* * * * *
Звичайно ми говорили про долю України, про українську мову, про українську культуру. Ганна не розуміла цього. Вона не переймалася долею України, як я та її мати. Вона була зі мною щирою. Для радянської людини того часу чомусь існував популярний стереотип, що десь близько біля пробудження національної свідомості стоїть страшний кривавий бабай. Звісно, що бабая ніколи його правдивим іменем не називали. Називали його то українським буржуазним націоналізмом, то бендерою, фашизмом. Не викликало занепокоєння тільки тримання загальної течії, тримання подальшої звичної поведінки, звертання до незнайомих перехожих тільки „вєлікім, багатим і магучім язиком” (не плутати з яловичим чи свинячим). Ну, звичайно, якщо вас займало якесь культурне насліддя, то потрібно було, щоб це була культура російська. Можна було ще, щоб ви знали прізвища й імена класиків української літератури, могли навіть у школі по програмі колись їхні твори почитати. Якщо ж ваша допитливість була більша за школярську — це викликало занепокоєння.
Навіщо нам українська мова? Для чого нам потрібно нею досконало володіти і переважно нею користуватися? Нам треба повертатися до наших коренів? А де вони є, якщо у Ганни тато був євреєм? І чи треба до них повертатися? Це все я брався обдумувати і пояснювати своїй Ганнусі. Звичайно, якщо вона була моя чи мала стати моєю, я повинен був „навернути її до своєї віри.” Вона питала мене: навіщо? Кому потрібні усі ці війни? Так зо дня в день у нас знаходилася тема для розмови.
Я ставився до цього дуже серйозно. Я багато розмірковував. На той час для мене українська стихія була такою ж природною і необхідною, як повітря, як чиста вода, яку я волів пити і не хотів більше пити води нечистої. А от для того, щоб пояснити Ганнусі свою позицію, щоб привабити її до цього, потрібно було добре потрудитися.
Мене цікавило з української мови усе, що тільки траплялося під руку, що я зумів розгледіти і придбати в книгарні. Я сам поступово вчився говорити все краще й краще. Удосконалював своє знання і вміння користуватися нашою мовою. Я прислухався до змісту кожного слова, намагався піймати його мелодію і правильно і якомога краще ним користуватися. І відтоді я вчився підбирати слова так, щоб говорити їх щиро, і не говорити жодного порожнього й недоречного слова чи вислову.
* * * * *
У ті червневі дні на землю часто падали зливи. Наші гарні українські зливи, з блискавками, з громом. Якщо злива починалася, коли я був вдома, я швидко вискакував на двір і поспішав до профілакторію, до Ганнусі, щоб разом з нею побігати, погуляти під крупними краплями теплого й веселого дощу. Але літній дощ короткий. Він бігає швидко. Пробіжить, засміється весело і біжить далі від нас. Тому, доки я добирався до Ганнусі, дощ міг вже припинитися. Але, бувало, що я встигав вивести під дощ свою кохану. Часом поливали нас зливи і під час наших прогулянок. Від цього ми діставали задоволення. А як мене під час дощу не було, Ганнуся виходила на суху лоджію її номера профілакторію і там з натхненням малювала. Коли ж я приходив, вона виходила під мій дощ, казала: „А ти, Грицьку, романтик!” – і йшла разом зі мною купатися під дощем. У цей час я милувався квіткою, заплетеною в її акуратно зібране волосся, посміхався краплині води, що кумедно вчепилася до кінчика її носа. Втім, краплина миттю перебралася на галузку дерева, варто було мокрій Ганнусі тільки спробувати дізнатися, як пахне та галузка під час дощу. Небо було темне, затягнуте хмарами, але його раз-по-раз яскравим спалахом освітлювали блискавки. А через декілька секунд гримів сильним потужним голосом грім, неначе до нас промовляли надра землі, потужні вітри, які часом шквалом налітали і намагалися спрямувати на нас усю ту воду яка наче помилково через якесь своє невміння чи недолугість летіла на землю повз нас. Мені здавалося, що у такі моменти у нас була одна душа. Я підставляв дощу свої груди, лице, всього себе. У такий час ми почували себе частиною тієї грізної стихії, якої не боялися і яку любили. Наче та блискавка і ті громи заряджали нас якось невідомою силою, наснагою, могуттю. Що дощ? Що блискавка? Що сіре небо? Я! Я тут! Я є! Мене мили дощі, мене бачили густі хмари, грім гримів мені свої легенди. Цей самий грім розмовляв колись із козаками, ці самі дощі обмивали колись скіфські орди, ці вітри задували колись половецькі вогнища, ці густі хмари бачили безкраї дикі степи, єдиними володарями яких були колись кочівники, які впродовж історії змінювали одне одного, а тепер у цих степах живу я, нащадок і спадкоємець грому, буйного завзяття і звитяги великих битв мого народу, моїх пращурів за волю, за вільний вітер, за подих нічим не зв’язаних і розкутих грудей, які бажають вмістити увесь вітер нашого вільного степу.
Дощ припинявся так різко, як і починався. Темна хмара швидко упливала далі, скоряючись перед своїм паном-вітром. Над нами з’являлася блакить неба і ласкаве й привітне сонце посміхалося нам і посилало свої рушники-промені, висушувало чи витирало нас. Чим мокрішими ми були після зливи, тим більш задоволеними. Найбільше нам подобалося, якщо на нас не лишалося жодної сухої нитки.
А потім, якщо Ганнуся нікуди не поспішала, а вона якщо поспішала, то до Григорія Синиці, ми ходили вже під спокійним небом і розмовляли про мистецтво, про поезію, про живопис. Особливо Ганнуся полюбляла вірші Марини Цвєтаєвої і часто згадувала оцей:
Мне нравится, что вы больны не мной.
Мне нравится, что я больна не вами,
Что никогда тяжелый шар земной
Не уплывет под нашими ногами.
Мне нравится, что можно быть смешной –
Распущенной – и не играть словами,
И не краснеть удушливой волной,
Слегка соприкоснувшись рукавами.
Мне нравится еще, что вы при мне
Спокойно обнимаете другую,
Не прочите мне в адовом огне
Гореть за то, что я вас не целую.
Что имя нежное моё, мой нежный, не
Упоминаете ни днём, ни ночью – всуе…
Что никогда в церковной тишине
Не пропоют над нами: аллилуйя!
Спасибо вам и сердцем и рукой
За то, что вы меня – не зная сами! –
Так любите: за мой ночной покой,
За редкость встреч закатными часами,
За наши не-гулянья под луной,
За солнце не у нас над головами, –
За то, что вы больны – увы! – не мной,
За то, что я больна – увы! – не вами!
Марино, чому ти не написала іншого вірша? Ганнусю! Ох, Ганнусю! Нащо тобі було вподобати саме цей вірш? Чому було засмученим твоє серце? Чому ти була старшою за мене майже на 3 роки? Чому я тебе полюбив?
„Мне нравится, что вы больны не мной”, – чому тобі так це подобається? Ех, Ганнусю! Як би я хотів підставити тобі свої груди, щоб втішати тебе, щоб закрити тебе своїм крилом, щоб ти могла повитирати об мене усі свої сльози.
Ми з Ганнусею проводили разом час так, як проводять його дуже близькі люди. Ми вели задушевні розмови, розповідали один одному те, що ніде й нікому не зважилися б, та й не захотіли б розповісти. Ми безмежно довіряли один одному. Ми однаково були невдоволені нашими родинами, знаходили один в одного солідарність у нашому частому протистоянні з батьками, обмірковували разом наше „місце під сонцем”: де воно і яким має бути. Ми обидвоє займалися творчою роботою, були різними і, водночас, у багато-чому подібними.
А далі. Моя любов. Тиха й обережна і не нав’язлива. Сьогодні, коли Ганна чи Ганнуся від мене дуже далека, коли від мене її відділяють не тільки сотні кілометрів, кілька державних кордонів, але й більше десяти літ, можу з упевненістю сказати, що любов моя була СПРАВЖНЯ. Любов, яка ні до чого Ганнусю не зобов’язувала і нічого від неї не вимагала. Я намагався подбати про Ганнусю, думав про неї. Я хотів, щоб їй було добре, щоб вона була щаслива. А я? Я був щасливим. Для цього потрібно мені, щоб було добре моїй Ганнусі, і щоб я це бачив, чи, принаймні, знав. Здавалося, я міцно посів почесне місце душевного друга.
А Цвєтаєва? Чи Ганнуся? Ця сімнадцятилітня дівчина, яка, як для її віку, багато побачила й пізнала, хотіла теж чистих стосунків, не таких, до яких вона звикла і які мала з хлопцями раніше. Мені здавалося, не хотіла вона тих любощів, яких переситилася, не хотіла того кохання, про яке, вважала, знала. Хотіла відпочити від бурі пристрастей, а досвіду іншого кохання вона не мала.
Гаразд, я буду тихо ходити біля тебе, я буду дружити з тобою, доки ти сама не звернеш на мене увагу, доки не захочеш полюбити мене. Дружба між хлопцем і дівчиною може перерости в кохання? Чи обов’язково переростає? А якщо дружба велика і щира? Колись вона закінчиться? Де її кінець? Що буде після неї? Ну якщо ти не полюбиш нікого найближчі кілька років, значить ніхто тебе від мене не забере.
Одного разу Ганнуся якось при мені скупалася. Це було в нелюдному місці, поруч з очеретом. У цей час я сидів на березі, стеріг її речі. Вона вийшла з води у купальнику.
– Ось такий він – танець живота. Я тобі казала, що покажу, – вона граційно підняла руки догори, вивернула до мене долоні, закрила ними лице і захитала тазом зліва направо та взад і вперед. Вона залишилася на тому ж місці, що й стояла, припинила рухатися, посміхнулася й промовила. – Ти ще дуже юний, щоб тобі це розповідати.
Потім накинула спідницю, посміхнулася й кокетливо промовила:
– Більше нічого не буду показувати, а то ти ночі не спатимеш!
Під час її „танцю” я з інтересом дивився на неї, сподіваючись побачити щось таке, що справді могло якось чи то збурити, чи причарувати, чи розбестити, чи, бодай, якось вплинути на людину. Однак цей „магічний „танець живота” мені й на танець видався не схожим. Він не справив на мене зовсім ніякого враження.
– Скажи, Ганнусю, ти після всіх своїх походеньок жодного разу не завагітніла?
– Я дуже хвора, Григорію. Може бути так, що у мене зовсім не буде дітей.
– А ти захворіла не після цих походеньок?
Ганнуся засміялася.
– Я така погана? – іронічно протягла вона, – що можу захворіти такими поганими хворобами?!
– Ні!.. Ну... не знаю. Просто питаю.
– Ця хвороба у мене з дванадцяти років. Мені потрібно лікуватися, щоб я змогла народити дітей.
* * * * *
Ганнуся розповідала мені про відвідини своєї бабусі, про те, де вона живе. Той район Ганнусі дуже подобався. Головним чином тому, що бабуся жила в одноповерховому будинку – як тоді говорили – у приватному секторі.
– Весною, коли цвіли сади, там усе було в білому цвіті. А бабуся моя живе на вулиці Тінистій.
– Яка затишна й тиха назва. Це зовсім не те, що вулиця Щорса чи Косигіна .
– Так! Там справді гарні назви. І все потопає в зелені.
– Приватний одноповерховий будиночок багато краще за панельні багатоповерхівки. А ця назва вулиці мабуть збереглася здавна? Як це її досі не перейменували на вулицю Леніна чи, скажімо, „Шлях до комунізму”?!
– Там, на Змичці, є ще вулиця Абрикосова, Виноградна.
– Та ти що? Прямо як у пісні, – і я тихенько заспівав:
Пройду по абрикосовой,
Зайду на виноградную
И на тенистой улице
Я постою в тени…
– Саме так, Грицьку, – відповіла Ганнуся.
– Так це, мабуть, навмисно так назвали якісь депутати районної ради: під пісню, – я посміхався і щиро радів таким новинам.
– Я б хотіла жити у такому затишному місці, – сказала Ганнуся.
– Жити... З чого ти взагалі збираєшся жити. Як ти хочеш жити? Як і з чого взагалі живуть художники?
– Художники?.. У художників відбуваються виставки картин.
– А! Так-так. Художник має заробити грошей на виставці. Але ж виставки будуть у тебе не відразу. Хоча ти зможеш продати якусь свою картину.
– Я не буду продавати своїх картин, – сказала Ганнуся.
– А як треба буде? Як потрібні будуть гроші?
– Ні! Картини не можна продавати. Це ж мистецтво. Картини.
– Ганнусю, мені здається, що картини тобі доведеться трохи попродати. Бо інакше як про тебе дізнається світ? Тут справа не тільки у грошах. Ти б хотіла, щоб твої картини з’явилися в музеях образотворчого мистецтва Нью Йорка, Парижа, Лондона, Токіо, Сіднею?
– Невже? Що ти говориш, Грицьку!?
– Я хотів би, щоб твої картини там з’явилися.
– Дякую, Грицю, за добре слово.
– От для цього й потрібно буде не всі, але частину картин продавати.
Ганнуся уважно слухала мене, але нічого не відповідала.
– Може тобі важко буде з ними розставатися, але це потрібно буде робити. Негоже буде своїм дітям зав’язувати світ і не випускати їх з дому. Діти повинні розправити крила і полетіти. Інакше бути не може.
– Грицьку, ти говориш щось таке!? Стривай, зупинися! Дай перевести дух, дай обдумати... Ти, взагалі, дуже гарно говориш. Ти письменник! Хто тебе навчив так говорити?
– Хто навчив? Не знаю. Вітер у полі зі мною говорив.
– Грицьку, що у тобі заховано? Прийде час і ти зробиш щось для людей!
– Що я зроблю для людей?
– Не знаю. Щось дуже потрібне. Твоє серце, твій вогонь – вони вийдуть колись із твоїх грудей і заговорять із людьми явно! Не так тихо й сокровенно, як ти розмовляв із вітром.
Я приклав руку до грудей, зробив вигляд, що я прислухаюся, що шукаю десь того вогню. По тому засміявся.
Чули дуби в гаю той сміх і собі всміхнулися. Покотилося сонце у небі, закрутилося, затанцювало, весело розмахуючи і граючись своїми яскравими промінцями.
– Ганнусю, то скажи, як ти будеш жити? Як ти хочеш жити?
– Як я хочу жити. Я хочу... Я не хочу бути, не хочу жити так, як переважна більшість жінок.
Я здивовано подивився на неї.
– Та й не тільки жінок, – продовжувала Ганна, – Теперішні люди живуть для того, щоб народити дітей, виростити їх, оженити своїх дітей і вмерти.
Я нічого поганого не бачив у людському прагненні мати дітей і давати їм раду, але до чого Ганна веде? Взагалі то мені теж не подобався звичайний спосіб життя, до якого звикли люди. Люди, які нічого особливого не думали і нічого особливо не хотіли. Не хотіли навіть бути самими собою, не хотіли позбутися причепленого до них сорому самого себе, сорому своєї історії, сорому своєї національности. Не хотіли захищати свою гідність.
– Ганнусю, скажи, а ми будемо помирати, чи залишимося безсмертними?! – запитав я.
– Ми? Безсмертними? – перепитала Ганна.
– Що ти думаєш про безсмертя?
– Якщо ти вже так говориш, я сама послухаю, що ти скажеш про безсмертя!
– Безсмертя. Скільки люди жили, здається стільки його й прагнули! Ікар злетів до сонця так високо, що втратив крила й загинув! Він загинув – ну й нехай. Зате не загинула його мрія. Вона залишилася! І саме завдяки цій мрії ми знаємо про Ікара, він живе у наших серцях. Тим то він і здобув собі подальше життя: життя у думках і серцях людей. Оце і є воно – безсмертя!
Ганна слухала мене.
– Ганнусю! Колись закінчиться мій вік. Але залишиться моє слово, залишиться моє піклування, мої твори – от тим-то й буде безсмертною моя душа. А після тебе залишаться твої картини. Хотів би я їх побачити.
– Вони у майстерні, – посміхнулася Ганнуся. Вона малювала у майстерні Григорія Синиці.
– Так повези мене до майстерні!
– Колись повезу. Тоді, як їх буде трішки більше!
– Мені буде дуже цікаво побачити твої роботи!
Ми дійшли до великої верби. Ганнуся зайшла під її крону, яка закрила її від спекотного сонця, і присіла навпочіпки, обіпершись спиною об широкий стовбур. Узяла свій альбом і стала щось малювати. Я підійшов до неї, зазирнув до її альбому. Ганнусина рука виводила дівочий стан.
– Я дівчат, мабуть, буду малювати все життя. А під кінець свого життя я хотіла б зібрати скількись дівчат, відкрити для них заклад, де б я навчала їх гарним манерам, мистецтву, шляхетності.
– То ти хотіла б відкрити пансіон?
– Ну так, пансіон.
– А як на рахунок сім’ї, дітей?
– Я дуже люблю дітей. Я раніше хотіла мати десять дітей. Але у мене ця хвороба!? Я не зможу народити десять, то я вирішила мати чотирьох, – вона говорила так, як говорять про цілком вивірені, ретельно обдумані й твердо постановлені плани.
Я із задоволенням слухав свою Ганнусю. Я теж хотів би мати дітей. Я ще не думав над тим, скільки їх у мене буде, але мені хотілося мати дітей, щоб оточити їх любов’ю та піклуванням, якого мені самому так бракувало у моєму дитинстві.
Примітки:
1. Вулиці з такими назвами насправді є у Кривому Розі.
