Увага! Обмеження по віку. Дітям (хоча по-правді – яким вже там дітям...) до 18 років читати заборонено! І ніяких "але", незаконне розповсюдження карається законом у строк до 5 років ув’язнення.
Прохання приділити увагу. Приємного читання.
...Жила-була принцеса. Її ім'я було Джозефіна і вона мешкала у розкішному замку, стіни якого були з білого мармуру, а вікна - з найчистішого кришталю. Її балкон виходив у квітучий сад з озером посередині, таким же глибоким і блакитним, як очі у самої принцеси і було це одним з найпрекрасніших і найщасливіших королівств у світі.
Одного дня Джозефіна вийшла погуляти і трохи поспівати чудових пісень у саду. Її тендітний голос почув принц, що саме мандрував по світу у пошуках собі нареченої, і вони одразу покохали одне одного з першого погляду. Принц був благородним, сміливим і турботливим, і кожного дня вони таємно зустрічалися на самоті під самим вікном принцеси, біля озера у саду. І щодень, коли вони зустрічалися, кохання їх тільки зростало і кріпло, і кожного дня вони не могли дочекатися тієї миті, коли знову будуть разом.
Але не все було спокійно в королівстві. Злий чародій Вормакль страшенно ненавидів принца і хотів, щоб Джозефіна належала тільки йому. І для того, щоб розлучити їх, він замислив надзвичайно коварний і хитрий план...
Однієї ночі Вормакль усипив охорону замку і в образі ворона пробрався до спальні принцеси. Джозефіна тихо і спокійно спала у своєму ліжку і бліде світло місяця падало на її щоки. Вормакль беззвучно підкрався до неї, вітер розвівав подоли його чорного, як ніч, плаща. Він високо підняв над нею руки і...попередження: приберіть дітей від тексту! Дякую за увагу...тієї миті вона перетворилася на лебедя!
І сказав чародій, дивлячись у повні невимовного жаху очі птахи:
- Це страшне закляття! Я наклав його на тебе за твою любов до нього. Тепер кожної ночі, як тільки світло місяця паде на тебе, ти будеш перетворюватися у лебедя. І не припиниться це доти, доки ти будеш кохати його!!!
Хлопнули чорні воронячі крила і Вормакль зник у темряві ночі...
Настав слідуючий день. Весь ранок Джозефіна не пила і не їла, а тільки самотньо стояла у саду. Сльози стікали по її блакитних очах, і німий страх сковав її душу. Як тільки приїхав принц, вона одразу розказала йому все...
Нагадую, заберіть дітей від тексту. Дякую...
Але принц її не кинув. Натомість вони й надалі продовжували зустрічатися і так же щиро кохали одне одного...
Вормакль дуже розсердився, коли дізнався про це. Він в сліпій люті метався по своїй башті, рвучи собі бороду і ламаючи меблі. Здавалось, ніщо не могло заспокоїти та розрадувати його.
І тоді він вдруге навідався до принцеси...
Перепрошую, але заберіть ви все-таки дітей від тексту, я впевнений, що вони напевне є. Далі їм вже точно читати не можна...Нема за що...
І тоді злий чародій наклав на неї друге закляття, ще страшніше і гірше за попереднє. І тепер, дивлячись у широку, в півметра, морду, бо очей не було розгледіти, Вормакль промовив:
- Ти отримала те, що заслужила...Я втомився від тебе... Тепер кожної ночі і кожного дня ти будеш знаходитися в тілі...тілі...вфу-у-ух...гіпопотама!..(я попереджав)...і тепер ніхто, ніхто не зможе розчарувати тебе крім мене! І ні у кого тобі більше просити допомоги! Прощавай!
Знову змахнули чорні крила, і лиходій, трохи нерівно покачуючись, зник у темному листі дерев.
Тільки зараз Джозефіна зрозуміла, що на неї чекає. Вона з голосним потужним ревом кинулась до вікна і, виломивши у стіні широку діру, кинулась вниз.
(Далі гірше буде...До речі, ви там виконали моє прохання?)
Але вона не розбилася. Їй пощастило впасти на випадково звалене учора селянами сіно, в двох метрах від вил. Вибравшись з під великої гори сухого сіна, принцеса-гіпопотам побігла в напрямку блакитного дзеркально-чистого озера, надіючись сховатися там від поглядів людей, оскільки тепер їй доведеться пробути тут усе своє життя...
Коли перелякані родичі прибігли на здійнятий шум, вони побачили тільки приплюснуте до підлоги ліжко і велику діру на місці вікна.
...Назавтра вже все королівство горювало за пропажею наслідниці, і найкращі сищики шукали її, але їхні зусилля були марні.
Але принц усе рівно відшукав її, його увагу привернули двоє великих, стирчачих з води як у морського чудовиська очей, небесно блакитних і невимовно сумних…
Він одразу все зрозумів і, поклявшись врятувати її, продовжував з нею вночі зустрічатись, розраджуючи її сум та вселяючи надію в її серце…
(е-м-м-м…оце-от…хотів сказати…та яка вже різниця…)
Коли про це дізнався Вормакль, він думав, що обезуміє. Він надіявся, що при дворі хоча б помітять великі сліди, що протягнулися від спальні до озера, і хоча би тоді вбили Джозефіну, прийнявши її за чудовисько, що підступно з'їло усенародно любиму доньку самого короля. Але прості селяни, збираючи на ранок сіно, умудрились позатоптувати усі сліди, навіть ті, що були на краю озера.
І тепер Вормакль, скажено носячись по своїй башті та викрикуючи страшенні древні прокляття, смисл яких уже давно всі забули, тільки й палав тою думкою щоб розлучити нарешті їх.
І тоді в його голові народився найжорстокіший та найгірший план за усі попередні.…
Він, утретє пробравшись до замку, перетворив принцесу в…
(пауза)
просто підкреслення гостроти моменту.
…в Мужика! В негарного волосатого товстого мужика! З хриплим голосом, пітними пахвами та ще з нестерпним запахом від перегару.
Щоб не захлинутися, принцесі-мужику(О жах! І я ТАКЕ пишу!?) довелося виплисти на поверхню озера брюхом верх та прикрити свої срамні місця широким листком лілії.
...Але принц знову не кинув її, натомість вони ще довго зустрічалися вночі, ховаючись в фігурно підстрижених кущах королівського саду, щоб жодні сторонні очі не обачили їх разом. Але одні лихі очі їх одного разу таки побачили...
Переживши інфаркт, Вормакль зараз тихо сидів у різьбленому кріслі-качалці, нервово помахуючи віялом та намагаючись дишати рівно. Він уже навіть не знав, що робити, попереднє закляття відняло так багато сил, що йому довелось добиратися назад пішки, щосекундно натикаючись носом на дерево...І ось результат...вфу-у-ух...(...вфу-у-ух...)...це жахливо...Може було б легше просто скрутити їм обом голови? Чи може знову спробувати перетворити принцесу на...
І в цей час, коли Вормакль вибирав у що перетворити принцесу - на жабу, на резинову жінку в повний ріст, чи то й може на двійника принца, в башту увірвалися озброєні лицарі разом з одягненим у парадний мундир самим принцем і, приставивши до горла блискучі відполіровані леза мечів з золотою печаткою короля, одночасно сказали:
-Здавайся злий чорнокнижнику! Ти в оточенні!
Обвівши зацькованим поглядом наставлені на нього вісім мечів, чародій повільно видавив:
- Е-е-е...м...вфу-у-ух...гаразд найлюб'язніші панове, я опускаю руки...е-е-е...тільки можете ви, якщо ваша ласка, сказати як ви знайшли мою невидиму для людських очей башту?
Слово подав капітан операції, сер Едрік Справедливий:
- Про твоє зачароване логово розповів один вуличний п'яниця. Його слова також підтвердив іноземний принц, що часто вів полювання в цих місцях. Волоцюга вже отримав свою винагороду, а на тебе чекає твоя доля!
Подумки проклявши ту мить, коли він ще тоді перетворив принцесу на лебедя, Вормакль здався на милість лицарям.
...Йому грозила смертна кара за застосування чорної магії, і єдиний, що був у нього шанс на заміну вироку довічним ув'язненням- це повернути королю його доньку, розбивши чари. В іншому випадку йому відрублять голову, оскільки це також спосіб зняти чари...
(Мені все одно, чи читали вже цей текст зверху діти, але...а хоча нехай будуть, все таки право дочитати до кінця має кожен...)
...Але ані першого, ані другого вже не було потрібно. Чари розбились, бо розбила їх усепереможна сила любові, щирої любові принца до принцеси, який не покидав її за будь-яких обставин.
І вони одружились, було розкішне весілля, на якому були присутні королі обох держав, а також незчисленні щасливі громадяни, що настільки були раді за молодят, що прийшли навіть з найвіддаленіших куточків відомих картографам земель.
Принц і принцеса одружились, і жили щасливо, дружньо вели сімейний побут і ростили своїх цілком здорових дітей у сімейній теплоті й затишку.
А помилуваний чарівник лишився доживати свою старість у башті, інколи виходячи у свій власний сад щоб порозсмилити над могутньою мінливою силою магії та усеперемагаючою силою справжньої любові, одного з найпрекрасніших і тепліших почуттів, яке тільки коли-небудь було відоме людям...
P.S. Ну, що, прочитали казочку? А тепер як ви думаєте, діти, що змушувало принца не покидати Джозефіну, хоч би які форми вона не приймала, га? Думаєте, він був збочинцем? До того ж п'яним? Ені-і-і-і... Просто він її КОХАВ. А сексу в них до весілля не було. Отак-то. (І нічого було фантазувати). В ті часи дівоча цнотливість береглася ретельніше ніж зараз. А якби принцеса йому була потрібна тільки заради близького контакту, то він би не приходив знову й знов, хоч би ким (точніше - чим) вона не ставала.
Вірте в кохання, люди.
