1.
Юхим Петрович зручно сидів собі у м'якому кріслі і дивився по телевізору футбольний матч між динамівцями Києва та Тбілісі, котрий відбувався на центральному Республіканському стадіоні. Дощило, тож Юхим Петрович вирішив дивитися гру по телевізору, на стадіон не пішов, хоч і була така можливість, квиток лежав у нього в кишені, але - та ну його, находився вже, нехай інші, молодші тепер попоходять.
Наші на сімдесять шостій хвилині вже вигравали аж два-нуль, і це давало шанси увійти їм цього року у напівфінал Кубку, а коли таке трапиться, то у фіналі вони можуть зустрітися з московським „Спартаком” і взяти реванш за позаторішній програш. І тоді, можливо, Блохіна знову поставлять тренером радянської збірної, а раз так, то Івасиків син, Борька, котрого Юхим Петрович носив маленьким на руках і купляв йому півників на паличці, поїде, чи вірніше, має всі шанси поїхати разом зі збірною, міцний кістяк котрої, як завжди, складали київські футболісти, за кордон старшим лікарем у команді. Бо Борис Іванович працює лікарем у київських динамівців, його цінує та поважає сам Блохін, і він давно вже сам не смакує тих півників на палочці – вуглеводи! – а хіба що інколи купляє їх своєму шестирічному сину, Колюньчику, Миколі Болисовицу тобто. Юхим Петрович завжди подумки посміхався, коли згадував, з яким серйозним виглядом Колюнчик кожного разу промовляв своє доросле ім'я.
- Ну, дядьку, як тебе звати, бо я щось забув? – запитував у малого Юхим Петрович, коли приходив у гості до Івасика, свого ще шкільного друга.
Колька припиняв длубатися в носі, насуплював свої бровенята – ну весь в Івасика пішов !- і серйозно відповідав :
- Микола Болисовиц! А ти півника плиніс?
Тому Юхим Петрович, або Фіма, як називала його по-своєму його дружина Оксана, та й не тільки дружина, а й вся її багаточисленна єврейська родина, завжди привозив із відряджень до Москви великого кулька півників, зірочок та усіляких зайчиків-білочок на паличках. В Києві теж інколи можна було купити цей дефіцит, але в Москві вони продавалися у барвистих обгортках, на відміну від київських, загорнутих у звичайний шматок прозорого хрусткого целофану. Та й у Москві були спеціальні магазини для тих, що приїжджали з братніх республік у відрядження, де можна було отоваритися практично без черг. Крім півників-зайчиків Юхим Петрович полюбляв привозити із таких відряджень лимони, „столичну” варену ковбасу та ікру з баклажанів виробництва відомої астраханської фірми з американськими інвестиціями „Грейт Рівер”. Ікра була на диво смачна і добре пасувала до горілки „Столична Екстра” виробництва Другого Московського спиртзаводу імені Володимира Щербицького, котра продавалася там же.
Юхим Петрович так розмріявся про ікру, що відволікся від екрану і ледь не пропустив гострий момент біля грузинських воріт :
- Ну! Ну!! Давай!!! Бий!!!! Ех, ти, мазила...
Молодий, але дуже талановитий та спортивно обдарований новобранець киян Олег Глибочицький – „Глиба” – як його називали вболівальники, пробивав м'ячa у майже порожні ворота з відстані якихось десяти метрів і, на лихо, в момент удару підслизнувся на мокрій траві, від чого удар вийшов дуже неточний, м'яч полетів вище і правіше воріт, стадіон роздратовано гудів, наразі закінчувалася вісімдесять четверта хвилина матчу.
- Забили? – прибігла з кухні дружина Оксана, з таким рідкісним для єврейки українським ім'ям. У руках вона чомусь тримала недомиту тарілку.
- Змазав.
- Я так і знала,- відповіла Оксана і побігла на кухню домивати посуд.
- А могло вже бути „три-нуль”, - крикнув їй навздогін Юхим Петрович.
- Принести може тобі „кока-коли”? – запитала з кухні дружина.
- Ні, я ж тебе просив – залиш, бо ввечері можуть до нас прийти Гарматюки, то не буде чим їх пригостити.
- Хай би компот пили, - відповіла Оксана.- Я вчора наварила цілу каструлю компоту, ніхто його не п'є, а в холодильнику місця немає, як його не випити, то він до завтра скисне.
- Ну! Ну!! Давай!! Го-о-о-ол!!! – закричав Юхим Борисович так голосно, що в кухні ледь не попадали з поличок чашки та склянки.- Гол!! Го-о-о-ол!!! Три-нуль!!!
Кричав не лише Юхим Борисович, кричав увесь багатоповерховий будинок, та так, що аж стіни здригалися.
Оксана знову забігла в кімнату, цього разу в руках вона тримала мокру ганчірку, якраз показували повторення гольового моменту. По воротах суперників знову бив Глиба, м'яч поцілив точнісінько у „дев”ятку” – лівий верхній кутик воріт.
- Я так і знала!- вигукнула Оксана і азартно стиснула кулаки. З мокрої ганчірки на підлогу полилася вода.- А Борьку не показували?
- Ні, не показували, - відповів збуджено Фіма.- Три-нуль, до закінчення залишилося всього три хвилини, можна вважати – ми вже у півфіналі!
- Я хочу попросити Борьку, щоб він мені привіз з-за кордону такі колготи, знаєш, вони такі чорні, а тут всюди такі квіточки, - сказала Оксана.
- Квіточки? Нафіг тобі квіточки на колготах? – здивувався Фіма.
- Ну як? Я завжди хотіла такі. Я тебе скільки разів просила з Москви привезти, а ти весь час забуваєш і привозиш одну горілку!
- Нема в Москві таких колготок! Я шукав!
- У Москві нема? У Москві все є! Навіть „тамагочі”! Щоб в Москві та не було чорних колготів з квіточками!! Погано ти, значить, шукав!
- Ой, слухай, Ксю, ну ти щось як почнеш! Не задовбуй вже мене! Дай-но лиш футбол спокійно додивитися!
Оксана спресердя плюнула і повернула до кухні домивати посуд.
2.
Стіл аж прогинався від усього понаставленого на нього гастрономічного багатства. Тут був і традиційний салат олів'є, і популярний останнім часом салат з крабових паличок „Адмірал Нахімов”, і свіжі помідорчики з огірочками та з цибулькою під олійкою, і тонесенько нарізані лимони, і так само тонесенько накраяна ковбаска „Московський сервілат”, і навіть – уявіть собі!- справжні ризькі шпроти, і ще багато чого різного та смачного! Приймали дорогих гостей Юхим Петрович зі своєю красунею-дружиною Оксаною, а гостями були, звісно ж, Іван Степанович Гарматюк, давній друг Юхима Петровича, і його дружина Магда Соломонівна, і їхній син Борис Іванович зі своєю дружиною Орестою Пилипівною, і їхній найдорожчий онук Микола Болисовиц з півником у роті.
Дві порожні пляшки від горілки щойно знайшли свій останній притулок за дверима вітальні, а на столі красувалася третя пляшка, вже повна лише наполовину.
- Ну, гості дорогі, - підняв чарку господар, - давайте вип'ємо! Давайте вип'ємо, шановні товариші, за все хороше, що було і що буде!
Гості підняли вгору наповнені чарки, дзенькнулися.
- І за здоров'я дорогого Леоніда Ілліча!- додала навздогін Магда Соломонівна.
- І за Ілліча!- погодилися усі.
- Компотиком, компотиком запивайте, - щиро посміхаючись, сказала Оксана.
- А що там йде по другій програмі? – запитав Іван Степанович.
- Микола Болисовиц, - гукнув хлопця господар, - півника ще одного хочеш?
Колька вийняв півник з рота і серйозно відповів :
- Хоцу!
- Ну, то лізь переключи телевізор на другу програму, щоб мені не вставати.
Колька проліз попід столом, поміж чиїмись ногами, дістався телевізора і переклацнув, як його просили. Він це вже вмів робити, бо йому пішов уже шостий рік, він вже великий, справжній козак росте! Опісля чого знову зайнявся своїми власними справами.
- Смачний у вас компот,- сказала Магда Соломонівна.-Яблука, груші, щось іще?
- І алича, - пояснила Оксана.
- Алича?
- Угу, алича.
- Справжня алича?
- Кримська. Справжня.
- А я й думаю собі, чого б це компот такий смачний?! А виявляється он воно що – алича!
- Так казали ж по радіо, що начебто повимерзала вся алича, - запитально поглянула на Оксану дружина Бориса Івановича, Ореста Пилипівна.
- Ну, може десь і повимерзала, а в Криму не вимерзла. Справжня алича, Фіма он з Москви привіз.
- Фіма, а чого ж ти оце нам такої аличі не привіз, га? – запитав Івасик, тобто Іван Степанович.- Ти ж мені друг, чи не друг?
- Друг, - погодився Юхим Петрович, - звісно, що друг. Тільки ти ж мені не замовляв аличу. Лимони замовляв – я ж тобі привіз, презервативи індійські замовляв – я ж тобі привіз, сайру замовляв – я ж тобі...
- Стоп-стоп-стоп, які ще презервативи? Що значить – „презервативи”? – запитала дружина Івана Степановича, Магда Соломонівна.- Лимони бачила, сайру бачила, а де презервативи?
Іван Степанович з Юхимом Петровичем переглянулися, Іван Степанович непомітно для оточуючих погрозив Фімі кулаком.
- Так я ж теє, я ж пожартував, шо ви таке подумали, які ще презервативи!- спохопився Юхим Петрович.- То я так, оговорився. Хотів сказати – пресерви. А ляпнулося сп'яну – „пресервативи”.
- Так і пресервів я ж ніяких не бачила! Ти шо, Вано, зжер ото без мене всі пресерви?
- Та нє, нє, нє... Магда Соломонівна, я хотів сказати – що шукав по всій Москві для Івасика пресерви, і можете собі уявити – ну ніде нема пресервів! Ну дефіцит, та й годі, одним словом!!
- Точно?- перепитала Магда Соломонівна, свердлячи Фіму гострим чіпким поглядом. Дивитися таким поглядом вона навчилася від свого першого чоловіка, капітана КДБ, котрий загинув, виконуючи інтернаціональний обов'язок в Афганістані.
- Даю чесне слово комуніста! – відповів Юхим Петрович.
- Пропоную наступний тост! – вигукнув Іван Степанович.- Наливайте!
Коли горілку було розлито, порожню пляшку поставили до її двох колєжанок за двері, на стіл урочисто поставлено і розкорковано наступну, Іван Степанович підняв чарку і оголосив:
- За дружбу! За міцну чоловічу дружбу! Будьмо!!
- І за здоров'я дорогого Леоніда Ілліча! – додала навздогін Магда Соломонівна.
- Беріть, запивайте компотиком, я зараз ще принесу,- заметушилася господиня, Оксана Абрамівна.
- Смачний компот,- похвалив господиню Борис Іванович, син Івана Степановича, котрий зі своєю дружиною мовчки до цього часу наминали олів”є і „адмірала Нахімова”.- І корисний, мабуть. То, кажете, алича?
- Так, справжня алича, мій Фіма з Москви привіз, - підтвердила Оксана, ставлячи на стіл повний глечик з компотом.- Я така рада, що вам сподобався мій компот!
- У Москві все справжнє, - підтвердив Юхим Петрович.- Знаєте, скільки я оце привожу із Москви варену ковбасу – жодного разу ще не трапилася підробка із тої сраної, вибачте, сої.
- Так, звичайно,- додав на підтвердження Борис Іванович, - нам оце теж із Москви привозять солпадеїн, ну то є такі таблетки від болю, то вони, знаєте, теж не підроблені, справжні.
- І шпроти справжні, ризькі, - сказала дружина Бориса Івановича, Ореста Пилипівна, вправно піддіваючи шпротинку виделкою.
- Хоча, здавалося б, звідки у тій Москві можуть бути справжні ризькі шпроти, якщо у Прибалтиці вже скільки років війна?-засумнівалася Магда Соломонівна.
- Ну,мамо, на те воно й Москва, щоб там усе було справжнє, - сказав Борис Іванович.- І горілка у них там справжня, з пшениці, а не з відходів картонно-паперового комбінату, як оце в нас під Житомиром одна фірма підпільно гнала. Ще й, сволочі, знущалися над нами, настояна, мовляв, казали, на бруньках.
- А помідори!-сказав Юхим Петрович.- Ви, товариші, подивіться, лишень, які помідори! Як справжні, та, вірніше, вони справжніми і є. Там же ж збудували під Москвою такий величезний тепличний комбінат, можна сказати – цілий завод, і вирощують там не тільки помідори, але й огірки, і навіть – уявіть собі!- ананаси!
- Ананаси?- здивовано перепитали присутні.
- Ну так, ананаси. Я навіть бачив у магазині справжнього ананаса, отак, як оце бачу вас всіх отут. Отак осьо я стою, отут продавщиця, а за продавщицею на поличці стоїть собі спокійнесенько ананас.
- Може, то був не справжній ананас? Може, то був муляж ананаса? – запитав Іван Степанович.
- Ні, справжній. Що ж я, по-вашому, уже зовсім вобщє? Я ж у продавщиці запитував. Запитую, мовляв, уважаємая, скажіть, то у вас справжній ананас? А вона ж і відповідає – конєшно, настоящий. Так що ото таке.
- Треба було купити. Хоч би одного,- хвильку помовчавши, сказав Іван Степанович.
Всі сумно зітхнули.
- Але ж дуже, дуже дорого коштує той ананас. Триста рублів за кілограм, - зітхнув Фіма.
- Триста рублів! – присвиснув Іван Степанович.
- Це що ж таке получається? Це ж получається, що за чотири кілограми ананасів можна купити кольоровий телевізор з цим.. з пультом де-у?- запитав Борис Іванович.
- Ну, виходить, що так.
- Ось поїду за кордон, привезу звідтіля кілограмів з десять ананасів, купимо тоді собі і кольоровий телевізор, і двокасетний стереомагнітофон,- сказав Борис Іванович.
- Можуть не пропустити на цій... на таможні, - заперечила Ореста, його дружина.
- А я перед кордоном роздам кожному гравцю по ананасу, то й пропустять. А потім зберу назад,- пояснив Боря.
- А як вони не повіддають? З'їдять, наприклад??-хитро примружив праве око Юхим Петрович.
- Ага. Я їм з'їм. Все життя потім будуть за другу лігу грати. Колгоспники,мля.
Оксана Абрамівна непомітно для всіх штурхнула чоловіка коліном під столом і зашепотіла йому на вухо : „Ну давай, скажи йому про колготки”.
- Кхм... – почав Юхим Петрович,-Боря, а я от хотів би тебе попросити...
- Ну і вам, дядьку Юхиме, звісно ж, одного ананаса, звичайно ж, привезу, аякже!
- Та ні, я не про ананас. Я хотів...
- Тост? Добре! Давайте, дядьку Юхиме, і всі тут присутні товариші, давайте наповнимо наші чарочки та вип'ємо за успіхи нашої футбольної команди, за „Динамо-Київ”, за нашого видатного тренера, Олега Блохіна, котрий.... Ну, одним словом, що тут довго розповідати, всі налили?... Будьмо!
- І за дорогого Леоніда Ілліча! – нагадала усім Магда Соломонівна.
- Компотиком, компотиком, товариші, запивайте.Фіма з Москви привіз аличі, то я взяла, пообрізала всі ті яблука та грушки, що в нас вже другий тиждень на балконі гнили, та додала аличі, та цукру трохи всипала справжнього, і от який чудовий компот вийшов!
- Фіма, поїдеш в Москву, обв”язково і нам привези аличі хоч би з кілограм! – попрохав Іван Степанович.
- До речі,-спохопився Юхим Петроивч, - а як вам останній футбол з грузинами? Особливо отой третій гол на вісімдесіть шостій хилині, га!? Прямо в дев”ятку!!
Оксана Абрамівна встала з-за столу, взяла порожній глечик і пішла на кухню за компотом. За кільканадцять секунд повернулася з повним глечиком, поставила його посеред столу, потім підійшла до Орести Пилипівни і непомітним кивком запросила її за собою.
3.
Завівши її у спальню і закривши за собою щільно двері, Оксана Абрамівна витягнула звідкілясь кольоровий глянцевий журнал і простягнула його Оресті Пилипівні.
- Ось, будь ласка.
- Що це? – здивовано перепитала Ореста Пилипівна.
- Ви тільки погляньте, це Фіма привіз із Москви, - сказала Оксана Абрамівна.- Подивіться лишень от сюди. Тільки ж нікому не кажіть.
- Боже! – вигукнула Ореста Пилипівна і густо почервоніла.
- Бачите, як він її? От, живуть же люди за кордоном! А тут...
- Я зараз вирву, - прошепотіла Ореста Пилипівна.
- Там це вважається нормальним, - сказала Оксана Абрамівна.- Просто ми тут як ті дикуни. Як якісь ненормальні. Виключили світло, бігом під одіяло, зробили своє діло - і все. Спати. А там люди від цього справжнє задоволення отримують. Цей, як його... Кальф!
- Боже, я зараз точно вирву! –сказала Ореста Пилипівна, уважно роздивляючись кольорові картинки.
- Я ж і говорю своєму придурку – купи мені в Москві такі чорні колготки з квіточками,-продовжувала Оксана Абрамівна,- а він каже – всю Москву обійшов, а нема. Як це : в Москві – і раптом нема? Розумієте?? Може, би мені Боря такі привіз з-за кордону?
-Нє, мене зараз точно вирве. І шо, вона оце... ковтає??? Господи, пречиста діва Марія! А тут... о боже! Скільки їх тут? Раз... два... три...чотири... п”ятеро на одну. Ну і ну. Жаль, що я не знаю іноземної мови, по якому це тут написано.
- Це по-венгерськи. Та чуєте, Оресточко, може ви своєму Борі якось так делікатно натякніть, щоби він мені привіз з-за кордону такі чорні колготки, з такими-от квіточками, а я вас навчу варити такий смачний компот, а кнедлики, чуєте, ви куштували мої кнедлики? Як це, ви що, не куштували моїх кнедликів?? Чекайте, чекайте, та шо ж це ви таке робите, фу, та ви ж мене оцим своїм всю забризгали!
4.
- Ну, товариші, давайте вже по останній, на коня, так би мовити, та й підем,- сказав Борис Іванович.- А де ж це моя Ореста?
- А вони пішли із Оксаною в спальні посекретничати.
- Ну, то добре. Нам більше залишиться.
Борька розлив останню горілку по келішках, поставив порожню пляшку за двері, підняв чарку догори і спробував сформулювати тост.
- Так!... дядьку Юхиме, і ти, татуню... Я вас обох люблю... І тебе, мамцю, теж люблю... І я хочу сказати для вас тост. Так!... Щас... згадаю... Що ж я там хотів сказати?.. Ага ! За „Динамо-Київ” і за Брєжнєва! Будьмо!!!
- І за Леоніда Ілліча!- додала Магда Соломонівна.
- Мамо! Ну я ж сказав – і за Брєжнєва!
- Ой, а я не почула. Ну нічого, здоровіший буде!- сказала Магда Соломонівна.
- Так, а кампотіку вже нема? Кінчився кампотік?- запитав Іван Степанович.
- Всьо, мабуть закінчився,- знизав плечима господар, Юхим Петрович.
- А жаль, жаль, знатний був кампотік! Такий...- клацнув пальцями - такий, з аличою, понімаєш!! - пожалкував Іван Степанович.
- То, значить, я оце аличі привіз з Москви, а як воно було : йду по Горького, дивлюся- справжню аличу дають, ну я став в чергу, вистояв може десь із годину, взяв кілограма півтора тої аличі, привіз додому – а вона ж, товариші, ну ніяка, ну просто ніяка, ну її ж їсти неможливо: кисла, тверда, одна кісточка всередині, то жінка додала ще яблук та груш, та сахарку, та зварила з неї компот. Та й ото таке.
- Хороший хороший був компот. А чим би оце його запить останній тост? Водички там якоїсь нема?
- О, слухайте, а хочете „кока-коли”?
- Кока-коли?? Справжньої??
- Ну так, звичайно, справжньої кока-коли, я з Москви привіз. Не якоїсь там пепсі, а справжньої капіталістичної кока-коли!
- У вас що, є справжня кока-кола??
- Ну, кажу ж - привіз я з Москви пару баночок.
- Так а чого ж мовчали весь день? Давай-но, неси її сюди! Ти ж знаєш, як ми з Магдою любимо кока-колу!
Юхим Петрович пішов на кухню, відкрив холодильник, але кока-коли там не було. Він обшукав усюди, де можна і не можна було б заховати кока-колу, але все безрезультатно.
- Оксано! Ксю-у!! Ти не бачила, де наша кока-кола?
Оксана Абрамівна визирнула з прочинених дверей спальні :
- Тут Оресті стало погано, і я взяла одну банку, дала їй дала напитися тієї холодної кока-коли. Але ще десь повинна була залишатися одна баночка! А що, нема?
- Нема!
- Куди ж вона могла подітися?
Наступні п'ятнадцять хвилин вони всі разом дружно шукали банку кока-коли. Нарешті хтось додумався запитати у малого Болисовица :
- Колюнчику, а ти не бачив таку червону баночку?
Колюнчик вийняв з рота півника і серйозно відповів :
- Не бацив. Вона сама.
- Що вона сама? – запитав Боря у сина.
- Я її тільки отак... тлоски молотоцком вдалив... а вона сама.... як баба... як баба...
- Як яка баба? Як баба Магда?
- Нє!
- Як баба Ксю?
- Та нє!
- А як яка баба?
- Як бабахнула!
- Бабахнула? О боже! Тебе не поранило? Ціленький?
- Нє, не поланило. Тільки витекло.
Борис обдивився Колюнчика з голови до п”ят, потім, зачувши про лихо, прибігла і Ореста, котра теж обдивилася Колюнчика з голови до п”ят. Колюнчик був цілий, здоровий і під час огляду флегматично смоктав собі півника, тільки одяг був трохи мокрим від розлитої кока-коли.
- Вибачте, що так от...- сказав Борис Іванович Юхиму Петровичу.- Не довелося нам скуштувати кока-коли.
- Ну нічого, нічого, в житті усяке буває, а я іншим разом з Москви ще кока-коли привезу.
- І аличі ж нам справжньої не забудьте прихопити, добре? – запитала баба Магда.
- Чого ж ні? Добре! Мені не важко!- відповів Юхим Петрович.
- Добре ото вам,- продовжувала Магда Соломонівна,- ви так часто до Москви їздите, маєте змогу привозити звідтіля все справжнє : і ковбасу справжню, і шпроти... Не те, що у нас: купиш щось в магазині, а воно - із сої. Я днями оселедця солоного купила, простояла в сорок другому магазині в черзі дві години. І шо ви собі думаєте? Прийшла додому, розрізала, а він, виявляється, соєвий! Уявляєте, вже оселедці із сої навчилися робити!!
- Це жах !- підтвердила Оксана Абрамівна.
- От і я кажу – жах! А я ж хотіла форшмак на вечерю змолоти. Ага ! Змолола називається !! Розрізаю його – а він, значить, із сої. Шкірка, значить, справжня, а начинка – соєва. Ну, а як ви собі уявляєте, як це із сої робити форшмак, ну ви ж мене розумієте?
- Творять – шо хотять!- піддакнула Оксана Абрамівна.
- От іменно! Не то слово! А я от впевнена, що в Москві оселедці справжні, там би мені не підсунули оселедця із сої!
- Воно звичайно,- погодилася Оксана Абрамівна,- Фіма ж мій в Москві часто буває, то каже, що там все справжнє поки що – і оселедці, і ковбаса, і все інше.
- А Блєзнєв там в Москві - несплавзній,- сказав раптом Колюнчик, вийнявши на хвильку півника з рота.
- Що? Що ти сказав? – здивовано запитала Оксана Абрамівна.
Колюнчик знову вийняв півника з рота і повторив :
- Несплавзній Блєзнєв.
- Що ти таке верзеш дурниці?!- вигукнула Магда Соломонівна.- Я тобі скільки раз казала, сварила, щоб ти такі глупості не говорив при чужих!
І дала Колюнчику підсрачника.
Колюнчик ображено засопів і втік, заховавшись за двері, де стояли порожні пляшки.
За секунду висунув звідтіля голову і вигукнув :
- Ага! А сама казала, со Блєзнєв несплавзній! Я цув!
Магда Соломонівна тим часом, нервово тереблячи кінчик хустки, вибачалася перед господинею :
- Ви вже, Оксаночко, вибачте його, малий ще, бешкетник, розумієте. І за коку-колу вибачте, і за оце, що наче товариш Брєжнєв... того... Воно ж дитина, воно ж нічого ще не розуміє, добре?
Оксана Абрамівна хитро по-змовницькому підморгнула Магді Соломонівні і відповіла :
-Та нічого, нічого, товаришко Магдо, не переймайтеся, ну та скільки там тої кока-коли було, ну подумаєш – аж ціла банка! Але ж то була малесенька баночка, нуль-тридцять три літра! Це ж, між нами кажучи, дрібниці!! А то, що він сказав про товариша Брєжнєва, то це ж воно таке... це ж багато хто зараз говорить, особливо різні закордонні „голоси”, але ж ми з вами дорослі люди і точно знаємо, що то все неправда... брехня, антирадянський наклеп, ну то вважайте, шановна, що я нічого такого і не чула. Але може ваш Боря би мені все-таки привіз з-за кордону такі чорні колготки, з квіточками, еге ж?
5.
Пізньої години велике сімейство Гарматюків поверталося додому з частування у сім”ї друга дитинства і всього життя Івана Степановича Гарматюка - від Юхима Петровича Москаля, дрібного, але заслуженого працівника одного з компетентних органів.
Тролейбуси о цій пізній порі вже курсували з інтервалом в одну годину, тому сімейство вирішило йти від станції метро „Імені Олега Кошового” додому пішки, тут було недалеко, всього лише кілька кілометрів.
Попереду йшли дідусь Іван з бабусею Магдою, вони по черзі несли шестирічного онука то на руках, то на плечах. Борис Іванович із Орестою Пилипівною йшли за кілька кроків позаду.
- Тобі Боря казав, що йому вже скоро повинні машину дати? – запитав у дружини Іван Степанович.
- Казав. Лиш я забула, яку саме.
- „Волгу” тридцять чотири нуль два! Це справжнісінький танк! Одного бензину бере по двадцять два літри на сотню! Уявляєш ??
- Та ти знаєш, я ж в машинах не розбираюся. Це хіба що, така ж, як у Балоги ?
- Та ні, ти що? У Балоги сорок сьома, лімузин, а нам дають тридцять четверту.
- Та я мала на увазі – чи чорну? Чи білу? Чи яку?
- Та нібито чорну мають дати.
- Та вже би швидше давали хоч яку-небудь! Бо ходимо пішки, як якісь задрипані пролетарії!
- Не кажи так про пролетаріїв! Вони ж нас кормлять! Бо ти вже і так через свій язик ледве не залетіла! Казати таке при малому!
- А шо я таке сказала? Повторила те, що всі говорять. Можна подумати, я комусь Америку відкрила! Всі кажуть, що Брєжнєв уже давно помер, а замість нього в Кремлі двійник!
- Ну шо ти таке верзеш, га?! Хіба не пам”ятаєш - те ж саме говорили і в сімдесять сьомому, і у вісімдесять другому, і у вісімдесять шостому, і в дев”яносто першому! А він живе собі та й живе! Просто зараз медична наука вже до такого дійшла, що потрібні для партії і уряду люди можуть жити стільки, скільки потрібно! Ясно? Тим більше – що таке сто років для людини? Хіба це є так багато? Он, на Кавказі живуть і по сто двадцять, і по сто тридцять років, і нічого! А в Японії?
- Так то ж в Японії! На, понеси тепер ти, тільки дивись мені, неси акуратно, щоб не розбудив дитину!
Трохи поодаль ззаду йшли, ніжно взявшись за руки, Борис Іванович і Ореста Пилипівна.
- А ще у тому журналі – уявляєш!- була стаття про кінець світу! Тільки я не розумію, що там було написано, бо то венгерський журнал, але на картинці було намальовано великий такий вибух, трупи, розвалені заводи всякі, і такими великими цифрами було написано „06.06.06”. Три шістки – число диявола. Це вже буквально у наступному році має статися, шостого червня. Мені так страшно!
Ореста Пилипівна боязко та ігриво притулилася до руки свого чоловіка.
- Та, не бери дурного в голову, - відповів Борис.- Скільки вже говорили про той кінець світу! Памятаєш, ми тоді зовсім малими були, у сімдесять сьомому році казали кінець світу буде – і нічого. Потім, казали, що у вісімдесять шостому має бути кінець світу. А який галас підняли, коли у нас на Чорнобильській електростанції щось там пукнуло! І що? Стався кінець світу? Ні. Потім, в дев”яносто першому, ну, коли той придурок, як його, ну той, що стріляв у Брєжнєва? От, блін, забув прізвище... Гор? Ні, то держсекретар американський... Гордон? Ні, то журналіст... Горб ? Ні, то „Запорожець”.
- Горбачов може?- підказала Ореста.
- О, точно! Він самий, Горбачов. Стріляв, сука, у товариша Брєжнєва, якраз в той день, дев”ятнадцятого серпня, на коли Глоба пообіцяв кінець світу! І що? Настав їхній армагеддон? Ну, відділилися від нас прибалтійські сепаратисти, то це ж іще не кінець світу!
- І шпроти ризькі все одно продають нам, хоч і через Нідерланди!-сказала Ореста.
- Ну бачиш, як все просто! Тоді, після того, вже на дві тисячі перший рік пообіцяли кінець світу, що, мовляв, у Америці всі комп”ютери зависнуть. І що, зависли? Нічого подібного! Ну, якийсь літачок протаранив у Нью-Йорку хмарочос, котрий потім благополучно завалився, так він може і був уже і без літачка в аварійному стані, упав би не сьогодні-завтра! Але ж у нас, в Союзі – все по-старому, все нормально, ніякого ж кінця світу не було ?
- Не було, - підтвердила Ореста.- А ще там у тому журналі.... там таке було... ти б тільки бачив!
- Та, ну що там такого могло бути? Кінець світу – це вигадки усіляких шахраїв, антирадянщиків і подонків, щоб нас, радянських людей збити з пантелику, щоб ми не думали про перемогу, а змирилися із поразкою, щоб посіяти у наших душах сумніви і невпевненість. От як ти гадаєш, якби кінець світу насправді міг статися, то хіба би нас наша Комуністична партія і наш уряд не попередили би про це заделегідь?
- Думаю, попередили б, - зізналася Ореста.- Але там, в тому журналі, там таке було....
- Потрібно думати не про кінець світу, потрібно думати і налаштовуватися на перемогу!. Мені ось-ось вже мають дати автомобіль, справжню чорну тридцять четверту „Волгу”, ти гадаєш, мені б давали автомобіль, якби завтра мав статися кінець світу? Але це ще не все! Я тобі скажу по секрету, мені пообіцяли, що коли ми візьмемо Кубок СРСР, то мене призначать головним лікарем нашої збірної на чемпіонат світу з футболу, розумієш, не старшим лікарем, а головним! І я поїду на Мундіаль до Німеччини! Уявляєш¸ скільки я звідтіля зможу привезти тобі всілякого різного шмаття!
- Уявляю! - сказала Ореста.- Слухай, там, в тому журналі, я бачила такі спеціальні імпортні штучки....
- Та що ти з тим журналом... заладила – „журнал, журнал”.... Привезу я тобі цих журналів! Про перемогу в першу чергу потрібно думати, а не про журнали різні і кінець світу! І от, Орочко, це ще не все! Слухай далі! А якщо ми увійдемо у чвертьфінал Мундіалю, а ми маємо усі шанси увійти, я тобі серйозно і авторитетно заявляю, то взимку наступного року нас разом із Блохіним включать до делегації Української РСР для поїздки в Москву на святкування 100-річчя народження самого товариша Леоніда Ілліча! Уявляєш !!??
- Уявляю,- підтвердила Ореста,- але там...
- На жаль, тебе я взяти з собою не зможу, але зате я візьму фотоапарат, буду багато фотографувати, і ти зможеш побачити потім на знімках усі-усі найважливіші моменти цього святкування. А най-най-най-найголовніше – очолювати делегацію буде знаєш хто ?
- Оксана Абрамівна...
- Яка ще ”оксана абрамівна” ?? Він !!
Борис зробив широкий розмашистий жест і вказав на стіну гігантського, одного з найбільших у Києві вісімнадцятиповерхового хмарочоса, повз котрий вони саме проходили.
На стіні висів величезний плакат, котрий зображував їхнього республіканського вождя, вірного учня і соратника Генерального Секретаря ЦК КПРС і кавалера вісімнадцяти одних лише орденів Леніна, не кажучи вже про сотні інших нагород , дорогого товариша Леоніда Ілліча Брежнєва.
Республіканський вождь, зображений на плакаті, був також кавалером багатьох радянських нагород, але, на відміну від товариша Брєжнєва, мав у активі лише три ордени Леніна, по одному ордену Червоного Прапора і Жовтневої Революції та ряд інших, менш важливих нагород. По-батьківськи тепло і уважно він дивився на перехожих і своїм впевненим виглядом він вселяв у громадян своєї республіки тверду віру у світле майбутнє, яке ось-ось, не сьогодні-завтра, повинне вже було настати.
„Вірним шляхом крокуєте, товариші українці!” – говорив мудрий лідер своєму народу.
А під лозунгом розташовувався скромний підпис вождя:”Перший секретар ЦК КПУ, Голова Президії Верховної Ради Української РСР товариш В.А.Ющенко”.
Вони стояли заціпеніло кілька хвилин, вдивляючись, як загіпнотизовані, у таке знайоме до болю і рідне обличчя вождя, потім Ореста смикнула чоловіка за рукав і вони знову поволі рушили нічним Києвом.
Ореста смачно позіхнула і сказала :
- До речі, Оксана Абрамівна просила, щоб ти їй привіз з-за кордону такі чорні колготки. З квіточками...
