Що ми є? Хто ми є ? Наше покоління – як всі. Випало з контексту. Слухає 60-ті, приміряючи 20-ті. Ми алкоголіки і генії. В нас є діти і війни. Наша освіта далась аномально, ледь пригадуємо назву ВУЗу. Ми скидали уряди і лікувалися в ЛТП. Вживали наркотики й створювали партії. Писали вірші й видавали “Плейбой”. Захоплювали літаки й мирили Анголу. Отримували кийками й засідали в Радах. Мандрували Америками й мордувались у гуртожитках. Жебракували й засновували концерни. Вчилися в семінаріях і програвали жінок у карти. Саджали городи й критикували Далі. Читали Кафку і “Камасутру”. Перетравлюючи радіонукліди, слухали Висоцького. Видавали книги загиблих друзів і не виконували обіцянки перед живими. Встигли помотати строк і стати прокурорами. Ставали зірками й шизофреніками. Здобували Париж чи Москву й занедбували рідні гнізда. Працювали на заводах і створювали фінансові піраміди. Винаходили нові стилі й відновлювали традиції. Після першого вірша стаємо класиками й не видаємо книжок. Творимо добро й торгуємо душами. Нічиє покоління. Нічне покоління. Нас не розділити, бо ми не об’єднані. Прийми 100, 50, входимо в історію.
Такі ми є. Таки ми є. Приймай нас, Боже.
Харків, 1994 р.Б.
Власне з цього твору в один абзац, почалися перші літературно-есеїстичні роздуми про наше недолуге покоління, про його майбутнє, про...
Та зрештою, кому брехати: жодних роздумів не було, а було веселе життя. Житіє з ранковим сушняком, головним болем та незрозумілою поведінкою печінки (це в повному обсязі може розповісти Кокотюха, та й не тільки він). Та будь-яку історію слід розповідати спочатку, а не з середини.
Вперше потрапив до Харкова влітку 93-го. Вірніш, не вперше, бував у 86-му та 92-му роках минулого століття. Та до даної історії це не має жодного стосунку, тому розповідати тут про це поки що не будемо.
Тож про перший момент, який варто згадати. Це історія, що стала вже легендою і в певному варіанті – народною історією, скоротившись до прислів”я – “Шо такоє тортік, кожен розумів по-своєму”. Влітку, приїхавши вступати до ВУЗу, жив я в родині старшого товариша, відомого харківського художника. Хто знає - хай знає, а до суті справи це відношення має тільки в тому, що в нього досить оригінальне почуття гумору.
Дія відбувалася зранку в суботу (у п’ятницю ми лягли спати досить пізно з цілком зрозумілих причин). Було сонячно, цікаво, як могло бути не сонячно в кінці літа об 11-й годині. Та щось ми, здається, почали трохи відволікатися, бо погода до цієї історії також не має жодного стосунку. Тож дружина товариша, коли ми прокинулися, заявила наступне: “У мене сьогодні день народження, сходіть, купіть шампанського і тортік”. Тож вийшли ми на вулицю, трохи розвіялися, купили букет квітів і завернули в овочевий магазин. На той момент про існування кулінарного відділу в овочевому не знали навіть продавці, зате там був великий вибір дешевого вина, званого в народі “шмурдяк”. Тож загрузившись двома пакетами (як розумієте, маються на увазі не літрові пакети, а одна з модифікацій полівінілхлорідних сполук, якій надають певної форми, що по простому називають “кульок”), відправилися вітати іменинницю. І на цілком логічне запитання “де тортік?” була легендарна відповідь: “Шо таке тортік, кожен розумів по-своєму”.
Власне, почавши з цієї історії, варто переходити до окремого явища в житті Харкова – ХЛМ. ХЛМ – Харківський літературний музей – стоїть окремим островом. Мені відома історія про те, скільки сил і нервів пішло на здобуття двоповерхового особняка в центрі Харкова, що належав обкому КПСС. За інформацією, що здається досить правдивою, там розміщався чи то гуртожиток, чи ще якась хрєнь, але в народі чітко знали: це бордель. З попередньої історії не робили таємниці, і кожен, хто попадав у музейне коло, першою чув історію не про “паркер” Вишні, чи диван Тичини, а власне історію будинка. Це був осередок (мається на увазі музей, а не бордель), навколо якого довший час тусувалася молодіжна україномовна літературна банда. Звісно, була Спілка, був Рух, була навіть “Просвіта”. Та з ними якось не зрослося, можливо, через певне особистісне несприйняття.
Десь у середині вересня в майстерні в художника ХЛМ Валерія Бондаря відбулося моє знайомство з Ігорем Жидолупом (так його тоді представив Валєр), Сашком Німцем, Ігорем Пилипчуком та Сергієм Жаданом. Щоб мати уявлення про цю майстерню, у ній треба побувати. Це напівпідвальне приміщення з високими стелями, вузьким спуском, де є декілька розбитих сходинок, і з повністю побіленими стінами. Кожен необережний рух закінчувався витиранням крейди.
Тоді йшлося про можливість проведення вечора та про його оформлення. Дискусії майже не було. Концепцій було дві: “академічна”- розставити стільці рядами, а виступаючий працюватиме перед ними - та друга, що не була сформульована, але “не так”. На той момент навіть не було домовленості з дирекцією музею, а хлопці вже збиралися відкривати балкон і встановлювати слухачів просто на вулиці Фрунзе. Або ж заганяти в сад, а самим ходити по заасфальтованому подвір’ї. І кожні двадцять хвилин сентенції ставали все сакральнішими, бо до деяких дійти неможливо, тобто один одного не розуміли взагалі. Та все ж відбулося головне - я познайомився з людьми, з котрими доведется спілкуватися досить довго. Окремо зазначу, що з Ігорем Бондарем-Терещенко я вже був знайомий через Валєра, а з Ростиком Мельниковим зазнайомився трохи пізніше, десь перед першим для мене вечором у першій столиці.
Вечір перший.
І був вечір перший, я його пам’ятаю слабко. Тому, можливо, про нього напише хтось інший. Це був жовтень, і в місцеву “Просвіту” набилося, як тоді здавалося, народу, тобто на всіх присутніх стільців не вистачило. Тож була драбина, з якої власне читали тексти, був перформенс у вигляді телефонного дзвінка Ігоря Живолупа в літмузей, була навіть преса. Яка потім розродилася маленькою заміточкою. Всі учасники були з того дуже втішені окрім, напевно, мене, бо моє прізвище переплутали. Та головне – з’явився перший піар, те, що ми зробили без санкції облкультури та Спілки. Граючи на сайті онлайн казино "Слотокінг", ви отримаєте можливість насолодитися захоплюючими азартними іграми та спробувати свою удачу в виграші великих сум грошей. Грати на сайті https://vodhoz.crimea.ua/ - це різноманітність ігрових варіантів і надає гравцям шанс відчути справжню атмосферу казино прямо зі зручності свого дому.
До речі, про драбину: як люди інколи мислять однаково. “Сходинки в небо” робили тоді, а у 2003 році організатори поетичного вечора в Києво-Могилянський академії змусили авторів “Колекції” 2002 року, а також мене з Розумним... залізати на драбину. Тож традиції живуть і перемагають. А ідеї, як бачимо, циркулюють, незалежно від іх авторства.
Цей рік (1993-й) багато що змінив. Вперше досить герметична тусовка зустрілася з у принципі аналогічною. А було все досить банально: харківський літературний музей активно готувався до сторіччя Хвильового. Останні дні підготовки були дуже напруженими. Більшість співробітників поверталися додому дуже пізно або взагалі залишалися ночувати в музеї. На легендарному дивані Павла Григоровича Тичини, що має свій інвентарний номер, під яким він і записаний у гросбухові головного хранителя.
Напружені дні підготовки добігли кінця. У музеї – свято. Почали збиратися гості. Їх було багато. Вони були різні. Жодного інтереса дивитися те, що ми цієї ночі монтували, само собою, не було. І коли вже до часу “Х” залишалося зовсім небагато, у майстерню до Бондаря зайшов Ігор Пилипчук, відряджений перед тим у найближчий гастроном. Він почав розповідати “страсті-мордасті” про те, що твориться нагорі (над майстернею, розташованою в підвалі). По-перше, понаїхала купа людей. Але у музеях таке трапляється. А от той факт, що якийсь чувак торгує книжками в “нашому” музеї, викликав обурення в усіх присутніх. Під дзенькіт склянок Пилипчук запропонував набити йому морду. Пропозицію було підтримано. Здійснення розвідки боєм взяли на себе Сергій Жадан, ідеолог акції Пилипчук та ваш покірний слуга. Як вдалося з’ясувати, рожевощокого чувака у бейсболці (тоді ми ще не знали, що це в нього така уніформа) звали Андрій Кокотюха. Прибув він з Києва у складі делегації, привезеної Осипом Степановичем Зінкевичем, директором видавництва “Смолоскип”. Якщо Андрій наші посмішки спочатку сприйняв як дружні, то він глибоко помилився. Нічого дружнього в них не було аж до появи піхурця. Андрій покинув свій пост і пішов знайомитись з теплою (в усіх розуміннях) компанією, що засіла в майстерні Бондаря. Дещо пізніше до компанії долучилися інші співробітники та Ростислав Мельників, який завжди на подібних заходах досить вирізнявся, проте цього разу поводив себе як усі.
Андрій розповів про ТА 500 (найцікавіше в цій історії – те, що виникло тільки одне запитання: “а чому не 0,7?”), заочно познайомивши нас із тими, хто має приїхати наступного разу. Про Розумного було сказано, що “він розумний”, на цьому характеристики вичерпалися, щодо інших це прозвучало ще простіше: “ну, є там пацани...”
“Авангард-Фест”
Ті, хто тримав у руках книгу С. В. Жадана “Цитатник”, певно, звернули увагу й на фото автора. Не можна було не помітити медальку та краватку на голій шиї. Хотілося б відновити історичну справедливість: цих фотографій було зроблено дві. Музейний фотограф, здається, його звали Володя, зробив цілу фотосесію з першого дня акції. Серед них була й фотографія з відкриття, де у дворі Літмузею ми з Сергієм наводимо безлад і порушуємо безпорядки, тобто розпочинаємо мистецьку акцію. Та оскільки виходила книжка Жадана, то мене чемно обрізали (мається на увазі – з фото). Добре, що навіть половинка фото зберегла настрій.
На “Авангард-фест”, приперлися практично всі україномовні мистці міста-героїна Харкова. Спільчанські діячі крутили носом, бо слова їм ніхто не давав, а враховуючи, що в той момент, уперше за декілька років чи навіть десятиліть, на початку жовтня пішов сніг, і перебувати на вулиці можна було тільки в стані, у якому перебували організатори й очікувані гості, довелося зрозуміти, що чекати марно, тож усі функціонери тихенько змилися, не привертаючи до себе зайвої уваги. Зате гості відчували себе чудово. Особливо коли перебралися до приміщення Спілки. Там було досить цікаво. Єдиний факт, який практично всі пропустили, – це приїзд Кокотюхи. На сходах Спілки ми стояли втрьох: Валерій Бондар, Жидолуп та я. А тепер спробуйте уявити нашу реакцію, коли під двері підїхав фаєтон, і ми дві хвилини переглядалися: чи випадково нам це не... ну, ви розумієте про що тут мова. Можливо, Андрій згадає цей момент.
Саме під час проведення цієї акції виникло питання про проведення якоїсь всеукраїнської акції. Тобто, щоб зібрати на той момент всю відому тусовку. Та це був перший прорив. Звісно, потім, мандруючи теренами України як члени журі якихось конкурсів, ми завжди пригадували, як Максим Розумний не зміг виспатися. Та краще хай про це розповідає він сам.
В моді тоді були трохи старші, ті, кого називають вісімдесятниками. Дісно, тоді на них ми дивилися як істот напів- , а можливо, повністю містичних. Буквально через пару років як до них, так і до нас молоді літератори почали звертатися на “Ви”, зате між собою ми стали на “Ти”. Але сантементи залишилися, тепер зрозуміло, що тоді вони лише трохи більше знали.
З киянами ми попрощалися до Ірпеня. Щоправда, ми не знали, на скільки прощаємося, що це буде, де відбуватимется наступна забава, але були переконані, що відтепер будемо бачитися часто, що й стало справдилося цілком.
Ірпінь-1996
Прибувши вперше на Семінар творчої молоді України 1996 року, я навіть не міг уявити, що всього за два роки більшість адміністративних обовязків з організації та проведення цього заходу й далі протягом семи років випаде тягти мені.
З Харкова виїхала досить “невелика” делегація. Для тих, хто не знає: зараз семінар поділений на дві частини - політологічну та мистецьку, тоді ж збирали всіх разом. Тож окрім уже фактично досить перезнайомленої компанії їхали політологи, вони також, як і ми, були студентами, і зрозуміло, що зійшлися ми досить швидко.
Та збираючись їхати до Києва, Сергій Жадан по великому секрету повідомив, що він став лауреатом. Перед відїздом ми пройшлися по кафешках, а прибувши до столиці й отримавши гроші, досить швидко визначилися, куди нам рухатися, Сергій купив капелюх, я - дві пляшки шампанського. Тут слід зазначити, що це був період гіперінфляції, і сьогодні я вже не можу пригати, скількі це було в купонах. У гастрономі за оперним пляшка шампанського коштувала приблизно як пляшка пива в кіоску на Хрещатику. До Будинку Вчителя дожила тільки одна. Мені в першому ряду довелося досить довго чекати, поки на сцену запросять Сергія. У його капелюх увійшло рівно півпляшки, а над тим, як у тому-таки першому ряду я домучував другу половину, зі сцени спостерігали всі там присутні.
Та більш цікавим був вечір у Будинку творчості Спілки письменників, його слід згадати окремо. Мені досі невідомо, чи розрахувався пан Осип Зінкевич за вогнегасник, який я зняв і носив на вечорі читання віршів (офіційна частина), щоправда, читати тексти на ньому (мається на увазі вогнегасник) виявилося досить незручно. Незрозуміло, яким чином, але нам із Жаданом дозволили читати вдвох, хоча це був вечір лауреатів, а я рукописа не подавав. Я сидів на вогнегаснику, а Сергій почав читати тексти, потім перервався, придивившись до картини. На ній був зображений вождь товаріщь Ульянов, що вживає якусь рідину з Горькім. Це дещо додало оптимізму Сергію, і він почаркувався з ними пластиковою склянкою, в якій була газована рідина.
Зате в холі другого корпуса, коли читали тексти десь після третьої години ранку чи ночі (частина неофіційна, тобто добровільна) він (вогнегасник) знадобився, слава Богу, не за прямим призначенням. Таким чином, вірніше, за допомогою, вдалося вкласти народ спати, щоправда, деякі дівчатка намагалися обуритися, що їх облили . Та все ж там було весело.
Саме в цей час більшість тих, кого зараз називають поколінням 90-х, перезнайомилися. Особи відомі й не дуже. Було цікаво спостерігати, як спілкуються Шия й Шурік (в миру - Олександр Яровий та Олесь Доній), а в їхню розмову намагається влізти Гаврило (Олег Гаврильченко). Та якщо спробувати всіх перерахувати, просто тупо не вистачить місця. Зрозуміло, що цього ми просто не робитимемо. Саме на цей Ірпінь припадає створення сленгу. Щоправда стверджують, що на першому було закладено фундамент, а проросло саме в цей рік. Однак, це явище історичне, і обійти його просто неможливо.
Сама ситуація спонукала до чогось подібного. Мова тут не про наукову термінолексику, а про живе спілкування. Бо, що було нормальним для простих “пролєтарських” поетів Харкова чи Донецька, викликало захоплення в одеситів та повне несприйняття у львів’ян. Та й запитання представників Волині не одразу доходили до киян. Коли говорили між собою львів’яни, для деяких представників сходу це була повна тарабарщина. Потреба вироблення чогось унікфікованого постала досить гостро, щоправда для більшості неусвідомлено. Досить швидко почали приживатися найприкольніші вирази. Тобто сама громадськість підсвідомо уніфікувала свою мову, без засіданнь комісій, друку словників, та інших формальностей, які зараз так полюбляють.
Тож деякі вирази почали активно мандрувати в народ. Більшість з них на тусу закинули Сліва (в миру, тобто не на тусовках Сергій Пантюк) та вже вищезгадуваний Шия. Звісно, я буду несправедливий до інших, якщо скажу, що вони вдвох і витворили сленг, за один короткий відтинок часу, ця творчість була колективна, і тривала декілька років. Та все ж головна заслуга “падає” саме на Пантюка і Ярового.
Сергій Пантюк – постать колоритна. Познайомилися ми зним досить просто. В очікуванні сніданку, під “годівницею”, зібрався народ. Підійшовши туди, я побачив в оточенні дівчат, бородатого чувака з золотою сережкою, в “неправильному” вусі. В той час був пік розмов про гомосексуалістів і про те, як суспільство має ставитися до них. Та все ж, стоїть і розповідає якісь веселі історії.Перша думка – невже й тут є? Та як з’ясувалося, він всього-навсього буковинський циган і золотий кульчик – це пам’ять про діда.
А дівчата переслідували Сергія на кожній акції ( щоправда тепер він щасливо одружений і переслідування припинилися). І найпростіше знайти кімнату, де знаходився Пантюк, можна було по дівочому сміху.
І дісно, Ірпінь створив декілька подружніх пар, однак і зруйнував немало, щоправда створив більше, я й сам маю подякувати за своє щастя.
Повертаючись до теми шампанського, з якої власне почалося.
Слід зазначити, що Жадан трохи пізніше отримав окрім “слона” від “Смолоскипа”, ще й “слоника” від спілки - “Гранослов”. На “гранословівському” врученні також трапилася історія з шампанським. Щоправда, наливати в уже на той момент неіснуючий капелюх було неможливо. Тож, сидячи за сценою, ми просто пили шампанське. Слід окремо зазначити, що досить незручно сидіти за сценою в Будинку вчителя: окрім проходу в туалет і гримьорку, стоїть тільки столик. От, саме за столиком ми й займалися вживанням шампанського. Після досить короткої розмови–знайомства до нас приєдналася Ірина Шинкарук. Щоправда, її батько до цього поставився досить негативно, мається на увазі – до процесу вживання, однак заборонити в нього не вийшло.
Деякі подробиці у споминах з міркувань етики необхідно просто пропустити.
Хоча одну історію, можливо, варто розказати. Наступного року, коли в нас виробився власний сленг, і ми почали відчувати себе спільнотою, трапилося так, що через якусь дрібницю я чомусь посварився з Олесем Донієм. Коли під вечір наступного дня ми помирилися, вирішили в найкращих українських традиціях роздавити “мирову”. Та головне в цій історії не алкоголь, а як це все відбувалося. Спочатку думали, що в кімнаті зберется чоловік 5-6. Однак за годину очікували вже з десяток-півтора, коли ж усі нарешті зібралися разом, це був певний рекорд: в одній кімнаті вмістилося 84 людини. Кімната досить маленька, тому на ліжках сиділи в чотири ряди. Усього на семінарі тоді було трохи більше сотні учасників. Тобто рівень присутності був досить високим. Та тут більш цікавим був момент, що ми з Олесем сиділи поряд (як стверджує моя дружина, у той час ми були досить подібні), і якась дівчинка почала розпитувати мене про студенське голодування, гладячи... (пропустимо, вірніше, не будемо вдаватися в деталі). Відповіді були досить чемними, тому, з ким вона спілкувалася, можливо пані й зараз не знає.
Фактично для більшості харківських нефілологів літературним батьком став Володимир Володимирович Гаряєв (хоча... та ні, тут усе правильно: Жадана назвати філологом...).
Власне ВВ можна назвати учнем Семенка. Він ніколи не дозволяв собі грубо критикувати тексти молодих авторів, зате рекомендував прочитати книги. Що було досить важливо для досить лінивих, тих, хто вважав себе класиками, написавших на той момент два-три нормальних тексти. І коли стикаєшся з тим, що у США закінчують школу й навіть не вміють читати, стає трохи смішно, бо в нас діти починають нормально читати років із чотирьох-п’яти. Історія літератури у викладі ВВ (так ми називали Гаряєва) була просто життєписом – усіх знав, з усіма спілкувався. Звісно, не всі історії викликали повну довіру, однак сам фактаж був досить переконливим. Тому всі історії сприймали на віру.
Особливо цікавими були екскурсії. На другий чи третій “Авангард-фест” (зараз не пригадую) приїхала досить потужна делегація, і ми втратили майже на 5 годин всіх, хто приїхав. Їм ВВ проводив всього-навсього “невеличку” екскурсію. Найбільші вражіння залишилися в Сергія Пантюка, який і зараз пригадує вірш Маяковського, що його, перебуваючи на вулиці Сумській (центральна вулиця Харкова), він почув уперше:
Одін станок - просто станок.
Много станков – мастєрская.
Одна блядь - просто блядь.
Много блядей – Сумская.
Правда, досить цікавою видавалася й реклама пивзаводу “Нова Баварія”, що її так само написав Маяковський, коли програв у більярдній партії Йогансену, і директор пивзаводу рятував його від повзання під білярдним столом:
Нє страшна нам любая аварія,
Когда с намі піво “Баварія”.
“Жива література”
Та повернемося на декілька десятків років і пригадаємо варіації першого видання газети “Трактор”. Газета належить за своєю суттю до неформальної преси. Хоча в 1990 році я вже був редактором однієї газети, та цей проект був настільки відірваним, що до нього долучилися практично всі нормальні мистці Харкова. Щоправда, слід визнати: наступні проекти були більш вдалими: журнал “Гігієна” (з двома “га”), наприклад, був цікавим хоча б тим, що окрім всього іншого вирізнявся дивовижним редакційним демократизмом. І якщо в “Тракторі” писалося відверто, що це робится, аби показати геніальність однієї людини, то “Гігієна” належала до літгруповухи. У такий спосіб втілилась одна з концепцій “живої літератури”.
Саме ця організація прийшла на заміну “Червоній фірі”, що на той час просто припинила активне існування. Утім, як бренд зберігається й донині. Друкований орган мав донести наші ідеї, щоправда, ідей було багато, а сторінок – мало. Тому періодичність вирішили зробити максимальною, або потім збільшити. Тому, переговоривши про квартальник, на наступний тиждень почали говорити про місячник, але вже в першому числі було зазначено, що виходить нерегулярно.
Майбутній зміст, як правило, обговорювався під час дефіляд від метро “Пушкінська” до літмузею, перше обговорення носило досить умовний характер. Завжди ІБТ (Ігор Бондар-Терещенко) просив переочити тексти, однак на той момент навіть деякі з авторів не підозрювали, що вони будуть опубліковані. Та всі непорозуміння досить швидко припинялися, хоча б тому, що досвід, здобутий на посаді головного редактора “Українського засіву”, дозволяв Ігорю щось стверджувати більш авторитетно. Коли вже все збиралось докупи, то остаточний перегляд відбувався в художньому музеї, де на той час працював ІБТ. Я й зараз (як і тоді) розумію, що жодного впливу на “редакційну політику” не мав. Усі рішення приймалися двома особами – Жаданом та ІБТ. Однак як консультант міг, по-перше, просунути свою прозу – це були перші вправи в малій формі (оповідання), а також відстояти певних позитивних і прогресивних, як тоді здавалося, авторів.
Саме тоді, коли почали досить активно дописувати, було приняте рішення заснувати бібліотечку при журналі. Вірніше, бібліотечну серію, де, окрім самих причетних, видавати й малознайомих. Саме тут втілилася одна з головних концепцій “Живої літератури”, що книжки мають бути як пиріжки - з пилу-жару та свіжі. Та на жаль, цей проект не був зреалізований, та й сама “Гігієна”, досить швидко припинила своє існування. Однак розголос був досить потужним. Офіціоз досить неадекватно поставився до містифікації у вигляді листування Шевченка й Куліша. Всі ЗМІ чомусь виришили, що це образа національної гідності. Дехто так і незрозумів стьобу, потім ходили чутки, що саме за це Сергій отримав порожньою пляшкою з-під шампанського по голові в туалеті Будинку вчителя. Тож шампанське весь час переслідувало нас, хоча вживали ми його досить рідко.
Та період “Гігієни” дав досить багато - віднайшли багато цікавих авторів, причому деякі жили в сусідніх будинках і в метро бачилися практично через день. З іншорегіонних були цікаві тексти, а познайомитися з ними особисто вдалося пізніше. І якщо зараз перетинаємося, то знову починаємо говорити, а чи часом не відновити цей проект. Звісно, зараз існує досить багато як інтернет- так і друкованих видань, з’явився цікавий журнал “Молода Україна”, однак якщо зараз перераховувати всіх, то будуть ображені ті, кого не згадав, хтось буде незадоволений порядком розміщення, або знайдуть ще тисячі причин для образ. Та зараз ми говоримо про дні давно минулі. І намагаємось відтворити не так самі події, як той дух, атмосферу, що там панував чи панувала...
Смерть “Гігієни” була досить тихою, відійшла вона в вічність, вірніш в історії. Тож закінчився період “тутвидаву”, власне, можливо б на цьому закінчилася історія й самої “Живої літератури”. Та був здіснений ще один проект.
Це був повністю авторський проект Ігоря Бондаря, під назвою “Ніч Z”. Використовуючи свої зв’язки, він домовився на одному з FM- каналів, де мала в нічному ефірі виходити інтер-активна програма. Звісно, нічого нового в цьому не було, але для Харкова, це мала бути перша україномовна програма з популяризацією українських виконавців. А назва “Ніч З” промовисто говорить сама за себе – в студії має бути гість. В гості планувалося запрошувати діячів сучасного українського мистецтва. Підбором майбутніх учасників мав займатися сам Бондар. І першими гостями могли б стати Жадан і Бондар (Валєр).
Я був на єдиному ефірі, що тоді відбувся. Пішов підтримати Ігоря, та на жаль наприкінці третьої години спілкування до студії зателефонував директор чи власник. І, як нескладно зрозуміти, замість Ігоря в ефір пішов місцевий диктор.
Потім довго намагалися відновити цей проект, однак на той час я вже повернувся додому.
Повернувшись з Харкова, почав активно спілкуватися з Андрієм Кокотюхою, що тоді працював у “Смолоскипі”, звісно це вже абсолютно інша історія, й як формувалося й жило “вирване покоління” в Києві, хай розкажуть Розумний, Кока, Доній, Руденко, Шия та інші. Та все ж, дозволю собі розказати всього одну історію, свідком якої я був.
“Смолоскип” тоді знаходився на Чкалова (зараз вул. Гончара). В моді тоді в нас був слабоалкогольний напій “Джин-тонік”. Хто був третім не пригадую, однак Осип Зінкевич зайшовши в кабінет до Коки, побачив в смітярці порожню пляшку з під “Д-т”. І зрозуміло, що постало питання про п’янство на роботі. На що Кока відповів, що він собі тільки раз дозволив, а от одна з співробітниць кожень день вживає алкоголь. Реакція директора була блискавичною: хто, що, коли? Андрій розповів, що його колега в обід п’є кефір, а в ньому 4%, а в “Д-т” – 8%, і різниці немає. Тож на цілі два місяця Андрій позбавив всіх співробітників видавництва можливості вживати кисломолочне.
