За вікном бідно умебльованої квартири, горлаючи маршову пісню, гупали важкими чоботями чужинські солдати. Ревли нетутешньою потугою заморські вантажівки-студебекери, один за одним снували верткі штабні віліси, лунало вже забуте „мать -перемать” водіїв, що не могли розминутися у тісних міських вуличках.
Він якось наче заворожено дивився на весь цей рух чужої і ворожої військової машини. Вимогливий стук у двері застав його зненацька. За звичкою опустив руку до кишені.
На порозі стояв усміхнений майор-енкаведист. Він безпечно усміхався, хоч кобура з пістолетом була розстебнута.
- Слиш, парень, на постой нє примєш? – запитав він.
- Ні, - похмуро відказав Іван.
- А почему? У тєбя и так на ліцо ізлішек жилплощаді – оскалися широкою усмішкою енкаведист і несподівано тихо, - вам привіт від тітки.
Іван здивовано дивився на майора.
- Вам привіт від тітки, - ще раз повільно по складах вимовляючи кожне слово, повторив він.
- Він тітки Марії? – запитав Іван.
- Ні, від тітки Гані, - відказав той.
- Проходьте, пане майор, доведеться мені вас прийняти, - голосно, для невидимих сусідів відповів Іван.
- Товаріщ майор, - засміявся енкаведист, - пани тєпєрича кончілісь, парень.
Він без запрошення всівся на кривий стілець, дістав з наплічника залізну банку тушонки і заходився її відкривати армійським ножем.
- Отже, товаріщ майор, які звістки від Головного Проводу? – запитав Іван.
- А ти, парень, нє тороптесь, достань-ка по стакану, - ніяк не виходив з ролі „товаріщ майор”.
Звабливо забулькотів із фляги армійський спирт і вони мовчки випили.
- А ти, друже Молот, щось втратив кваліфікацію. Якби я був справжнім енкаведистом, то взяв би тебе, як дитину.
- Сумніваюся, друже, - Іван криво усміхнувся і дістав з кишені затиснуту в руці гранату без чеки. Повільно, як факір на цирковій виставі, вставив чеку назад. „Майор” закашлявся щойно випитим.
Іван поляскав його по спині.
- Ну то що каже головний провід? – знову запитав він, коли до зв’язкового повернулася здатність говорити.
- Друже Молот, тобі наказують тобі перейти до глибокого запілля. Ми будемо боротися, та зрозуміло що цю боротьбу зараз нам не виграти. Вони прийшли надовго. Тому ми формуємо підпільну мережу, що діятиме в далекому майбутньому. Попри молодість, ти маєш значний досвід підготовки і виконання бойових акцій, чудово стріляєш з обох рук, володієш прийомами боротьби джиу-джитсу. Я привіз нові надійні документи. Ти повинен легалізуватися - закінчити університет, вступити до їхньої партії, робити кар’єру – доки не надійде наказ...
.........
На лікарняному ліжку лежав старий чоловік. До його руки з вузлуватими венами тяглися трубки-змії крапельниці. Повільний і невблаганно рівномірний стукіт крапель наче відлічував час до чогось ... На стільці біля хворого сидів кремезний молодик у тісному на його широкі плечі, білому халаті. З під розстебнутого піджака виглядало руків’я пістолета.
- Товаришу полковник, - звернувся він до свого колеги, що розвалився на вільному ліжку, закинувши ноги на бильце.
- Що?
- А якщо дід відкинеться, тоді справа – висяк? Ми ж навіть не знаємо хто він. Пальчики не проходять по нашій картотеці.
- Заткнись. Док казав, що він може все чути, - сердито відповів той.
Зайшов лікар, взяв на кілька секунд в’ялу нерухому руку старого, щоб поміряти пульс і затим зробив ін’єкцію в крапельницю.
- Док, він прийде до свідомості?– запитав старший.
- Не знаю, - сухо відповів лікар.
......
Було спекотно. Перший секретар райкому закінчив промову і втомлено великим картатим носовиком витирав з лисини піт. Нарешті закінчилися усі ці офіційні промови і через вуличні динаміки пустили „День Побєди”. Святково вбраний люд здихнув з полегшенням і прямував до виїздного буфету і пивних бочок. Скрізь гонилися невгамовні дітиська в піонерських галстуках, залишені на поталу своїми учителями і гучно луськали заздалегідь приготованими шпильками надувні різнобарвні кульки. Парад закінчився, за рогом на вантажівку скидали червоні транспаранти і портрети членів ЦК. Микола Степанович – професор місцевого педінституту сидів на лавочці в парку з оберемком подарованих піонерами червоних перестояних тюльпанів і курив, заглибившись у свої думки.
- З днем Перемоги вас, - перед ним стояв чолов’яга в цератовому кашкеті із одинокою медалькою на заношеному дешевому костюмі.
- І вас також, - байдуже відповів він, але за мить усвідомив, що знає цю людину. Він чекав на нього багато років...
- Вам привіт від тітки...
Вони сиділи в робочій їдальні і не криючись розливали фляжку горілки по гранчаках, закусуючи глевкими общепітівськими котлетами. Та й хто б посмів у такий день зробити зауваження двом фронтовикам?
- Ви готові діяти, друже Молот?
- Так, - твердо відповів той.
- Це добре. Але Головний Провід вважає, що зараз розпочинати активну боротьбу не на часі. Друже Молот, чекайте вказівок. Ми обов’язково повернемось, наша війна ще не закінчена...
...........
В третій ночі у особливого пацієнта з сьомої палати зупинилося серце. Удари дефібрилятора, укол в серце повернули старого у сутінки коми...
Полковник після усього підійшов до лікаря.
- Док, він не повинен померти, роби що хочеш, але він мусить заговорити.
- Та пішов ти, - розізлився знервований важким чергуванням лікар.
........
Старий охайно вбраний чоловік з’явився у парку десь місяць тому. Був він тихий і непомітний. Грав у шахи на невеликі ставки – грав не дуже добре, більше програвав. Мабуть утікав від своєї сварливої старої, а може навпаки - з гнітючої тихі порожньої квартири. Часто дивився на свій старомодний командирський годинник, час від часу щось записував у маленькому нотатнику – мабуть, цікаві ходи шахової партії, щоб потім розібрати їх удома. Звали його Семьонич, імені ніхто не запам’ятав.
- Цікавий чоловік, цей Сємьонич. Усі його бачили, та ніхто нічого про нього не знає. Розумний, все більше слухав, спостерігав - підсумував допит свідків Анатолій Іванович, полковник СБУ .
- Товаришу полковник, є результати експертизи зброї, - повідомив молодий лейтенантик.
- Ну? – з надією запитав той.
- Стволи чисті, ніде раніше не світились. Що цікаво – вони дуже старі. Обидва 1942 року випуску.
- Відлуння минулої війни... Знайдені на місцях боїв?- запитав полковник.
- Навряд. Зброя в дуже хорошому стані, жодного сліду корозії.
- А автомобіль?
- Угнаний за два квартали від місця злочину, власник подав заяву.
.........
На автобусній зупинці, поряд з білими клаптиками оголошень „куплю”, „продам”, „здам” вітер шарпав забутий жеківцями передвиборний плакат – „Не зрадь...” – вицвілий, змитий дощами і негодою – він виглядав скрижалями фальшивого пророка, що наважився до десяти біблійних заповідей нав’язати людям ще одну – одинадцяту. Микола Петрович купив газету „Слово” і сів на лавочці.
У нього похолоділо всередині. На розвороті він побачив те, на що чекав усе життя...
Чому саме зараз? Були ж і гірші часи, та тоді він був готовий діяти. Де ж вони були раніше, коли він був молодим, коли ще не лежали на цвинтарі під чужими іменами четверо з бойової п’ятірки? Тепер це майже неможливо - тремтять від старості руки, вже не той зір, він став надто повільним... Думки роїлися у голові. Він ще раз перечитав статтю. Ні, усе правильно. Це вирок зраднику і він повинен його виконати.
Почуття провини переслідувало його усе життя. Він згадував своїх давніх друзів і знайомих, вони часто приходили до нього увісні. Той підірвав себе власною гранатою, забравши з собою кількох у малинових погонах, інший пустив кулю в скроню у сирій могилі лісової криївки, те миле смішливе дівча – зв’язкову закатували енкаведисти. Спливали у пам’яті обличчя людей, яких вже давно немає, вони дивляться з минулого йому у вічі з німим докором – ти теж мав бути серед нас, ти мав боротися.
Нарешті він збавиться від цих страшних снів, від болісних спогадів, зможе подивитися у вічі примарам з минулого.
Він не розумів гримас цієї химерної держави, у якій одночасно стояли пам’ятники Бандері і Лєніну, де влада відзначала заслуги тих, хто боровся із сталінізмом і пристарілих катів-енкаведистів з закривавленими по лікті руками.
Колишній досвід підказував йому триматися якнайдалі від новітніх телевізійних націоналістів. Від цих провокативно-радикальних молодиків з оперетково-патріотичними вусиками просто тхнуло спецслужбами. Невже це бачить лише він?
Вдома спустився у підвал, молотом розбив цегляну кладку, що маскувала схрон. Ганчіркою обережно витер залишки мастила з совіцької самозарядної гвинтівки з оптичним прицілом. Два ТТ, кілька запасних обойм до них, схожі на хазяйське мило, бруски вибухівки, тепер вже антикварний автомат системи Судаєва, кілька гранат – цього краму вистачить, щоб виконати завдання.
Почистив і перевірив зброю. Плавно ходять тугі затвори, досилаючи жовтаві набої у ствол, готові вивергнути вогонь і свинець – усе справне і готове до дії... Справне, крім нього самого - лише його торкнулася корозія – невблаганна і глибока іржа старості.
Він відкрив круглу бляшану коробку з надписом „Леденци лимонные”. Бойова каса – п’ятдесят золотих п’ятірок з бородатим профілем російського царя – валюта не підвладна часу, грошовим реформам, змінам режимів, що пережила безліч нікчемних тепер папірців - червонців, злотих, окупаційних марок, совіцьких рублів.
Навіть у найважчі часи він не торкався до цих грошей, беріг саме до цього дня...
.......
Слідство по справі заходило у глухий кут. Жодних мотивів, ніякого зв’язку між жертвами і злочинцем. Лишалася лише слабенька надія, що старий прийде до свідомості. Лікар сказав що тому лишилося жити лише кілька днів.
Для годиться, допитали бомжів, що жили поблизу місця злочину.
- Блін, це точно Брюс Лі, - сказав з першого погляду на фото один з них, - він з’явився тут недавно. Історія – як в усіх тут. Бандюки заволоділи квартирою – казав, добре, хоч лишився живим.
- А звідки таке поганяло - Брюс Лі? – здивувався полковник.
- Бився класно, хоч і старий. На нього Бутиль наїхав – здоровий бугай. Так Брюс Лі того добряче побив, ще й руку йому зламав – щоб більше не приходив гроші у нас відбирати, - просторікував бомж з колоритним синцем під оком, що мінився гамою барв від темно сірого до світло-зеленого.
- А це тебе теж Брюс Лі ? – запитав полковник, вказавши на синець.
- Ні, що ти, начальник. Брюс Лі був добрий, як Дід Мороз – позавчора роздав нам усім гроші. Не уявляю, де він стільки увірвав – мав не менше кількох тисяч. Ще й малим усім купив морозива і пішов від нас. Більше ми його не бачили. Хороший був чоловік.
- Чому був? – запитав полковник.
- Раз ви питаєте, начальнику, значить він того? – хитро примружився бомж.
....
Він совав шахи в парку, крадькома стежачи за площею. Ні, вони тепер не ті, що колись... Він зможе... Ось один з них - у джинсовій куртці, щодня на тій самій лавочці з газеткою, пола відстовбурчується від пістолета. Інший – в шкірянці постійно курить біля газетного кіоску. Ще двоє – на іншій стороні площі. На пласких дахах двох будинків поруч – він готовий був закластися – позиції снайперів. Микола Степанович подякував за гру і розрахувався із старічком-отставнічком за програну партію.
Вони бояться... Охорона скрізь – біля урядових установ, біля їхніх будинків, навіть у деякі міські квартали вхід лише за спецпропусками. Але охоронці вже не ті – надто помітні, надто невмілі.
На своїй старій бежевій „копійці” він за кілька днів зумів простежити маршрути чорного урядового БМВ – поворот за поворотом, щезаючи за мить до того як його помітять. Про це авто він прочитав в недавно купленому автомобільному журналі і з прикрістю дізнався, що перед ним броньована модифікація.
Одного разу йому здалося, що він побачив зв’язкового. То же карбований профіль, колючий погляд сталевих очей. Той сідав до маршрутки. Микола Петрович підбіг, та бус вже рушив.
- Не може бути, мабуть здалося...
............
- Старий відстежував жертву і робив це вміло і непомітно. Чудово маскується в будь-якій соціальній групі. Враховуючи його вік, ці уміння він отримав десь у період війни. На це вказує і його зброя. Що скажете, панове офіцери? - полковник нервово закурив сигарету.
- Він безперечно, професіонал. Ймовірно, він був у якійсь із диверсійних груп НКВД або ГРУ, - висунув припущення молодий лейтенант.
- Гаразд, працюйте з архівами
відповів полковник. Він не дуже сподівався на успіх – найцікавіше зберігалося у Москві і по багатьох справах ще не вийшов термін секретності. А їх клієнт, здається із таких.
....
Він визначив слабке місце. Це ресторан. Сюди його не супроводжують два авта з мигалками. Тут проти нього лише двоє – озброєний водій і охоронець. Він побував там, всередині. Довелося купити дорогий англійський костюм, краватку і швейцарський годинник. Він підїхав на таксі, недовго розмовляв з швейцаром, імітуючи канадійський емігрантський акцент. Почитав меню і карту вин, запитав чи готують борщ і врешті замовив щось незрозуміле із складною квазіфранцузькою назвою та келих рядового мерло. Розрахувався - разом з чайовими вийшло без малого три його професорські пенсії.
Усередині нічого не вийде. Той обідав у приватному кабінеті, обоє охоронців очікували перед замкнутими дверима. Єдиний шанс – перехопити у момент виходу з авта. Але тоді охоронці будуть на чеку. Вони молодші й швидші і зрешетять його кулями доки він вихоплюватиме пістолета.
Він знову побачив зв’язкового. Той сідав до таксі - сивий, в окулярах, у доброму костюмі. Жовте авто загубилося у потоці машин. Ні, знову здалося... А якщо ні? Може зв’язковий відчуває стеження і тому не виходить на контакт? Чи просто перевіряє його?
..........
- Його впізнав швейцар з ресторану. Старий був добре вбраний, розмовляв з акцентом. Розраховувався готівкою. Це все, - повідомив оперативник, - Може цей викопний термінатор із спецслужб? Росія, Штати, Ізраїль?
Полковних іронічно хмикнув.
- Напрямок думок вірний, товаришу майор. Перекинемо цю гнилу справу контррозвідці – нехай шукають, хоч луснуть, а самі їдемо усім відділом на вихідні рибалити. Я навіть проставлю усю випивку, якщо вам вдасться переконати шефа, що цей ветхий вісімдесятилітній дід – діючий агент, скажімо, СВР чи ЦРУ.
.......
Він збирав пляшки, рився по смітниках разом із такими як сам... Від нього тхнуло. Людина без житла, без документів, без будь-яких прав. Бомж... Чомусь нікого не дивував тверезий і гострий погляд цього старого, те що час від часу він щось записував у маленькому нотатнику. Зрідка їх ганяли менти, але не по справжньому, а так, для годиться, щоб бомжі своїм виглядом не травмували психіки добропорядних громадян.
Маленький нотатник був повністю списаний цифрами і незрозумілими скороченнями. Микола Петрович, у цьому задзеркальному світі – бомж на прозвісько Брюс Лі, роздав цим нещасним людям, з якими ділив шматок хліба, рештки грошей, купив безпритульним дітлахам морозива і пішов, щоб ніколи більше не повернутися...
Свою бежеву „копійку” із зайвою зброєю і документами втопив тихої ночі у чорній дніпровській каламуті за десяток кілометрів від міста. Він був готовий, акція спланована і підготовлена. Ось лише шляхів відступу немає. Та це й нереально - йому не втекти, він не встигне змішатися з ошелешеним натовпом, не пірне в метушню підземки, в щільно набиті вагони, де вічно спішать у своїх справах жителі столиці. Його завжди дивувало – куди? Щоб влягтися вдома на дивані, закинути ноги і ввімкнути телевізор? Зрештою, яке вже це має значення?
....
Чорне лискуче БМВ повільно вирулювало із стоянки. Несподівано справа його вдарив старезний синій москвич. На зупинці хтось хихикнув, згадавши попсовий анекдот про мерса і запорожця.
Дверцята БМВ розчинилися і з авта синхронно вилізли два кремезні молодики.
- Дєд, ти чє, афігєл?
- Хлопці, хлопці, та все ж нормально, це лише фара, я заплачу, - старенький в окулярах поліз до кишені. Двоє з БМВ потяглися до зброї. Дідок простягнув водію бехи синю двохсотгривневу купюру.
- Да ти бомжара, ваще нє фільтруєш, на какие бабки попал? – скаженів водій.
- Зараз, зараз, хлопці, - метушився старий, - в мене ще є, я заплачу.
Та з кишені старого замість грошей з’явився воронений ствол пістолета і одразу гримнули постріли. Він стріляв з двох пістолетів, постріл за пострілом всадивши в їхні міцні треновані тіла по майже по обоймі. Ті дурні подарували йому кілька зайвих секунд - лишили відчиненими двері машини.
- Стаять, брасай аружиє! – почув за спиною зірваний на фальцет крик. Це вже не вкладалося в простенький сценарій коротенької п’єски, яку він так довго придумував і вивіряв. Він не дивлячись вистрілив через плече на голос.
У відповідь гримнув постріл. Та старий не звертав уваги і йшов до мети. За мить до того, як його шарпнула куля, він встиг опустити в салон лімузина репане яйце гранати.
Пересилюючи біль, він повернувся. За спиною підскочив від вибуху п’ятитонний броньований лімузин. Молоденький сержантик-пепеесник цілився в нього з табельного макарова. Микола Петрович, ні тепер він Молот - бойовик ОУН, йшов назустріч молоденькому, з переповненими жахом очима, хлопчику. Затворна рама ТТ від’їхала, скінчились набої. Він викинув порожню обойму, поставив нову й лунко пересмикнув затвора. Міліціонер не стріляв, його заціпило від жаху. Старий пройшов повз нього, не зводячи того з мушки пістолета. Чому не вбив? Він же знав, що той за мить вийде із ступору і вистрілить в спину... В останню секунду, перед втратою свідомості, він знову, вже ясно побачив зв’язкового з Головного Проводу. У темному плащі, довге сиве волосся шарпав вітер - той похмуро спостерігав з іншого боку вулиці.
.....
Ясний гострий біль пронизав його єство. Він відкрив очі. Це була лікарня – запах хлорки і медикаментів важко з чимось сплутати. Далі, в неясній імлі він бачив якісь постаті у білому. Життя? Навіщо? Чому цей сержантик схибив?
- Друже Молот, ваша бойова акція не була схвалена Головним Проводом.
Поряд з ним, вбраний в френч англійського крою і вишиванку, стояв зв’язковий.
- Я ж сам бачив вирок? Адже політичне керівництво не вказує бойовій організації що і як робити. Боївка діє автономно і виходячи із своїх можливостей сама обирає ціль, – здивувався Іван.
- Я теж знаю закони конспірації. Але „Слово” давно вже не орган Головного Проводу, це просто газета. Ти, друже Молот – як снаряд, що пролежав з часів війни і вибухнув вже тепер, без будь-яких причин. Зараз інший час – барвистий, рекламний, слова тепер мало що важать. Наприклад, те, що тоді вважалося зрадою тепер називають компромісом, що тоді вважали брехню – тепер називають рекламою. А ти прийшов з іншої - простої і зрозумілої чорно-білої епохи, часу вождів і героїв. Зараз доба так званих загальнолюдських, гуманних цінностей. Тепер боротися за справедливість пістолетом і гранатою – дикість. Навіть ірландці склали зброю і стали звичайною нудною парламентською партією. Ти цього, вочевидь, не зрозумів, - відповів зв’язковий.
- Зрада – це завжди зрада. Невже люди до цього звикли?
Зв’язковий іронічно усміхнувся.
- А ти ? Ти теж впродовж багатьох років сидів на партсобраніях і слухав цю кафкіанську маячню. Ти ж був серед них. Ці люди живуть двома правдами – одна для кухні і курилки, інша - для торжествєнних мєропріятій. Ти був не кращий від них – очікування завдання стало ширмою, за якою ти ховався від власної совісті.
- Хто ти? – несподівано запитав Іван. (Це було його справжнє ім’я, дане батьками при хрещенні, давно вже незвичне після десятка псевд і фальшивих паспортів)
Той лише усміхнувся.
- Хто ти? – повторив Іван.
- Я той, хто подарував тобі життя. Тебе просто забули твої провідники. Тепер вони давно вже лежать на цвинтарях по усьому світу. Інші, кому пощастило вижити, – доживають нормальне життя, оточені люблячими дітьми, онуками. А ти змарнував мій дар...
......
Старий лежав з широко відкритими очима і щось беззвучно шепотів. Він або не чув запитань, або їх просто ігнорував. За кілька хвилин по тому він помер...
У скорботній тиші палати несподівано гучно пролунав поліфонічний рінгтончик мобільника – „Наша служба і опасна і трудна...”
Полковник взяв трубку. Він відповідав лише „так точно” і „єсть” – говорив з керівництвом.
По закінченню розмови він обвів поглядом присутніх.
- Товариші офіцери – водій і охоронець, що взяли машину без дозволу міністра перевозили на дачу водія пропановий балон. Через нещільно закритий вентиль стався пропуск газу у салон автомобіля. Внаслідок припалювання цигарки газ вибухнув, тіла викинуло з машини. У нас є офіційний акт експертизи – у кого були власні версії – прошу їх забути. Це наказ керівництва. Виходячи з державних інтересів нам не потрібний розголос цієї справи.
Вже на виході з лікарні до полковника підійшов лікар.
- Полковнику, може вам це якось придасться. Я вмію читати по губам і знаю, що шепотів старий перед смертю.
- І що?
- Він молився...
