Є таке місце у Кривому Розі, яке має назву Червона балка, де зберігся природній степовий ландшафт. Рідко де можна побачити цнотливу красу нашого українського степу. У Червоній балці ця краса є. Ніде більше й ніколи не бачив я кращої і чарівнішої краси.
З’являвся я там через один-два тижні, частіше приїздив на велосипеді. Цікавіше було ходити там пішки. Його чарівну красу, як і дівчину, потрібно було роздивлятися зблизька. Треба було нагинатися до степових квіток.
Квіти у степу росли в три поверхи. Я – людина, яка виросла «на асфальті», я не знав і не знаю назв тих квіток. Я тільки милувався їхніми різнокольоровими барвами, які невідомий тоді ще мені садівник розсипав своєю вмілою рукою по степу.
На першому поверсі – ген, при самісінькій землі, росли маленькі тендітні квіточки. Вони росли прямо у глибині поміж стеблами трав другого і третього поверхів. Трави цвіли по-різному, різними квітами і кольорами. Крім трав було ще багато кущів і чагарників. Вони також цвіли у свій час. Багатьох з них я також не знаю. Можу назвати лише шипшину і бузину, та і все. Але, завдяки своїй багатій рослинності, Червона балка завжди стояла нарядною і привабливою. Ця багатюща панна постійно змінювала свій наряд: одні квіти на інші. Білі кольори могла замінити блакитними, згодом блакитні поміняти на жовті, жовті ж замінити різнобарвним суцвіттям. У такому красивому едемі я часом помічав красу тих рослин, які до того ніколи не вважав привабливими.
Я побачив велику кількість темно-зелених... Ні! я побачив дуже багато гарних, маленьких фіалково-рожевих квіточок, якими були вбрані темно-зелені трав’яні кущики, що собою становили цілий килим зелені. Я нахилився, роздивлявся квіточки, нюхав їх, помічав, як із квітки до квітки перелітає дивовижна комашка, яка мала у себе на голові довгого спеціального носика чи хоботочка. Квіточки були хоча й маленькі, але водночас глибокі. І добратися до їх середини комахам було не просто. Окрім однієї, цієї самої, яка підлітала до квітки, зупинялася у повітрі, балансуючи своїми крильцями, як гелікоптер, засовувала свого хоботочка до чарів і пахощів фіалково-рожевого дива, впивалася ними, тоді виймала свого хоботочка, пересувалася у повітрі на один-два своїх комашиних кроки чи помахи крил до сусідньої квітки і засовувала свого хоботочка до неї так само, як до першої. Цей маленький господар-запліднювач працював дуже старанно. Здалося, що вони створені одне для одного: довгоносий комашка і пустирник. Крім цього довгоносика ніхто більше не літав біля квіток пустирника, бо ніхто більше не міг добратися до його нектару. Зате вправний довгоносик був поза конкуренцією і дуже задоволений.
Червона балка лишилася не розорана завдяки виходам на поверхню пластів залізної руди. Через неї пролягали два закинутих залізничних насипи. Залізниця вже давно була на них демонтована, два мости над самою балкою були розібрані, бики одного самотньо вивищувалися над струмком, бики ж другого були підірвані і валялися внизу у вигляді купи тесаного каміння. Тільки по цьому камінню і можна було перейти струмок, не замочивши взуття і одягу.
Тут, у цій балці я ходив то по одному, то по другому насипу, бачив густі й колючі зарості терну, слухав, як щебече у чагарниках соловейко. Бачив і сиву ковилу -- цього свідка нерозораності степу. Уявляв, як по цій балці мчали запорожці навздогін за татарами. Червона балка була дуже велика, а значить і дуже давня, а насипами ходили поїзди ще під час війни.
Я приїздив рано-вранці зустрічати схід сонця.
Яка краса, яка велич, яка сила?! Пташки найкраще і найголосніше співають на честь сходу сонця. Вони наче викликають, наче ласкаво запрошують сонце зійти й зігріти, обійняти своїми теплими променями охололу за ніч землю. Світає десь на півгодини раніше до того часу, як стане видно власне схід денного величного світила.
Дивився я кілька разів і на захід сонця у Червоній балці.
Одного разу мені привиділося щось дуже незвичайне. Сонце сідало, але сідало не там, де звичайно воно схиляється до обрію.
Як це може бути? Що за знамення?
Я подивився навсібіч, провів по небу умовну смугу від місця сходу сонця, до того місця, де воно мало сідати.
Воно сідало не на заході, а на північному заході. Чи, може, так мені здавалося.
Я збентежено спостерігав за небесним світилом, як воно повільно наближалося до обрію.
Ґрати! Сонце сідало за ґрати! Воно поволі заходило за край великого кар’єру. На насипах залізної руди чи кварциту, які кільцем оточували величезний кар’єр, було змонтовано залізницю для вивезення видобутої руди. На цих насипах біля залізниці було натикано багато усіляких стовпців, змонтовано якісь металеві конструкції. Враження було таке, ніби сонце справді сідало за ґрати.
„Сонце у цій землі за гратами,” – подумав тоді я. – „Я буду працювати для того, щоб воно сходило й заходило в моїй Україні вільно.”
* * * * *
Я любив Ганну, я кохав її до безтями. Я з усміхом і радістю милувався яскравим, красивим, гарним небом, мальовничими хмарами у той час, у ті дні, коли леліяв у думках Ганнусю. Саме у ті дні, коли мені випадало поспілкуватися з Ганною явно, чи, бодай, перемовитися словом по телефону, небо перед заходом сонця було дуже й дуже гарним, маленькі дрібні хмарки, розкидані по всьому небу, були пофарбовані своєю господинею – сонцем у самі різні відтінки рожевого й червоного кольорів. Це було зроблено на нашу честь – на честь Грицька і Ганнусі.
Я з ходив біля неї, спілкувався з нею, насолоджувався розмовою з нею. Я не міг, я нічого не говорив їй про свою любов. Не тому, що я був занадто сором’язливий. Я чекав. Я боявся пошкодити їй, боявся надокучити.
Її мати привела її якось на засідання гуртка шанувальників української мови. Привела її просто для того, щоб розважити свою дочку, щоб чимось її зацікавити, бо дочка була в смутку. По закінченні засідання того гуртка Світлана Геннадіївна просто сказала мені: „Це моя дочка, це моя Ганнуся.” Так я і став її називати: „Ганнуся.”
У гуртку шанувальників української мови, який пізніше став осередком Товариства української мови імені Тараса Шевченка, люди були не нашого з Ганнусею віку. Я мав тоді 15 років. Ганнуся мала 18 років. Решта були, у кращому випадку, людьми середнього віку, а переважна більшість – пенсіонери. При такому розкладі ми з Ганнусею зійшлися одразу.
Я час від часу заходив на роботу до Світлани Геннадіївни. Вона якось так сказала, що має зайти до Ганнусі у якійсь справі.
– Хіба вона тут? – здивувався я. Я знав, що сім’я Світлани Геннадіївни жила на значній відстані звідти.
– Вона тут працює, на другому поверсі.
– Ким працює? – я був приємно здивований.
– Секретаркою, – сказала Світлана Геннадіївна. – Можеш піднятися до неї, якщо хочеш.
– А можна? Я не заважатиму їй працювати?
– Ні. Думаю, вона буде рада тебе побачити.
Через кілька хвилин я стояв на порозі невеличкої кімнати, де за друкарською машинкою сиділа чорнява, кароока, середнього зросту дівчина. Пасма її рівного темного майже до чорноти волосся діставали їй до плечей. Вдягнена вона була легко, плечі її були повністю відкриті, лише на бретельках тримався червоний топік.
– Доброго ранку, Ганнусю! – посміхнувся я.
– Доброго ранку, Грицю!
Вона квапливо звільнила стільця, який стояв збоку від її столу.
– Будь ласка, сідай.
Робота у Ганнусі була невелика. Звичайно вона віддруковувала те, що їй давали, і була вільною. Я став приходити до неї на роботу щодня. Невдовзі Світлана Геннадіївна отримала для своєї сім’ї путівку до профілакторію і уся Ганнусина сім’я переселилася на цілий місяць до району, у якому я мешкав. Я приходив до неї приблизно на дванадцяту годину, сидів трохи біля неї на її роботі, потім проводив її до профілакторію.
Профілакторій знаходився на березі ставу, який у народі називали „Бурулькою”. Двір профілакторію було обгороджено сітковим парканом. Там росли дуби. Вони порозкидали свою крону, попідсипали жолудів нам з Ганнусею під ноги. Ми разом ходили по цьому невеличкому парку, ходили по доріжкам довкола ставу.
Але головне, звичайно, не ті місця, що я їх тут описую. „І насадив Господь Бог рай ув Едені на сході, і там осадив людину.” Що таке Едемський рай без людини? Як позбувся він Адама, він перестав існувати, від нього лишився тільки спогад. А у Бурульці, у профілакторії, поміж березами й дубами, на березі ставка одного й ставка другого був я і була моя Ганнуся. А решта!? Може там іще щось було? Може там іще хтось був? Не знаю! Знаю, що там була земля, по якій ми ходили! Там були мрії, які ми мріяли! Там були сильні літні зливи, під якими ми залюбки мокли! Там було сонце, яке нам світило! Там була Ганна, яку я оберігав, про яку я намагався подбати, яку я терпів, яку я слухав, якій я щось розповідав! Ганнуся, яку я не сприймав як щось відмінне і окреме. Це була моя Ганнуся!
Там були і жаби, які для нас кумкали! І цвіркуни, які для нас цвірінчали! І коники, які випурхували спід наших ніг. І темрява ночі, яка нас покривала! І близькість сердець, і пісні, які ми співали одне одному! І щастя, і велика дружба двох колись самотніх зболених людей, які знайшли собі друга й товариша, якому можна розповісти все, який вислухає все, який поспівчуває, зрозуміє. Того друга, якому вилилося нарешті те, що нікому ніколи й ніде не розповідалося, що носилося в душі, як гіркота, як камінь, який заважав, який тиснув і який ніде було подіти.
В душі у мене забриніли струни, заграла музика, вдома наче якийсь серпанок мрій, надій і радості оповив мою кімнату, і я взявся за перо.
* * * * *
Самий перший раз я взявся за перо ще під час навчання у п’ятому класі середньої школи, у віці одинадцяти років. То було просто наслідування героїко-воєнних численних радянських художніх творів, у яких описувалася мужність, подвиги, героїзм до самопожертви радянських воїнів і простих радянських людей. Такою літературою у радянський час були засипані книгарні. Ну ще була описана не менш „героїчна” боротьба під час так званих революції й „громадянської” війни, трохи було української класики... На телеекрані домінували фільми про ту ж саму „Велику вітчизняну війну” в радянській інтерпретації. На цьому радянському літкіногероїзмі я й виростав і формувався як особистість. І перший мій твір був схожий на те саме, що я читав сам і полюбляв. Він, власне, і твором не став, був тільки розпочатий і не був закінчений. Лишився просто першою спробою літературної праці. Писати спробував сумлінний радянський школяр „язиком культурних і високосознатєльних людєй”. Тоді, у віці одинадцяти років я прокинувся чомусь з нічного сну дуже рано. Я ніколи так не прокидався. Комусь чи чомусь щось потрібно було від мене. Я з годину чи й більше чи то пролежав, чи то просидів на ліжку. Щось зі мною відбувалося незрозуміле для мене. Щось мене зачіпало, щось я мав робити чи зробити. Я не розумів, що мене турбувало, для чого я не сплю, що мене підняло так рано, і чому мені не хочеться спати? Прокинувся я ще у ранкових сутінках чи навіть зовсім у темряві. Доки думав чи розсіяно ходив по квартирі, зовсім розвидніло. Усі мої домашні ще спали. Зрештою, я взяв ручку, взяв товстого зошита в клітинку, сів і став писати. Як це відбулося, я не можу пояснити. Чому я сів!? Я не усвідомлював, що я маю щось писати, що я хочу писати. Я просто сів і став писати. Ось так просто і не просто. Отак от ви можете спробувати встати рано-раненько, піти вмитися, підійти до столу, відсунути від нього стільця... Далі берете звичайнісіньку кулькову ручку, берете папір, сідаєте за стіл і починаєте писати. Одне я вам можу гарантувати, і ви мені повірте повністю і цілком щиро, бо це правда: після цього дійства, якщо ви справді його вчините і доведете до кінця... ну, принаймні, до кінця однієї сторінки, ви не зможете більше використовувати той папір.
Тоді я писав роман. Так я його назвав. Як довго часу я його писав, я зараз не згадаю. Здається мені, що все подальше сидіння над своїм першим художнім твором породило трохи більше двадцяти рукописних сторінок у зошиті чи більше двадцяти списаних листків. Пізніше увесь цей списаний папір я віддав вогню. Але значення цієї першої спроби у тому, що вона показала мені, що я можу і маю писати. Прорвало, вродилося, перший раз явилося на світ Божий.
Прийшов інший час, повіяло свіжим вітром – згинули примари радянського героїзму. Втім, зараз не про примари, а про мою Ганнусю.
* * * * *
Ганнуся займалася у художника. У нашому місті жив видатний український художник-монументаліст Григорій Синиця. Це був останній зі знищеної комуністами школи Бойчука. Спочатку Синиця жив у Києві, пізніше його звідти вижили до нашого, на той час, провінційного малокультурного Кривого Рогу, як наче у заслання. Я був у нього вдома – мене заводила Ганнуся. Вона була його ученицею. Це Світлана Геннадіївна прилаштувала свою дочку до нього. Ганнусі у Григорія Івановича сподобалося. Для неї це був значний життєвий успіх: потрапити до такої духовно багатої, освіченої і цікавої людини. Ганнуся намагалася багато займатися у свого вчителя-художника, хотіла бути художницею рівня не менше його самого. Добрі учні у кінцевому результаті мають переважати свого вчителя. Григорій Іванович підбадьорював її, говорив про її здібності й дарування, заохочував. Ганнуся була не тільки ученицею, а ще й натурщицею для Синиці і домогосподаркою. Її вчитель не володів своїми ногами. Після якоїсь хвороби, перенесеної у юначому віці, він пересувався з допомогою милиць .
Григорій Синиця сам по собі – це ціла історія, ціле життя цікавої непересічної особистості. Ганні було що послухати від нього. Григорій Синиця став великою і значною частиною її життя.
Одним словом, моя Ганна намагалася стати художницею. А я хотів стати письменником. І перш за все людиною. Мене цікавило моє коріння, мій народ, душа мого народу, у якій я намагався відшукати частину своєї душі, ту ниву, яка мене зродила, той ґрунт, з якого я мав брати життєві сили, на якому я мав рости.
А писати тоді я почав, бо біля Ганни мене знову відвідала муза. На цей раз я не рядив її у солдатські кирзові чоботи. На цей раз муза явилася мені у більш класичному варіанті. Це була молода дівчина з піснями про кохання, про молодість, про красу землі, про щастя. Вона тримала в руках не то ліру, не то арфу, брала до рук і сопілку; рядилася то в свій класичний одяг давньогрецьких богинь, то в українську сорочку й вишиту спідницю; то заплітала в широку темну довгу косу червону чи синю стрічку, то вдягала на голову квітчастий вінок, то розпускала своє світло-сизе волосся, що ледь покривало їй шию; могла вдягнути на шию намисто з дукатів, могла й завертіти на шиї коралі. Інколи воліла безсоромно роздягатися і манити мене своїми свіжими, молодими, пахучими, п’янкими і гарними грудьми.
А юна художниця Ганнуся ходила часом з альбомом і на ходу пробувала біля мене щось малювати. Якось поклала око на мої плечі, сказала, що м’язи на них у мене дуже гарні. Згодом злегка натякнула мені, що могла б мене спробувати змалювати. Мені це не сподобалося. Я чув з її розмов про натурщиць і натурщиків, уловив, як художники ставляться до таких: просто як до натурщиків: дружньо, тихо, спокійно. Треба ж їй для малювання чиюсь натуру!
Що в цьому поганого? Але я тоді подумав, що міг би лишитися тільки натурщиком, а я хотів іншого. Я був струнким, високим, займався спортом. Як малювати молодого хлопця, то не одяг його малювати, а тіло. І де б Ганні знайти ще хлопця, який би роздягнувся для її олівця чи пензля.
Ні! Не хочу. Хочу бути не просто натурщиком. Я пізніше скажу тобі...
Ганнуся зрозуміла, що позувати я не налаштований і ніколи мені про те більше не говорила.
* * * * *
З чого починається любов? Як вона починається?.. З чого тоді почалася моя любов до Ганнусі?.. Спочатку у мене з’явилася готовність послужити Ганнусі, звичайно, у разі її потреби.
У той вечір ми були у дворі профілакторію.
Ми з Ганнусею розповідали одне одному про наше особисте життя. Розповідали і про наші стосунки з іншою статтю, про наші перші любовні почуття. Я розповів їй про своє колишнє захоплення одною дуже красивою однокласницею. Моє захоплення кінчилося, не розпочавшись. Я розчарувався.
Ганнуся розповіла мені про свої перші пригоди. У неї діло пішло багато далі. Ганна кохала гаряче й щиро, і віддавалася всім серцем, душею і тілом.
Був у неї хлопець, якого Ганна мала щастя гойдати на своїх стегнах. Кохала його і пила разом із ним чашу кохання, пила заборонене, гралася у „дорослі” ігри. Жила як хотіла, шаліла як хотіла. Хотіла кохати і кохала. Хотіла віддаватися мужу і віддавалася, і не питала дозволу у мами. Бігала з ним по зеленій траві, лягала з ним до трави-мурави на землю-матінку, яка сама споконвіку віддавалася людині, спрадавна віддавалася мужеві-орачу, відкривала перед ним своє лоно, щоб він засівав, і родила йому, родила, щоб з нового року знову розкрити для нього своє лоно, відкрити свої груди, напоїти його своєю жагою, знову завагітніти і оживотворити все, що він вкидав у її лоно з піснею і з надією на врожай.
Наші далекі пращури населили цю живу красу цілою силою духів і різних істот. Таким був вияв їхньої стародавньої поезії, яку вони тоді не знали, як оформити, записати і зберегти. Тому своїй народній – слов’янською мовою „язичницькій” – поезії надали релігійного забарвлення. А свої бажання наші прапращури перетворили на обов’язкові релігійні обряди.
Минув той час, коли абсолютна більшість людей працювали на землі, забули ми, який вигляд має плуг, забули пісні орачів і сівачів і не знаємо, як правили конем на полях наші пращури. Але у глибині нашого єства десь у затаєному для нас самих місці лишився наш споконвічний зв’язок із землею, з нивою, з травою, водою, квітами, деревами. Лишилося ототожнення нас самих із душею тої землі, по якій ми ходимо і яку ми любимо.
Із глибини того поклику живої природи розпустила Ганнуся своє волосся, розпустила свою душу, дозволила взяти своє тіло молодому перелеснику. Але згодом чимось не сподобався їй її Славко, я вже не пам’ятаю чим. Чи не задовольняв він її високих запитів, чи не міг розуміти її в її горі. Власне, вона йому й не відкрилася.
А чим тоді для мене були тілесні стосунки двох статей? Це уявлялося чимось, що стояло біля кінцевої мети тієї ще не випитої казки, яка зветься коханням. Ганні не було кому вилити свою душу. Їй важко було носити свій смуток у собі. Її серце було згірчене й обтяжене, і вона довірила цей таємний смуток свого життя мені.
– Батьки хотіли, щоб я навчалася в педінституті на філологічному факультеті. Я не хотіла цього навчання. Це був не мій вибір – це був вибір моїх батьків.
– Ти хоч і не хотіла, але все-таки поступила до того інституту?
– Так!
– Як так може бути? – обурювався я, – Як можна нав’язувати дітям свою волю у виборі їхньої професії?
– Ну це ж батьки... Вони завжди цим опікуються і вказують своїм дітям, куди їм поступати.
– Ні, не завжди! Вони не повинні так робити. Адже у кожного своє покликання. Свій талант. Як можна ламати людину! Перекроювати на свій лад! – я продовжував гніватися.
– Прийде час і тобі скажуть, куди поступати.
– У нас такого немає. Нам батьки нічого не нав’язують. У них, звичайно, є своя думка, своє ставлення до нашого вибору. Він може їм подобатися чи не подобатися, але остаточний вибір залишають за нами.
– Грицьку, це ти хочеш, щоб так було, але насправді так не буде.
– Рік тому мій брат хотів поступати на ядерну фізику до Київського університету. Батькам цей вибір не сподобався. Їм здається, що його місце роботи буде десь там, де буде радіація. Так його відмовляли, але не забороняли. І він поступив і зараз там вчиться.
Ганнуся продовжила своє оповідання:
– Я вивчала російську й англійську мови. Навчання було дуже нудним, там багато чого такого викладали, що ніколи не знадобиться вчителю. Для чого, наприклад, вчителю народні весільні обряди Рязані чи Твері? Одним словом, мені було нецікаво, і навчання йшло у мене погано. Зрештою, я не здала сесію.
–Тебе виключили?
– Моє погане навчання було дуже не до вподоби моїм батькам. Мама сильно сварилася. Заставляла мене вчитися. Вона намагалася залагодити мої невдачі в інституті.
Ганна трохи помовчала, перевела дух і продовжила:
– Мені в інституті разом з іншими, тими, хто не здав сесію, дали місяць часу на те, щоб знову підготуватися і перездати.
– Ти не захотіла перездавати?
–Я намагалася підготуватися, вчила, але всього не вивчила. Мене запитали не те, що я вчила. Я не змогла відповісти, і мене виключили. Як же важко після цього було мені зі своїми батьками.
Я не витримала їхнього тиску, їхніх звинувачень, узяла свій паспорт і тихо поїхала до Москви.
–Де ж ти там могла подітися? У тебе є якісь родичі у Москві чи друзі?
– Я просто поїхала світ за очі.
– Де ж ти там жила?
– У гуртожитку одного інституту. З дівчатами. Вони мене прилаштували і годували.
Ми повільно проходили по доріжці, яка спускалася ген до води ставочка, навіть спускалася у воду. Обабіч доріжки дуби в широко розкиданих кронах порозставляли свої руки, високо-високо над нашими головами порозкидали своє кучеряве листя. Ці силачі-велети закривали нас своїми могутніми руками, оберігали наш спокій, наче міцні вартові й нездоланні оборонці від усіх лихих життєвих нападок і негараздів. У цьому гаю я був Паном, Царем. Я робив те, що вважав за потрібне, і все було у моїй владі. Це була наш гай: мій і моєї королеви Ганнусі.
Доки ми розмовляли, на діброву спустилися вже густі сутінки. Тут Ганна вилила мені свій густий пекучий біль.
– У тому інституті з ранку до обіду всі ходили на пари, а увесь інший час занімались любов’ю. Я прожила там днів з п’ять, потім до нас у кімнату прийшло чотири грузіна. Вони принесли бутилку7 „Шампанського”, поговорили, посміялися... Потім вони станцювали танець живота.
– Що це за танець? – запитав я.
Ганнуся посміхнулася:
– Ти не знаєш, що таке „танець живота”? Ну... це такий танець. Я якось покажу тобі його... іншим разом, – вона примовкла, щоб перевести дух. – Потім один грузін присів біля мене, поговорив, посміявся. Я роззирнулася і побачила, що у кімнаті нікого не стало, крім нього і мене, – Ганна журливо похилила голову, – А вранці після ночі з ним у мене з’явилося сиве волосся.
Ганнуся зняла з голови яскраву резинку і розсипала на плечі своє темне волосся. Потім підняла його рукою у себе на тім’ї.
– Ось воно. Я його закриваю, щоб не було видно.
Хоч були вже сутінки, але я побачив між космами моєї дівчини Ганнусі на тлі її темного волосся справді цілий пучок непроханого лиховісного срібла. Ця сивина була у дуже незвичному місці. Ганнусине тіло втаїлося зі своїм клопотом, і дозволило сивині з’явитися тільки у потаємному місці, наказало заховатися від оточення: від матері, від грузина, від московських студенток-розпусниць. Раніше я думав, що першими у людей починають сивіти скроні. Але скроні у Ганнусі були темні, чисті. Горе не посміло внести свої корективи у красу вісімнадцятилітньої дівчини. Воно залишило свій слід у потайній схованці з тим, щоб він не кидався нікому в очі, був відомим тільки самій Ганнусі та ще хіба тому, кому вона сама покаже.
– Я зараз у такій депресії, – сказала вона.
Як хотілося мені обійняти її, пригорнути до своїх грудей, зігріти своїм серцем, забрати у неї все її лихо і розвіяти його геть, розсипати, знищити. Але мої бажання видалися мені дуже схожими на ті пригоди, які Ганнуся мала і які їй, зрештою, опротивіли. Я зовсім не хотів робити щось подібне, бути одним з поміж решти того самого ряду. Вона пройшла по доріжці на кілька кроків вперед мене. Я наблизився до неї і тільки легенько й обережно взяв її за плечі. Тим часом зовсім стемніло.
– Мені так гірко. Здається, мені найближчі кілька років ніхто не буде милий.
– Ганнусю, а ти поплач, – сказав я.
– Поплач. Не соромся мене! Тобі легше буде, – далі промовляв я, – Жінки довше за чоловіків живуть, тому що плачуть.
–Жінки довше живуть, тому що плачуть? – здивувалася моя Ганнуся, – Це так поетично.
– Це справді так, – вів далі я, – Жінки виливають своє горе зі слізьми, а чоловіки „мужньо” сприймають усі негаразди. Через те у них велике навантаження на серце, що й вкорочує їм віку.
Ганнусю, я тобі віддам усе і все зроблю, аби тобі було добре. Я почекаю і кілька років, і більше. Я чекатиму стільки, скільки буде потрібно.
Ганнуся підійшла до якогось деревця, повернулася до мене і присіла навпочіпки .
– Здається, у мене немає сліз. Я, мабуть, вже давно всі їх виплакала.
Я підійшов ближче до неї. „Я тут, біля тебе. Я буду з тобою. Я дам тобі те, що маю, я зігрію тебе. Тобі біля мене буде добре і затишно.”
– Ганнусю! Яка гарна ніч, як тихо!
– Ходімо до води, Грицю!
Ми вийшли до самого ставочка.
– Поглянь, вже місяць зійшов, – промовила Ганнуся.
– Цвіркуни цвірінчать, ніч оспівують, – сказав я їй.
– Давай і ми заспіваємо, – запропонувала Ганнуся.
– Давай! А що будемо співати. Які ти пісні знаєш?
Ганна затягла перша, потім я підхопив.
Ой у вишневому саду,
Там соловейко щебетав.
Додому я просилася,
А ти мене все не пускав.
Коханий мій, а я твоя
Дивись уже зайшла зоря,
Проснеться матінка моя –
Буде питать, де була я.
А ти їй дай такий одвіт,
Яка чудова майська ніч.
Весна іде – красу несе,
А в тій красі радіє все.
Доню моя, у чому річ?
Де ти гуляла цілу ніч?
Чому розплетена коса,
А на очах блищить сльоза?
Коса моя розплетена –
Її подруга розплела.
А на очах блищить сльоза:
Була любов – тепер нема.
– Є ще варіант: „Бо з милим розлучалась я”, але мені більше подобається: „Була любов – тепер нема”, – сказала Ганнуся.
Ми ще проспівали декілька пісень. Співали разом, співав і я їй пісні, які вона не знала. І потім розійшлися.
Примітки:
1 Створенню осередків Товариства української мови ім. Тараса Шевченка у 1989, яке пізніше перейменували на „Просвіту”, передувало створення окремих гуртків на захист української мови під різними назвами.
2 Книга Буття 2,8.
3 Милиці(укр.) – костыли(рос.). Книга перша4 Тут у значенні чоловіку, мужчині.
5Автор свідомо вживає інколи неправильні українські вирази у розмовній мові персонажів.
6 Навпочіпки(укр..) – на корточках(рос.).
7 Пісня на вірш Олександра Олеся.
