Все більшає справ початих, і все меншає – закінчених, в цьому мабуть і позначається вік. Чи то лише один привід поскиглити? Все рівно. Від усього є панацея. Декілька. Або остання. Я.
Північне місто в своїх звичайних клопотах не помітило, як я ступив в осінь вечірнього перону. Лиш вітер, ще не зовсім оскаженіло прогнався мимо, розмітаючи під ногами сміття і опале листя. Почав накрапати невеликий дощ. Провінція поспішала додому. Сутінки запалювали перші ліхтарі, хоча сонце ще не встигло втекти назавжди.
Тоді, з самого початку, у цього міста ще був час, - безліч хвилин, роздумів; а можливо і шанс щось зробити. Та часи міняються як сніг на голову. Тепер всі вони заклопотані, як мене відси спровадити. Дарма.
Так часи міняються, часи міняють… Слава богу, що звичайним людям не знати, напевно, як то буде далі, а то б мене не роздумуючи повісили. Хе-хе! Та все це буде лише згодом. А тепер лише я, промінчики призахідного сонця, промінчики ліхтарів, пустий перон і напис червоною фарбою: «Вихід в місто».
На сходах вокзалу я припалив останню цигарку і викинув геть пусту зім’яту пачку, останні сумніви та сопливе: «… а може нетреба…?» В кінці кінців і тут має щось статися. Кожен повинен мати право на свій, конкретно взятий, кінець світу. Кожен поВИНЕН… Отже вперед!
В дійсності становище справ було не настільки поганим. Як хотілося б. Так-так. Можливо ще відбудеться парою шибениць чи святковим тортом. А можливо прийдеться попрацювати на совість. Повинні ж вони впевнитись, що совість існує. Повинні. Повинні у всьому. Хоча б у тому, що довели себе до крайнощів. До мого приїзду.
2.
Ритуальна контора «Остання шана» розташовувалась в будинку Центрального міського реанімаційного центру. Зважаючи на сувору пишність фасаду, золотом і мармуром оздоблений вхід, можна було зразу ж зрозуміти, що справа її хазяїна росте і процвітає.
Над дверима нявкнув дзвіночок і я опинився в просторій, тьмяно освітленій, кімнаті, з високими дубовими панелями на стінах. По кутках було непевно розставлено кілька дорогих шкіряних диванів і крісел. Від невеликої конторки червоного дерева до мене наближався суб’єкт в пенсне невизначеного віку, в пристойному, по-моєму, темно-зеленому костюмі молодіжно-цинічного крою.
- Чим можу служити? – він видавив щось подібне на посмішку.
- Ви Ханс Руддель? Тоді я точно до вас. У справі. Від Іллії Галаведа.
- Х-м, мені здавалось Іллії багато років тому скористався послугами подібної контори для власних потреб, а ви…?
- Ні, я лише зовні складаю враження глибокої молодості. Я не тільки довгий час знав його, але й навчив усьому, що він умів. Так-так. Це не похвальба. Хоча, власне, мені байдуже, повірите ви мені, чи ні. Головне справа. А від того, що я збираюся запропонувати, ви навряд чи відмовитесь.
- Як би вам сказати, я…
- …мене обов’язково послухаєте, мало того, все виконаєте, як я скажу, адже вам не позичати нюху на поживу. А в її появі можете покластися на мене. Так от, - я упіймав під носик, натертого до блиску, черевика, невідомо звідки з’явленого, таргана і старанно розтер його по підлозі, - ви піднімете ціни на свої послуги. Втроє. І поквапитесь забезпечити такий же стрибок цін у всіх конторах міста, які спеціалізуються у вашій справі. Терміново, бо за безліччю клієнтів уже шкорбає кирпата. А я от-от вирішу у які двері вона зайде.
Погода значно покращала. Сонце світило як навіжене. Без перепон.
3.
Добротна, врівноважена буденність - поганий радник. Бо не радить нічого. Не радує і не радіє. І от коли ви зовсім перестанете думати і будете лише чекати приводу з чого б іще порадіти, в місті, де нічого більше не трапляється, а лиш навіває сон – прийду я. І ви приймете мене не роздумуючи, бо ж думати ви вже не умієте, а я знаю, що вам треба.
Коли у вас уже все є і навіть бажань виникає мало і убого, - прийду я, щоб хоч трохи роз’ятрити вашу фантазію і до кінця перетворити ваш теплий і затишний хлів – в небесний рай. А до раю одна дорога. Можливо я запропоную свою. Але вона буде лише модерновим варіантом усім відомої класики. Страх і любов. Міняємо ніким не доведену «любов», на всіма бачену смерть і маємо мій варіант. А що ви хотіли? Я не напрошувався. Ви самі мене ангажували. Їжте тепер.
4.
Сонне царство вибухнуло. Почалася «Велика лотерея». Варіант не новий, але ще не затяганий.
- Спішіть, спішіть! Купуйте еліксир життя і вічної молодості! Спішіть! Товар сертифікований. Для представників адміністрації і органів внутрішніх справ – перша доза безкоштовно. Правила «Великої лотереї» читайте на звороті купона. Програє лише кожний десятий. Ви будете один з дев’яти. Всі зібрані кошти підуть в фонд забезпечення малозабезпечених. Спішіть! Спішіть!
Питається, для чого вам вічне життя, коли і в нормальному не знаєте куди подіти час. Ну молодість ще туди-сюди, а вічне життя? Але вони вже не думали, вони не робили цього надто довго. Правила деякі читали, але там все було гаразд: сертифіковано, дозвіл міністра, посилання на відповідні закони, довідки і т.д. Деякі вумники навіть розгледіли, що там в тих правилах написано дрібним шрифтом. Але вони програли першими і поділитися своїми відкриттями ні з ким не змогли. Та їм би і не повірили б. Що таке декілька десятків смертей в порівнянні з одужанням всіх хворих, що таке корчі кількох на фоні загальної ейфорії всіх помолоділих. Коротка пам'ять людська. Один раз уже ж говорили вам – не їжте. Та послухали ви мене. І тепер. Знов.
Всіх захопила радість і фантастична легкість без тягаря постійного чекання невмолимого кінця. Ейфорія переростала в істерію і повальне безумство. Мене прилюдно, усім миром проголосили вічним святим, Ісусом і мером міста. Ніхто не звертав уваги, що крім десятих, почали програвати дев’яті і восьмі. Хоронити їх уже не було кому. Бо на кінець прийшов повний КІНЕЦЬ, - я оголосив початок «Повального і постійного Свята»…
5.
Деякі руїни ще горіли. Але від більшості піднімався лише сизий, їдкий дим, що ніяк не хотів розсіюватись чи підніматися вище вверх, а стелився майже по землі, змішуючись з ранковим туманом і сірим накрапаю чим дощиком.
Останні колони безсмертних, чітко карбуючи крок, потроху покидали площу під гавкіт, тепер бродячих, псів і марширували на захід. Руддель нервово протирав пенсне.
- Так, мій дорогий, так. Хтось має бути у програші. Я вибрав вас. Просто так. Бо хтось повинен програти. Чому б і не ви?
- Ви обіцяли інше…
- Інше? Я обіцяв вам поживу. Тепер усе місто ваше, а роботи хоч відбавляй. Чого ж ви ще хочете? Марширувати у колоні з усіма? Соромтесь. Або щастя, або безсмертя. Одночасно ніяк. Я не Бог. Та і Він навряд чи захотів би допомагати вам вирішувати цю дилему. Він ще не вирішив її для себе. Лишившись таким і тут, ви самі зробили свій вибір, а для мені вже робити нічого.
Я рушив, але з півдороги вернувся:
- Стривайте Ханс. Тримайте - я поклав у його долоню кілька кольорових скелець, - коли мене уже не стане видно, не збувайте час від часу дивитися на сонце.
Брук площі потроху вкривала вода, дощ перетворився у серйозну зливу і за годину лише згорблена фігура з кольоровими скельцями в руці відзначала місце, де багато віків тому була шумлива столиця всіма забутого народу. Наближалася зима.
