалися переслідування з боку мене перетворити на нове глузування.
Але прийде час – я до них доберуся.
І такий час невдовзі настав.
Якось я побачив, як один із глузіїв стоїть собі біля вікна у шкільному коридорі і з кимсь розмовляє. Він не зауважив мене. Я щось сказав співчуваючому мені товаришу, поставив свою шкільну сумку у кабінеті, вийшов з нього до коридору, зловтішно всміхнувся і швидким кроком пішов до вікна. Недоліток зауважив не мене, а вже відчув мої кулаки на своєму обличчі. Я бив, як мені здавалося, не в повну силу. Я ще на той час морально не навчився бити що є сили. Не моя це була розвага. Але я мав відучити нахаб наді мною збиткуватися.
Я потрапляв то під одне око кривднику, то під друге око. Для хлопця це було настільки несподівано, що він навіть не стямився, щоб затулятися чи ухилятися від моїх ляпасів. Його товариш, з яким він розмовляв, стояв дуже знічений і розгублений, мовчки спостерігав за моєю розправою.
Натішившись побиттям безборонного й приголомшеного ворога, я відійшов.
У Кривому Розі серед підлітків було явище, до деякої міри схоже на поєдинок. Воно полягало у тому, що коли хтось до когось присікувався, провокував його на бійку, він провокував його на індивідуальну бійку: билися провокатор з провокованим удвох. Такі бійки називалися „раз на раз”. При цьому могли бути глядачі, які не втручалися. Двоє супротивників могли домовлятися, до чого вони будуть битися, наприклад, до першої крові. Могли й не домовлятися. Тоді бійка закінчувалася, коли один із супротивників доводив свою явну перевагу. Така сутичка вважалася прийнятною, відмовитися від неї, коли тебе провокували, вважалося боягузтвом, це тягло за собою подальші відверті насмішки й приниження.
Мені за шкільні роки доводилося кілька разів брати участь у таких бійках. Як правило, вони закінчувалися не на мою користь. Я не любив битися, не вчився цьому, тож і не був вправним. Хоча був високого зросту і доволі сильний.
У випадку з недолітками про „раз на раз” не йшлося. Вони у кількості п’яти чоловік прийшли під кабінет, у якому мав бути урок у мого класу, і стали мене викликати до коридору.
Я вийшов, мене оточила ця ватага колом. Той, що стояв переді мною, плював на мене. Коли я підбігав до нього, щоб провчити, до мене ззаду підскакував інший „герой” і давав мені копняка. Я повертався до нього, але знову діставав копняка, на цей раз від іншого „героя”. Так безславно закінчилася моя перша сутичка з цими босяками. Я пішов від них до кабінету і просив своїх однокласників про допомогу. Зголосився тільки один. Він був самим високим у класі. Я після нього був другим.
Руслан – так його звали – вийшов до коридору. За ним пішов з кабінету я. Але при дверях мене схопили дівчата, щоб не пустити мене. Я силкувався пролізти повз них, але їх було доволі багато. Вони схопили мене по кілька за одну руку, хтось намагався тримати мене за шкільний піджак, хтось тримав за ноги, хтось просто намагався затулити мені прохід у двері. Я рвонувся, спробував визволитися з дівчачого „полону”. Вони запищали – втримати мене їм було важко, але все-таки втримали, не пустили.
На наступній перерві недолітки знову вирішили до мене поприсікуватися. Цього разу вони надумалися побитися зі мною більш серйозно, а не просто висміювати. Вони були не проти „раз на раз”, щоб тим наче показати, що вони чесні і класні13 пацани. Стали затівати бійку прямо у шкільному коридорі, однак моя перевага одразу далася взнаки. Спочатку отримав один і швидко відступив, утік. Тоді приступив другий: теж бився без успіху. Вже не пам’ятаю, як ми опинилися за сарайчиком на шкільному подвір’ї, хто саме наполіг на тому, щоб ми опинилися там. Слідом за нами туди прийшла велика кількість глядачів, при тім із самих різних класів.
На цей раз на мене посунули вже двоє недолітків, тим самим вони ігнорували будь-яку „етику разу на раз”. Я вважав себе вправі робити з ними будь-що. Я потягнув одного до стінки, намагався стукнути його об ту стінку головою. Він сильно упирався, не давався і великої шкоди я йому не заподіяв. Чи мені здалося, що я не побив його сильно. У моєму уявленні сильні удари мали бути багато потужнішими, як робив я, але чи міг я справді вдарити сильніше? Все ж-таки я не вмів битися.
Другий босяк атакував мене з боку. Я закривався від його ударів доволі успішно і, реально, він мене не міг побити. Натомість, я концентрував свою увагу на першій своїй жертві. Його потрібно було зробити нездатним продовжувати бійку, тільки в такому випадку можна було приділити належну увагу другому „бійцю”.
Я поступово брав гору. Це помічали інші, допоки не задіяні у бійці недолітки. Зрештою, я перестав орієнтуватися у просторі. Зрозуміло було, що до супротивної сторони приєднався ще хтось. Під час такого стресу я не відчував болю, однак був вибитий з толку, втратив ясність розуму і був цілком безпорадний. До тями дійшов, коли втрутилася якась стороння жінка: „Как ви можетє всє на аднаго?” Бійка скінчилася. Від однокласників, які були серед „глядачів”, я довідався, що на мене босячня посунула усім своїм класом. Звичайно, хлопчачою частиною класу. Однокласник дивувався і говорив мені про велику кількість дрібних синячків на моєму лиці словами: „Осьо і осьо, осьо і тут, і тут,” – так наступного дня вказував на дрібні синці мій однокласник, доторкаючись пальцем до мого лиця то там, то там. Мої батьки вдома їх не помітили.
На цьому недолітки не зупинилися. Їм потрібна була розборка конкретна . За кілька днів було призначене місце для бійки: це мав бути віддалений сквер біля однієї шахти. Недолітки збирали цілу ватагу. Зі мною лишався тільки один мій вірний товариш Руслан. Нам двом випадало битися з цілою зграєю. Я чув у школі розмови про підготовку до майбутньої сутички серед ще старших за нас з Русланом.
Зі свого боку я приготувався. Вдома серед батьківського хламу були ящики, дошки яких були з’єднані жерстяною стрічкою. Я віддер цю стрічку, порізав її на шматки і обгорнув ними пальці на руках. Намагався зробити дубця правильної форми, узяв шматок бруса, на одному кінці прибив до нього крицеву пластину, другий кінець намагався заокруглити ножем, щоб зручніше було тримати, але ця робота у мене не пішла, мало часу лишалося до опрацювання такої зброї – я тільки трохи стесав кути і тим вдовольнився, узявши палку з собою. На животі місце діафрагми я закрив невеликим металевим листом (це була дошка для розкачування і ліплення на ній пластиліну), засунувши його в штани і затягнувши ременем. На руки зверху насунув рукавиці так, що моїх „обладунків” на пальцях не було видно.
Зустрівся з Русланом, і ми пішли завчасно на домовлене місце зустрічі. Ішли не прямо до скверу, а обійшли його попід самою шахтою і зайняли вигідну спостережну позицію. Супротивника на місці ще не було.
Дорогою я похвалився Руслану своїми обладунками. Він зжав і наставив кулак:
– Ану вдар!
Я вдарив.
– Ай, боляче! – оцінив він.
Також стукав мене кулаком у живіт. Металева пластина добре мене захищала. Показав я йому і свій недороблений дубець.
– Ти так до тюрми потрапиш! – сказав мій приятель.
Я злегковажив це застереження. Він і сам не наполягав. Ми були свідомі того, що нам передувала бійка з чисельним супротивником. Нас було тільки двоє проти великої юрби нахаб. Ми морально готувалися до великої бійки, у якій не повинно було бути застережень таких, щоб не вдарити занадто сильно, щоб бити і самому контролювати, щоб когось не покалічити. За обставин, що нам передували, важливо було якомога більше число супротивників вивести з ладу, зробити їх неспроможними до бійки, до нападу до нас. Перед нами стояло важке завдання. Ми мали усю цю численну „гусінь” перемогти і в прямому розумінні відбити їх бажання до зухвалої поведінки. Ми усвідомлювали, що це може бути бійка не на життя, а на смерть. Я усвідомлював, що мене з того скверу можуть принести, і я погоджувався на те, що від моїх ударів дубцем з крицевою пластиною можуть луснути 2-3 черепа. Спочатку потрібно було перемогти. Я не думав про наслідки.
Ми прочекали півгодини.
– Хто повинен чекати: ми їх чи вони нас?! – підсумував Руслан. Ми подалися додому. Увечері два бойових товариша: Грицько і Руслан пішли до кінотеатру. Супротивник не з’явився, тим самим програв і мав бути посоромлений, а нам діставалася перемога, хоча і здобута без бою.
До початку кіносеансу ми зустріли одного з ватаги супротивників. З його слів виходило, буцімто ватага супротивників чекала нас, але не зовсім у тому місці, про яке ми домовлялися.
Як би там не було насправді, організація групової бійки була розладнана.
Ми із задоволенням подивилися у кінотеатрі історичний пригодницький фільм. Однак, загроза у школі залишалася. Там постійно можна було сподіватися нової агресії. При тому не виключався варіант, що сутичка буде не просто з недолітками, а з кимось із їх прихильників-„бігунів”.
Вдома я витягнув з циркуля довгого – сантиметрів тринадцять – тонкого металевого штиря і поклав його до внутрішньої кишені шкільного піджака. У разі нової серйозної загрози я спланував його всадити комусь прямо в серце.
О, як це тяжко: ходити до школи з постійною готовністю до вбивства. Я планував, якою буде моя дія, уявляв її. Це тримало мене у постійній тяжкій нервовій напрузі. Через три дні я викинув у сміття той штирьок.
Ще через кілька днів до мене підійшов один з недолітків, висловив вимогу, щоб я більше до них „не ліз”, бо їх, мовляв, тільки 5 чоловік, які будуть стояти одне за одного. Це було нове нахабство, бо ж усю „кашу» заварили вони. Однак, вони після цього більше не чіплялися.
