Я зробила депресію сенсом свого життя. Я давно підозрювала себе у емоційному мазохізмі. Тепер я в тому майже впевнена. Я послала весь світи.
Я не хочу нікого бачити, весь світ то смердюче болото в якому мені привабливе лише страждання. Страждання, що поглинало мене повністю і водночас доводило майже до статевого збудження. На обличчі неслухняна міміка похітливу картинку. Очі починали працювати сканером, а залози активно виробляли отой клятий гормон. О, те є особливою стадією моєї вічної депресії.
Похмурі книги, уроди маршрутники і одне постійне бажання, нестримне та могутнє, що здавалось задовольнити його було просто не можливо.
Жодного замінника, жодного терпіння. Лише одне. Задоволення бажання. Я Хотіла! Хотіла померти. Залишити світ, кинути все вилетіли безтілесним високо-високо над цим сіро-буденним містом. Над адмінбудинком, над цим пішохідним переходом і відчути швидкість польоту. Захлинутись морозним прогазованим повітрям. Злитися в єдине з брудними болотяними хмарами. Відчути цю п’янку та неосяжну свободу. Пролетіти крізь нього, а потім, потім піти геть. Щезнути у просторах неосяжного космосу. І десь там далеко-далеко вмостившись на звісивши ноги з якогось сузір’я та засунувши у вуха навушники спостерігати з відти за ним.
Лезо, таблетки, мотузка, шприц... Все гарним охайним рядочком виставлено на столі. Що саме обрати?
Цікаво, чи багато хто уявляє собі свої похорони?
Я раніше навіть плакала від жалю до себе під час таких фантазій.
Я, бліда і прекрасна у чорній труні. Подвір‘я всипане людом. Бо ж Я померла. Молода, гарна, перспективна ...
Однокласники ще не усвідомивши остаточно, що саме трапилось перешіптуватимуться між собою намагаючись вгадати хто ж вся ця решта людей у моєму житті. Друзі, колеги, коханці?
Уявляла і його горе. Таке прекрасне та благородне. Мабуть він би зайняв перші місця у натовпі тих, хто оплакує та заслуговує співчуття решти. Цікаво, мабуть у той момент він насправді вважав би що мене кохає, пробачте, кохав...
Скоріше за все, саме тому, я й не зробила того кроку уперед. Бо тоді якщо б - я лягла замість лікарняного ліжка до труни. Тоді б, мого тіла ніхто не побачив. Ніхто б не сказав “Погляньте яка вона гарненька. А могла б ще жити й жити...”. Тоді їх думки були б зайняті зовсім іншим. Вони б думали “Я як вона виглядає? А наскільки сильно розтрощено її череп, а чи всі частини її тіла забрали докупи лікарі?” і так далі і тому подібне. А я того, аж ніяк не хотіла.
Я мала померти молодою і обов’язково гарною. Інакше б та смерть не мала б жодного сенсу. І дарма, що життя, в принципі того сенсу не має взагалі.
Смерть то зовсім інша справа. Вона буває лише один раз. Її можна безкінечну кількість разів уявляти проте відрепетирувати її не вдасться. Адже вона лише в одному випадку може залежати від нас. Проте і самогубство, єдиний випадок коли ми самі можемо обирати місце, час та спосіб заздрісники назвали гріхом. Мабуть це вигадали ті, хто сам хотів накласти на себе руки, проте їм не вистачає сміливості зробити отой вирішальний крок. Вони мабуть із заздрості заборонили решті обирати смерть.
