Скачайте прогу для класного читання з godevil.hut2.ru/progs/progs.htm
Обличчя і серця дійства*
Янгол – 20-річна тьотя, виглядає років на 16-ть
Деміург – повнолітній дядя
Поет – Вадим
Толик – бомж
*Загальна кількість – чотири людини
Передмова у цитатах
Не існує ані минулого, ані майбутнього, адже минуле вже не існує, майбутнє ще не існує
(Парменід)
·
Не виходячи з двору, можна пізнати світ
Чим далі йдеш, тим менше пізнаєш
Мудрий не бачить речей, але проникає в їхню сутність
Мудрий не ходить, але пізнає все
Не діючи, він досягає успіху
(Лао-цзи. Книга про дао і де // Древньокитайська філософія: В 2 т. – М., 1972. – Т. 1. – С. 114-131)
Картина 1 (Пролог)
На сцені лавка, на якій сидить Поет. Справа до нього підходить, коливаючись, бомж, у правій руці якого затягана ялинка, на голові – зашмигана вушанка, на плечах – старезне військове вбрання кольору „хакі”. Поет повертає голову праворуч, на хвильку замислюється. Потім відвертається і заглиблюється в записи у своєму зошиті.
Поет. (читає) Проміння ясно′го снігу мене знову огортає... Ні. Ніякого не ясно′го. Хіба сніг може бути ясни′м. Звісно, ні. Сніг?! Хіба ж це сонце?
(бомж продовжує коливатися)
Ні, це ніяке не сонце. От місяць – інша справа... (обхоплює голову лівою рукою) Я сказав місяць?.. Місяць!? Справді, місяць – це протилежність сонцю. А сонце – навпаки.
(бомж починає боязко водити рукою по лавці, ноги його ледь тримають, він весь дрижать)
Що ж це я написав? Хіба це діло, щоб поет мого класу... Хоча якого там класу? Який я в біса поет, коли двох слів зв’язати не можу! Я не поет. Я – ніхто. Точніше – ніщо. А оскільки я ніщо, то й ніким бути не можу. Поет. Яке красиве це слово... Поет...
(ноги бомжа не витримують ваги тіла, він послизається і падає на сніг, ялинка його „добиває”; Поет звертає увагу на бомжа)
Що? Замучений життям життяр?.. Треба ж так! Зустріти такого у новорічну ніч. Хіба ж це людина? Ні, це те ж саме, що і я – ніщо!
(бомж підіймається, боязко озирається довкруги, потім з острахом сідає на край лавки; зал бачить його потерті валянки)
Чого це ти такий? П’яний, наляканий життям!
(бомж знову боязко озирається)
Куди це ти йдеш у такому вигляді?
(бомж притискає змарнілу пошарпану ялинку до грудей)
Додому?
Толик. Я – БОМЖ. В мене немає дому.
Поет. Як так? Немає дому? Хіба таке може бути?
Толик. Бомж, без опрєдєльонного місця жительства.
Поет. Без дому? Як так?..
Толик. Хіба по мені не видно, що я не маю дому?
Поет. Не видно.
Толик. Хоч хтось це не помітив... Ти – краща людина, яку я стрів на своєму життєвому шляху.
Поет. Виходить, я все життя носив рожеві окуляри?
Толик. Виходить, що так.
Поет. А як же?
Толик. Вам цікаво, як я став таким? Я сам цього часом жахаюся. І найстрашнішим для мене є дзеркало.
Поет. Ні, мене цікавить дещо інше. Ви приємний співбесідник, у вас гарна мова.
Толик. Хіба може бути інакше? Я – пережиток минулого, мав навіть дві вищі освіти. Мав... Колись... Та забув. Забув навіть про те, що мав. Я забув про все.
Поет. А ялинка?
Толик. Що ялинка?.. А-а-а... Дивно, так? Дивно?
Поет. Ніяк не можу зрозуміти, що з нею. На ній зовсім немає голок. Її обпалили напалмом?
Толик. Голки в неї таки були... Щоправда, доти, доки я витягав її із супермаркету...
Поет. Але ж ялинка?!?
Толик. Що, ялинка?.. Не віриться, що бомжі теж хочуть свята?.. А що ми, не люди?.. Дивно?.. Дивно, що святкуєм?.. Свої страчені життя?!? А нащо тоді жити, якщо в житті немає ніякої радості? Навіщо тоді народжуватися, помирати?.. Тому я і святкую. Святкую так, як можу. А помирати не хочу, бо люблю життя! Розумієте, я його люблю?!?
Поет. Можливо, у вашому житті більше змісту, ніж у моєму. Можливо, я більше, аніж ви, заслуговую бути на вашому місці: не мати даху над головою, блукати світом у сподіванні знайти добрих людей, яких із кожним днем залишається все менше й менше. А хто я? Поет? Я вигадав цю назву задля того, щоб хоч якось збагатити своє нікчемне існування. А насправді я – нездара. Не вмію і ніколи не вмів писати. Я вигадав все це, вигадав!.. А заради чого? Заради чого!?! (плаче)
(Толик обіймає Поета лівою рукою)
Толик. Нічого, брате. Все нормально, друже. Якось проживемо. Ми ж були, є і будемо! (протирає ліве око правою рукою) Якось виб’ємось!
Поет. Виб’ємось? Куди? У Рай? У Пекло?
Толик. Бог у поміч.
Поет. (у розпачі) Бог? Хіба він є? Хіба він може бути? Якби він був, то ми не були б тими, ким зараз є.
Толик. Він є. Він бачить усе.
Поет. Бачить? Що він бачить?
Толик. (відсторонено) Але він любить лише спостерігати.
Поет. Спостерігати, кажеш? Любить?.. Над в’язницею, що нависла над нами? Над своєю мишоловкою без сиру?
Толик. Не треба так, друже. Не треба.
Поет. Я так зрозумів, що життя не змінюється. Змінюються лише декорації.
Толик. Так воно чи ні, знає лише Він.
Поет. Він? Щось забагато він знає! Тобі не здається?
Толик. (машинально гладить ялинку, здригається) Ой, уколола!
Поет. Ялинка ну, просто, як життя,– громіздке і колеться!
Толик. Життя?
Поет. А звідки ти забрів сюди, до мене на лаву?
Толик. Із машини часу!
Поет. (задумливо) Із машини... (стрепенувся) Звідки?
Толик. Із машини часу.
Поет А це як? Я читав у фантастичних романах...
Толик. Такого ні в якому романі не зустрінеш.
Поет. І яка вона, ця машина часу?
Толик. Яка?.. Ну, слухай. Значить, має такі старі сидіння. На них і сидять люди. Іноді їх так багато, що доводиться стояти. Молоді переважно сидять, а старі – стоять. А ще такі подерті-подерті вікна. А ще брудна підлога.
Поет. Підлога?
Толик. А ще там багато галасу. Переважно матюччя. А ще там смердить. Майже так, як від мене. А ще там багато зайців.
Поет. Зайців?
Толик. Інші люди на них полюють.
Поет. А як туди потрапити? До тієї машини часу.
Толик. Дуже просто. Треба лише купити квиток.
Поет. Квиток? Де?
Толик. Та у будь-якому місті чи селі. Квитки продаються всюди. І знайти місце продажу не важко. Потрібно лише захотіти їх купити.
Поет. А хіба можна не захотіти купити квиток на машину часу?
Толик. Для декого, як, наприклад, для мене, плата до машини часу занадто велика.
Поет. Але ж ти був там?
Толик. Був!
Поет. Без квитка?
Толик. Без.
Поет. І як?
Толик. Мене вигнали!.. Мене виперли із машини часу!.. А я ж усього-на-всього...
Поет. Але ж ти що?
Толик. Ну, хіба ж я винен, що за все життя не заробив на той квиток? Я – це ще одна жертва життя.
Поет. А як вони посміли вигнати тебе звідти?
Толик. Дуже просто. У них там усе дуже строго... Я випадково проскочив. Бо дуже хотів...
Поет. А що таке квитки?.. Це ж звичайнісінькі папірці!
Толик. У них там на все свої закони. Так само, як і тут.
Поет. Я теж хочу побувати там, у тій машині.
Толик. Кажуть, що не можна зустрічати Новий рік у дорозі.
Поет. А чи довга дорога?
Толик. Усе залежить від того, куди ти хочеш потрапити.
Поет. Я хочу потрапити в минуле.
Толик. Для чого?
Поет. Щоб змінити своє життя.
Толик. Навіщо?
Поет. Щоб жити краще.
Толик. Ця хвороба зветься егоїзм. Потрапити у минуле, щоб зробити собі краще? Хіба не важливіше допомогти комусь іншому, тому, кому твоя допомога потрібна. Комусь іншому, а не собі. Які ж ви люди! Однобокі!.. В минуле?!? В минуле потрапити неможливо.
Поет. Якщо у минуле потрапити неможливо, то навіщо тоді все це? Щоб відправитися у майбутнє?
Толик. (однозначно) В майбутнє потрапити неможливо.
Поет. Якщо не можна потрапити ані в минуле, ані в майбутнє, то навіщо тоді треба машина часу?
Толик. Вона потрібна не для того, щоб віднаходити час, а для того, щоб його гаяти!
Поет. Мені почулося?.. Гаяти? Гаяти час? Та це ж найголовніше, що ми маємо! Як можна його гаяти? Кому це потрібно?
Толик. Мені. І таким, як я.
Поет. Для чого?
Толик. Чи не забагато питань?
Поет. Не знаю.
Толик. Так ось... Що робити, коли твоє життя не має сенсу? Треба гаяти, гаяти час. Іти повз нього, не озираючись і не пришвидшуючи темп. Треба робити те, що нічого не змінить у людських життях, чим я зараз і займаюся, подорожуючи в машині часу.
Поет. А я все життя намагався віднайти ну, хоча б хвилинку, аби написати ще одного вірша. А для чого і для кого я це робив? Все одно мене ніхто не читає. Краще б я потрапив до машини часу і витрачав би там свій так званий „дорогоцінний” час.
Толик. Лише машина часу може довести, що часу не існує.
Поет. Поїхали, поїхали у часі. Ти, здається, казав, що квитки можна придбати будь-де. То пішли... Проїдемось повз час.
Толик. Я б із радістю, але...
Поет. Що, але?..
Толик. Та нічого...
Поет. Яке ще „але”? Ніяких „але”!
Толик. У тебе є гроші?
Поет. На подорож машиною часу? Звісно, є... Хоча, ні. Може, і немає. Ти ж казав, що в тебе ніколи немає грошей на подорож. Вона, либонь, дуже дорога′?
Толик. Дуже дорога′. Але не так дорога′, як цінна!
Поет. І скільки?
Толик. Дуже дорого. У мене немає таких грошей.
Поет. Скажи, скільки. В мене є друзі. Вони позичать. Кажи.
Толик. Я вже казав, що це залежить від того, куди їхати.
Поет. А куди краще?
Толик. Можна поїхати туди, куди я люблю.
Поет. І скільки? Мабуть, дуже дорого.
Толик. Дуже. Чотири гривні шістдесят п’ять копійок.
Поет. Чо-чо-чотири гривні? Ші-шістдесят п’ять копійок?
Толик. Так.
Поет. І в тебе немає таких грошей?
Толик. Немає.
Поет. А ти й справді жертва життя.
Толик. Справді?
Поет. Я ще раз переконався, що Бога не існує! І ти прямий тому доказ!
Толик. Бога?.. Ні, він є.
Поет. Тоді він нічого не бачить крізь свою чорну вуаль, якщо у таких людей, як ти, немає грошей навіть на Машину Часу.
Толик. Гроші? Хіба ж то цінність? Це ж лише мертві папірці...
Поет. (додає) Які керують нашим життям.
Толик. Вони керують життям лише тих, хто дозволяє собою керувати.
Поет. (невпевнено) Виходить, я дозволяю собою керувати?
Толик. У тебе теж немає таких великих грошей, друже?..
Поет. Цих клятих папірців, що заважають нам жити?..
Толик. Саме них...
Поет. (дістає із кишені різномасні гривні) Різних там Володимирів Великих, Ярославів Мудрих і Богданів Хмельницьких, Іванів Мазеп і Франків, Михайлів Грушевських і Лесь Українок...
Толик. Кожного... Ну, просто кожного оцінили по заслугах! Якби вони знали, що будуть грошима після смерті, то ніколи не ставали б тими, ким вони стали...
(кладе Поету руку на плече)
То як?.. Бачу, в тебе гроші є...
Поет. (протирає обличчя, мокре від сліз) У мене?.. У мене є. І ми поїдемо туди, куди ти скажеш... Туди, куди ти любиш їздити... Ми поїдемо Машиною Часу!
(вони міцно обіймаються і плачуть)
Картина 2
На сцені - ліжко, на якому сидять Янгол і Деміург.
Деміург. Життя – лайно! І я прямий тому доказ.
Янгол. Не кажи так! Бо ж світ такий прекрасний! Поглянь-но! (у захваті) Кожна квіточка, кожна пелюсточка... Вони ж такі, такі... красиві.
Деміург. Краса? У моєму лексиконі цього слова не існує.
Янгол. Ну, хіба, хіба... Хіба ти не бачиш? Це ясне сонце, барвисті квіточки, блискучі хмаринки?
Деміург. Ні.
Янгол. А квіти?
Деміург. Найкращі для мене квіти – це трава. Вона здатна пробити навіть асфальт, щоб вилізти назовні.
Янгол. А хіба ти не чуєш цих несамовито прекрасних звуків?
Деміург. Чу... Чую тебе... Я тебе чую.
Янгол. Невже? А себе ти чуєш?..
Деміург. Не розумію, про що ти.
Янгол. Вони забрали в тебе все. Життя, почуття, емоції... Любов...
Деміург. Любов? Біохімічно любов – це те ж саме, що з’їсти багато шоколаду.
Янгол. Шоколаду?
Деміург. А чому б і ні.
Янгол. Ти любиш шоколад?
Деміург. Не дуже.
Янгол. А я люблю мармелад.
Деміург. Ти теж?
Янгол. А ти хіба не знав? У нас багато спільного.
Деміург. Тобі більше подобається жовтий чи зелений? Мені – зелений.
Янгол. Я люблю різнокольорове.
Деміург. Це як?
Янгол. Це коли його можна роздивитися не з одного, а з багатьох боків.
Деміург. Треба щось увімкнути для душі.
(вона вмикає програвач)
Я сказав „для душі”, а не „від душі”.
Янгол. Душа, кажеш?
Деміург. (агресивно) Я кажу те, що кажу! І від своїх слів відмовлятися не збираюся. А ти цього чекаєш?
Янгол. Я?.. Чекаю?.. Можливо...
Деміург. Зрозуміло.
Янгол. Що тобі зрозуміло? Жити так, як ти живеш? Кожного ранку казати собі, що життя – лайно? Лайно?.. Це не життя, а смерть... Це смерть, яка веде до твоєї погибелі.
Деміург. У мене таке враження, буцімто я вже давно не живу. Наче я давно вже помер.
Янгол. Помер?
Деміург. І лежу собі в дерев’яному за′мку під землею. Глибоко-глибоко під реальністю.
Янгол. Може, пом’янути хвилиною мовчання твою страчену душу?
Деміург. Я помирав не для того, щоб на мою честь влаштовували хвилину мовчання. Бог сонця мене чує!
Янгол. Бог?.. Сонця?.. Ти лишень придивись... Хіба воно таке, як було раніше?.. О Сонце!.. Хіба йому не видно, що ти згасаєш?!? Сонце?.. Хіба ти не бачиш, що воно вже не жовте?!? Воно – червоне!.. А ми всі живемо у світі помираючого Сонця!
Деміург. Хотів би побачити Бога... цього помираючого Сонця.
Янгол. (захопливо) Та це ж сонце!.. Воно саме є Богом.
Деміург. Сонце, кажеш?.. А мені що воно є, що його немає...
Янгол. Як ти можеш так казати? Чому ти такий? У тебе ж нормальна набожна родина.
Деміург. (відсторонено) Справді?.. Моя сім’я... Я живу у такій сім’ї... Моя бабуся думає, що курсор мишки – це муха. І тицяє в монітор пальцем!..
Янгол. Ми з тобою такі різні. Але саме це нас так зближує. Ми як протилежні полюси, як Альфа і Омега.
Деміург. Це гарно чи погано?
Янгол. Ти мене збуджуєш. (сідає до нього ближче)
Деміург. Справді?
(вона притискається до нього, палко цілує)
Янгол. Я знаю чому ти такий!..
Деміург. Який?
Янгол. Бо в тобі немає любові. У тобі крижане серце.
(вона знову його цілує)
Деміург. Ні, я так не можу. Не можу, розумієш?
Янгол. Розумію... Ну, як же не розуміти? Маленький, але гордий народ з голою дупою.
(вона його лоскоче)
Деміург. Ні, ну перестань. В інституті я читав про це в книжках. Так не можна.
Янгол. Ой, та хіба то важливо, хто з нас у теорії цієї фізіології краще підкований. Головне те, що на практиці в нас обох прочерк!
Деміург. Практика?.. І справді, практика! Мені ж на практику треба. В Ніжин!
Янгол. Бачу, ніякого тут сексу не буде... Пішли тебе набирати, тобто, збирати, моя ти страшилочко!..
Картина 3
На сцені два стільці. В руках у Деміурга газета.
Янгол. Що з тобою?
Деміург. Га?
Янгол. Що з тобою?
Деміург. Що?
Янгол. Ну хто ти, що ти?
Деміург. Звір ти, а не людина, якщо таке питаєш.
Янгол. На себе поглянь! Теж мені знайшовся.
Деміург. Знайшовся?
Янгол. Таки-так! На мою голову!
Деміург. І без того хвору?
Янгол. Ти сказав „хвору”? Ні-і-і!
Деміург. (трясе газету) Блін, ну тут і прикол!
Янгол. Ну що там?
Деміург. Та нічого.
Янгол. Ну що? Кажи!
Деміург. Твій гороскоп на цей тиждень.
Янгол. Гороскоп?
Деміург. В натурі, це така весела штука.
(вона його лоскоче, намагаючись прочитати гороскоп)
Ну, добре, добре. Читаю. Лев. Тиждень не дуже. Образить близька людина. Потім обійде милістю начальник. Краща подруга або друг захоче урвати шмат чесно зароблених грошей. І будьте певні, вони це зроблять! Хоча не сумуйте. Все стане на свої місця.
Янгол. Це гороскоп чи стратоскоп?
Деміург. Написано, що гороскоп.
Янгол. А ти віриш усьому, що написано?
(він виходить)
Куди ти?
Деміург. Піду вибивати собі місце під сонцем.
Янгол. Так казала моя колишня викладачка... Під сонцем... Я тоді ще сиділа в останньому ряду. А вона як заверещить: „Гальорка, ану, взяли і пішли звідти!”. Звісно, почалася суперечка. Коли це я була гальоркою? Ніяка я не гальорка!
(заходить Деміург із тортом в руці)
А це що таке?
Деміург. Тримай. Це тобі.
Янгол. Торт?.. М-м-м... Тут написано: „Тобі, рідна! Із 60-річчям!”
Деміург. Та не звертай уваги. Мені його продавщиця порадила. Сказала, що так дешевше буде. Один мужичок його замовив. А коли спекли торт, то з’ясувалося, що вони вже розбіглися. Ну, не буде ж добро пропадати. За півціни забрав.
Янгол. Міг би і не говорити.
Деміург. А мені казали, що смачний.
(ласує шматочком)
Янгол. (відвертається)
Деміург. Щось сталося?
Янгол. Нічого.
Деміург. Ні, ну ти мені поясни. Ти ж хороша дівчинка.
Янгол. Ні! Я погана!
(відбирає у нього газету)
Хочеш прикол!
Деміург. Прикол?
Янгол. Як ти там кажеш? (іронія) В натурі, така весела штука!
Деміург. В газеті?
Янгол. А де ж іще?.. Цитую:
Мне мама в детстве выколола глазки,
Чтоб я в шкафу варенье не нашел.
Теперь я не хожу в кино и не читаю сказки,
Зато я нюхаю и слышу хорошо!
Деміург. І справді весела штука.
Янгол. Я знала, що тобі це сподобається.
Деміург. Ти все знаєш?
Янгол. Аякже! На відміну від декого!
Деміург. Справді?
Янгол. Так ось... Про що я там розповідала?.. Згадала... Свою молодість...
Деміург. Ти вважаєш себе молодою?
Янгол. Звісно, я молода! Хіба по мені не видно? А ти – старий... пеньОк.
Вона приязно усміхається і проводить правою рукою по його щоці. Він притискає її руку до своїх грудей, а потім кладе її на свою ліву щоку. Потім вона гладить його по голові.
Янгол. Моя ти дитино! Ти пробуджуєш у мені материнські інстинкти.
Деміург. Це добре чи погано?
Янгол. Не знаю... Так ось... Я молода, а ти старий. Це зрозуміло?
Деміург. (усміхаючись) Зрозуміло.
Янгол. І такою старою, як ти, я ніколи не буду, зрозуміло?
Деміург. Ну, переконати себе – теж діло.
Янгол. Ясно, чундра ти моя однобока?
Деміург. Як ясна незамутнена хмаринка. Як сонце при наближенні ясного дня.
Янгол. Ну ти і чундра.
Деміург. Сама така.
(вона голосно його лоскоче)
Янгол. Я молода і помру молодою!
Деміург. Безперечно так, безперечно! З таким ставленням до світу. Безперечно!
Янгол. Що ти маєш на увазі?
Деміург. Тобі цікаво? А хіба сама не знаєш? Ти ж любиш усе. І деревце, і хмаринку, і мене, і бак для сміття. Усіх однаково. Я певен, що твоєї любові на всіх не вистачить.
Янгол. І через це я помру молодою?
Деміург. Аякже!
Янгол. Але ж я люблю цей світ! На відміну від декого.
Деміург. Я тобі казав, що любов – це те ж саме, що з’їсти багато шоколаду?
Янгол. Казав.
Деміург. Бачиш...
Янгол. Чому ти так ненавидиш цей світ, людей? Чому?.. (захопливо) Ти ж поглянь! Кожна пелюсточка, кожна краплинонька... Вони ж такі, такі! Хіба не бачиш?
Деміург. Не бачу.
Янгол. Не помічаєш?
Деміург. Ні.
Янгол. Міцно вони в тобі засіли.
Деміург. Хто?
Янгол. Сили, з якими ти дружиш?
Деміург. Хто?
Янгол. Темрява, яка тобою керує.
Деміург. Темрява?
Янгол. Ти ж Янгол. Він у твоїй душі!
Деміург. Так, звичайно. Що ще розкажеш?
Янгол. Мені більше нічого сказати.
Деміург. О! Скажи мені, де святкуватимеш Новий рік.
Янгол. Поїду до столиці. Нам краще святкувати цей рік нарізно.
Деміург. Чому так?
Янгол. У мене на це свої плани. А ти будеш мені заважати.
Деміург. Гадаєш?
Янгол. Гадаю.
Картина 4
На стільці сидить Янгол. На підлозі лежить чорне скельце. Заходить Деміург.
Деміург. Ну, от... Прийшов. Як і домовлялися.
Янгол. Ну, і молодець!
Деміург. І що тепер? (кульгаючи на праву ногу, підходить до неї)
Янгол. О Боже! Що сталося??? (підхоплюється, підбігає до нього і підводить його до стільця)
Деміург. Якраз Бог тут ні до чого (опирається рукою на стілець)
Янгол. Все ще шукаєш точку опори? Сідай, будь ласка, сідай...
Деміург. Нічого страшного. До весілля загоїться.
Янгол. Це все Ваші стараються! (він не витримує болю, сідає) Боляче били?
Деміург. А хіба можна бити не боляче?
Янгол. Ой, вибач. Ну, як ти?
Деміург. Як бачиш, живий... (її реакція) Поки що.
Янгол. Я так і знала. Ще коли ти подзвонив. Я знала, що з тобою обов’язково має щось трапитися.
Деміург. Якщо знала, чому не сказала?
Янгол. Тепер я винна?
Деміург. Вибач. Ні, звісно, ні!
Янгол. Ти був у лікарні?
Деміург. Був. Родичі порадили.
Янгол. І як?
Деміург. Що, як?
Янгол. Діагноз, який діагноз?
Деміург. Струс мозку, внутрішні пошкодження грудної клітини, синці...
Янгол. Досить, не продовжуй. Будь ласка.
Деміург. Не буду.
(вона сідає до нього на праве коліно)
Ох і, блін, боляче! (він відкашлюється через ліве плече)
Янгол. Вибач, рідненький! (підводиться, ніжно гладить його по щоці) Тобі боляче?
Деміург. Мені боляче дивитися на себе у дзеркало. А так нічого... Пересядь на іншу ногу. Дуже тебе прошу. (вона пересідає на ліву ногу, гладить внутрішною стороною руки його ліву щоку)
Так набагато краще.
Янгол. Справді?..
Деміург. Знаєш, що в лікарні було?.. Дали, значить, мені анкету. Дивлюся, дивлюся, а потім веселішаю, а потім в мене такий напад... сміху... чорного.
Янгол. Помітив якусь безглузду помилку?.. Недарма ж ти філолог!..
Деміург. Ні, не помилку... Мовчу вже про те, що той аркуш надрукований за часів Радянського Союзу... Покрутив трохи в руках отой аркуш, а потім взявся за читання... Первинне чи вторинне обстеження? Пишу „вторинне”. Прізвище лікаря? Відзначаю потрібне. А потім таке, таке!.. Читаю... Пацієнта знято з обстеження внаслідок... Перше: „у зв’язку зі зміною лікаря”. Друге: „у зв’язку зі зміною лікарні”. Третє: „пацієнт помер в муках від болю”. Четверте: „хворий помер удома”...
Янгол. І це тобі здалося смішним?
Деміург. Звісно, а хіба ні?
Янгол. А ти уявив, що таке може статися навіть із тобою?
Деміург. Саме це я і зробив!
Янгол. Саме тому ти і сміявся?
Деміург. Аякже!
Янгол. Ну, звісно, ще й чорний гумор на додачу! Скриня Пандори, ти прочинена.
Деміург. Скриня? Був я у цій скрині.
Янгол. Пандориній?
Деміург. Можна й так сказати.
Янгол. Яка вона?
Деміург. Там кричать, криють матом. Усіх підряд. Згадують і живих, і мертвих, і ненароджених. У них теж чорний гумор. Вони сміються зі смерті. Вони по-блюзнірськи насміхаються зі смерті! Вони її не бояться. Здається, вони нічого не бояться. І ллється з них матюччя. Вони відкривають свої пельки і горлопанять! Вони нічим не кращі за тих, що в їхній картотеці!
Янгол. Ти був у міліції?
Деміург. Був. Я ніколи їх не забуду. Це просто неможливо. Такий різкий контраст.
Янгол. Ось бачиш...
Деміург. Тепер бачу.
Янгол. Ти когось упізнав?
Деміург. Так, одну дівчину.
Янгол. Там ще й дівчина була?
Деміург. Аякже!
Янгол. Вона тебе і побила?
Деміург. Спаси сам знаєш хто... Вона була „соскою”!
Янгол. Соскою?
Деміург. Еге! Вони хотіли, щоб я, як маля, на неї повівся.
Янгол. А ти і є маля. (приязно усміхається) І що, ти повівся?
Деміург. Таке питаєш. Звісно, ні. Вона була така галіма. Не те, що ти. А я такий перебірливий. Ну, сама знаєш.
Янгол. Знаю.
Деміург. Ті „гопстопщики” знали, що робили. Вона собою перекрила мені шлях і кричала щось на зразок того: „дай закурити”, наче в неї заїло платівку. Ну, я зрозумів, у чому справа, не дурень.
Янгол. Це ще питання спірне.
Деміург. (грубо) Ну, все, годі.
Янгол. Не ображайся, розповідай. Я пожартувала. Ні, не треба так відкопилювати свою нижню губку. Ого-о. Вона в тебе ще й розбухла, мов бульба.
Деміург. (м’якіше) Ну, потім я її відштовхнув. Хоча зранку пожалкував про це.
Янгол. Про те, що відштовхнув?
Деміург. Ні, про те, що не заїхав по morder!
Янгол. І що далі?
Деміург. Цікаво?
Янгол. Сама собі дивуюся.
Деміург. Значить, я побіг. Спочатку вони хапали за руки і кричали, щоб я „не приставав” до їхньої тьолки. Я кричав щось на зразок „пішли на...” і голосно біг з криками „міліція”. Коли став кричати „пожежа”, вони чимось важким ба-ба-бахнули мене по маківці.
Янгол. Тебе давно треба! Щоб твої мізки вправити.
Деміург. Уявляєш, по маківці?!? Під власним будинком, під власним під’їздом!
Янгол. А люди?
Деміург. А що люди? Хіба не знаєш наших людей? Вони подивляться-подивляться, а більше – анініц. Ну, може, якби стріляли, то набрали б „02”.
Янгол. У них була зброя?
Деміург. Лише ножі. Та вони мене і без них завалили.
Янгол. Скільки?
Деміург. Що скільки? Скільки їх було чи скільки я віддав за ліки?
Янгол. Перше.
Деміург. Троє. Всього троє. Тьолка-соска і двоє мужланів.
Янгол. А на годиннику?
Деміург. О пів на четверту... До речі, якось містично все це вийшло...
Янгол. Містично, кажеш?
Деміург. Не кажу вже про те, що коли мене били ногами, то мені здалося, що мене мають бити. Мовчу вже про те, що після струсу мозку я почуваю себе набагато краще, ніж до...
Янгол. Добряче, все ж таки, вони вправили тобі мізки.
Деміург. Добряче, кажеш?
Янгол. Все, мовчу... Продовжуй... Ну, будь ласочка!
Деміург. На чому я там зупинився?
Янгол. Склероз невиліковний, але про нього можна забути.
Деміург. Знову?
Янгол. Вибач... Її звали „містика”.
Деміург. А, згадав... Значить, я був побитий третього січня о третій тридцять ранку трьома невідомими біля будинку по вулиці Щорса тринадцять.
Янгол. Це той, що біля Щорса три?
Деміург. (єхидно) От, розумничка! І таке знаєш.
Янгол. От бачиш...
Деміург. А потім мене відправили на обстеження у третю поліклініку до судмедексперта, що на третьому поверсі.
Янгол. Ну, прямо чарівна трійка.
Деміург. Отож.
Янгол. А як вони були вдягнуті, ці твої троє незнайомців?
Деміург. У чорних штанях, чорних косухах...
Янгол. Навіть не знаю, що це мені зараз нагадує... Трилер чи казку?..
Деміург. Казку! Бо я – твоя казка.
Янгол. Який ти самовпевнений!
Деміург. Просто я впевнений у собі. Хіба це погано?
Янгол. Темно було?
Деміург. Що?
Янгол. Тієї ночі.
Деміург. Аякже. Звісно, що темно. Чернігів – це місто згаслих ліхтарів!
Янгол. От воно як!
Деміург. Та нічого, не хвилюйся. Скоро вибори. Місто засяє, мов новорічна ялинка. (сумливо) А тоді салюти, концерти...
Янгол. Зрозуміло.
Деміург. Що зрозуміло?
Янгол. Що ти притягуєш до себе собі подібних.
Деміург. Я зрозумів.
Янгол. Ти зрозумів, чому сили, з якими ти дружиш, із тобою таке зробили? Якщо не зрозумієш, то їхні старання марні.
Деміург. Ну, звісно, не для того, щоб забрати телефон – плату за струс мозку.
Янгол. Звісно, що не для того. То що, збагнув?
Деміург. А по мені не видно?
Янгол. Ну, і молоде′ць! Хоча ні, не молоде′ць, а добрий мо′лодець!
Деміург. Добрий?
Янгол. Ну, не такий вже ти й добрий.
Деміург. Це залежить від того, з якого боку подивитись.
Янгол. Ну, тобі не звикати дивитися з одного боку.
Деміург. Тобі теж.
Янгол. Ти дуже помиляєшся.
Деміург. Гадаєш?
Янгол. Ну, добре, досить суперечок. Сподіваєшся, їх знайдуть?
Деміург. По-їхньому, так би мовити, базару, я зрозумів...
Янгол. По чиєму „базару”?
Деміург. Ти згодна з висловом, що „наша міліція нас береже?”
Янгол. Зрозуміло...
Деміург. Отож, я зрозумів, що вони нічим не кращі і не гірші за тих, кого шукають і саджають... Так! Я певен, що вони їх знайдуть!
Янгол. Бандюки шукають бандюків. Це можливо лише в нас.
Деміург. Бо живемо ми у Країні Дурнів.
Картина 5
Деміург із Янголом біля телескопу. А ще на сцені стоїть горщик із квітами – „для меблів”. Чому? Просто мені так хочеться.
Янгол. Ну, що, бачиш?
Деміург. Ні.
Янгол. (щось підкручує) А зараз?
Деміург. Ні, а треба?
Янгол. В тебе усе складається із „треба чи не треба”, „бути чи не бути”... Хіба не можна просто жити?
Деміург. Просто жити?
Янгол. Та ну тебе! (відмахується рукою і знову щось підкручує) Ну, хоча б зараз видно?
Деміург. Ні.
Янгол. Ну, ти, блін, і складний! (прикриває рукою рота) Ой, вирвалось!..
Деміург. Та відчепися ти від мене! Нічого я не бачу і бачити не хочу!
Янгол. А знаєш, чому?.. Тому що в тебе душа амеби і уява овочевого бульйону!
Деміург. Думаєш?
Янгол. Ти – еліта автономної республіки, в якій живеш лише ти... Еліта... без цукру і кофеїну.
Деміург. А звідки знаєш, що я не люблю добавок?
Янгол. Можна просто знати і не запитувати „звідки”. Повір мені, цього достатньо.
Деміург. Вірити тобі – небезпечно для здоров’я.
Янгол. (змінюючи тему) До речі, ти якось змінився.
Деміург. Справді? Добре, що хоч ти помітила.
Янгол. Постригся, чи що?
Деміург. Постригся?.. Таки-так. Постригся!
Янгол. Справді? Бачиш, вгадала.
Деміург. Бачу.
Янгол. І скільки віддав?
Деміург. Віддав?
Янгол. Ну, колись, брате, колись!.. То скільки?
Деміург. П’ятнадцять.
Янгол. (жахнувшись) П’ятнадцять??? Та за такі гроші ти мав би стати лисим!
Деміург. Лисим? Голять за п’ять!
Янгол. Якби підстригся налисо, увесь твій розум був би налице. (сміється)
Деміург. Все підколюєш?
Янгол. Ну, вибач, я не хотіла тебе образити.
Деміург. Не хотіла, кажеш?
Янгол. І я зараз збираюся це довести.
Деміург. Цікаво, як? Купиш мені листівку?
(вона палко його цілує)
Такі-да! Довела врешті-решт...
Янгол. Ось бачиш!
Деміург. Мене до ручки! (реакція Янгола) Завдяки тобі можна і з котушок злетіти.
Янгол. А ти вже злетів! Якщо ще не помітив.
Деміург. Злетів, кажеш? Так, я люблю літати. Пам’ятаю, як дід саджав мене на „кукурузника”. І ми з ним літали по колу. І я це так любив! Літав би по колу все життя. І так до самого кінця світу.
Янгол. Кінця Світу?.. Ти теж у це віриш?
Деміург. Так, я навіть знаю дату!
Янгол. Для себе чи для всіх?
Деміург. Взагалі-то для себе, але я можу з тобою поділитися. Я не жадібний.
Янгол. А ти знаєш, що коли станеться Кінець Світу, ніхто не може сказати?
Деміург. Це тому, що ви усі боїтеся. А я – ні!
Янгол. Страх – це ілюзія. Так само, як і решта життя.
Деміург. Я знаю.
Янгол. От і молодець! То коли?
Деміург. Рік 2013-ий!
Янгол. Правильно! Розумничку!
Деміург. Але треба розуміти, що Кінець – поняття умовне і помруть не всі.
Янгол. Лише ті, хто хоче померти.
Деміург. І ми застали епоху перемін.
Янгол. Молодець!
Деміург. Завжди хотів потягати тебе за твої рожеві щічки! (береться за тягання рожевих щічок, вона природно усміхається)
Янгол. Знаєш, чим ми одне від одного відрізняємося?
Деміург. Ану ж!
Янгол. Я маю рожеві щічки, а ти – ні! (приязно усміхається)
Деміург. І що тобі на це сказати?
Янгол. Не говори нічого. Тобі так личить.
