„...І прости нам гріхи наші, як
ми прощаємо винуватцям
нашим...”
Збираю всю волю й силу, долаю небажання . І сьогодні я знову прощаю тобі – будь прощений ! Так, як вчили мудрі гуру, майстри йоги та духовні пастори, кулька з образом злітає й лопається: „БАХ!”. Прощаю тобі, спалюю спогади, прощаю. Розвіюю попіл по вітру. (Не прощається.)
За дні очікування розуміння, за ночі скитання від балкону до неба, за безвихідь лабіринтів сумніву, за зачинені двері за мною, за розбите вікно надії, за...
Видих, видих, видих. Прощаю тобі.
Вдих!!!
Видих, видих, видих. (повітря?!?)
Мені сказала Мудра, щоб я побажала тобі щастя від усієї душі, від серця, від усього серця, та так, ніби я те щастя забираю в себе й дарую тобі: „На! Візьми,” – тільки б ти був щасливим. І я сказала: „Бажаю щастя.” Та Мудра не повірила, і я говорила знову й знову, але...не бажала. Мудра бачила се й пішла, не навчивши нічому.
За черствий хліб твоєї душі, за прісну воду, отруєну мулом твоїх речей, за сіль у моїх ранах, за сльози, витерті не тобою, за...
Вулиця не витримала й заплакала, і сльози ті облили мене і будинки, авто і дерева, вони просили: „Прости”.
Я ж опускаю очі, а асфальт викладає листям: „Прости”. І я підводжу очі, а очі перехожих шепочуть те ж саме. Вони ще надіються, вони все ще вірять мені.
І я розбігаюсь й біжу на небо, сідаю на хмару. Квиток до зірок, гудок, кондуктор, м’яке крісло, змах крізь шибку. Автоматичні двері, «клац!».
- Щасливої Доро... STOP!
-Спочатку прости ЙОМУ, чую я за спиною.
І знову я на землі. А земля вже посивіла від горя й просить старечим альтом аби змилувалась .
...За кілометри мовчання, за милі чекання, за мрію, що в друзки. За серце зшите наспіх, за очі, що різали навпіл, за зімкнені вуста, за присмак гіркоти, за правду – зраду, що ховав за диваном, за парфуми - омани на твоєму тілі, за ненависть голосу у слухавці, за...
Прощаю тебе.
Мені не вірить небо, не вірить земля. Не вірять перехожі й Мудра. І я не вірю собі.
Але Вода сказала: „Прости”. Води я боюся, бо Вода – то кров, і я зареклася простити...за кров.
І я прощаю тобі за самотність серед білих стін, за жах останнього кроку до останніх дверей, за наївні благання до Бога у білім, за сором.
За болючу яскравість тисячі сонць на стелі, за шалений танець стін і стелі, людей і заліза, крику й вмовляння, плачу й запитань, гуркіт підбор коридорами, скрип коліщат. Удар голови об стіну, глухий звук « у-у-у-у-у-у».
За чуже не твоє обличчя над моїм: „Жива?”. За банальність запитань і тишу у відповідь, за нудоту і неосмислену відвертість фраз.
За єдину подругу, прозору ліану, що до моєї руки: „Кап-кап.”
І Вода звернулась і зашипіла паром, і замерзла кригою і злетіла інеєм на мої вії, вихром зірвала ...і вбила.
По коридорах смерті у бузкову вічність. Господи, прости мені, прости мені Господи ! За ненароджену дитину, за кров. ( Мій крик у бузкову вічність.)
І прощений буде, хто сам простить.
