Продовження.
***
Марина скаржилася на плітки. Вони дуже діставали її. Нікчемні люди приписували їй розпусту зі священиками. Жила вона сама. До неї приходили навідати єдина дочка, єдиний онук, знайомі, сусіди. Сама вона регулярно ходила до церкви.
У кожному дворі є люди, які нічого не роблять. Єдиною їх розвагою є розмови з такими самими, як вони самі. Ці люди обговорюють усе і всіх. Не тому, що вони злі, а тому, що їм треба якось нудьгу розвіяти. Так виникає усна народна творчість, частиною якої є плітки. І, ймовірно, плітки є найбільшою і наймасивнішою частиною фольклору. От тільки їх ніхто з фольклористів не записував, не досліджував і не видавав. Тому і здається людям, що фольклор – це казки, пісні, оповідання... ну ще може анекдоти. Іще здається, що фольклор живе десь там... у якихось непрохідних густих і темних лісових хащах; за крутими гірськими перевалами. А якщо й не так далеко, то, принаймні, для того, щоб його почути, треба стати членом етнографічної експедиції.
Та ні! Фольклор є скрізь. І у великих містах теж. І чим вам плітки – не народні оповідання. Щоправда, фольклор поширюється, як правило, у замкненому колі, серед „своїх” . Плітки про нас самих доходять до нас, якщо доходять колись взагалі, як правило, пізно. Частіше тоді, як ця плітка давно перестала бути новиною. Людям плітки про себе дуже не подобаються. Однак нічого з плітками чи з пліткарями не зробиш. Вони є і вони будуть. Вони будуть доти, доки будуть люди нудьгувати і доки матимуть потребу у тому, щоб якось себе розважати.
Тому я вирішив, що витрачати свою життєву силу на обурення від пліток, справа не тільки непотрібна, але й шкідлива. До пліток треба ставитися спокійно, навіть з гумором. Зрештою, насправді вони завдають шкоди самим пліткарям. Як лайки, пущені в нашу адресу, сквернять не нас, а тих, хто лається, так і плітки, пущені про нас, є бідою тих, хто ці плітки поширює, і тих, хто їх слухає. Це я вам кажу, як священик, себто людина помітна, бажана для пліткарів у якості персонажа.
* * *
Ходіння по селищах, набивання людям, постійні і стабільні злидні, нестатки, побутова невлаштованість моєї сім’ї, моїх дітей діставали мене, збурювали мої давно вже попсовані нерви. Я хотів відпочити від цього всього у мами. Дружина не перечила: вона мене відпускала на відпочинок, на лікування нервів. Вона зазначала, що відтоді, як у мене з’явилася мама Марина, я став спокійнішим. Я просив її молитися за мене. Вона обіцяла мені допомагати. Наче у стосунках з мамою було все гаразд, але хто його зна, чим воно все може повернутися?
Я поїхав додому з церкви. Невідомо, чому мама не прийшла на вечірню службу і чи є вона вдома. Приїхавши додому, я зателефонував їй. Марина була вдома. Я напросився приїхати до неї. Мені потрібно було поспішати, щоб встигнути, доки ще добре ходив міський транспорт.
Ми трохи посиділи поруч. Потім помолилися, і мама Марина запропонувала мені лягти на двоспальному ліжку в її спальні, сама ж зібралася лягати у вітальні на незручному вузькому диванчику.
Я попросив її лягти поряд зі мною:
– Нащо Вам той диванчик? Я хочу до Вас пригорнутися і так разом спати.
Мама Марина погодилася, але чомусь соромилася. Зачекала, доки спочатку ляжу я. Я ліг, накрився ковдрою. Вона зайшла до спальні і одразу вимкнула у ній світло. Чомусь дбала, щоб я не бачив її у ночнушці. Лягла поряд. Я підсунувся до неї і приклав свою щоку до її щоки. Обійняв її. Вона також мене обійняла. Спробував заснути. Лежав із заплющеними очима біля своєї милої, любої „мами”. Здавалося, було тихо–тихо. І затишно. Однак було і якесь невелике внутрішнє напруження. Воно не давало швидко заснути. Було незвично. Я не хотів випускати Марину зі своїх обіймів.
Вона сказала, що не може так спати, і пішла від мене, щоб лягти на диванчик.
Я лишився сам. Стало самотньо і якось безрадісно. Просто поспати я міг би у себе вдома. А до мами я приїхав для того, щоб поспати біля неї. Однак, якщо вона пішла, мабуть, була тому причина. Значить, так було треба.
Я знову спробував заснути. Пролежав, може, з годину, а може й більше. Але сон не йшов. Не хотів я так спати. Я встав і тихо зайшов до вітальні. Ікони були у неї тільки у тій кімнаті. Я йшов обережно і зовсім тихо, навіть нечутно, щоб її не збудити. Підійшов до кутка, у якому були ікони, перехрестився і майже у суцільній темряві поклонився у той бік, де ікон не було видно, але я знав, що вони там стоять. Поклонився Господу і Його Пречистій Матері. Прочитав подумки „Отче наш...” Повернувся від ікон до дивана Марини. Стояв у тиші й темряві і не знав, що робити далі. Я не хотів уходити без мами Марини і не смів турбувати її сон.
– Не спиться?! – обізвалася мама, – Я теж не сплю.
Я присів біля її дивану навпочіпки :
– Мамо! – сказав я, – мені без тебе не спиться. Ходімо до спальні та будемо спати разом. Я не буду до тебе притулятися, – пообіцяв я і погладив її руку.
Вона сіла на дивані.
– Ну, ходім!
Ми знову лягли поряд. Лежали близько, вже не притулялися одне до одного. Вона поклала свою руку на мене. Погладила мене. Погладила ще. Знову. Я б ладен був би заснути, але мамина рука відволікала.
– Марино, досить, – сказав я і убрав її руку на постіль біля неї, – Давай будемо вже спати.
Наступного дня нам зранку потрібно було йти на службу. Я силкувався заснути, але Марина продовжила мене пестити.
– Марино, давай спати.
Однак, Марина не переставала. Це починало мене непокоїти. Я знову убрав її руку.
– Досить.
Марина не зважала.
– Досить, бо зараз щось станеться! – вже трохи роздратовано сказав я.
Вона засміялася й сказала:
– А я хочу, щоб сталося.
– Марино, нам завтра треба до церкви.
– Тобі треба серйозну жінку, не балакучу, яка не буде патякати язиком. Я нікому нічого не скажу.
Марина трохи припіднялася над ліжком і стала цілувати мене в лице.
– Марино, що ти робиш? Я священик і жонатий чоловік.
– Ти ж сам цього хочеш! Я нікому нічого не скажу.
За моє життя не одна особа хотіла від мене того самого, що й Марина, траплялися від жінок чи дівчат якісь натяки: і туманні, і прозорі, і навіть пропозиції, але вперше спокусниця була так близько від того, чого хотіла. Я на мить задумався, що з цього може вийти для неї і для мене. Про себе, я розумів і знав, що перелюб буде перешкодою для подальшого пастирського служіння. Але блудники на ці речі не зважають, їм аби отримати жадане. Стосовно неї..? Я спробував вдатися до вагомого аргументу в очах жінки:
– Марино, ти ж можеш завагітніти.
– Не завагітнію.
Я не хотів уявити своє сім’я у лоні цієї людини, яку мені не дав і не благословив Господь. Я дуже поважно ставився до статевого акту, щоб його зневажати і опускати до рівня розпусти. Для мене моя дружина була благословенням Божим, і я дякував Богові за її буття біля мене, і за наші ночі, і за тих діток, якими Господь обдарував нас. Наше подружнє ложе було одним зі священних предметів, на якому разом із нами був Господь, Який з’єднав нас у таїнстві любові, Який благословляв на цьому ложі зароджуватися новим людям – нашим дітям. І своє сім’я я сприймав, як інструмент Господньої творчості, який я мав можливість осквернити, і знав, що так часто і багато–хто робив, але я не хотів цього. Я не хотів позбутися тієї ласки Божої, яка зветься чистотою і цнотою . Я заборонив собі й думати про те, що можу з’єднатися з неблагословенною мені Богом особою.
– Я, як жила в Прибалтиці, робила багато абортів, – вона сказала це з покаянним жалем. – І там у мене все це припинилося. Я перестала вагітніти.
Після цих її слів мені ще більше не сподобалася перспектива поєднатися з нею. Якщо у неї й утроба неплідна, тоді сім’я не тільки буде осквернене, але ще й однозначно змарноване.
– Я не хочу. Це буде тяжкий гріх, – сказав я.
– Який гріх? Хто що буде знати?
– Я буду знати! З мене цього достатньо.
Я подумки молився. Марина продовжила мене цілувати в уста, в плечі, в груди. Але я не зробив жодного кроку назустріч її пристрасті. Я лежав спокійний і холодний. І це зупиняло Марину. Вона лягла на своє місце.
– Мені 58, а йому тридцять.
– Марино, а скільки у тебе було коханців? – запитав я.
– О-ой! – вона кокетувала. – На руках і ногах не вистачить пальців, щоб порахувати.
Вона повернулася до мене, підперла голову рукою.
– Давай!... Лягай на мене! Про мене говорять те, що не відповідає дійсності. Треба, щоб відповідало!
Нарешті Марина говорила відкрито. Раніше вона намагалася приховати свої бажання, може і від самої себе. Але все ж таки вона християнка, і, можливо, десь на споді її душі ще жевріє якесь, хоч би й слабеньке, противлення пристрастям. Я вирішив діяти швидко і різко. Я сподівався, що на різкій швидкій голій і грубій правді може з’явитися її спротив недозволеним бажанням. До того ж, мені стало трохи кумедно.
– Ну тоді... знімай сорочку, – сказав я. „Чи ж зніме?” – подумав собі.
Марина встала з ліжка і зняла ночнушку. Залишилася в одних трусах. Лягла знову. Тепер вона розраховувала на свої жіночі принади. Я собі далі лежав і дивився просто перед себе, як і перед тим.
– Подивися сюди! – звабливо закликала вона.
Я зауважив, як вона роздяглася, не відвертався навмисно від неї, але і не зупиняв на ній своєї уваги.
– У тебе такі руки холодні!..
Вона затурбувалася:
– Чому в тебе такі руки холодні?
Потім наче щось пригадала:
– У мене, як я була молодою, теж були такі холодні руки. Дай руки тобі нагрію, – вона поклала мої руки собі на перса.
Я не боронився і не заперечував. Біля мене лежала гарна жінка, улюблена моя парафіянка. Я не знав тоді, що я маю з нею робити. Я міг встати й піти з її помешкання. Але я не міг добратися до своєї домівки, бо на дворі вже була глупа ніч, і міський транспорт вже не ходив. Від оселі Марини до моєї оселі велика відстань. Нічне таксі було не для моєї кишені. Варіант просто піти і провести залишок ночі десь на вулиці мене не влаштовував. Уночі вже було прохолодно, а я мав одяг для денної літньої спеки, боявся застудитися. До того ж, зранку я мав очолювати богослужіння у храмі, то ж повинен бути у добрій формі, щоб його провести, тому перспектива вештатися ніч до ранку не влаштовувала.
Моя улюблена парафіянка висловила було готовність віддати мені серце і душу. Тепер виказала бажання віддати мені своє тіло. Але непотрібно мені було те тіло.
Мої справді холодні руки чи то зігрівалися на її грудях, чи може обпікали холодом її невеликі груди, але я не пестив її, не став водити долонями по її тілу, як вона того бажала.
– Що за колода біля мене лежить?! – сказала вона, – Целочка, целочка, – спробувала подразнитися.
Я продовжив свою гру:
– Знімай труси.
Вона не забарилася з дією, тоді повернулася до мене. Я опустив руку до її стегна, тоді одразу забрав. „Зняла таки”, – відзначив сам собі.
– Ти блудниця, Марино, – я сказав це так, ніби діагностував у неї хворобу, яка завдавала їй багато болю і клопоту. Вона мовчала.
– А тепер скажи: ти після того, як вчиниш зі мною перелюб, будеш у мене сповідатися?
– Буду!
– І будеш сповідатися у мене за той перелюб, що вчиниш зі мною?
– Буду!... Ну, я можу його висповідати і в іншого священика, якщо буде треба.
– І як ти будеш говорити? Скажеш, що вчинила перелюб зі священиком?
– Ні. Я скажу, що вчинила перелюб.
– Тобі треба буде сказати, що ти вчинила гріх зі священиком.
– Ні. Я скажу, що вчинила перелюб.
Марина спробувала мене знову пестити.
– Ну хоч повернися до мене! Целочка!
Вона відкинула з мене ковдру і всунула свої пальці мені під труси, доторкнулася до мого таємного куточка. Я швидко перекотився зі спини на живіт і тим убезпечив себе.
– Знімай труси!!! – вона спробувала сама їх з мене зняти, але від ваги мого тіла вони не подалися, – Зараз порву!
Вона кілька разів бралася двома руками за мої труси, але чи вони видалися їй достатньо міцними, чи вона не схотіла псувати мій одяг, але так своєї погрози й не виконала.
– А я твою попу все одно бачу, – дражнила вона, – Хочеш, я її поцілую? Ой, поцілую попочку!
Вона справді стала цілувати мої стегна, потім усе моє тіло. Потім гола лягла на мою спину. Я усе це швидше розумів, ніж відчував. Я не переймався її пристрастями і не ставав ворожим до неї. Я подумки творив Ісусову молитву і спокійно чекав, коли усе це скінчиться.
Нарешті Марина облишила мене, лягла поряд на своєму місці. Я поправив на собі труси, дістав з підлоги ковдру, обгорнувся нею, повернувся до Марини, притис її спиною до себе і сказав:
– Марино, я тебе й таку люблю.
Марина полежала так біля мене. Згодом стала пручатися.
– Ні, не уходь. Лишайся тут.
Я поцілував її у волосся. Вона таки встала, вийшла зі спальні, потім знову зайшла, кілька разів ходила туди–сюди. Тепер, коли загроза минула, я захотів подивитися на неї. У свої 58 років вона виглядала років на сорок. Можна ж мені поглянути на її тіло, щоб зауважити, що воно таке ж свіже і гарне, як і її лице, як уся вона? Я бачив у темряві її силует, бачив, що вона ще гола.
– Марино, покажись! Увімкни світло!
Вона вийшла зі спальні, потім зайшла вже у довгій майці, яка покривала її стегна. Лягла поряд зі мною.
– Ось, ти такий правильний, а я, виходить, грішна, – з докором мені сказала вона.
Сну, звичайно, в ту ніч не було. Він зовсім утік.
– Коли б зробили, уже б давно спали. А так ми не заснемо. Усю ніч змарнували, – продовжувала Марина.
За вікном починало сіріти. Спати не хотілося зовсім.
Я встав, вдягнувся і вийшов до вітальні, став перед іконами молитися. Марина підійшла і стала поряд зі мною.
На дворі вже зовсім розвидніло, почав ходити міський транспорт. Не було більше потреби залишатися у домі блудниці. Я пропонував Марині їхати до церкви разом. Вона сказала, що буде спати, сказала, що вчора збиралася до церкви, але після безсонної ночі не наважиться тепер до неї йти. Я поїхав до церкви сам.
Відкрив церковні двері, перехрестився, хотів підійти й поцілувати намісну ікону6. Але щось не давало мені це зробити. Я вільно рухався, міг ходити, міг би й підійти до ікони, але почував себе так, ніби для мене щось закрилося, ніби щось я зробив не так, ніби я покрився скверною і мені не личить підходити до святині і цілувати її, не личить відправляти богослужіння. Ніби Бог відвернувся від мене, і даремні будуть мої молитви: Бог не стане їх слухати. Але була неділя і хтось мусив очолити богослужіння. У храмі Божому мала відбутися Божественна літургія заради тих людей, які прийдуть, і я–священик – ніс за це усю повноту відповідальності. Я мусив подбати про людей, які прийдуть до Господнього храму, тому що ніхто, крім мене, не міг цього зробити. Але як мені було це зробити, коли мені здавалося, що я віддалився від Бога, що я нечистий і скверний.
Марина. Мені щиро шкода було, що вона не пішла сьогодні до церкви. Щось я не так зробив. Що?!! Я не розумів цього, не усвідомлював. Але десь, біля Марини лежала розв’язка цього клопоту, що не давав мені вільно підійти до ікони, що неначе зв’язував мене і не давав мені молитися так само легко, як і дихати. Я вийшов з храму і дійшов до найближчого таксофону, зателефонував Марині.
– Ало! – відповів мені лагідний приязний голос.
– Марино, я не знаю, що саме я зробив не так, але, мені здається, що я чимось проти тебе завинив. Прости мені. Прости, як я щось зробив недобре.
– Я не ображаюся, – сказала Марина.
– Може б ти прийшла до храму.
– Ні. Приходила сусідка, та я думала, що вона піде і я спати ляжу. Вона пішла, і я тільки прилягла, як ти телефонуєш, мене будиш, – без докору, лагідно сказала вона.
– Ну що ж. Якщо так – відпочивай, сонечко. Я помолюся за тебе.
Я повернувся до храму, відчував себе багато легше. У той день я очолив Божественну літургію.
Після служби я спав в автобусі по дорозі додому. На душі було тихо і мирно. Я був вдячний Богові за минулу ніч, за те, що вона пройшла для мене без втрат. Я переймався долею Марини. Чи залишиться вона моєю парафіянкою, чи буде надалі ходити до мого храму?
* * *
Вдома я все розповів Олені, сказав їй, що надалі стерегтимуся ночувати у „мами”. Ми подумали, як нам надалі бути з Мариною, і вирішили запросити її до себе. Вона погодилася і через кілька днів приїхала. Я був радив вітати маму Марину у себе вдома. Втім, вдома було дуже спекотно й задушливо.
Ми разом з Оленою і дітками пішли на нашу садибу. Це була ділянка землі в 20 соток. На землі стояла доволі велика, як для проживання, глинобитна хата. У хаті не було толком ні вікон, ні дверей. Три вікна, які стояли, були з побитими шибками. На місці інших чотирьох вікон порожні вікнини . Ще на тій садибі була невеличка стара комірка. У кінці садиби суцільною стіною стояв ряд гаражів, по обидва боки сусідські обійстя, а на передньому плані не було ніякої загорожі. Колись тут була занизька, як на теперішній злодійський час, штахетна дерев’яна загорожа, але й її зламали хулігани. Засобів поставити нову у мене не було. Ставити треба було вже не штахетник, а щось вище і міцніше. Потрібно було поставити таку загорожу, щоб, найперше, не вкрали її.
Ще коли ми тільки підходили до садиби, я узяв металевого ключа і швидко пішов з ним уперед. На садибі нікого не було. Олена з дітками і з нашою гостею вже заходили до неї. Я підійшов до них.
– Тут часто ходять злодії, – сказав я до мами Марини, – Коли б я зараз застав би когось, я б його побив би. Але вони приходять тоді, коли нас тут нема. І крадуть щороку половину врожаю.
– Ми тут відпочиваємо і заразом працюємо. Тут добре діткам нашим гратися, – сказала Олена.
– Ходімо, мамо, я Вам покажу наш сад і наш город, – запропонував я. Ми пішли стежкою в глибину садиби. Олена лишилася з дітками.
– Це ялівець. Він дуже довго росте. Ми сподіваємося, що він буде допомагати нам, буде нас оздоровляти. Він робить цілющим повітря, а ми часто дуже хворіємо. У мене хронічний фарингіт – професійна попівська хвороба. До дітей часто бронхіт чіпляється. Американські Індіани з допомогою ялівцю лікували хворих на сухоти. Вони селили їх у ялівцевих заростях, і ті за кілька тижнів видужували.
– Тут, на цій садибі, коли я тільки придбав її, дерева росли так густо, наче в лісі. Я їх прорідив, але й зараз їх тут багато, і мало місця для того, щоб посадити городину. Я зніс 25 дерев. Тут багато абрикос, але вони старі. Здається, їх усіх треба міняти. Як, дасть Бог, трохи розживемося, тоді насадимо нових абрикос, і, як вони будуть підростати, будемо зносити старі…
– Я перший рік картоплю садив. Як почав той жук гризти – спасу від нього не було. Батько її три рази бризкав. А потім її викопали наркомани всю. При тому почали копати, коли вона була от такою, – Я зробив маленьке кілечко пальцем і показав його Марині, – вона тільки недавно до того зав’язалася. Я не буду її таку копати. Злодії тричі приходили її копати. Коли б вони крали таку картоплю, яка була в тілі, я б їх зрозумів. Вони по ночах приходили. Я їх підстерігав, двічі заставав, але у темряві погано було видно, і їм вдавалося втекти...
– А це наша майбутня церква, – сказав нарешті я, підвівши маму Марину до хати, яку спочатку навмисно обминув.
– На перший погляд вона видається страшненькою, але її треба довести до ладу, помазати, побілити, поставити вікна й двері, поставити грати на вікна – і можна розпочинати служити.
Ми підійшли до входу до хати.
– У двотисячному році, як тільки я отримав цю садибу, я взявся було на ній працювати. 15–го лютого, на Стрітення я дав за неї завдаток. Тоді мені здавалося, що добре було б до Пасхи відкрити тут церкву. Ну до Пасхи, думав я, часу малувато, можемо не встигнути, ну коли не відкриємо церкви до Пасхи, то відкриємо до Вознесіння. Ну в крайньому випадку відкриємо церкву до свята Трійці. Прийшла Пасха, за нею й Трійця. Тоді я подумав, що, принаймні, відкриємо церкву до Спаса. А після Спаса я вже не думав, коли. Просто бачив роботу і намагався її зробити.
– А що ж Ви один? Мали б бути якісь люди?
– Громада? Громада була, але вона мене зрадила. Спочатку мене начебто підтримували. Архієрей мені пропонував зайняти місце благочинного у Нікополі. Я туди їздив на оглядини. Але у Кривому Розі я був добре знайомий з національно–демократичними силами. Я ж колись був у Товаристві української мови імені Тараса Шевченка. Згодом усі нові партії формували люди, які починали працювати у цьому товаристві. Та й була тут ця громада, що зараз формально моя, яка була без пастиря. Спочатку вони мене начебто підтримували, коли потрібно було поставити їм свої підписи під зверненнями до різних установ. Це коли не було приміщення. Тоді здавалося, що увесь клопіт тільки в тому, щоб добути те приміщення, якого, звичайно, влада не давала і ніхто не збирався його дати. Та ось я надибав цю садибу, домовився, що розплачуся за неї повністю тоді, як відкриємо у ній церкву і назбираємо грошей. Звичайно, біля цієї хати потрібно добре попрацювати, але ж ніхто з тої громади не очікував, що дадуть щось таке, що тільки заходь і зразу починай служити. От тоді, коли треба було тут попрацювати і відкрити церкву, тоді мої парафіяни поховалися і громада, як така, припинила своє існування. Я був полишений з цією садибою сам на сам. Щоправда один дід приїздив тут працювати. Він тут не сидів щодня: приїде, попрацює один день, наступного разу приїде через тиждень або й через два чи три. І хворий він був. У мене день попрацює, а потім відлежується. Ноги у нього хворі. Він мені добре допоміг. Від нього більшого й не треба. Коли б інші попрацювали вдвічі менше за нього, церкву ми б зробили. Приходили ще якось двоє чоловік з „Просвіти”. Ці теж добре допомогли. Відпрацювали у мене три робочих дні. Вони теж через тиждень приходили. Якось приходили греко–католики пару разів допомагати. На тому і все. Цього було мало. Та і грошей до цієї садиби потрібно. Тут треба не тільки багато попрацювати, потрібно ще й матеріалів прикупити. Я якось трохи знаходжу, бо потрібно сюди вкладати гроші, але мало я їх сюди даю.
– А хто ж сюди буде ходити?
– Прийдуть. Працювати біля церкви не хотять, але якщо її хтось би зробив, вони б прийшли до неї помолитися. На готове. Крім тої громади у мене є знайомі люди, які хотіли б ходити до моєї церкви, коли б вона тільки була.
– А хата ж як? Ви купили її?
– Хата вже моя. Дорого вона мені обійшлася. Та особа, що її мені продавала, виявилася шахрайкою. Я звертався в міліцію, в прокуратуру, щоб проти неї порушили кримінальну справу. Вони не стали цього робити. Я не знаю, чому вони існують і на якій підставі отримують зарплату з тих податків, що ми платимо.
– Так що з хатою?
– Я знайшов справжнього спадкоємця цієї хати. Вона йому не потрібна була. Він родич тої шахрайки, що мені цю хату продавала. Він п’яниця. Хоч ця хата йому непотрібна була, і він зовсім нічого за п’ять років не зробив для того, щоб прийняти цю спадщину, однак не хотів мені допомогти оформити цю хату на себе. Спочатку було погодився, потім захотілося йому поживитися, затявся. Я вже біля нього і так, і сяк. Ледве–ледве умовив його. Дуже важко було з ним розмовляти. Думав вже, що нічого він так і не зробить, але поманив його двадцятьма гривнями і таки витягнув його до нотаріуса, та написав він на мене довіреність прийняти цю хату на його ім’я і розпорядитися нею. Я посудився, прийняв на нього спадщину. Потім подарував своїй дружині. Бо сам собі я не міг подарувати.
Ми зайшли до середини хати, обережно переступаючи через шматки колишніх глиняних перестінків, биті вікна, бите скло, розкидану цеглу. Я узяв пластикову пляшку, пішов трохи вперед.
– Що Ви робите, отче?
– Збираю наркоманські шприці, щоб діти часом на них не накололися.
Я зібрав їх усі, закрутив кришкою пляшку і відставив.
– Ви не боїтеся сюди заходити? – запитав я.
– Ну раз Ви заходите, значить і я можу, – відповіла мама Марина.
– Дехто боїться цієї хати. Боїться, що вона впаде. Її вигляд страшить звичайну людину, яка все своє життя прожила у панельному будинку.
Ми пройшлися з Мариною разом трохи вздовж хати.
– Стіни у неї товсті й міцні. Вам не спекотно?
– Ні.
– Ці хати дуже добре теплоізолюють. Ось ми тут зараз не відчуваємо ніякої спеки, хоч сонце добре пече. І це при тому, що хата ця повністю відкрита, що в ній немає вікон і дверей, а ті вікна, які стоять – без скла.
– Під час війни біля неї снаряди падали, і їй нічого не сталося, вистояла. А побудована вона у 1925 році. У мене є про це документи. Я думаю, раз стільки років вона простояла, ще п’ять років простоїть. А далі, якщо буде церква, будуть приходити люди, будуть приносити гроші. Як з’являться кошти, можна буде щось поряд побудувати, а цю хату тоді на щось інше перетворимо. Або знесемо.
– Ось ці колони мені допоміг тут поставити той дід Романюк, про якого я казав. А тут було вікно. Воно підгнило, струхлявіло – я його убрав і заклав це місце... А це вікно я сам прорубав. Для симетрії з тим другим вікном і для кращого освітлення. Тут має бути вівтар4 Господній.
– Ходімо звідси! – сказала Марина.
Ми вийшли надвір.
– Сюди ходять колотися наркомани. Спочатку я намагався цьому зарадити. Приходив частіше на садибу, намагався бути тут побільше часу. Мені наркоманські відвідини дуже не подобалися. Але потім я змирився. Я зрозумів, що не зможу зарадити їхньому приходу. Я не можу бути на цій садибі замість собаки. Я повинен мати зайняття, достойне людини, бо так можна і забути людську мову і почати гавкати. Бити їх мені теж не подобається. Не люблю я бити людей, хоч, буває, це потрібно робити. Я – священик, і покликаний вести людей до покаяння, а не бити, але мушу захищати здоров’я і добробут своєї сім’ї, через це доводиться бити злодіїв.
Ми ще посиділи з Мариною у затінку старої великої абрикоси, погомоніли. Марина колись жила у селі. Це було у Литві. Її другий чоловік був литовець. Розповідала, як ростила у тій Литві двох бичків, як не випускала їх з хліву, бо у Прибалтиці багато ґедзів, які не дають життя худобі. Як чоловік її працював у колгоспі енергетиком. Трохи потримала наших діток на руках, трохи з ними побавилася. Згодом я розповів їй, як дійти з нашої садиби до зупинки, і вона пішла собі. Це був гарний день ближчого знайомства Марини з моєю сім’єю, але увесь час в її поводженні відчувалася якась напруга. Видно було, що вона чекала якогось незадоволення, якогось конфлікту з боку моєї Олени. Але моя дружина не сприймала її, як суперницю.
Зате Марина стала ревнувати мене до кожної спідниці. Звичайно, вона не повинна була мене ревнувати і їй, здавалося б, не повинно було бути ніякого діла до того, з ким, і чому, і як я спілкуюся. Але дісталося мені на горіхи за спілкування з журналісткою і за дві публікації в її газеті. Мені було дивно й кумедно спостерігати, як Марина пускала якісь шпильки, як „пояснювала” зацікавлення журналістки подіями, які відбувалися довкола парафій Київського патріархату. Я Марину і жалів, і намагався заспокоїти, і діставали мене її ревнощі. Як я вказував своїй „коханці”, Марина відповідала, здогадайтеся як?
– Досить мене вже ревнувати до Кушніренчихи, – прізвище журналістки було „Кушнір”.
Як завжди, Марина відповідала приблизно так:
– Я Вас не ревную! Хай Вас матушка ревнує! Чого це я буду Вас ревнувати?
По тому додавала своє:
– А з Кушніренчихою ще побачите, що у Вас буде!
Атас. Ну що я мав на це сказати? Як я мав повестися?
Одного разу мене дістало:
– Досить з себе вдавати дівчинку цнотливу.
Але Марину важко було так просто взяти.
– А що таке? Отче Григорію, я вже 8 років сама живу.
– Вам нагадать? Що, вже забули, як мене спокушали?
– Це я? Це Ви в мою постіль лягали. Якби не Ви, нічого цього б не було.
І т.д. Втім, навряд чи читача варто втомлювати такими суперечками.
А журналістка була толкова й розумна жінка. Щоправда, я навіть не пам’ятаю, щоб вона була одна в той момент, коли я приходив до неї додому: увесь час був у неї вдома чи то чоловік, чи син, чи дочка. Якщо не було нікого спочатку, то потім хтось приходив. Офіс її був просто в сусідній квартирі з її квартирою, тому приходив я спочатку до неї додому, а потім ми могли піти до її офісу.
Я написав Марині іншого листа, якого на цей раз послав їй поштою:
„Шановна пані Марино!
Я хочу звернутися до Вас цілком відверто, і прошу Вас бути такою ж щирою до мене, як і я до Вас. Ми стали з Вами друзями, і навіть більше, як друзями. Нас Господь покликав до нашого храму для того, щоб дарувати нам життя і блаженство в Його благодаті.
Вам здається, що нічого немає лихого у Вашому потягу до мене.
Я як священик кажу Вам, що Ви улюблене творіння Господнє, Ви вінок, яким Господь прикрасив землю. Господь сотворив людину за образом Своїм, і дихання життя вдихнув у неї, і стала людина душею живою. І потяг до чогось, що видається добрим , милим і прекрасним, є в людини від прагнення до досконалості, від того Свого образу, який вмістив у нас Господь. Але, внаслідок гріхопадіння, людина втратила можливість чітко розрізняти між тим, що є справді добрим, милим і прекрасним, і тим, що таким тільки здається. Тому Господь і дав нам заповіді, щоб навчити нас розрізняти між добром і злом.
Ми з вами можемо піднятися на вершину, яка зараз може здаватися такою солодкою і жаданою. Це вершина чуттєвих бажань і пожадливості. Вона видаватиметься такою привабливою лише до того, як ми, не дай Бог, справді досягнемо її. Бо потім з цієї самої вершини ми разом стрімко полетимо до самої глибини пекельної. Уся принада цього вчинку, уся пожадливість до нього, почуття солодкої млості зміниться відчуттям руїни й запустіння. Як я зможу дбати про Вашу душу, як зможу молитися за Вас, як зможу вести Вас до Христа, до спасіння, якщо стану співучасником Вашої погибелі? Для мене це буде кінцем мого священства.
Ми люди грішні, і тому позбавлені можливості правильно оцінювати речі, і наші судження можуть бути неправильними. Тому нам не можна керуватися тільки нашим особистим розумом, хоч він і має для нас велике значення. Ми повинні постійно звіряти наші думки й бажання з волею Господньою, бо якщо наші судження будуть противними постановам Божим і ми не відкинемо їх, то вчинимо руїну свого власного життя, і нічого іншого не зможемо зробити, як тільки собі нашкодити.
Сонечко, я Вас люблю, тому хочу, щоб Ви спаслися. Говоріть мені відверто про Ваші клопоти й жадання. З Господньою допомогою буду намагатися допомогти Вам у Вашому гріхопадінні, буду молитися за Вас і дбати про Вас. Разом ми полагодимо й прикрасимо Ваш дім.
З любов’ю у Христі Ваш священик Григорій.”
Однак мені не вдалося врозумити й цим листом мою улюблену парафіянку.
Ці примітки писалися разом із твором. Не потрапили у першу редакцію "Марини" на ГАКу з технічних причин. Вони розраховані були на пересічного читача, найчастіше слабенько знайомого з укр. мовою. Даруйте, шановне українське ГАКівське товариство.
1.Навпочіпки(укр.) – на корточках(рос.)
2.Цнота(укр.) – целомудрие(рос.)
3.Перса – груди(синонім). 4.Творити Ісусову молитву – постійно повторювати, переважно подумки: „Господи Ісусе Христе, Сину Божий, помилуй мене грішного.”
5.Вікнина – порожнє місце в стіні для вікна.
