

	ПОШУК

АВТОРУ:

AlmaNAH

Жанри

Авантюрна проза

Авторська проза

Альтернативна історія

Гоголівський ФОРУМ

Наша статистика

Авторів:	720
Творів:	10810
Рецензій:	16420

Наша кнопка

Код:

Художні твори Проза Альтернативна історія

Чорні колготки з квіточками

© kokacherkaskij Статус: Маестро, 14-07-2008
Чорні колготки з квіточками 1. Юхим Петрович зручно сидів собі у м'якому кріслі і дивився по телевізору футбольний матч між динамівцями Києва та Тбілісі, котрий відбувався на центральному Республіканському стадіоні. Дощило, тож Юхим Петрович вирішив дивитися гру по телевізору, на стадіон не пішов, хоч і була така можливість, квиток лежав у нього в кишені, але - та ну його, находився вже, нехай інші, молодші тепер попоходять. Наші на сімдесять шостій хвилині вже вигравали аж два-нуль, і це давало шанси увійти їм цього року у напівфінал Кубку, а коли таке трапиться, то у фіналі вони можуть зустрітися з московським „Спартаком” і взяти реванш за позаторішній програш. І тоді, можливо, Блохіна знову поставлять тренером радянської збірної, а раз так, то Івасиків син, Борька, котрого Юхим Петрович носив маленьким на руках і купляв йому півників на паличці, поїде, чи вірніше, має всі шанси поїхати разом зі збірною, міцний кістяк котрої, як завжди, складали київські футболісти, за кордон старшим лікарем у команді. Бо Борис Іванович працює лікарем у київських динамівців, його цінує та поважає сам Блохін, і він давно вже сам не смакує тих півників на палочці – вуглеводи! – а хіба що інколи купляє їх своєму шестирічному сину, Колюньчику, Миколі Болисовицу тобто. Юхим Петрович завжди подумки посміхався, коли згадував, з яким серйозним виглядом Колюнчик кожного разу промовляв своє доросле ім'я. - Ну, дядьку, як тебе звати, бо я щось забув? – запитував у малого Юхим Петрович, коли приходив у гості до Івасика, свого ще шкільного друга. Колька припиняв длубатися в носі, насуплював свої бровенята – ну весь в Івасика пішов !- і серйозно відповідав : - Микола Болисовиц! А ти півника плиніс? Тому Юхим Петрович, або Фіма, як називала його по-своєму його дружина Оксана, та й не тільки дружина, а й вся її багаточисленна єврейська родина, завжди привозив із відряджень до Москви великого кулька півників, зірочок та усіляких зайчиків-білочок на паличках. В Києві теж інколи можна було купити цей дефіцит, але в Москві вони продавалися у барвистих обгортках, на відміну від київських, загорнутих у звичайний шматок прозорого хрусткого целофану. Та й у Москві були спеціальні магазини для тих, що приїжджали з братніх республік у відрядження, де можна було отоваритися практично без черг. Крім півників-зайчиків Юхим Петрович полюбляв привозити із таких відряджень лимони, „столичну” варену ковбасу та ікру з баклажанів виробництва відомої астраханської фірми з американськими інвестиціями „Грейт Рівер”. Ікра була на диво смачна і добре пасувала до горілки „Столична Екстра” виробництва Другого Московського спиртзаводу імені Володимира Щербицького, котра продавалася там же. Юхим Петрович так розмріявся про ікру, що відволікся від екрану і ледь не пропустив гострий момент біля грузинських воріт : - Ну! Ну!! Давай!!! Бий!!!! Ех, ти, мазила... Молодий, але дуже талановитий та спортивно обдарований новобранець киян Олег Глибочицький – „Глиба” – як його називали вболівальники, пробивав м'ячa у майже порожні ворота з відстані якихось десяти метрів і, на лихо, в момент удару підслизнувся на мокрій траві, від чого удар вийшов дуже неточний, м'яч полетів вище і правіше воріт, стадіон роздратовано гудів, наразі закінчувалася вісімдесять четверта хвилина матчу. - Забили? – прибігла з кухні дружина Оксана, з таким рідкісним для єврейки українським ім'ям. У руках вона чомусь тримала недомиту тарілку. - Змазав. - Я так і знала,- відповіла Оксана і побігла на кухню домивати посуд. - А могло вже бути „три-нуль”, - крикнув їй навздогін Юхим Петрович. - Принести може тобі „кока-коли”? – запитала з кухні дружина. - Ні, я ж тебе просив – залиш, бо ввечері можуть до нас прийти Гарматюки, то не буде чим їх пригостити. - Хай би компот пили, - відповіла Оксана.- Я вчора наварила цілу каструлю компоту, ніхто його не п'є, а в холодильнику місця немає, як його не випити, то він до завтра скисне. - Ну! Ну!! Давай!! Го-о-о-ол!!! – закричав Юхим Борисович так голосно, що в кухні ледь не попадали з поличок чашки та склянки.- Гол!! Го-о-о-ол!!! Три-нуль!!! Кричав не лише Юхим Борисович, кричав увесь багатоповерховий будинок, та так, що аж стіни здригалися. Оксана знову забігла в кімнату, цього разу в руках вона тримала мокру ганчірку, якраз показували повторення гольового моменту. По воротах суперників знову бив Глиба, м'яч поцілив точнісінько у „дев”ятку” – лівий верхній кутик воріт. - Я так і знала!- вигукнула Оксана і азартно стиснула кулаки. З мокрої ганчірки на підлогу полилася вода.- А Борьку не показували? - Ні, не показували, - відповів збуджено Фіма.- Три-нуль, до закінчення залишилося всього три хвилини, можна вважати – ми вже у півфіналі! - Я хочу попросити Борьку, щоб він мені привіз з-за кордону такі колготи, знаєш, вони такі чорні, а тут всюди такі квіточки, - сказала Оксана. - Квіточки? Нафіг тобі квіточки на колготах? – здивувався Фіма. - Ну як? Я завжди хотіла такі. Я тебе скільки разів просила з Москви привезти, а ти весь час забуваєш і привозиш одну горілку! - Нема в Москві таких колготок! Я шукав! - У Москві нема? У Москві все є! Навіть „тамагочі”! Щоб в Москві та не було чорних колготів з квіточками!! Погано ти, значить, шукав! - Ой, слухай, Ксю, ну ти щось як почнеш! Не задовбуй вже мене! Дай-но лиш футбол спокійно додивитися! Оксана спресердя плюнула і повернула до кухні домивати посуд. 2. Стіл аж прогинався від усього понаставленого на нього гастрономічного багатства. Тут був і традиційний салат олів'є, і популярний останнім часом салат з крабових паличок „Адмірал Нахімов”, і свіжі помідорчики з огірочками та з цибулькою під олійкою, і тонесенько нарізані лимони, і так само тонесенько накраяна ковбаска „Московський сервілат”, і навіть – уявіть собі!- справжні ризькі шпроти, і ще багато чого різного та смачного! Приймали дорогих гостей Юхим Петрович зі своєю красунею-дружиною Оксаною, а гостями були, звісно ж, Іван Степанович Гарматюк, давній друг Юхима Петровича, і його дружина Магда Соломонівна, і їхній син Борис Іванович зі своєю дружиною Орестою Пилипівною, і їхній найдорожчий онук Микола Болисовиц з півником у роті. Дві порожні пляшки від горілки щойно знайшли свій останній притулок за дверима вітальні, а на столі красувалася третя пляшка, вже повна лише наполовину. - Ну, гості дорогі, - підняв чарку господар, - давайте вип'ємо! Давайте вип'ємо, шановні товариші, за все хороше, що було і що буде! Гості підняли вгору наповнені чарки, дзенькнулися. - І за здоров'я дорогого Леоніда Ілліча!- додала навздогін Магда Соломонівна. - І за Ілліча!- погодилися усі. - Компотиком, компотиком запивайте, - щиро посміхаючись, сказала Оксана. - А що там йде по другій програмі? – запитав Іван Степанович. - Микола Болисовиц, - гукнув хлопця господар, - півника ще одного хочеш? Колька вийняв півник з рота і серйозно відповів : - Хоцу! - Ну, то лізь переключи телевізор на другу програму, щоб мені не вставати. Колька проліз попід столом, поміж чиїмись ногами, дістався телевізора і переклацнув, як його просили. Він це вже вмів робити, бо йому пішов уже шостий рік, він вже великий, справжній козак росте! Опісля чого знову зайнявся своїми власними справами. - Смачний у вас компот,- сказала Магда Соломонівна.-Яблука, груші, щось іще? - І алича, - пояснила Оксана. - Алича? - Угу, алича. - Справжня алича? - Кримська. Справжня. - А я й думаю собі, чого б це компот такий смачний?! А виявляється он воно що – алича! - Так казали ж по радіо, що начебто повимерзала вся алича, - запитально поглянула на Оксану дружина Бориса Івановича, Ореста Пилипівна. - Ну, може десь і повимерзала, а в Криму не вимерзла. Справжня алича, Фіма он з Москви привіз. - Фіма, а чого ж ти оце нам такої аличі не привіз, га? – запитав Івасик, тобто Іван Степанович.- Ти ж мені друг, чи не друг? - Друг, - погодився Юхим Петрович, - звісно, що друг. Тільки ти ж мені не замовляв аличу. Лимони замовляв – я ж тобі привіз, презервативи індійські замовляв – я ж тобі привіз, сайру замовляв – я ж тобі... - Стоп-стоп-стоп, які ще презервативи? Що значить – „презервативи”? – запитала дружина Івана Степановича, Магда Соломонівна.- Лимони бачила, сайру бачила, а де презервативи? Іван Степанович з Юхимом Петровичем переглянулися, Іван Степанович непомітно для оточуючих погрозив Фімі кулаком. - Так я ж теє, я ж пожартував, шо ви таке подумали, які ще презервативи!- спохопився Юхим Петрович.- То я так, оговорився. Хотів сказати – пресерви. А ляпнулося сп'яну – „пресервативи”. - Так і пресервів я ж ніяких не бачила! Ти шо, Вано, зжер ото без мене всі пресерви? - Та нє, нє, нє... Магда Соломонівна, я хотів сказати – що шукав по всій Москві для Івасика пресерви, і можете собі уявити – ну ніде нема пресервів! Ну дефіцит, та й годі, одним словом!! - Точно?- перепитала Магда Соломонівна, свердлячи Фіму гострим чіпким поглядом. Дивитися таким поглядом вона навчилася від свого першого чоловіка, капітана КДБ, котрий загинув, виконуючи інтернаціональний обов'язок в Афганістані. - Даю чесне слово комуніста! – відповів Юхим Петрович. - Пропоную наступний тост! – вигукнув Іван Степанович.- Наливайте! Коли горілку було розлито, порожню пляшку поставили до її двох колєжанок за двері, на стіл урочисто поставлено і розкорковано наступну, Іван Степанович підняв чарку і оголосив: - За дружбу! За міцну чоловічу дружбу! Будьмо!! - І за здоров'я дорогого Леоніда Ілліча! – додала навздогін Магда Соломонівна. - Беріть, запивайте компотиком, я зараз ще принесу,- заметушилася господиня, Оксана Абрамівна. - Смачний компот,- похвалив господиню Борис Іванович, син Івана Степановича, котрий зі своєю дружиною мовчки до цього часу наминали олів”є і „адмірала Нахімова”.- І корисний, мабуть. То, кажете, алича? - Так, справжня алича, мій Фіма з Москви привіз, - підтвердила Оксана, ставлячи на стіл повний глечик з компотом.- Я така рада, що вам сподобався мій компот! - У Москві все справжнє, - підтвердив Юхим Петрович.- Знаєте, скільки я оце привожу із Москви варену ковбасу – жодного разу ще не трапилася підробка із тої сраної, вибачте, сої. - Так, звичайно,- додав на підтвердження Борис Іванович, - нам оце теж із Москви привозять солпадеїн, ну то є такі таблетки від болю, то вони, знаєте, теж не підроблені, справжні. - І шпроти справжні, ризькі, - сказала дружина Бориса Івановича, Ореста Пилипівна, вправно піддіваючи шпротинку виделкою. - Хоча, здавалося б, звідки у тій Москві можуть бути справжні ризькі шпроти, якщо у Прибалтиці вже скільки років війна?-засумнівалася Магда Соломонівна. - Ну,мамо, на те воно й Москва, щоб там усе було справжнє, - сказав Борис Іванович.- І горілка у них там справжня, з пшениці, а не з відходів картонно-паперового комбінату, як оце в нас під Житомиром одна фірма підпільно гнала. Ще й, сволочі, знущалися над нами, настояна, мовляв, казали, на бруньках. - А помідори!-сказав Юхим Петрович.- Ви, товариші, подивіться, лишень, які помідори! Як справжні, та, вірніше, вони справжніми і є. Там же ж збудували під Москвою такий величезний тепличний комбінат, можна сказати – цілий завод, і вирощують там не тільки помідори, але й огірки, і навіть – уявіть собі!- ананаси! - Ананаси?- здивовано перепитали присутні. - Ну так, ананаси. Я навіть бачив у магазині справжнього ананаса, отак, як оце бачу вас всіх отут. Отак осьо я стою, отут продавщиця, а за продавщицею на поличці стоїть собі спокійнесенько ананас. - Може, то був не справжній ананас? Може, то був муляж ананаса? – запитав Іван Степанович. - Ні, справжній. Що ж я, по-вашому, уже зовсім вобщє? Я ж у продавщиці запитував. Запитую, мовляв, уважаємая, скажіть, то у вас справжній ананас? А вона ж і відповідає – конєшно, настоящий. Так що ото таке. - Треба було купити. Хоч би одного,- хвильку помовчавши, сказав Іван Степанович. Всі сумно зітхнули. - Але ж дуже, дуже дорого коштує той ананас. Триста рублів за кілограм, - зітхнув Фіма. - Триста рублів! – присвиснув Іван Степанович. - Це що ж таке получається? Це ж получається, що за чотири кілограми ананасів можна купити кольоровий телевізор з цим.. з пультом де-у?- запитав Борис Іванович. - Ну, виходить, що так. - Ось поїду за кордон, привезу звідтіля кілограмів з десять ананасів, купимо тоді собі і кольоровий телевізор, і двокасетний стереомагнітофон,- сказав Борис Іванович. - Можуть не пропустити на цій... на таможні, - заперечила Ореста, його дружина. - А я перед кордоном роздам кожному гравцю по ананасу, то й пропустять. А потім зберу назад,- пояснив Боря. - А як вони не повіддають? З'їдять, наприклад??-хитро примружив праве око Юхим Петрович. - Ага. Я їм з'їм. Все життя потім будуть за другу лігу грати. Колгоспники,мля. Оксана Абрамівна непомітно для всіх штурхнула чоловіка коліном під столом і зашепотіла йому на вухо : „Ну давай, скажи йому про колготки”. - Кхм... – почав Юхим Петрович,-Боря, а я от хотів би тебе попросити... - Ну і вам, дядьку Юхиме, звісно ж, одного ананаса, звичайно ж, привезу, аякже! - Та ні, я не про ананас. Я хотів... - Тост? Добре! Давайте, дядьку Юхиме, і всі тут присутні товариші, давайте наповнимо наші чарочки та вип'ємо за успіхи нашої футбольної команди, за „Динамо-Київ”, за нашого видатного тренера, Олега Блохіна, котрий.... Ну, одним словом, що тут довго розповідати, всі налили?... Будьмо! - І за дорогого Леоніда Ілліча! – нагадала усім Магда Соломонівна. - Компотиком, компотиком, товариші, запивайте.Фіма з Москви привіз аличі, то я взяла, пообрізала всі ті яблука та грушки, що в нас вже другий тиждень на балконі гнили, та додала аличі, та цукру трохи всипала справжнього, і от який чудовий компот вийшов! - Фіма, поїдеш в Москву, обв”язково і нам привези аличі хоч би з кілограм! – попрохав Іван Степанович. - До речі,-спохопився Юхим Петроивч, - а як вам останній футбол з грузинами? Особливо отой третій гол на вісімдесіть шостій хилині, га!? Прямо в дев”ятку!! Оксана Абрамівна встала з-за столу, взяла порожній глечик і пішла на кухню за компотом. За кільканадцять секунд повернулася з повним глечиком, поставила його посеред столу, потім підійшла до Орести Пилипівни і непомітним кивком запросила її за собою. 3. Завівши її у спальню і закривши за собою щільно двері, Оксана Абрамівна витягнула звідкілясь кольоровий глянцевий журнал і простягнула його Оресті Пилипівні. - Ось, будь ласка. - Що це? – здивовано перепитала Ореста Пилипівна. - Ви тільки погляньте, це Фіма привіз із Москви, - сказала Оксана Абрамівна.- Подивіться лишень от сюди. Тільки ж нікому не кажіть. - Боже! – вигукнула Ореста Пилипівна і густо почервоніла. - Бачите, як він її? От, живуть же люди за кордоном! А тут... - Я зараз вирву, - прошепотіла Ореста Пилипівна. - Там це вважається нормальним, - сказала Оксана Абрамівна.- Просто ми тут як ті дикуни. Як якісь ненормальні. Виключили світло, бігом під одіяло, зробили своє діло - і все. Спати. А там люди від цього справжнє задоволення отримують. Цей, як його... Кальф! - Боже, я зараз точно вирву! –сказала Ореста Пилипівна, уважно роздивляючись кольорові картинки. - Я ж і говорю своєму придурку – купи мені в Москві такі чорні колготки з квіточками,-продовжувала Оксана Абрамівна,- а він каже – всю Москву обійшов, а нема. Як це : в Москві – і раптом нема? Розумієте?? Може, би мені Боря такі привіз з-за кордону? -Нє, мене зараз точно вирве. І шо, вона оце... ковтає??? Господи, пречиста діва Марія! А тут... о боже! Скільки їх тут? Раз... два... три...чотири... п”ятеро на одну. Ну і ну. Жаль, що я не знаю іноземної мови, по якому це тут написано. - Це по-венгерськи. Та чуєте, Оресточко, може ви своєму Борі якось так делікатно натякніть, щоби він мені привіз з-за кордону такі чорні колготки, з такими-от квіточками, а я вас навчу варити такий смачний компот, а кнедлики, чуєте, ви куштували мої кнедлики? Як це, ви що, не куштували моїх кнедликів?? Чекайте, чекайте, та шо ж це ви таке робите, фу, та ви ж мене оцим своїм всю забризгали! 4. - Ну, товариші, давайте вже по останній, на коня, так би мовити, та й підем,- сказав Борис Іванович.- А де ж це моя Ореста? - А вони пішли із Оксаною в спальні посекретничати. - Ну, то добре. Нам більше залишиться. Борька розлив останню горілку по келішках, поставив порожню пляшку за двері, підняв чарку догори і спробував сформулювати тост. - Так!... дядьку Юхиме, і ти, татуню... Я вас обох люблю... І тебе, мамцю, теж люблю... І я хочу сказати для вас тост. Так!... Щас... згадаю... Що ж я там хотів сказати?.. Ага ! За „Динамо-Київ” і за Брєжнєва! Будьмо!!! - І за Леоніда Ілліча!- додала Магда Соломонівна. - Мамо! Ну я ж сказав – і за Брєжнєва! - Ой, а я не почула. Ну нічого, здоровіший буде!- сказала Магда Соломонівна. - Так, а кампотіку вже нема? Кінчився кампотік?- запитав Іван Степанович. - Всьо, мабуть закінчився,- знизав плечима господар, Юхим Петрович. - А жаль, жаль, знатний був кампотік! Такий...- клацнув пальцями - такий, з аличою, понімаєш!! - пожалкував Іван Степанович. - То, значить, я оце аличі привіз з Москви, а як воно було : йду по Горького, дивлюся- справжню аличу дають, ну я став в чергу, вистояв може десь із годину, взяв кілограма півтора тої аличі, привіз додому – а вона ж, товариші, ну ніяка, ну просто ніяка, ну її ж їсти неможливо: кисла, тверда, одна кісточка всередині, то жінка додала ще яблук та груш, та сахарку, та зварила з неї компот. Та й ото таке. - Хороший хороший був компот. А чим би оце його запить останній тост? Водички там якоїсь нема? - О, слухайте, а хочете „кока-коли”? - Кока-коли?? Справжньої?? - Ну так, звичайно, справжньої кока-коли, я з Москви привіз. Не якоїсь там пепсі, а справжньої капіталістичної кока-коли! - У вас що, є справжня кока-кола?? - Ну, кажу ж - привіз я з Москви пару баночок. - Так а чого ж мовчали весь день? Давай-но, неси її сюди! Ти ж знаєш, як ми з Магдою любимо кока-колу! Юхим Петрович пішов на кухню, відкрив холодильник, але кока-коли там не було. Він обшукав усюди, де можна і не можна було б заховати кока-колу, але все безрезультатно. - Оксано! Ксю-у!! Ти не бачила, де наша кока-кола? Оксана Абрамівна визирнула з прочинених дверей спальні : - Тут Оресті стало погано, і я взяла одну банку, дала їй дала напитися тієї холодної кока-коли. Але ще десь повинна була залишатися одна баночка! А що, нема? - Нема! - Куди ж вона могла подітися? Наступні п'ятнадцять хвилин вони всі разом дружно шукали банку кока-коли. Нарешті хтось додумався запитати у малого Болисовица : - Колюнчику, а ти не бачив таку червону баночку? Колюнчик вийняв з рота півника і серйозно відповів : - Не бацив. Вона сама. - Що вона сама? – запитав Боря у сина. - Я її тільки отак... тлоски молотоцком вдалив... а вона сама.... як баба... як баба... - Як яка баба? Як баба Магда? - Нє! - Як баба Ксю? - Та нє! - А як яка баба? - Як бабахнула! - Бабахнула? О боже! Тебе не поранило? Ціленький? - Нє, не поланило. Тільки витекло. Борис обдивився Колюнчика з голови до п”ят, потім, зачувши про лихо, прибігла і Ореста, котра теж обдивилася Колюнчика з голови до п”ят. Колюнчик був цілий, здоровий і під час огляду флегматично смоктав собі півника, тільки одяг був трохи мокрим від розлитої кока-коли. - Вибачте, що так от...- сказав Борис Іванович Юхиму Петровичу.- Не довелося нам скуштувати кока-коли. - Ну нічого, нічого, в житті усяке буває, а я іншим разом з Москви ще кока-коли привезу. - І аличі ж нам справжньої не забудьте прихопити, добре? – запитала баба Магда. - Чого ж ні? Добре! Мені не важко!- відповів Юхим Петрович. - Добре ото вам,- продовжувала Магда Соломонівна,- ви так часто до Москви їздите, маєте змогу привозити звідтіля все справжнє : і ковбасу справжню, і шпроти... Не те, що у нас: купиш щось в магазині, а воно - із сої. Я днями оселедця солоного купила, простояла в сорок другому магазині в черзі дві години. І шо ви собі думаєте? Прийшла додому, розрізала, а він, виявляється, соєвий! Уявляєте, вже оселедці із сої навчилися робити!! - Це жах !- підтвердила Оксана Абрамівна. - От і я кажу – жах! А я ж хотіла форшмак на вечерю змолоти. Ага ! Змолола називається !! Розрізаю його – а він, значить, із сої. Шкірка, значить, справжня, а начинка – соєва. Ну, а як ви собі уявляєте, як це із сої робити форшмак, ну ви ж мене розумієте? - Творять – шо хотять!- піддакнула Оксана Абрамівна. - От іменно! Не то слово! А я от впевнена, що в Москві оселедці справжні, там би мені не підсунули оселедця із сої! - Воно звичайно,- погодилася Оксана Абрамівна,- Фіма ж мій в Москві часто буває, то каже, що там все справжнє поки що – і оселедці, і ковбаса, і все інше. - А Блєзнєв там в Москві - несплавзній,- сказав раптом Колюнчик, вийнявши на хвильку півника з рота. - Що? Що ти сказав? – здивовано запитала Оксана Абрамівна. Колюнчик знову вийняв півника з рота і повторив : - Несплавзній Блєзнєв. - Що ти таке верзеш дурниці?!- вигукнула Магда Соломонівна.- Я тобі скільки раз казала, сварила, щоб ти такі глупості не говорив при чужих! І дала Колюнчику підсрачника. Колюнчик ображено засопів і втік, заховавшись за двері, де стояли порожні пляшки. За секунду висунув звідтіля голову і вигукнув : - Ага! А сама казала, со Блєзнєв несплавзній! Я цув! Магда Соломонівна тим часом, нервово тереблячи кінчик хустки, вибачалася перед господинею : - Ви вже, Оксаночко, вибачте його, малий ще, бешкетник, розумієте. І за коку-колу вибачте, і за оце, що наче товариш Брєжнєв... того... Воно ж дитина, воно ж нічого ще не розуміє, добре? Оксана Абрамівна хитро по-змовницькому підморгнула Магді Соломонівні і відповіла : -Та нічого, нічого, товаришко Магдо, не переймайтеся, ну та скільки там тої кока-коли було, ну подумаєш – аж ціла банка! Але ж то була малесенька баночка, нуль-тридцять три літра! Це ж, між нами кажучи, дрібниці!! А то, що він сказав про товариша Брєжнєва, то це ж воно таке... це ж багато хто зараз говорить, особливо різні закордонні „голоси”, але ж ми з вами дорослі люди і точно знаємо, що то все неправда... брехня, антирадянський наклеп, ну то вважайте, шановна, що я нічого такого і не чула. Але може ваш Боря би мені все-таки привіз з-за кордону такі чорні колготки, з квіточками, еге ж? 5. Пізньої години велике сімейство Гарматюків поверталося додому з частування у сім”ї друга дитинства і всього життя Івана Степановича Гарматюка - від Юхима Петровича Москаля, дрібного, але заслуженого працівника одного з компетентних органів. Тролейбуси о цій пізній порі вже курсували з інтервалом в одну годину, тому сімейство вирішило йти від станції метро „Імені Олега Кошового” додому пішки, тут було недалеко, всього лише кілька кілометрів. Попереду йшли дідусь Іван з бабусею Магдою, вони по черзі несли шестирічного онука то на руках, то на плечах. Борис Іванович із Орестою Пилипівною йшли за кілька кроків позаду. - Тобі Боря казав, що йому вже скоро повинні машину дати? – запитав у дружини Іван Степанович. - Казав. Лиш я забула, яку саме. - „Волгу” тридцять чотири нуль два! Це справжнісінький танк! Одного бензину бере по двадцять два літри на сотню! Уявляєш ?? - Та ти знаєш, я ж в машинах не розбираюся. Це хіба що, така ж, як у Балоги ? - Та ні, ти що? У Балоги сорок сьома, лімузин, а нам дають тридцять четверту. - Та я мала на увазі – чи чорну? Чи білу? Чи яку? - Та нібито чорну мають дати. - Та вже би швидше давали хоч яку-небудь! Бо ходимо пішки, як якісь задрипані пролетарії! - Не кажи так про пролетаріїв! Вони ж нас кормлять! Бо ти вже і так через свій язик ледве не залетіла! Казати таке при малому! - А шо я таке сказала? Повторила те, що всі говорять. Можна подумати, я комусь Америку відкрила! Всі кажуть, що Брєжнєв уже давно помер, а замість нього в Кремлі двійник! - Ну шо ти таке верзеш, га?! Хіба не пам”ятаєш - те ж саме говорили і в сімдесять сьомому, і у вісімдесять другому, і у вісімдесять шостому, і в дев”яносто першому! А він живе собі та й живе! Просто зараз медична наука вже до такого дійшла, що потрібні для партії і уряду люди можуть жити стільки, скільки потрібно! Ясно? Тим більше – що таке сто років для людини? Хіба це є так багато? Он, на Кавказі живуть і по сто двадцять, і по сто тридцять років, і нічого! А в Японії? - Так то ж в Японії! На, понеси тепер ти, тільки дивись мені, неси акуратно, щоб не розбудив дитину! Трохи поодаль ззаду йшли, ніжно взявшись за руки, Борис Іванович і Ореста Пилипівна. - А ще у тому журналі – уявляєш!- була стаття про кінець світу! Тільки я не розумію, що там було написано, бо то венгерський журнал, але на картинці було намальовано великий такий вибух, трупи, розвалені заводи всякі, і такими великими цифрами було написано „06.06.06”. Три шістки – число диявола. Це вже буквально у наступному році має статися, шостого червня. Мені так страшно! Ореста Пилипівна боязко та ігриво притулилася до руки свого чоловіка. - Та, не бери дурного в голову, - відповів Борис.- Скільки вже говорили про той кінець світу! Памятаєш, ми тоді зовсім малими були, у сімдесять сьомому році казали кінець світу буде – і нічого. Потім, казали, що у вісімдесять шостому має бути кінець світу. А який галас підняли, коли у нас на Чорнобильській електростанції щось там пукнуло! І що? Стався кінець світу? Ні. Потім, в дев”яносто першому, ну, коли той придурок, як його, ну той, що стріляв у Брєжнєва? От, блін, забув прізвище... Гор? Ні, то держсекретар американський... Гордон? Ні, то журналіст... Горб ? Ні, то „Запорожець”. - Горбачов може?- підказала Ореста. - О, точно! Він самий, Горбачов. Стріляв, сука, у товариша Брєжнєва, якраз в той день, дев”ятнадцятого серпня, на коли Глоба пообіцяв кінець світу! І що? Настав їхній армагеддон? Ну, відділилися від нас прибалтійські сепаратисти, то це ж іще не кінець світу! - І шпроти ризькі все одно продають нам, хоч і через Нідерланди!-сказала Ореста. - Ну бачиш, як все просто! Тоді, після того, вже на дві тисячі перший рік пообіцяли кінець світу, що, мовляв, у Америці всі комп”ютери зависнуть. І що, зависли? Нічого подібного! Ну, якийсь літачок протаранив у Нью-Йорку хмарочос, котрий потім благополучно завалився, так він може і був уже і без літачка в аварійному стані, упав би не сьогодні-завтра! Але ж у нас, в Союзі – все по-старому, все нормально, ніякого ж кінця світу не було ? - Не було, - підтвердила Ореста.- А ще там у тому журналі.... там таке було... ти б тільки бачив! - Та, ну що там такого могло бути? Кінець світу – це вигадки усіляких шахраїв, антирадянщиків і подонків, щоб нас, радянських людей збити з пантелику, щоб ми не думали про перемогу, а змирилися із поразкою, щоб посіяти у наших душах сумніви і невпевненість. От як ти гадаєш, якби кінець світу насправді міг статися, то хіба би нас наша Комуністична партія і наш уряд не попередили би про це заделегідь? - Думаю, попередили б, - зізналася Ореста.- Але там, в тому журналі, там таке було.... - Потрібно думати не про кінець світу, потрібно думати і налаштовуватися на перемогу!. Мені ось-ось вже мають дати автомобіль, справжню чорну тридцять четверту „Волгу”, ти гадаєш, мені б давали автомобіль, якби завтра мав статися кінець світу? Але це ще не все! Я тобі скажу по секрету, мені пообіцяли, що коли ми візьмемо Кубок СРСР, то мене призначать головним лікарем нашої збірної на чемпіонат світу з футболу, розумієш, не старшим лікарем, а головним! І я поїду на Мундіаль до Німеччини! Уявляєш¸ скільки я звідтіля зможу привезти тобі всілякого різного шмаття! - Уявляю! - сказала Ореста.- Слухай, там, в тому журналі, я бачила такі спеціальні імпортні штучки.... - Та що ти з тим журналом... заладила – „журнал, журнал”.... Привезу я тобі цих журналів! Про перемогу в першу чергу потрібно думати, а не про журнали різні і кінець світу! І от, Орочко, це ще не все! Слухай далі! А якщо ми увійдемо у чвертьфінал Мундіалю, а ми маємо усі шанси увійти, я тобі серйозно і авторитетно заявляю, то взимку наступного року нас разом із Блохіним включать до делегації Української РСР для поїздки в Москву на святкування 100-річчя народження самого товариша Леоніда Ілліча! Уявляєш !!?? - Уявляю,- підтвердила Ореста,- але там... - На жаль, тебе я взяти з собою не зможу, але зате я візьму фотоапарат, буду багато фотографувати, і ти зможеш побачити потім на знімках усі-усі найважливіші моменти цього святкування. А най-най-най-найголовніше – очолювати делегацію буде знаєш хто ? - Оксана Абрамівна... - Яка ще ”оксана абрамівна” ?? Він !! Борис зробив широкий розмашистий жест і вказав на стіну гігантського, одного з найбільших у Києві вісімнадцятиповерхового хмарочоса, повз котрий вони саме проходили. На стіні висів величезний плакат, котрий зображував їхнього республіканського вождя, вірного учня і соратника Генерального Секретаря ЦК КПРС і кавалера вісімнадцяти одних лише орденів Леніна, не кажучи вже про сотні інших нагород , дорогого товариша Леоніда Ілліча Брежнєва. Республіканський вождь, зображений на плакаті, був також кавалером багатьох радянських нагород, але, на відміну від товариша Брєжнєва, мав у активі лише три ордени Леніна, по одному ордену Червоного Прапора і Жовтневої Революції та ряд інших, менш важливих нагород. По-батьківськи тепло і уважно він дивився на перехожих і своїм впевненим виглядом він вселяв у громадян своєї республіки тверду віру у світле майбутнє, яке ось-ось, не сьогодні-завтра, повинне вже було настати. „Вірним шляхом крокуєте, товариші українці!” – говорив мудрий лідер своєму народу. А під лозунгом розташовувався скромний підпис вождя:”Перший секретар ЦК КПУ, Голова Президії Верховної Ради Української РСР товариш В.А.Ющенко”. Вони стояли заціпеніло кілька хвилин, вдивляючись, як загіпнотизовані, у таке знайоме до болю і рідне обличчя вождя, потім Ореста смикнула чоловіка за рукав і вони знову поволі рушили нічним Києвом. Ореста смачно позіхнула і сказала : - До речі, Оксана Абрамівна просила, щоб ти їй привіз з-за кордону такі чорні колготки. З квіточками...
Написати рецензію	Рекомендувати іншим

Рецензії на цей твір

[ Без назви ]
© Tamara Shevchenko, 29-08-2008

Кока-коло
На цю рецензію користувачі залишили 2 відгуків
© Маріанна Маліна, 22-07-2008

"Йуус-Чєн-Ко! Йуус-Чєн-Ко!" (тм) (с) :)))
На цю рецензію користувачі залишили 4 відгуків
© Олесь Бережний Статус: Гуру, 22-07-2008

Вибрики гісторії
На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Ігор Скрипник, 16-07-2008

Машина часу
На цю рецензію користувачі залишили 4 відгуків
© , 16-07-2008

[ Без назви ]
© Камаєв Юрій Статус: Історик, 16-07-2008

Back in USSR
На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Олег Derim, 15-07-2008

Оселедець, він же корнішон...
На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Галина Михайловська, 14-07-2008

колоритно
На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Олексій Тимошенко, 14-07-2008

Богатирі - не ви....
На цю рецензію користувачі залишили 2 відгуків
© , 14-07-2008

Згенеровано за 0.0120580196381 сек.

Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design