Мене звуть Настя, таке звичайнісіньке ім’я як для такої людини.
Сьогодні я встала доволі рано. Зварила собі чашечку кофе, і потім смачно пила його, жуючи пряник. Пряник не хотів хрустіти, бо вже від лежання у паркому пакеті відсирів.
Ранок був такий чудовий, що я не могла повірити, ніби десь не далеко зараз точиться війна. Аби вона до нас не дійшла. Втім, сонце яскраво світило, а зелень так і вигравала темно-білими плямами. Це я бачила у вікно своєї власної кухні. Тут, в приміщенні, стояло затерпле повітря. Випивши більше половини чашки кофе, я врешті зрозуміла як на справді тут душно. І невільно підійшла до вікна, легко повернула ручку і вікно відкрилося наче саме по собі. В кухню линуло прохолодне і свіже повітря. Навіть повірити важко було, що воно на справді забруднене.
Я вибігла з кухні до своєї спальні, швидко витягла з шафи своє рожеве коротке платтячко і одразу ж натягла його на себе, опоясалася широким чорним поясом. Зупинилася біля дзеркала, в яке, що правда, я могла побачити лише своє обличчя та груди. Проте я все одно знала, як тепер чудово виглядають мої ніжки та живіт. Стягла з русого волосся резинку, волосся лягло на мої плечі і я сама собі здалася схожою на справжню квітку. Так краще.
На тумбочці біля мого скромного ліжка лежала невеличка купа вирізок з журналів, проте я сьогодні на них і не глянула, бо мала побачити живого робота саме зараз. Час ще є, якщо годинник не помиляється. Не дивлячись на це, я не терплячи вийшла на вулицю, почимчикувала до виходу з міста.
Це просто неймовірно, люди створили живу істоту з заліза, яка може дихати і думати, хоч і виглядає зовсім по-іншому, аніж людина. Чомусь науковці не потурбувалися про те, аби надати роботу повністю людського вигляду, ото було-б!
На площі майже нікого не було. Минуло ще двадцять хвилин, і прийшло ще кілька людей. Я, дочка одного науковця, відчувала себе майже одинокою тут... та ось! То ж мої подруги вже чимчикують сюди, сміються. Я невільно усміхнулася, дивлячись на їхній регіт.
Тетяна несла букет голубих, доволі дрібних квітів. Вони виглядали зовсім нікчемно. Ну хіба можна тягти сюди ось таке? Тим більш що її червона майка в білий горошок так і намагалася візуально спалити букет... а ось до мого рожевого ці ніжні голубенькі квіти підійшли-б... Тетяна першою підбігла до мене, навіть не привітавшись, почала, чомусь, з визжанням розказувати мені анекдот. Я невільно відвела очі вбік і вони одразу вгледіли серед інших людей якогось чоловіка в занедбаному коричневому костюмі, він дивився на мене таким пронизливим поглядом, що я, наче ошарашена, повільно перевела погляд з нього на, здається, веселу Тетяну. Вона вже перестала визжати, усмішка зникала з її обличчя так, як тане лід в спеку. Здається, вона також помітила того недбалого чоловіка. Цю думку розвіяли її слова:
- Невже тобі не сподобалося?
- Що? – відповіла я, наче пробуджена від сну.
- Ну,...
- Танька, та вона ж не слухала, - вставила п’ять копійок Ната, - вона так пристально дивилася на того любчика в пошарпаному костюмі...
- Що? – сказала я.
- Я так і знала, – продовжувала Ната, - що між вам щось є.
- Ти його знаєш?
- Ага, - серйозно відповіла Ната і лише в її очах бігали чортики.
Я невільно відійшла від подруг.
- Що ти лупаєш на мене, як риба? – сказала Ната м’яким голосом. Вона взагалі була добра, лише інколи любила підколоти когось.
- На кого вона дивилася? – спитала Дар’я.
- Я не знаю того чоловіка, і ніколи його раніш не бачила.
- Ну так я й повірити не могла, що ти на таких падка – вторила Ната.
- Та не знаю я його!
- На кого вона дивилася? – знову спитала Дар’я.
Ната у відповідь лише махнула рукою.
- Нато, може, то вона просто дивилася? – сказала Таня.
- А чого ж тоді той чоловік у відповідь так її пилив своїми очима.
- Дивіться на себе, - відповіла я.
Подруги замовчали. А я глянула з деякою заздрістю на букет Тані, і чого це я була така дурна, що не взяла й собі букет?... мені захотілося вирвати його з Тетяниних рук. Проте щоб втримати себе, я повернулася до інших людей, в ту сторону де стояв пошарпаний чоловік. Його там вже не було, вздохнула з полегшенням.
Ната крадькома очима з чортиками оглядала Настю, якби це хтось помітив, то подумав-би – хіба це Натині очі, хіба вона вміє так дивитися?
- Ну коли він вже приїде? – нетерпляче вимовила я.
- Я вчора такий фільм дивилася, випадково на нього потрапила, уявляєте? Це ще добре, що поки що наша антена ловить іноземні канали.
- О. І про що ж там було?
- Та...
„І чому він досі не їде?” – мене почало турбувати це питання, хоч і одним вухом слухала подруг. Мабуть, там щось справді сталося, бо вже час... ой, знову щось не в лад...
Втім не довго довелося Насті хвилюватися та надуто дивитися на своїх подруг, яким було все одно що станеться. Може, навіть якщо-б зараз впала бомба, вони-б не звернули на неї ніякої уваги, а, може, й почали-б реготати з того... Ну чому розум даний лише Насті?
На дорозі з’явився автомобіль, той самий потріпаний в бою автомобіль, весь закований у броню. Ну чому лише Настя розуміє, що старі або потріпані авто не варто посилати на війну?... Та ба! Це ж той самий чудовий автомобіль, в якому їде людина-робот! Це неймовірно... невже можна закохатися в робота? Втім, якщо він думає як людина, то цілком можливо що це може бути реальністю, проте...
Машина зупинилася недалечко від Насті. З неї повільно вийшов поважний лейтенант з невеликим шрамом на бороді. Його кирзові чоботи так і блистіли, а зеленава одежа створювала враження ніжності... слідом за лейтенантом з кузова вигулькнуло двоє підпанків, як тільки що нарекла їх Настя.
Лейтенант наче шукав собі трибуну, суворим поглядом оглянувся і з не зовсім вдоволеним обличчям став в самий центр дороги, не дивлячись на те, що він міг заважати випадковому транспорту.
- Любі мої друзі!
„Почалося...” – невдоволено подумала Настя. Всю промову лейтенанта, хоч вона була доволі коротенька і зовсім не стомлююча, Настя пропустила через уші. І все з захопленням розглядала машину, кожну її деталь, не оминаючи час від часу звертати увагу на двері, якщо хтось звідти висуне свого носа. Проте ніхто свого носа звідти не висовував а лейтенант невдовзі уже скінчив промову.
Тут не вість звідки для Насті хтось підскочив до лейтенанта, ніби чепурно вдягнений.
Я все-таки перевела свій погляд від машини і, що ж, побачила що то звичайна жінка в костюмі з тоненьким білим папірцем в руках. Я усміхнулася, ось якби був зараз вітер... та його не було. І жінка спокійно прочитала про те, як їм вдалося вигадати такого робота, що вони використовували нові технолог...
Надто бідненько, як для презентації справжнього відкриття, подумала я.
І звісно, кількість присутніх не створювала враження помпезності, ба! навіть навпаки. Троє чоловіків посеред дороги і чепурна жінка стояли, наче прийшли сюди для бідної вуличної вистави. Настіне захоплення повільно почало спадати, зрештою вона відчула непотрібність всього цього заходу, а на сам перед якусь дивну образу. Навколишні також вже не виглядали святково, стояли з долі невдоволеним виразом. Проте всі мовчали, наче в середині себе чекали чогось незвичайного. Подруги чомусь заслухалися. Таня опустила руку, в якій тримала букет.
- Можна, я візьму кілька квіточок?
Таня лише невдоволено зиркнула на Настю.
Я все зрозуміла і продовжила слухати промову.
Жінка відірвала свої очі від папірця, з повністю задоволеним виглядом запросила робота-людину, по імені Маріо.
Усі одразу ж повернули свої очі в сторону машини. Двері відкрилися і звідти повільно вийшов робот. Та він виглядав на справді більш кумедно, аніж на вирізках. Настя сама незчулася, як нею знову оволоділо захоплення. Це ж зовсім не те, що фотографії, це на справді. Робот помахав рукою а потім пішов до лейтенанта так поважно та легко, наче він і зовсім не був звичайною машиною. Робот перший раз від’їжджав на випробовування, проте вів себе доволі спокійно, чи, може, й радісно йому було.
В залізній руці він тримав якісь голубі стрічки. Лейтанат і та жінка в костюмі усміхалися до вух. Вони також мали поїхати разом з робом.
А, може, це не так помпезно тому, що Маріо лише від’їжджає на випробовування. Ну звісно! Це лише тому немає сцени, лише тому не так багато людей...
Настя, бачачи, що Маріо, давши подивитися на себе народу, зібрався повертатися в машину, підбігла до нього майже впритул.
- Удачі тобі!
- Дякую, - голосом, доволі схожим на людський, відповів Маріо. – На, - просунув їй дві стрічечки.
Настя взяла стрічки в руки, все ще не зводячи погляду з обличчя, очей робота. Настя зовсім не помітила, як скривилися жінка в костюмі та лейтенант. Слідом підбігли подруги, Танька вручила роботу квіти...
