До святкування п'ятдесятиріччя дому Путіних у Шаманівську (колишні Суми) почали готуватися ґрунтовно і заздалегідь. Військовий комендант Шаманівська особисто очолив організаційний комітет, у який також увійшли представники цивільних адміністрацій усіх п'яти міст області. Звіти про роботу комітету щотижнево направлялися до комендатури округа у Харків. Там вони оброблялися, систематизувалися і відсилалися до Генеральної комендатури південно-західних округів у Тимошенківськ. А вже звідти інформація йшла до столиці, де дуже пильно слідкували з тим, як у приєднаних округах готувалися до події, як повинна була стати найбільшім святом імперії за останні роки.
Знаючи про увагу з Москви, комендатури і місцеві адміністрації прикладали всі зусилля, щоб святкування п'ятдесятиріччя дому Путіних пройшло на високому рівні. Так у Шаманівську до цієї дати вирішили збудувати в центрі місця скульптурну композицію "Володимир Володмирович СвятоПутін уїжджає в Шаманівськ на танку по трупах жидо-ющенківців". Для композиції планувалося застосувати справжній танк, на якому б знаходилася мармурова фігура засновника династії, а під траками бронемашини були б зроблені з бетону понівечені тіла ворогів імперії, які наважилася чинити опір її святим воїнам. Намальована скульптурна композиція дуже сподобалася всім: і коменданту і цивільній адміністрації і представникам ФСБ. Звісно, що композиція вимагала досить великих сум грошей, але фінансування усіх святкових заходів з нагоди ювілею передбачалося за рахунок підняття податків з хохлонаселення, яке залишалося досить численним на теренах Шаманівської комендатури.
То за грошами справа не стала б, але несподівано проект скульптурної композиції був зарубаний у Тимошенківську. Звідти прийшла відповідь, що не справа Великого Головнокомандуючого, СвятоПутіна, їздити на танку попереду наступаючих військ. Справа Головнокомандуючого в штабі розробляти геніальні операції, які принесуть успіх військам імперії. А зображення засновника династії на танку у бойових порядках, могло бути витлумачено, як недостатність організації у імперських військах під час Великого літнього наступу, коли були рішуче і остаточно розтрощені жидо-ющенківські війська, а південно-західні округи повернені в лоно імперії. Та як в округах була військова дисципліна, то в Шаманівську узяли під козирок і почали розробляти новий проект скульптурної композиції. Був запропонований варіант "Хохли розкаюються в своєму хохлівстві, побачивши світло, що випромінював Засновник династії". Таки випадки справді були під час Великого проїзду СвятоПутіна приєднаними територіями. Тоді сотні тисяч людей, може навіть мільйони хохлів були навернуті до свого первісної руськості, яка була зіпсована вигадками жидоющенківців.
Спочатку планувалася повна реінтеграція хохлонаселення у імперське громадянство, але після замаху на Засновника династії у Наговіцині (колишня Вінниця) процес був припинений. А потім було вирішено, заборонити перехід хохлонаселення у імперське громадянство, щоб не допустити зіпсування генофонду останнього. Досліди провідних вчених довели, що в генах хохлонаселення занадто багато шкідливих успадкувань, які можуть зашкодити генам народу-богоносцю. До того ж імперія, що готувалася до вирішальної війни з ворожим Заходом, потребувала забезпечення свого продовольчого тилу, що і повинні були вирішити приєднанні південно-західні округи. Щоб забезпечити сільське господарство достатньою для прогодування всієї імперії кількістю рук, було проведено Велике переселення хохлонаселення з міст у села. Там кожен хохол закріплявся за ділянкою землі, з якої повинен був здавати певну кількість сільськогосподарської продукції. Невиконання плану могло привести спочатку до штрафів, потім до тілесних покарань. Далі були висилка в шахти Януковичського округу чи, навіть, розстріл. Існував циркуляр, який дозволяв проводити розстріли порушників плану за скороченою процедурою. Та до крайніх заходів доходило рідко, хохлонаселення, в генах якого було багато рабського, радо засвоїло життя на селі, копирсалося в землі та виплачувало необхідні податки.
Навіть зараз, коли для підготовки свята плани здачі продукції були підвищені удвічі, майже не було випадків невиконання. Щоправда передбачалося, що ближче до весни на деяких територіях може початися голод, так як запасів до нового врожаю недостатньо. Але в комендатурі були вже давно розроблені плани військового стримування. До того ж кількість хохлонаселення останнім часом досить швидко збільшувалася, вже майже здолавши межу, встановлену циркуляром Генеральної комендатури. То з'являлася зручна нагода зменшити кількість хохлонаселення.
Щодо проекту пам'ятника, то другий проект був погоджений в Тимошенківську, після чого приступили до його виготовлення. Також до свята планували закінчити відбудову центральної вулиці Шаманівська – вулиці Визволителів (колишньої Соборної, ще раніше Леніна). Як і все місто, вона були сильно зруйнована під час боїв з жидоющенківськими недобитками. Після Великого переселення, коли з Шаманівська було виселене майже все хохлонаселення окрім обслуговуючого персоналу, місто спустіло. Кілька тисяч російських колоністів, які, здебільшого служили чи в комендатурі чи в цивільній адміністрації, не мали змоги повністю заповнити колись чверть-мільйонне місто. То було відокремлено частину колишніх Сум на мальовничих берегах Псла, де відбудовано будинки та казарми для нових мешканців Шаманівська. Інші райони міста були залишені і поступово руйнувалися під впливом навколишнього середовища.
Та десь років десять тому з Генеральної комендатури прийшов циркуляр, який зобов'язував кожному місту відбудувати по одній вулиці для проведення військових парадів та інших масових заходів. В Шаманівську було вирішено відбудовувати вулицю Визволителів, на якій паради проходили ще за радянських часів. Для відбудови вулиці були збільшені податки на хохлонаселення. Але на шляху розбудови головної вулиці стала нестача робочих рук. Циркуляром Генеральної комендатури хохлонаселенню заборонялося мати якісь інші професії окрім селянської та обслуговуючого персоналу (та й тут хохлонаселення не могло займати посади спеціалістів. Тобто хохол не міг бути поваром чи перукарем. Максимум, на що він міг розраховувати то посада офіціанта чи бармена). Тобто будівельниками хохли бути не могли. Російські громадяни теж неохоче бралися за цю важку і невдячну роботу. Раніше справа вирішувалася за рахунок запрошення турецьких будівельників. Але після остаточного вирішення татарського питання в Тавридському округу, відносини з Туреччиною геть погіршилися. То розбудова вулиці розтягнулася на багато років. А щоб закінчити її до ювілею, було прийнято рішення запросити кілька сотень білоруських будівельників. Та як білоруси (за виключенням окремих груп) мали статус союзників і, навіть, могли претендувати на отримання імперського громадянства другого ступеню, то список професій для них був більший. Отак от завдяки білоруським будівельникам вулиця Визволителів повинна була бути готова до свята.
Це було ще важливо і тому, що саме по вулиці Визволителів повинен був пройти святковий парад, в якому мали прийняти участи всі військові частини, розташовані на території Шаманівської комендатури. Та як тут проходив другий ешелон Великого західного валу, то військових частин було достатньо. Розпочинати парад повинні були танкісти з полку, розташованого у Шостці. Дванадцять сучасних машин, кілька з яких приймали участь у недавніх подіях у західних округах, де відбувалися незрозумілі заворушення ворогів імперії, жорстоко придушені. Тепер тамтешні краї були знелюднені, то в Москві розглядалася питання про переселення у західні округи надлишків хохлонаселення з південно-західних округів. Щоправда, остаточне рішення так і не було прийнято.
За Шосткінськими танкістами поїдуть Глухівські десантники, частина з яких тільки-но повернулася з Тавриди. Молоді та сильні герої з бойовими нагородами. Планується приїзд двадцяти десантних машин. Далі поїдуть загони чеченської кінної міліції (після Великого приєднання чеченським ветераном були даровані хохлонаселення і землі по Сулі). Ці загони відіграють велику роль у підтриманні порядку на території Шаманівської комендатури, відслідковуючи і знищуючи представників хохлонаселення, які насмілилися без дозволи покинути своє село. Дві сотні джигітів з автоматами і на позашляховиках "Патріот" проїдуть третіми. Далі пройдуть загони добровольців з усіх п'яти міст комендатури. Не дивлячись на те, що південно-західні округи було давно приєднані і замирені, керівництво вимагало, щоб всі імперські громадяни, які проживають на їх територіях повсякчас знаходилися у мобілізаційній готовності. То кожен імперський громадянин мав зброю і план дій у випадку тривоги. Також всі імперські громадяни проводили щорічні військові збори, на яких відпрацьовували тактику сучасного бою. Зазвичай, до зборів готувалися списки представників хохлонаселення, призначених до видалення. Добровольці повинні були відчути кров, що стати хорошими солдатами.
Після добровольців починалась цивільна частина параду. Спочатку учні шкіл комендатури, яких повезуть на вантажівках, покажуть кілька сцен з історії. Одна буде зватися "Собача мова" і буде зображувати страшні часи, коли на території південно-західних округів насаджувалася так звана хохляцька мова, яка, насправді зовсім не окрема мова, а жахливо спотворена російська. Так само, як і хохлонаселення, то не якийсь там окремий народ, а довго і потворно спаплюжені руські люди, які зі втратою своєї руськості втратили і людський вигляд. Учні будуть тримати в руках великі аркуші ватману, на яких будуть написані недорікуваті слова собачої говірки. Та як в містах її ніхто не знав, то довелося просити дозволу у ФСБ з тим, щоби узяти в архіві словник і виписати з них кілька слів. Всі ті "краватки", "кватирки", "шкарпетки" – вони повинні були викликати відразу і огиду. А потім всі аркуші зі словами собачої говірки повинні були згоріти у великому багатті, яке символізувало очищувальний вогонь імперської артилерії та авіації, які розтрощили жидоющенківський режим і поставили крапку в історії собачої мови, якою зараз розмовляло тільки сільське хохлонаселення.
До речі, щодо хохляцької говірки, то тут були різні опінії. Одні казали, що її треба остаточно винищити, перевівши все хохлонаселення на російську. Бо ж поки є власна мова, поки будуть і химерні спогади про власну окремість,а то й державність. Але в імператорській канцелярії вирішили, що треба відокремлювати людей і недолюдей. То був виданий циркуляр, який забороняв хохлонаселенню вивчати і розмовляти російською мовою під страхом смертної кари. Хохлонаселення по селах повинно було розмовляти своєю викривленою й огидною мовою, яку максимально спростили згідно до виробничих потреб цих примітивних людей. Хохлонаселенню було заборонено писати вірші чи інші твори своєю мовою, також заборонялося співання пісень. Хоча останнє, нажаль, так і не вдалося повністю викоренити. Випадки співання пісень продовжуються, навіть попри те, що вже кілька років, як за цей злочин не тільки штрафують, а й відправляють до шахт.
Аналогічна до мовної, розгорнулася дискусія і з приводу церкви. Чи можна пускати хохлонаселення до російських церков і чи не буде то блюзнірством? Тут зрозуміло було, що хохлонаселення, як істоти примітивні і дикі, не можуть молитися в одному храмі з громадянами імперії. Були пропозиції зробити для хохлонаселення окрему хохлоцеркву, яка б ними опікувалася. Але ця пропозиція не знайшла підтримки. Було вирішено, що хохлонаселення взагалі не може вірувати в Ісуса Христа, а відповідної для хохлів релігією повинно стати поганство. В кожному з південно-східних округів був введений окремий бог, якому населення повинно було вклонятися. На території Харківського округу, а відповідно і Шаманівської комендатури, богом був призначений Даждьбог, капища якому було побудовані у всіх селах. Жерці Даждьбога, яких відбирали комендатури на місцях, повинні були стати агентами впливу на місцеве населення.
Щоправда, агентурні данні свідчили про те, що шанування Даждьбогу ведеться здебільшого формально і частина хохлонаселення продовжує славити Христа, хоч це і заборонено під страхом смертної кари. Але випадки ношення натільного хрестика чи нічних служінь по хатах таки продовжувалися. Справи поліпшилися після Великої реформи, коли хохлонаселенню було заборонено жити в окремих хатах і все воно було переселено у велики будинки барачного типу, де його було легше контролювати. У бараках хохлонаселення вже не могло вести таємні служби. А спроби робити церкви у лісах присікалися чеченської кінною міліцією.
Після вантажівки зі сценою про собачу мову, планувалася вантажівка зі сценами катувань руських людей жидоющенківцями. Не для кого не секрет, що після того, як Радянська імперія стараннями ворогів та зрадників розпалася, на територіях південно-західних, балтійського, закавказького та південних округів залишилося багато руських людей, покинутих на призволяще. Особливо важко довелося руським людям на території південно-західних округів, де жидоющенківські бандити не тільки примушували розмовляти собачою мовою, але й просто катували російських людей, вирізаючи на шкірі "НАТО – ТАК!" або тризуби, чи ґвалтуючи малих дітей на очах їх батьків, як вдень і вночі молили Засновника династії врятувати їх. Про всі звірства жидоющенківців можна дізнатися в музеях жидоющенківської окупації, які відкриті в усіх комендатурах.
Та як ніхто з дітей не хотів грати жидоющнеківських катів, то довелося залучити до вистави кілька дітей з міського хохлонаселення. Ці вміли і могли розмовляти російською, щоб вміти зрозуміти накази імперських громадян. Міське хохлонаселення працювало в сфері обслуговування. Міські хохли мали мати приємний вигляд, бути працелюбними і завжди готовими прислужити імперським панам. Молоді жінки міського хохлонаселення оперувалися і робилися безплідними. Це робилося для того, щоб в них не з'явилося дітей від громадян імперії. Змішані шлюби і змішані діти між громадянами імперії і рабами суворо заборонялися. Найбільшою мрією міського хохлонаселення було отримання категорії союзника. Але це відбувалося рідко. Наприклад, до п'ятдесятиріччя дому Путіних з всієї Шаманівської комендатури, в якій проживало десь біля ста тисяч міського хохлонаселення, категорію союзника отримувало лише четверо. І це притому, що ж велике свято!
На третій вантажівці учні шкіл комендатури показували сцену "СвятоПутін – переможець, завдає смертельного удару Жидоющенку". На вантажівці відтворювалися руїни Києва, якій був столицею жидоющенківського режиму. Саме там розгорілися запеклі бої під час операції Великого приєднання. І саме там СвятоПутін особисто вбив узятого в полон Жидоющенко, а також всю його американську родину. Після цього був виданий імператорський указ о приєднанні південно-західних округів до імперії. В Указі заборонялося будь кому оселятися на руїнах Києва, а місцем розташування Генеральної канцелярії був обраний колишній Дніпропетровськ, нещодавно перейменований на Тимошенківськ. Так само, Дніпро, який займав важливе місце в жидоющнеківській пропаганді, був перейменований у Південну Неву.
Четверта вантажівка по плану повинна була везти учнів, які показували картину "Радість і захоплення", яка зображувала радість руських людей, зустрічаючих імперські танки на вулицях звільнених міст. На другому плані, за людьми з квітами, був зображений і ряд шибениць на яких висіли жидоющенківці та інші негідники, робота по очищенню округів від яких тільки починалася.
До речі, в рамках підготовки до святкування розробило цілий план заходів і управління ФСБ. Планувалось ліквідувати чотириста хохлів по селах. Під зачистку потрапили те, хто був спійманий на порушенні Вимог до сільського хохлонаселення (невиконання плану по здачі продукції, ношення хреста, промовляння російських слів, співи, вихід за межи свого села без дозволу, народження дитини без погодження з жерцем Даждьбога і таке інше). Враховуючи, що чисельність сільського хохлонаселення Шаманівської комендатури перетнула останнім часом межу у півмільйона і продовжувала збільшуватися, то заплановані вилучення не повинні були вплинути на збір податків і обов'язкових платежів. Що до міського хохлонаселення, то тут планувалося видалення двохсот п'ятдесяти голів. Здебільшого, також порушників Вимог до міського хохлонаселення (невихід на працю, читання книжок, нелегальні телевізори, писанні віршів, стирання розподільної позначки). Останній злочин карався найбільш жорстко. Та як міське хохлонаселення розмовляло російської, то щоб відрізняти його від громадян імперії було вирішено наносити на лоба спеціальну голограму "ХОХОЛ". Щоб її можна було прочитати, хохлонаселенню заборонялося носити зачіски або шапки, які б затуляли голограму. Іноді траплялися випадки, коли представники хохлонаселення стирали голограму, щоб зійти за громадянина імперії. Це каралося смертною карою.
Серед тих, кого збиралися видаляти серед міського хохлонаселення було і кілька хворих на СНІД. Завдяки дієвим, хоч і жорстким заходам, епідемію цього захворіння вдалося зупинити і майже викоренити його серед громадян імперії. Тепер треба було зачистити хворобу і серед іншого населення імперії. Остаточну перемогу над СНІДом також готували до ювілею дому Путіних.
За вантажівками управління освіті у святковому параді поїдуть вантажівки управління охорони здоров'я, одна з яких саме і буде присвячена перемозі на СНІДом, хворобою, яку розробила західна вояччина, щоб знищити Російську імперію. На Заході ліки від СНІДу були винайдені вже кілька десятиріч тому, але в імперію їх не продавали, прикриваючись торговим ембарго. Але імперія знайшла в собі сили здолати СНІД, хоча для цього довелося винищити кілька мільйонів громадян імперії. Та всі громадяни імперії у будь-який час повинні бути готові віддати своє життя за неї!
Ще одна вантажівка управління охорони здоров'я повинна була зображувати здоровий образ життя, притаманний громадянам імперії. Фізичні вправи, правильне харчування, молитви і приспівування гімну дому Путіних повинно було дарувати громадянам імперії міцне здоров'я і оптимізм у поглядах на життя. На відміну від хохлонаселення, яке проводило більшу частину свого життя у важкій і одноманітній фізичній праці, годувалося погано і немало змогу отримувати медичну допомогу. Згідно циркуляра, було заборонено лікувати хохлонаселення. Єдине, на що воно могло претендувати, то масові вакцинації, які проводилися задля того, щоб унеможливити епідемії, які б могли залишити імперію без робочих рук на селі.
Щоправда, доводилося визнавати, що середня тривалість життя хохлонаселення була лише трохи менша за цей показник у громадян імперії. Це пояснювалося тим, що хохлонаселенню був заборонений продаж алкоголю, тютюну та наркотиків. Були пропозиції дозволити цей продаж, щоб за допомогою цих дієвих засобів вирішити проблему збільшення кількості хохлонаселення. Але імператорська канцелярія вирішила, що потрібно більше робочих рук на селі, рук, які б на трусилися з похмілля. То продаж був заборонений, так само, як і самогоноваріння, чи вирощування тютюну, коноплі або маку. Відсутність цих чинників негативного впливу на здоров'я дозволяла хохлонаселенню жити досить довго. Щоправда, згідно циркуляру про Утилізацію, по досягненню хохлонаселенням шістдесятирічного віку воно в примусовому порядку видалялося з популяції, бо було науково доведено, що з цього віку раб починає більше споживати, аніж виробляти, а утримувати нахлібників імперія не хотіла.
За вантажівками управління охорони здоров'я їхала вантажівка управління пропаганди з картиною "Від Балтики і до Уралу. Свята міць Третьої імперії", в якій зображувалися трон, на якому сидить імператор, на колінах громадяни всіх дванадцяти внутрішніх округів імперії, а ще зв'язані полонянки, які зображували усі приєднані до імперії округи на південному заході, на заході, Балтиці та Кавказі. На роль полонянок були відібрані красиві дівчата з сільського хохлонаселення, яких після параду планувалося відправити у один з Будинків радості, що існували при кожній військовій частини на приєднаних територіях.
Далі повинна була йти велика колона управління сільського господарства, яке займалося організацією роботи сільського хохлонаселення. Останнє було розподілене по селах, кожне яких було закріплено до військової комендатури. В середньому, на одну комендатуру приходилось до півсотні сіл. Села розподілялися на бригади, кожна яких, після реформи, жила у окремому бараку. Середня чисельність бригад складала десь біля сотні робітників. Бригади поділялися на чоловічі та жіночі. Це робилося для того, щоб не допустити створення родин, щоб було для хохлонаселення зайвим. Бригади жили за строгим розкладом. Підйом о шостій ранку, вихід на працю через півгодини. Жіночі бригади в теплий сезон займалися здебільшого сапкою буряків та інших культур, а також працювали на фермах. Чоловічі бригади працювали на оранці та жнивах. Усі роботи виконувались вручну, оснащувати хохлонаселення технікою заборонялося. Звісно, що були розрахунки, що мінімальне застосування техніки, хоча б тракторів, в рази підвищить продуктивність роботи хохлонаселення, але в імператорській канцелярії вирішили, що допоки продовольства, що виробляється в південно-західних округах, вистачає, змінювати нічого не треба. Що правда, хохлонаселенню дозволили використовувати в роботі коней та волів.
Задачею управління сільського господарства було розпланувати кількість посівів необхідних культур, а також отримати необхідний врожай. Щоб зацікавити у результаті і хохлонаселення, була розроблена система покарань за невиконання плану. Якщо, врожай з лану був менший, від запланованого, то всю бригаду, яка працювала на лані, приговорювали до биття різками, чи закування у кайдани. Також зменшувалася харчова пайка. Це дозволяло добитися від бригад максимальної продуктивності. В середині самих бригад за розподілом роботи слідкував бригадир та його помічники, які мали деякі адміністративні повноваження щодо своїх підлеглих. Бригадирами керував жрець Даждьбога, який отримував накази вже від комендатур і адміністрацій. Ця система була досить ефективна і дозволяла забирати десь дві третини врожаю у якості податків. Зерно, цукор, картопля, м'ясо і молоко з південно-західних округів годували всю імперію, до того ж досить велика частина цієї продукції експортувалася за Урал китайським союзникам.
Одна з машин управління сільського господарства везла сцену "Лани твої, імперіє!", яка зображали усю ту чисельну продукцію, що постачалася з території Шаманівської комендатури до засіків імперії. Окрім продовольства постачалися також і вироби з льону. Справа в тому, що взимку бригадам сільського хохлонаселення було мало роботи. А циркуляр про розклад сільського хохлонаселення вимагав щонайменше десятигодинного робочого дня. Щоб зайняти бригади, було вирішено вирощувати льон, щоб взимку бригади могли ткати з льону полотна. Інші обробляли вовну, для якої вирощувалися спеціальні породи овець. Також вільні бригади ставили на очистку від снігу доріг чи на рубку ліса. Не без складнощів, але вимога десятигодинного робочого дня для хохлонаселення виконувалася.
За вантажівками управління сільського господарства поїдуть вантажівки управління реінтеграції, яке займалося справами союзників та громадян імперії другої категорії. Як відомо, після приєднання південно-західних округів повстало питання про те, як відрізнити хохлонаселення від російських людей, які проживали під ярмом жидоющенківців. Спочатку планувалося приймати до імперського громадянства всіх бажаючих, та з часом вимоги стали дуже строгими. На отримання імперського громадянства другої категорії змогли претендувати тільки люди, які на три коліна не мали серед предків хохлів, а також приймали активну участь у приєднанні до імперії. Останнє засвідчувалося членством у кількох політичних партіях, які навіть в умовах жидоющенківського фашизму боролися за право жити в імперії. Якщо членства не було чи серед предків були хохли, то максимум на що могла розраховувати людина – то на звання союзника. Воно давало право на створення родини, а при погодженні, навіть на шлюб з громадянином імперії, але тільки другої категорії.
Єдиним шансом на підвищення свого статусу для союзників була служба в армії, не просто в армії, а в діючій армії. Кілька уродженців Шаманівська змогли таким чином отримати громадянство імперії, один навіть громадянство першої категорії. Але останнім часом призов в армію для союзників суттєво скоротився, вже кілька років імперія не вела значних війн, якщо не враховувати придушення заворушень у вічно неспокійних західних округах та на Кавказі.
Хоча, зараз почали ходити чутки про можливість війни з Китаєм. Ще кілька років тому він здавався непереможним господарем Азії, але невдала війна з Індією та Арабським халіфатом, під час якої Китай втратив більшу частину володінь в Середній Азії, призвела до того внутрішніх проблем. В керівництві Піднебесної імперії виникло декілька груп, які почали боротьбу за владу, майже не звертаючи уваги на зовнішні проблеми. Це давало деякий шанс на те, щоб здолати косоокого монстра. Принаймні цим пояснювалося, що імператор підписав вічний мир з Євросоюзом, пообіцявши не претендувати на землі західніше Вісли, окрім тих, в яких вже були під владою імперії. Тепер потроху відбувалася передислокація військ з заходу на схід, до Уральського оборонного валу.
Комендант Шаманівська полковник Кононов дуже сподівався на східну війну, бо це був його єдиний шанс пройти вище службовими сходами. Без війни він так і застрягне тут, начальником провінційної комендатури південно-західних округів. Полковник слухав доповідь підлеглих про плани свята і іноді кривився образливим думкам. Про те, що його однокурсники по військовому училищу вже майже усі генерали, командують цілими військовими округами, здобувають нагороди і статки у неспокійних краях. А він сидить у цьому болоті, де успіхом вважається знайти кілька голів хохлонаселення, що втекли зі своїх бригад і переховувалися по лісах, як дикі звірі. Тут не зробиш кар'єри, був переконаний полковник і від цього дуже страждав, увечері прикладаючись до пляшки, щоб втекти від болючих думок. Бо ж він був одним з кращих на курсі, неодноразово проявляв героїзм під час Західного походу. При штурмі Дзержинського (колишня Варшава) командував загоном автоматників, який перший пробився у центр міста і захопив кілька стратегічних висот. Під час Пражської операції був поранений, але не покинув пост, керував відбиттям атак натівців аж до їх повного розгрому. Та він би зробив блискучу кар'єру! Якби не прізвище. Бо він був Кононенко. Оте кляте "ко" могло свідчити, що він хохол. Коли вийшов відповідний указ імператора, то всі громадяни імперії могли змінити образливі прізвиська з "ко" на людські. Так він став Кононовим. Але кар'єра загальмувала. Бо у військах було багато чистопородних русаків, без проблем з прізвищами.
Ось так він і загруз у цьому клятому Шаманівську, розжирів, почав випивати, нажив неприємності з серцем. Тепер сподівався на східну війну. Знав, що якщо вона почнеться, то він буде там. Щоб здолати навіть слабкий Китай треба буде зібрати всі сили імперії. І повернути втрачені землі аж до Тихого океану. На тій війні в нього буде шанс. І він його не втратить! Полковник киває головою. Усі дивляться на нього. Бояться, бо ж він військовий комендант і має права суду на своїй території. Може присудити до батога чи до великого штрафу, навіть до конфіскації майна. То його краще не гнівити.
- Щось не так, пане полковнику? – цікавиться майор Нігматулін з ФСБ, який єдиний не боїться Кононова, бо знаходиться поза його юрисдикції.
- Думаю, що обов'язково в параді повинна прийняти участь машина зі сценою в пам'ять про генерала Шаманова, частини якого звільняли наше місто і на честь якого воно було назване. – каже полковник. З ним всі охоче погоджуються.
Полковник ще пам'ятає генерала Шаманова живим. Такий старий, трохи маразматичний дід, який любив м'яти прислужниць за сідниці. Кажуть, що він був хороший офіцер, але під час операції по зачистці Волинського округу потрапив у засідку, був поранений в голову. І після цього зірвався з катушок. Настільки, що його довелося звільняти з армії, хоча солдати його любили. Але погано, коли солдати люблять когось більше, аніж імператора. Цього не можна допускати.
- Пропоную по завершенню параду провести на площі Імперії публічну страту відібраних порушників з міського хохлонаселення. Встановити двадцять шибениць, провести частину через них, інших розстріляти біля Меморіалу в пам'ять про солдат імперії, загиблих при звільненні Шаманівська. – пропонує майор Нігматулін.
Ще той хижак, вміє так обкласти людину, що і не сіпнеться. На території комендатури він слідкує за нафтоздобиччю. Після того, як Сибір була віддана в рамках світового переділу територій, в імперії почався дефіцит енергоносіїв. Частково він був вирішений за рахунок будівництва нових АЄС, а частково за рахунок пожвавлення видобутку нафти та газу в нових місцях. Та як енергонезалежність була державною справою, то всю нафтоздобич контролювало ФСБ. Цей Нігматулін він був присланий сюди два роки томи, коли з нафтою тут творилося аби що. Майже усі свердловини узяли під контроль чеченські загони, володіння яких знаходилися поруч. Та майже за кілька місяців Нігматулін вибив чеченців і повернув контроль за нафтою своєму відомству. Він діяв швидко і рішуче. Кілька ватажків чеченців було вбито, кілько заарештовано у якості заручників, які повинні були забезпечувати безпеку Нігматуліна. Молодець, майор. Хоч і з ФСБ, але не мудак, як більшість у його відомстві.
Як усі військові, полковник Кононов не любив ФСБ, бо був впевнений, що імперія тримається на армії, а не спецслужбах, які гребуть гроші на нафті і знати ні про що не хочуть. Узяти ту саму Сибір. Армія не віддала б її і билась би до останнього. Але китайці пообіцяли бонзам з ФСБ величезні відступні і ті переконали імператора не починати війну і відійти до Уралу. Потім ті генерали з ФСБ були визнані зрадниками і страчені, але землі вже не просто так не повернеш. Доведеться воювати. І це добре. Полковник посміхнувся.
Завершувати парад повинні були колони громадян другої категорії і союзників. Вони підуть пішки, будуть нести портрети нинішнього імператора і Засновника династії, а також лозунги, текст яких був надісланий Генеральною канцелярією. Вся колона повинна пройти вулицею Визволителів і зосередитися на площі Імперії, де полковник Кононов, як представник влади, виступить з промовою. За ним ще з десяток ораторів, потім страта порушників з хохлонаселення і святкові танці. Увечері салют з сорока гармат.
- Треба обов'язково підготувати подарунок його величності. – каже полковник, який знає, що інші комендатури вигадують, хто ще може. Одні роблять величезні килими, на яких зображені всі імператори дома Путіних. Хтось відливає скульптуру Засновника династії з золота. В Шаманівську це питання ще не вирішене, хоч часу вже залишилося не так багато. – То що будемо робити? – грізно питає Кононов.
Начальник управління переробки, яке керує роботою цукрозаводів та лісозаготівельних цехів, пропонує вирубати в лісовому масиві під Лебедином надпис "Слава Путіну!".
- Букви будуть завдовжки у кілометр і завширшки у шістсот метрів! Цей надпис буде видно з космосу! Якщо нам будуть надані десь двісті чоловічих бригад хохлонаселення, то ми встигнемо!
- Жнива на носі! Ми не можемо дати двісті бригад! – заперечує начальник управління сільського господарства.
- Свято важливіші за жнива!
- Виконання плану до засіків імперії ніхто не відміняв! – лаються між собою чиновники.
- Дайте подивитися мапу. – наказує полковник. Дивиться, як буде виглядати напис. – Непогано.
- В мене теж є ідея. – каже Нігматулін. Ще південніше, ось тут, є велике рівне місце, загальною площею десь біля десяти квадратних кілометрів. На ній можна вирити рівчаки у формі літер, повторити надпис "Слава Путіну!".
- Хіба рівчаки буде видно?
- Ми наповнимо їх нафтою і вночі підпалимо. Тоді надпис буди теж читатися з космосу і темний час доби!
- Обидві ідеї непогані, але справа дуже відповідальна, то нам необхідне погодження з Харкова, а то й з Тимошенківська. – підводить риску засіданню полковник Кононов.
Після цього всі розходяться, а полковник їде на броньованому позашляховику у свій маєток під Сумами. Двісті гектарів землі, більше сотні хохлонаселення. Це невеликий маєток, є по кілька тисяч гектарів і голів хохлонаселення. Але й те, що є, приносить непогані гроші. Принаймні вистачає, щоб оплачувати сину навчання у Москві. Теж буде військовим, льотчиком. Каже, що авіація буде головною у наступній війні. Полковник сумнівається, що до цього. Авіація ефективна, коли цілі скупчені, коли їх можна знищити одним ударом. А що зробить авіація супроти невеличких добре озброєних китайських загонів, розкиданих по всьому Сибіру? Та нічого. Справу, як завжди, прийдеться робити Сухопутним військам: мотопіхоті, танкістам, артилерії. Ось тоді і знадобляться досвідчені офіцери, ось тоді він і поїде з цього нудного болота, де офіцер вимушений був перетворюватися на бабу, не воювати, а вести господарство.
В маєтку полковника зустрічає молодша донька. Старша разом з чоловіком, морським офіцером, десь на Балтійському узбережжі. А чоловік молодшої загинув під час допомоги братньому Ірану, який відбивав навалу Арабського халіфату. Хороший був хлопець, добрий офіцер, донька його кохала, народила двох дітей, дуже важко переживала його загибель. Зчорніла, схудла, все плакала ночами. Оце тільки останнім часом наче відійшла, почала посміхатися, слухати музику, навіть кілька разів ходила на танці в Палац офіцерів. Але ось зараз знову стояла насуплена, як дощова хмара.
- Що таке, Людо?
- Тато, мені треба з тобою побалакати.
- Ну пішли. – полковник йде у свій кабінет і думає, про що буде розмова. Щось неприємне, це точно, інакше б Люда так не хвилювалася.
В кабінеті полковник сідає за стіл, дивиться на доньку.
- Слухаю тебе.
- Я хочу тебе попросити.
- Про що?
- Врятуй Рудого. – каже вона і дивиться в очі батьку, хоч завжди боїться це робити, бо дуже вже в нього грізний погляд.
- Що? – дивується полковник.
- Рудого. Його хочуть вбити до свята. Врятуй його, будь ласка. – вона ледь не плаче.
Полковник дивиться на доньку. Згадує того Рудого. Хохлонаселенню заборонено мати людські імена, навіть своєю собачою мовою. Прізвищ в них теж немає. То кожному з сільського хохлонаселення присвоюється семизначний номер, по якому його обраховують. Номер наноситься на лоба, як і голографічна позначка для міського населення. Господарі повинні називати своїх рабів за номером, але важко запам’ятати всі номери, то частенько рабів називають тими ж прізвиськами, якими вони звуть один одного. Ось того хлопця звали Рудий. Він дійсно був рудуватий, високий, міцний. Працював при маєтку, мріяв якось потрапити у місто. Останнім часом їх щось частенько бачили разом з Людмилою, але полковник не хвилювався. Бо використовувати рабів можна. Він сам спав з молодими хохлячками, як, з рештою, спали і всі офіцери. В цьому нічого страшного, головне триматися в межах дозволеного, щоб не було дітей і якихось дурних прив'язаностей. Тільки секс. Бачити в рабинях тільки пизду і нічого більше. Так само вважалося прийнятним, що громадянки імперії можуть мати стосунки з рабами. І те і інше навіть зрадою не вважалося, бо ж хохлонаселення офіційно не було людьми. Якийсь предмет домашнього вжитку на кшталт меблі чи рушника. Чи можна з цим зрадити? Та звісно, що ні!
Інша справа, коли громадянин імперії перетинав межу. Коли починав бачити щось більше за статевий орган. Ось це вже було погано. Майже злочинно. І зараз донька дуже засмутила полковника.
- Ти думаєш, що ти говориш? – тихо запитав він, але в тій тишині було стільки металу, що вона аж затремтіла. – Я повторюю питання. Ти думає, що говориш?
Вона перелякано дивиться на батька. Вона знала, що розмова буде важкою, але не чекала такої його люті. А він же любить її, любить більше за всіх своїх дітей. Любить онуків, яких вона народила.
- Відповідай!
- Просто мені добре з ним! Мені було так погано, коли Ваня загинув! Я думала, що збожеволію, ти ж бачив!
- Бачив. І що?
- А з Рудим мені так добре! Він такий ласкавий! Я не може без нього!
- Дурня!
- Ні, тато, ні!
- Дурня, я сказав! Той Рудий, який там в нього номер? Так ось він просто хуй! Хуй і все! Всі хуї однакові! Зникне цей, прийде інший! Розумієш? Однакові! І ти не повинна залежати від когось одного!
- Тато, але...
- Мовчи і слухай! Будемо вважати, що цієї розмови не було. Що ти нічого мені не казала! До речі, звідки ти дізналася, що його приберуть?
- Від Нігматуліна. Він сказав, що у нас аж трьох з маєтку заберуть.
- Нічого, офіцерам йде компенсація від держави.
- Тато, я..
- Мовчи! Зараз скажеш щось таке, про що будеш потім жалкувати! Не забувай, хто ти! Громадянка імперії! Донька полковника! Будь сильною! І розумною! Ось той Нігматулін, він же давно до тебе клинки підбиває. Знаєш, Люда, я тобі чесно скажу, що у тебе з двома дітьми не дуже то багато шансів вийти заміж другий раз. Ще якби я був генералом, але я полковник. Якщо почнеться війна, то я можу стати генералом. Але якщо вона почнеться, то і женихів поменшає. Так ось, цей Нігматулін - непогана кандидатура. Він робить кар'єру, вміє працювати, вже чогось досяг і чогось ще досягне! До того ж йому треба покращувати кров, бо він татарин. Йому необхідна руська жінка, щоб діти носили її прізвище і змогли зробити кращу кар'єру, аніж він! То придивися до нього! Можливо, такого шансу більше не буде. Подумай про це, а не про якісь дурниці, які, будемо вважати, ти не говорила.
- Тато, я не хочу заміж за Нігматуліна!
- Чому?
- Він грубий. Знаєш, що він вимагає від мене у ліжку? Від звик спати з цими брудними хохлушками, які виконують усе, що він забажає! А я не хочу цього робити!
- І правильно! Ти порядна жінка, вдова та донька офіцерів імператорської армії! Але ти повинна говорити про своє невдоволення не мені, а йому! Щоб він зрозумів, що веде себе не правильно.
- Я боюся його!
- Дарма. Ти знаєш, що якщо він образить тебе. Я не кажу вже про дію, навіть словом, то він пожалкує. Дякувати богові, пройшли вже часи, коли ФСБ була опорою трону і зневажало армійськими офіцерами. Тепер армія не менша опора трону, аніж ФСБ. А попереду велика війна, коли бойових офіцерів будуть цінувати ще більше! То він посміє образити тебе. Бо знає, що тоді буде. А він розумна людина, він не схоче ламати свою кар'єру. То не бійся, поговори з ним. Скажи, що у вас може бути майбутнє, але лише на умовах взаємоповаги. Ти не якась хохляцька підстилка, щоб витворяти з тобою все, що йому забажається. Скажи це йому і спробуй домовитися. Ні, так ні, ти знаєш, що мій дім завжди відкритий для тебе і ти зможеш жити тут скільки забажаєш.
Вона дивиться на батька. По її щоках течуть сльози. Полковник думає, що вона гарненька. В мати. Тобто зараз її мати вже не та. Але колись вона була справжня красуня. І Людмила красуня. Хіба скажеш, що вона народила двох? Дівоче тіло, не дарма вона переконала його збудувати в маєтку басейн. Вона плаває по дві години на добу, ще займається в залі з тренажерами. Тримає себе у формі, молодець.
- То поговори з ним. Не поспішай і не проси. У відносинах не можна показувати свою слабкість. Будь впевненою, знай, що тато любить тебе. Добре?
Вона киває головою.
- А що буди з Рудим? – питає вже спокійно, без бриніння в голосі.
- Нічого не буде. Живи, як жила, а потім його заберуть і ти забудеш про нього в той самий день. Потім вийдеш за Нігматуліна, чи знайдеш собі новий хуй. Ось і все. Не треба ніяких сліз і дурниць. Ти сильна і розумна, ти витримаєш, я знаю.
Вона дивиться на батька.
- Дякую, тато.
- Нема за що. – він посміхається. – Іди до мене.
Вона підходить, полковник цілує її у біле, високе чоло без жодної зморшки.
- Моя кицюня.
Вона цілує його в щоку. Знову помічає, як батько приємно пахне. Коли вона знайомиться з чоловіками, то завжди принюхується, як вони пахнуть. Якщо схоже на батька, то вони їй подобаються. Той Рудий, він пах ще краще аніж батько. Тому вона і виявила слабкість. Лед ь не наробила дурниць, але дякувати Богові, що в неї такий тато.
- Можна тебе попросити? – шепоче вона.
- Про що?
- Вбий його. Як ти кажеш, що у холодну воду краще пірнати. Не хочу чекати. Перегорнути сторінку, та й годі. Вбий, щоб я забула його скоріше.
- Все для моєї принцеси. – посміхається полковник.
Коли донька виходить, то відчуває, що у нього встало. Вона все ж таки дуже приваблива жінка. Дзвонить і викликає покоївку, яку вподобав у одному з шаманівських барів, де вона працювала офіціанткою. Вона була з міського хохлонаселення, то її чоло не спотворював довгий ідентифікаційний номер. Тільки голограма. Дівчина прийшла, полковник вказав їй під стіл. Вона полізла туди і вправно відсмоктала. Полковник трохи заспокоївся, узяв пістолет і пішов в барак, де жили раби з його маєтку. Кононова зустрів бригадир, вклонився до землі.
- Де Рудий?
- Працює в саду.
- Проведи мене.
Йдуть стежиною до великого яблуневого саду, який розбив ще минулий володар маєтку, один з місцевих дворян. Коли відбулося приєднання південно-західних округів, то частина місцевих можновладців, які підтримували проімперські партії, отримали маєтки. Досить багато. Але коли у громадянстві більшості з них було відмовлено, то ця верства стала продукувати всілякі заворушення. Через це, був виданий імператорський указ, яким всі маєтки місцевих дворян були конфісковані у казну, а самі дворяни переведені у стан простих союзників. Деякі з них спробували чинити опір, але були легко перебиті військами. Маєтки здебільшого були передані офіцерам імператорської армії. Не у власність, а в користування. Коли полковник Кононов змінить посаду, маєток перейде до його наступника. Але це не означає, що на пенсії полковнику доведеться ссати лапу. За кожен рік служби в армії він отримує бали в сертифікат. За ті бали він потім зможе купити будь-який маєток. Більшій в приєднаних округах, менший у внутрішніх. Тих балів, які є у полковника, вистачить вже на два таких маєтки, як цей. А якщо буде війна... Полковник мрійливо посміхається.
- Ось він. – каже бригадир тоненьким голосом і потім добавляє же грубим басом. – Рудий, сюди, пан зве!
Якийсь хлопець, рудий, високий, широкий в плечах, він поливав яблуні, тягаючи воду зі ставка. Тепер поставив цеберки і біжить до них. Низько вклоняється господарю.
- На коліна. – каже полковник.
Рудий становиться на коліна.
- Рот відкрив. – каже полковник і дістає пістолет. Рудий виконує наказ, полковник смикає затвор, вставляє ствол у рот і стріляє. Червоні бризки летять з потилиці хлопця, він падає у траву. Полковник відвертається, озирається навколо, дивлячись на гілки яблунь, що нагнулися, обтяжені плодами. – Що, бригадире, хороший буде врожай?
- Так, пане, хороший. Оце зараз спека, так поливаємо старанно, щоб не посипалися яблука! Плануємо зібрати зимових сімсот ящиків. А ще сік будемо давити. В нас замовлення від міської адміністрації на дванадцять тонн.
- Виконаєте?
- А як інакше! Виконаємо, пане! – хвилюючись запевняє бригадир, вже немолодий чолов'яга з сивою головою. Йому ще кілька років працювати, а потім піде під утилізацію. Якщо господар не підпише прохання про подовження терміну використання. То він вислужується, старається, землю їсть, щоб довести свою користь.
- Молодець. Завтра вранці візьмеш у мене заяву, підеш в районну комендатуру, візьмеш там з фонду поповнення одного раба, замість цього. Тільки хорошого вибирай, там завжди непотріб якийсь підсовують, то дивився.
- Звісно! Звісно!
- А цього свиням. В ньому кілограмів вісімдесят, чого м'ясу пропадати.
- Слухаюсь!
- Ну все, виконуй.
До будинку полковник йде сам. Навколо тиша. Чисте повітря, вітерець ледь віє. Іноді полковнику тут подобається. Колись так розчулився від природи, що аж сльози виступили. Тоді злякався, що це в ньому ті кляті українські гени проступають. Ось чому йому березки не подобаються і оте сумне нечернозем'я. Але це погані думки. Як в нього зіпсовані гени і є, то треба їх до нігтя. Він офіцер імператорської армії, начальник Шаманівської комендатури! Скоро буде велика війна, велика і переможна війна, в цьому полковник Кононов не сумнівався, бо вірив в силу російської зброї. Війна, після якої він стане генералом і отримає кілька тисяч рабів десь на березі Тихого океану, де буде солодко доживати. Ото справа. І ніякі гени йому в цьому не завадять. Але то далі, поки ж треба все бездоганно підготовити до ювілею.
Полковник зайшов в свій кабінет і сів працювати з документами. П'ятдесятиріччя дому Путіних, це вам не жарти.
