Що може бути поетичніше за політ гільзи геть від автомата, коли куля, що вилетіла зі ствола, вгризлася у серце ворога і твої шанси на виживання зросли аж на один відсоток? Поезія – слово, яке часто використовував мій батько. Тільки зараз зрозумів, що я теж поет. Шкода що він не бачить. Що можуть побачити мертві очі? Особливо, якщо тіло в’їжджає в автоматичний крематорій, щоб за кілька хвилин видати купку попелу.
Батько завжди вчив мене боятися. Він вважав, що страх – це останнє, що дозволяє нам залишатися людьми навіть тоді, коли нас гріє не тепло домівок, а розжарене залізяччя після артобстрілу невидимих ворогів. Не розумів я ніколи свого божевільного старого.
Життя – доволі проста штука. Вбивай, бо будеш ти убитий, живи, бо завтра ти не будеш жити. Всі ми так жили. Автономні заводи з власними енергоджерелами продовжували відправляти роботизовані вантажівки в кар’єри, щоб ми не відчували нестачі боєприпасів. Самоконтрольовані комбайни пожинали хліб на полях, куди не ступала нога людини, щоб ми не відчували голоду. Чому він був проти всього цього? Навіщо він кинувся грудьми на наші контурні кулемети? Він знав, що система захисту розпізнає своїх. Можливо тому він здер свої руки об колючу загорожу. Система знищить любого, хто спробує ліквідувати хоч один її елемент.
Для мене батько тепер назавжди залишиться фаршем, загорнутим у куртку. По ній я і впізнав його. В ній не було навіть свинцевих пластин. Це була проста шкіряна куртка. Хто він такий, щоб вчити мене боятися? Навіть малолітні хлопчики носили на грудях кевларові бронежилети. А ВІН НЕ БОЯВСЯ КУЛЬ! Тому, що ніколи не ходив у бій. І тому не розумів, як гидко змивати з обличчя кров хлопчини, який в останню мить життя просив у тебе ріжок, а ти забарився, бо саме зараз заклинило твій автомат. Він ненавидів мене у ті моменти, коли я збирався у нічний рейд, чи просто виходив на чергування периметром. І саме тому я завжди чистив зброю на вулиці. Так, соромно, але він – мій батько і я вимушений був поважати його.
Він часом був такий смішний, коли брався розповідати про те, що було колись. Про те, як люди ходили на вибори, про те, як воювали лише в окремих місцях, а не довкола. Про поліцію, про гроші, про чиновників. Він не бачив того. Просто читав це у своїх дурнуватих книжках. Хто сказав йому, що там правда? Можливо його батько. Добре, що діда свого я не знав. Можливо він був схибленішим за батька.
Жар спалив мені брови. З печі пахло паленою людиною. Досі не був ближче до смерті, ніж зараз. Батько завжди казав, що це ми винні у смерті кожного з нас. Хто ж тоді кинув його грудьми на кулемет?
Дуже скоро піч згасла і у віконечку з’явився пресований кубик попелу. За спиною у мене не було нікого. Дерева вже скинули з себе кожухи листя, а зірки часом зникали, коли низько в небі пролітали левітуючі камери спостереження. Я був сам і ніхто не міг побачити. Рука з кубиком в долоні вдарилася об чоло. Тріснули гулі опіку. Хмара попелу оповила мене. Я спробував вдихнути і, відкашлюючись, впав на коліна. Одразу згадався Хемінгуєй, якого так сильно любив мій батько. Що знаєш ти про запах смерті, друже? Він душить, він збиває з ніг. Відчувши його, одразу хочеться жити.
Зрони хоч одну сльозу і ти одразу відчуєш смак. Її смак. Вона не приховує себе, вона завжди з нами. Отак своїми слізьми я змив попіл з обличчя і, чистий тілом і духом, вклався спати.
***
Після смерті батька все трохи притихло. І в нашому селі, і у навколишніх ворожих та мирних. Взагалі то ще й пора настала така тиха, коли з’являлося багато роботи і залишалося мало часу для рейдів.
Усі ми відпочивали восени. До сіл підкочувалися вантажівки з продуктами і ми готували наші комори до зими. З’являлося багато роботи біля дому і залишалося мало часу для рейдів. В цей час ми лагодили наші домівки, наводили лад на подвір’ях, ремонтували різноманітне устаткування і проводили діагностику обладнання. А ще ця пора була багата на вечорові розваги.
Щороку, восени проводилася посвята у чоловіки, а як наслідок, у нашому селі з’являлося багато апетитних кралечок. На великій площі біля крематорію розводилося велетенське багаття, до якого виходили старійшини. За ними з’являлися чоловіки зі своїми синами та матері з доньками. У дійстві приймали участь лише ті хлопці і дівчата, що пережили сімнадцять зим. Старійшини давали хлопцям випити гіркого варива, а потім ті йшли у загін, де на колодах і канатах показували вміння володіти своїм тілом. Після кожного снаряду хлопці по черзі пили вариво і переходили до наступного. Щороку старійшини вражали нас розмаїттям вправ, які потрібно було виконати, перш, ніж перейти до наступного етапу випробування. Дехто не справлявся і його викидали (як правило такі не доживали до наступної осені).
Дівчата у цей час перевірялися на чистоту. Деякі з них вже були покритками. Коли це відкривалося, то серед глядачів проносився регіт (як правило першим реготав той, хто покрив нещасну). Після перевірки всі вони показували свої вміння. Вони лікували уявні рани, колисали уявних дітей, готували питво і їство для всіх присутніх. Крім покриток не вибував ніхто. Залишалися навіть ті, чиє вариво ніхто не зміг втримати в роті.
Після колод і канатів старійшини розводили хлопців по парам і ті билися між собою палицями і дерев’яними ножами. Переможці билися між собою і так доти, доки не виявлявся кращий з кращих. Переможцю діставалася найвродливіша і найвправніша дівчина. Їх роздягали і вони лягали на підвищення біля багаття. Було дуже смішно бачити, як побитий і знесилений хлопець намагається покрити дівчину. Не всі переможці справлялися з останнім завданням. Ті ж, хто справився в майбутньому висувалися на посаду старійшини.
Решту хлопців і дівчат старійшини розводили по парам на власний розсуд. Ніхто з ними не сперечався, бо сил ніхто не мав. Тоді починалася оргія. І тут вже дозволялося приймати участь усім бажаючим. Були б тільки сили. Заборонялося наступне: відбирати дівчину у переможця змагань, та покривати когось без згоди.
Спочатку важко було розібратися бійка це, чи оргія, та потім оголених тіл ставало дедалі більше і вже не виникало сумніву.
Вже все було у розпалі, а я все стояв і дивився. Не бачив жодної милої моєму оку особи. На протилежній стороні площі побачив як товчуться троє молодиків, а четвертий тримає щось маленьке і тендітне. Не встиг я добігти, як у світлі багаття блиснув автоматичний пістолет. На оргію суворо заборонялося брати зброю! Все, вагань немає. Вона буде моєю. Руки наче прагнули відірватися від торсу. Вибиті зуби залишалися під шкірою кулаків. Чотири тіла розпласталися на асфальті. А я зсутулений, спітнілий і паруючий дивився на свою здобич.
Вона не тікала та бажання в її очах не було. Вона чекала, а у мене в тілі все гуло. Ступив крок і був підстрелений її поглядом. Спробував підняти руку, щоб торкнутися її і в грудях спалахнув напалм. Відбувся крапковий касетний удар по серцю.
Батьку! Невже вона існує? Невже ти не збрехав? Така жива, така справжня! Душа!!! Якщо є вона то існує й воно. Ко... ха... ння... Снаряди думок чинили свої витребеньки в моїй голові, а вона торкнулася мого обличчя. Спазм у животі. Хочеться блювати. Немає сил терпіти. Ось-ось настане божевілля.
Вуста розкриваються, мов розходяться дві велетенські скелі, втягуючи між себе повітря. Я бачу як язик відклеюється від піднебіння і чую:
- Я твоя...
Вона теж не може дихати. Я бачу як ворушаться її вилиці. Бачу як холодний вітер омиває розпечене обличчя. Мій батьку! У нас ні в кого немає батьків. Усі ми самі, а ти мене тримав. Чи не тому так було, що ти колись якійсь жінці сказав те ж саме, що і я зараз кажу:
- Я твій!
Удар двох душ. Лобове зіткнення двох безтілесних часточок. Спалах пристрасті, шалена оргія, якої не знав жоден із світів. І все це ми бачили у очах одне одного. А потім, долаючи себе, я ледь торкнувся кінчиків її пальців.
***
Досі, останнім чоловіком, який віддав себе жінці на одному рівні, був мій батько. Тепер те ж саме чекало на мене. Старійшини не бажали приймати на віру щирість нашого бажання. Та врешті піддалися під натиском моєї наполегливості, підкресленої нагадуванням про влучність мого пострілу.
Ми стояли на червоній доріжці, стискаючи в руках перстені, що я їх зробив із однієї гільзи. Попереду на підвищенні стояв старійшина, одягнутий у чорну рясу. В руках його була велика книга, з якої він зачитував слова, а ми їх повторювали. То був древній рукопис, і мова в ньому була дещо дивна. І ось старійшина сказав:
- Обміняйтеся обручками і можете поцілуватися. Оголошую вас чоловіком і дружиною. Нехай смерть не розлучить вас.
Хтось засуджував мене, хтось соромився, а хтось просто не зважав. А ми були удвох і нас нічого не цікавило. Нам майже не доводилося розмовляти. Ми наче були взуті у одне взуття і коли йшли, то не збивалися з кроку.
Одного ранку вона прокинулася раніше і зникла, а коли повернулася - легко потирала свій живіт.
- Ти станеш батьком?
Батьку, невже тебе теж питали про таке? Ти приймав рішення, чи знав усе наперед. Що ти відповів? Я ж з тобою виріс. Ну що, що сказати жінці, в якій, ти знаєш, живе велетенська частка тебе. Увесь ти в ній. Чи будеш відповідати за те, щоб ти вийшов з неї? І чим обернеться для тебе цей вихід? На що ти чекаєш? Чого хочеш від згортка, який тобі доведеться тримати в руках?
- Я нестиму його з тобою…
Потім мені почали плювати в обличчя, коли я все частіше відмовлявся йти у рейд. Майже щодня мені доводилося патрулювати периметр, щоб якось загладити свою вину перед співплемінниками. Ми не намагалися щось пояснювати. Просто закривалися пізно вночі і шепотіли.
- Знаєш, вона почала брикатися.
- Він буде сильним як батько.
- Вона заспокоюється, коли я співаю.
- По моєму він ревнує.
- Коли вона виросте, ми будемо готувати тобі удвічі смачніше.
- Я навчу його стріляти із зав'язаними очима.
- Нехай вона буде здоровою.
- З ним усе буде добре.
Чергова машина з боєприпасами не прийшла. Не прийшла і через тиждень. Почалася паніка, була тяжка зима. Сусіди могли вдарити просто зараз. А в нас запасів всього на кілька днів.
У рюкзак було складено спальний мішок, трохи теплих речей, запас харчів на кілька днів і кілька ріжків для автомата.
- А якщо ти не знайдеш машину? Там холодно. Невже ніхто інший не може піти?
- Можуть. Але я хочу це зробити, бо знаю, що ніхто краще не справиться.
- Чому ти йдеш сам?
- А хто мені допоможе? Вони всі скаляться на нас.
- А якщо з тобою щось станеться? Що нам робити?
- Все буде добре. І, ти будеш знати де я і що зі мною. Це плямкова мапа. Вона плямкова, бо на ній є плямки - це люди. Бачиш зелені кружечки? Це ми, наше село. А бачиш оцей подвійний кружечок - це я і ти. Просто ми поруч і кружечки здвоїлися. Одну мапу я залишу тобі, а іншу візьму собі. Ти будеш бачити куди я йду. Твій кружечок я позначу іншим кольором і теж буду знати де ти і що робиш.
- А якщо тебе хтось поранить?
- Ну, якщо поранення буде серйозне, то кружечок почне блимати.
- А якщо кружечок зникне?
- Тоді виховуй нашого сина так, наче я з тобою поруч.
- Повертайся. Я буду гріти для тебе ліжко.
***
Взимку вечоріє швидко, тому я почав готуватися до ночівлі заздалегідь. І коли усе було готово, розгорнув мапу. Я знав, що вона зараз потирає свій живіт. Ось вона вдома. Не рухається. Кружечок побігав з боку в бік і завмер. Вона вклалася спати.
Що мені потрібно зробити? Вияснити причину, чому не приїжджає машина. Для цього необхідно дійти до старої дороги. Там ходять усі машини, які щось привозять в наше і інші села. Так сказав мені старійшина. Я йшов шляхом, яким до нас прибували ці машини і не бачив жодного сліду.
На третій день походу, вранці, розвалився мій крихкий світ. Це розповіла мені плямкова мапа. До периметру підходили червоні кружечки. Вони почали блимати і зникати. Деякі зникали відразу. Це спрацював захист периметру. Зелені цятки бігли до кордону зі сторони села. А моя жовтенька цяточка, разом із багатьма зеленими кружечками бігли до бункера. На кордоні в одну мить згасли кілька зелених. Це вибухнула граната.
Вони зайняли оборонні позиції і поперемінно починали блимати. Кулемети на периметрі скоріш за все вже вийшли з ладу. А жовтенька цятка вже була у бункері і раптом червоні пройшли кордон, а зелені почали стрімко гаснути. Вороги тут і там гасли. Спрацьовували вибиральні міни. Та червоні перевершували числом. І ось захисників не стало зовсім. Остання блимаюча цятка на кордоні встигла погасити ще три червоні і все.
Тоді червоні вступили на площу і зіткнулися із другою хвилею оборони. В них були гранатомети, але їх не стало.
З середини почало щось дертися. Я протирав екран мапи від потоку сліз, холодний вітер не міг їх осушити. Червоні ввійшли у бункер. Моя жовтенька цятка була у центрі натовпу, а по краям усі стрімко гасли. Вони не могли оборонятися, у нас не було вже чим. У червоних теж не було більше зброї. Я бачив, як вороги наближаються до наших жінок і ті гаснуть. Йшла боротьба. Чим менше ставало жінок, тим запеклішою робилася боротьба, вони відстоювали свої життя.
Мапа тріскала у мене в руках, а в тілі щось з криком ломилося. Куди бігти? Батьку, як би ти вчинив? Врешті залишилася моя маленька жовта цяточка. Вона так повільно блимала і, напевно, кликала зараз мене. А я? Кинув свою сім'ю. Вони не вбивали її. Вони топталися на ній, ґвалтували. А потім її закрили одразу кілька цяток і розбіглися у різні боки. Моєї дружини вже не було. У цей момент мапа розсипалася на друзки, бризкаючи своїми електронними нутрощами мені в обличчя, спотворене ненавистю і відчаєм.
Здавалося, що я дивлюся на себе з боку. Настав спокій і я закам'янів. Узяв до рук автомат, рюкзак і, змінивши напрямок, рушив. Відразу довелося пошкодувати про те, що мапа зламана. Хоч я і знав її напам'ять, та все ж зручніше було б оглянути, де розташований ворог. Здогадувався, де мені шукати розплати. Одне з сусідніх сіл, що завжди ворогувало з нами знаходилося на відстані половини дня від мене. Я був впевнений, що то їхня витівка. Безглузда і жорстока.
Ті, хто вижив розчаруються, коли побачать, що немає нічого у наших сховищах, а потім поквапляться додому, залишивши невеличкий патруль для оборони захопленої території.
Я вб'ю ваших жінок!!! Кожну розріжу на клаптики!!! А коли ви повернетеся, вас зустріне шквал. Я знищу вас. А потім доберуся і до оборонного патруля.
Ну, що, Батьку? Втік? Залишив нас, мовляв, розбирайтеся. Так? Ти був справжнім боягузом. А я вже входжу у село. Довкола тихо, все зруйновано. На подвір'ї розкидано тіла. Тут і там видніються воронки вибухів. Усі лежали вперемішку: чоловіки, жінки, діти, якийсь дядько у яскравому одязі, напевно старійшина.
***
Між тим, як у тебе вистрілили і куля влучила у тіло існує мить, яку кожен витрачає по своєму. Наприклад, я цю мить тратив на те, щоб втекти від кулі. І досі це чудово вдавалося. Та цього разу я був збитий з пантелику. Спочатку побачив як серед трупів щось заворушилося. І, хоч це було важко, та я виокремив із місива тіл свого ворога. Оборонця, якого я прийшов вбивати. Вісім весен, не більше. Я бачу, як його рученята піднімають з натугою автомат. Бачу темне провалля всередині ствола, бачу, як палець лягає на гашетку. Спалах, підсвічується маленьке обличчя, видно плями крові, та це не його кров, на ньому немає жодної подряпини. Затвор починає повільний рух назад, а куля вже на пів дороги до мене. Згас спалах, куля прошила верх плеча, вилетівши на зовні. І доки біль, перестрибуючи розірвані нерви, біг вгору до мозку, я встиг побачити, як приклад лупить мого ворога у груди і він паде в червоно чорний сніг.
Бах! Донісся звук, разом із болем. Я кинувся до малого, щоб розтоптати мов щеня. Він знову підводив автомат. Зазирнувши у його очі, я побачив себе. Вибив ногою автомат із його рук і різко поставив на ноги, а потім задер на ньому кофтинку і побачив, як синець наливається кров'ю.
Він мовчав і дивився широко розплющеними очима. Я вдарив його долонею у чоло. Рука напружилася, в голові пломеніла думка про те, щоб проломити йому череп. Він не реагував.
- Дурню! Ти міг проломити собі груди! Хто так тримає автомат?
Малий не зводив з мене очей. Увесь був зібганий у грудку. Я потряс його і відчув, як тіло м'якне. Очі закотилися і голова опустилася. Він втратив свідомість…
В печі жевріли вуглики. Мені залишалося тільки докинути дров. Дуже скоро забулькотіла вода у каструльці. За спиною на дерев'яній лежанці пролунав голос. Такий кволий і переляканий голосок:
- Більше ніхто не прийде?
- А кого тобі ще треба?
- Хто ви?
- Не ворог.
- До нас приходив дядько схожий на вас.
За місяць до того, як загинути батько справді кудись ходив. Та запитати його я вже не встиг.
- І що цей дядько хотів? - Я подав йому чаю. Малий переводив погляд з горня на мене і назад, а потім почав поволі сьорбати. А я взявся до приготування змістовної вечері. Через деякий час він відповів.
- Він показував моєму татові якусь штуку і казав, що то коситусія.
- Конституція, - поправив я його.
- Ну та. Він казав, що ми маємо так робити, як там написано. Мій тато вигнав того дядю. - Мені стало соромно за батька. Ну як можна було бути таким дурним і смішним.
- А твій тато хто?
На сковорідці зашкварчало м'ясо, разом із цибулею.
- Він цей, як його... Ну, вождь.
- Знаєш той дядя був і у нашому селі. Він теж розповідав про конституцію і з нього сміялися. Ну давай знайомитися. Мене звуть Барко, себто Барбарис, а тебе?
- Пролько.
- Пролісок, чи як?
- Ага. А у вас плече дуже болить?
Трясця, краще б ти не нагадував. Я вже й забув.
- Ні, не дуже. Що у вас тут, в біса, скоїлося?
- На нас напали з іншого села. Вони хотіли набої, але в нас не було і вони всіх вбили. Я сховався, а виліз коли вже було тихо. Всі були мертві.
Він дивився в підлогу. На столі жеврів каганець, а на вулиці розгулялася завірюха. Скоро вечеря була готова і ми якось без настрою з'їли приготоване. Вночі не спалося. Пролько стогнав, а я лиш заплющував очі і бачив, як з моєї дружини зривають одяг, як перевертається моя ще не народжена дитина. А як ти переніс смерть своєї дружини, батьку?
Звичайно на села нападали доволі часто. Але таких звірств я досі не бачив. Схоже, що машини перестали приїжджати не тільки до нас.
Вранці, украй втомлений, я зібрав Пролька, спакувавши у знайдений рюкзак усе необхідне для походу. Як пояснив сам Пролько, його дім розвалився, коли бабахнуло, тому нічого зі своїх речей він не міг взяти. Знайшовся для нього і невеликий автоматичний пістолет з лазерним прицілом. Для маленьких ручок підійде.
Рюкзак був йому затяжкий, але дуже скоро він звик.
- Куди ми йдемо?
Йому доводилося постійно підбігати, щоб встигати за моїм кроком.
- Йдемо подивитися, що сталося з машинами.
- А потім?
- Не знаю, побачимо.
У полі Пролько провалювався у сніг мало не по пояс. А в лісі йшлося трохи легше, снігу було менше. Коли ми доходили до краю гущавини, почулися автоматні черги і вибухи. Згодом стало видно, що в селі обабіч лісу йде бій. Раптом над селом здійнялася вогняна куля і вибухнула, заливаючи усе вогнем. Обличчя огорнув теплий вітер, почало згадуватися літо, та спогад обірвався різким запахом горілих людей.
Про такі бомби мені доводилося лише чути. Мабуть її взірвали захисники села, що дійшли до крайнього відчаю. Я знав, що там не могло залишитися нічого живого і ми пройшли повз село. Трохи зігрілися.
Я бачив, як Пролько іноді тягнеться до моєї руки, але чомусь відсмикував руку, наче чогось лякався.
- Ви розбираєтеся у машинах? - Його обличчя виглядало дуже худим у світлі багаття.
- Не дуже, а що?
Хлопчина сьорбав чай і озирався наче когось чекав.
- Просто, якщо не розбираєтеся, то що ми будемо робити, як побачимо їх.
- Я думаю, що розберуся в чому справа.
Ми йшли вже два дні і нам постійно траплялися лише пожарища і руїни. Щось гнало в шию безглуздих воїнів, а тому вони і гинули безглуздо. Аж раптом ми натрапили на село, де ще були живі люди. До траси залишалося ще кілька днів ходу. Я думав залишити Пролька в селі, щоб йти було швидше.
Із двох кулеметів на воротях працював лише один і, щойно ми підійшли, він ожив, цілячись у нас.
- Хто ви і скільки вас? - З-за воріт пролунав голос, підсилений гучномовцем.
- Мандрівники. Нас двоє: я - Барбарис і мій супутник - Пролісок.
- Чого вам треба?
- Прихистку на ніч.
Пролько нарешті схопив мене за руку. Батьку, цей хлопчик, мабуть, краще зрозумів би твою науку.
- Звідки ви?
- Із долини Капеі.
Ніби ці відомості могли вберегти когось, якби я вирішив стріляти.
- Когось зустрічали по дорозі?
- Ні. Тільки руїни. Усі як з ланцюга зірвалися.
***
Ромашка, ватажок цього села, був дуже молодим. Скоріш за все він взявся керувати після останнього бою. Деякі хати у селі ще палали. Довкола нас з Прольком метушилися жінки і приводили усе до ладу.
- На нас вчора напали. Спочатку вели переговори, ми пояснювали, що до нас не приїздить машина і у нас нічого немає, а вони потім закидали нас гранатами. Їх було мало і вони вже були потріпані. Але шкоди нам завдали. Наші старші майже всі лягли, лишився лише один божевільний дід.
Раптом із затінку з'явився жирний старигань і скрипучим голосом, перериваючи ватажка, запитав:
- Хлопче, ти часом не син Кипариса?
- Якщо так, то що?
Молодий ватажок захвилювався, здавалося йому соромно.
- Та нічого такого, хотів спитати про конституцію. Якщо ти розумієш про що я. Кипарис приходив сюди на початку осені але толком не встиг пояснити чого хотів. А ти на нього схожий, та й говориш як він. От я і гадаю, чи ти бува не знаєш, щоб нам розповісти більше.
- Діду, ви краще скажіть мені куди Кипарис пішов після того, як його тут, наскільки я розумію, висміяли.
- Висміяли не те слово. Він втікав. А коли вибіг за ворота то кричав, що піде до мосту і зупинить. А що зупинить ми вже не почули. Старий вождь стрільнув по ньому із кулемета.
- То ти щось знаєш про ту конституцію?
- Знаю, діду, тільки те, що колись давно по ній жили. А потім перестали і тепер ми живемо так, як живемо.
- А куди ви йдете? - Нарешті вклинився ватажок
- Ну, я думаю, що далі піду тільки я, звісно, якщо ви візьмете Пролька до себе.
Я знав, що малий зараз дивиться на мене. Навіть знав, як виглядають його очі але втримався і не став дивитися на нього.
- Добре, то куди ти йдеш?
- Іду дивитися, чого машини більше не приходять.
Ромашка нахилився до мене і, мало не пошепки промовив:
- Ти знаєшся на машинах?
- Трясця. Та хіба треба на них знатися аби зрозуміти, чого вони більше не їздять?
Тут заворушився дід.
- Хлопче, а чого ти хочеш від цих машин?
- Звісно чого, зброї. - Здивувався я.
- Нащо нам та зброя?
- Як нащо? Ви, діду, зовсім здуріли? Як без зброї воювати?
- Хлопче, хіба ти зможеш когось застрелити, якщо у твоєму автоматі закінчаться набої? Ні. Та й нащо в когось стріляти?
- Як нащо? Всі ж стріляють і я стріляю.
- Ти коли не будь намагався перш, ніж вистрілити, кинути людині добре слово?
- Діду, тепер я розумію, чого ви так про Кипариса питали. Ви обидва однаково схиблені. Ні, мабуть ви не такий дурний, як здається, бо Кипарис уже давно у крематорії на попіл розсипався, а ви ще живі. І дупа ваша жиром запливає, доки усі решта захищають вас від тих, хто ніякі слова, ні добрі, ні погані, не збирається кидати!!!
Ромашка відійшов, наче не хотів заважати.
- Ромко, на дідька ти його тут тримаєш? Це ж бомба уповільненої дії.
- Барко, він дуже мудрий чоловік. Усі ми живі завдяки йому. Так, він воювати не здатний, але голова його вже не раз рятувала нас від голоду і холоду. Ми мусимо його терпіти.
- Слухайте, діду, зі зброєю все ясно. Нехай, не треба. Але як ви заспіваєте, коли, скажімо, не приїде вантажівка з хлібом? Га? Що тоді? Будете добрими словами годуватися?
- Хлопче, з хлібом до нас вже давно нічого не їздить. У нас свій росте. Поки такі, як ти бігають з усяким залізяччям і вбивають один одного, ми обробляємо землю!
- Та що ви таке мелете, діду? Землю комбайни обробляють. Це усі знають.
І знову вклинюється Ромашка.
- Барко, у нас справді є свої поля. Нам не треба комбайнів. Це важко але надійно. Я малий ще був... Дідо Дуб бігав постійно, висаджував зернята зі своєї пайки. Дуже скоро у нього було невеличке поле. Не дивися, що він жирний. Дідо Дуб дуже трудовитий.
І знову дід перебиває ватажка:
- Так однієї осені приїхав хліб і ввесь був геть чисто гнилий! А я й кажу, у мене оно які колоски, до самої землі. Якби всі кинулися їх збирати, то може й було б легше.
- А так дехто й голодний сидів. Але зиму ми пережили.
Молодець, Ромко, будуть із тебе люди.
- Весною, наш загиблий ватажок наказав усім іти і робити все, як дідо Дуб накаже. Тут таке поле розрослося! Дідо Дуб знову каже.
- Давайте посадимо картоплю.
- Посадили.
- Гречку.
- Посадили.
- Кукурудзу.
- Та все, діду, посадили.
- І що? Убуло вам?
Схоже - це була давня суперечка. Дід ніяк не міг заспокоїтися. Надував щоки, бризкав слиною. Мабуть, якби його ще трохи понервувати, то він тріснув би.
- Діду, скажіть, а ви бува книжок не читаєте?
- А по твоєму звідки усі ті гречки з кукурудзами понасаджувалися.
- Ясно. Тоді скажіть мені, діду, як ви тут усі такі мудрі, то чого ж Кипариса прогнали?
- Хлопче, мудрі тут не усі... - Дід запнувся, озирнувся, посміхнувся. - Хоча, тепер, напевно, вже усі. Не мудрі в землі гнити будуть, бо не послухали мене, не стали чекати, поки у приблуд набої скінчаться, а так ми за п'ять хвилин з усіма потім розправилися.
- Розправилися? А як же ваше добре слово?
- Ну, воно справді не завжди дієве.
Потім ми спали. Довго і наполегливо. А моя подерта Суничка і далі кликала мене. Нічим я вже не міг їй зарадити.
Уранці провалився дах. Залізобетонна балка розломилася навпіл і одна її половина, разом з іншим будівельним мотлохом, впала там, де лежав дідо Дуб. Наступного урожаю, діду, ви вже не побачите.
Пролько смикнув мене за штани і показав рукою на Ромка. Той вовтузився зі здорованем, у я кого був ніж. Хороший ніж. Він дуже легко ввійшов у тіло здорованя, а Ромку довелося гнати на вулицю копняками.
Подвір'я було закидане тілами, поверх яких стояли люди у чорних формах. Точився запеклий бій. Люди падали на землю, мов краплини дощу. Неможливо було розібратися, хто кого перемагає.
Я зрозумів, що тримаю в руках автомат, коли впав перший підстрелений мною. Потім другий, третій... Ромко орудував стаціонарним кулеметом, а Пролько пулькав зі свого пістолета. На голову сипалося облуплене каміння.
Потім погляд вихопив чотири червоні цифрочки. Ішов відлік. На дідька вони притягли із собою бомбу?
Я біг, тримаючи Пролька на руках. Плече розгорілося болем. У Ромки заклинило стрічку в кулеметі і він біг поруч. З нами біг іще хтось та попадали. Нам стріляли в спину та не було часу цілитися.
- Закрий очі і відкрий рот! - Останнє, що я встиг рявкнути.
А потім світ розірвало на шматки і очі оповилися білим світлом. Падаючи вперед, я боявся, що розтолочу собою Пролька. За мить нас закидало уламками.
***
Лиса потилиця палала опіком, а руки мокли у розтопленому снігу. Під грудьми вовтузився Пролько. Живий, значить.
Коли ти сліпий, то можеш чути, що довкола відбувається. Та коли ти опинився так близько від епіцентру вибуху, можеш забути про всі відчуття. Єдине на що ти можеш сподіватися - це біль. Та й той якийсь не такий, глухий, нереальний.
Хтось поскидав із мене друзки колишнього села і маленькі рученята допомогли піднятися. Ноги хиталися, а спину ломило. Здається щось туди забилося. Згодом я відчув, як маленька ручка тягне мене кудись. Я наосліп витягував Ромашку з під уламків. Він не ворушився та в грудях щось стукало. Руки, ноги, голова на місці. Ніяких дірок я у нього не намацав. Значить оклигає.
Йти було нестерпно, а присісти не було де. Довкола зима. Очі почали розбирати силуети. Побачили Ромашку, який намагався підвестися та постійно падав. А також Пролька, який бігав між уламками і щось визбирував.
Доки до мене частково повернувся слух, Пролько встиг нагребти невеличку купу із лахів, харчів і боєприпасів. Лахи, які могли, ми повдягали на себе. Чистішими лахами позамотували усілякі подряпини. Пролькові дуже пощастило. В нього було тільки трохи розбите чоло. Все решта ціле. А мені з Ромашкою дісталося добряче. Вся шкіра у дрібну сіточку. Щоправда глибоких ран не було. Мій автомат зігнувся і його довелося викинути, у Ромашки не було ніякої зброї, а до Пролькового пістолета не було патронів. Там тільки в обоймі трохи залишалося.
- Агов! Є хто? Не стріляйте.
Черговий раз усе напружилося. Голова не могла розібрати чий це голос. Та серед дощок я побачив дідову сиву голову.
- Діду, ви що безсмертні?
- Хлопче, знаєш, не час. Краще допоможи вибратися.
Утрьох ми порозкидали завалля і допомогли дідові підвестися. Він був увесь у синцях. Крізь розірваний одяг виднівся глибокий поріз на пузі. Не страшно. Цей хитрий старигань ще всіх нас переживе.
Усе, що могло горіти, було скидане до купи і горіло, зігріваючи нас. Ми відкрили кілька консервів і запекли кілька картоплин. Все буде добре, день минає й ніч мине.
- Йти всі можуть?
Потрійне так. Лише дідо знову взявся голову морочити.
- То ти, хлопче, таки хочеш на ті машини подивитися?
- Так, діду, хочу. А ви проти?
- Ні, не проти.
Помовчав трохи, поглинаючи консервовану квасолю у томаті, і додав:
- Дурний ти, хлопче.
- Знаєте, що, діду? Якби я своїми очима не бачив, як вас завалило, то може й сказав би зараз, що ви не менш дурні. Видно ви свою дупу із любої халепи витягнете. Але, діду, прошу вперше і востаннє: не зліть мене. Наступні кілька днів я буду тут за старшого. Як вам щось не подобається, можете лишатися тут...
- Я теж лишуся тут, - вклинився Ромашка.
- От і добре, може й малого візьмете?
- Не візьмемо, - обурився дід. - Ти, Ромко, бачив коли не будь звідки машини їздять?
- Ні.
- От і подивимося. Може Барко в дорозі порозумнішає.
- Ну ви і вперті, діду!
Дідо Дуб викликав суперечливі відчуття. Його хотілося вбити, але від нього йшло таке тепло, що хотілося повністю йому довіряти.
- Добре. Сьогодні відпочиваємо, а завтра рушимо далі.
***
Я обняв Суничку і мене били в спину. Били в голову і вибили зуби. Поломили ребра, а коли я випустив Суничку, то вже не Суничка була, а Пролько і мої кривдники довкола реготали. Пролько потягнувся рукою до моєї руки і на очі навалилося небо з обпаленими верхівками дерев. Тіло боліло, наче й справді хтось дубасив цілу ніч.
Табір збирався мовчки. Лиш дідо Дуб бубонів якісь розрахунки і нарікав, що книжки згоріли. Потім всадив Пролька собі на шию і ми рушили. Згодом заговорив Ромашка:
- Ви знаєте, я чув, що колись машин було набагато більше. Вони усе возили не тільки харчі і зброю. Були навіть такі, які приїздили, щоб лікувати людей.
- Х'а! - Харкнув дід і продовжив. - Я чув що були машини для купання, ото вже дивина.
Тут і Пролько прокинувся:
- А мені казали, що були машини, які вміли малювати і писати!
Батьку, ну чому довкола одні дурні?
- Машини не приїздили лікувати. Вони забирали хворих і поранених і везли до лікарні. Такі машини називалися Швидка Допомога. А для купання, то взагалі не машина. То були ванни і душі. Хіба що воду в них качали насоси, тільки насоси не їздили, а стояли біля рік, чи озер. І машини не вміли малювати, то були друкарні, в яких на папір наносили зображення, яке попередньо готували люди. Якого милого ви вчепилися у було? Було та й загуло! Дивіться під ноги. Оце зараз. І не забувайте думати про потім і завтра, а було залиште, його більше не буде.
Може іще щось варта було додати, а так забракло дихання. Три пари очей здивовано дивилися на мою безсилу лють. Чим більше я злився, тим більше мені хотілося сказати. Чим більше я казав, тим більше я робився схожий на батька і від цього робився ще зліший. Для чого мені було усе це знати? Батьку, на дідька ти позапихав у мене ці знання?
Минуло багато часу, перш ніж Ромко знову заговорив.
- Хтось знає звідки узялися усі ці машини?
Він йшов позад мене, але чомусь я чітко знав, зараз він дивиться саме мені в потилицю. Та всі вони дивилися, від чого потилиця аж засвербіла. Я вже набрав у легені повітря і видихнув, бо почув як дідо Дуб відповідає за мене:
- Люди зробили. Звідкіля їм ще взятися? Еге ж, Барко? Правда ж люди зробили?
- Діду, ви ж самі знаєте, нащо довбете?
Знову мовчанка. На привалі вони утрьох розповідали різні байки про минуле. Дідо без угаву жартував, а Ромко і Пролько реготали. І як мені не хотілося їх не чути, все одно чув і розумів, що знаю більше за них. Та щось мене зупиняло і я мовчав, а дідо Дуб все зиркав на мене.
Після обіду пішов дощ і сніг обернувся на кашу. Усі понамокали та оптимізму не втратили і далі правили своє.
- Колись люди і літати вміли. У них були отакенні крила, - дідо Дуб розвів руки, показуючи ці самі крила, - і літали вони всюди, де хотіли.
- Що, отак усюди-усюди? А чого ж зараз не літають? - Малий Пролько вірив у кожне дідове слово.
- Діду, нащо ви голову дитині морочите? Пролько, не було у людей ніяких крил. Раніше люди були такі, які зараз.
- То вони не літали?
- Літали, тільки не самі, а на машинах.
- То машини вміли літати?
Пролько задавав питання мені, а дивився на діда і Ромашку. Але на останнє питання відповів дідо Дуб.
- Пролько, машини нічого не вміють і ніколи не вміли. Це люди можуть щось вміти. От раніше люди вміли керувати машинами. Так вони і літали, керуючи літаючою машиною. А зараз люди не вміють керувати машинами. Машини керують людьми, бо люди дурні.
Увечері ми сиділи навколо багаття і Пролісок тулився до мене, зігрівався. Я обняв його за плечі, подумавши, що свого малого не обніму ніколи і сказав:
- Знаєш, колись всі діти ходили до шкіл.
- А що це таке?
- Були колись такі місця, де дітей вчили читати, писати і рахувати.
- А чого зараз немає?
Я розгубився та за мене знову відповів дід.
- Не потрібні зараз школи. Зараз діти вчаться стріляти, а не читати.
В бесіду вступив Ромашка.
- Барко, а ти читати вмієш?
Батьку, навіщо? Навіщо ти навчив мене читати? Чим це могло допомогти врятувати Суничку?
- Вмію...
Потім молодші полягали спати, загорнувшись у дрантя, а дідо Дуб довго дивився на мене і мовчав. Та згодом промовив:
- У мене була жінка Малина. Ми прожили разом тридцять років. Вона дитиною дуже хворіла, напевно того не могла дітей мати. А Ромко все бігав до мене. Я не міг навчити його читати, йому батько забороняв. Та я йому багато розповів. Сином він мені так і не став, батька поважав. А в тебе такий розумний малий, чого тобі ще треба? Що ти шукаєш?
- Діду, Пролько мені не син. А що шукаю я вже казав.
***
Сніг падав цілий день. Ми йшли на силу знаходячи шлях. Нікому вже не було весело. Ромко з Прольком почали кашляти. Майже увесь день перед нами стояла гора. А за горою ми мали побачити нарешті міст. Та процесія тягнулася так поволі, що на гору ми видерлися, коли вже сутеніло. Завірюха посилилася, заважаючи дихати. Важко було зрозуміти: бачу я міст, чи ні. А потім зовсім змерклося і десь далеко попереду ми побачили два вогні, що рухалися на нас. Два здоровенних промені, мов зрячі лапи якоїсь тварюки. Про те, що це була машина, ми зрозуміли тільки зранку. Раптом вогні втупилися кудись униз і зникли.
Вранці було легко побачити дві основи моста. Одна на цьому березі ріки, а друга на іншому. А між ними нічого. Знову їхала машина і знову, доїхавши до провалля, полетіла у воду.
При вході на міст стояв маленький будиночок. Судячи з усього - це вартова башта. Колись в таких будиночках сиділи спеціальні люди і слідкували крізь екрани за ситуацією на дорогах. Звісно - це було ще у той час, коли не всі машини їздили самі.
Ми забилися у приміщення всі гуртом і раптом зрозуміли як сильно промерзли за останні дні. Влаштування такої кімнати мені, чомусь, було знайоме. Я знав де кухонне приладдя і де аптечка. Власне вона в той момент була найбільше потрібна. Там знайшлися одноразові протизастудні уколи, а я знав як їх використовувати. Чомусь у цей момент здавалося, що я граюся мов дитина.
Дід подавав усе необхідне, а у Пролька з Ромашкою вже починався жар. І знову я знав, що - це нормальна реакція на препарати. Знав, що за годину вони обидва будуть живіші, ніж до застуди.
Важко було зрозуміти: мої супутники бояться мене, чи просто здивовані. Та вони не мовили ані словечка. Потім усі обідали з одноразових розігрітих пайових брикетів. Чомусь, побачивши їх кількість я одразу зрозумів, що там їх є на цілий місяць.
А потім я сів за пульт з екранами. Дідо Дуб сів поруч. Пульт його не цікавив. Він ловив кожний мій рух. Слідкував за мною. Коли ж я озирнувся і заглянув у його очі, сповнені цікавості, справжні дитячі очиська. Пригадав, як колись і я сидів на тому ж місці…
***
Батько цілими днями перемикав зображення на екранах. Там було видно старі міста. Деякі виглядали живими від того, що в них ворушилася уся техніка. Всі заводи працювали, я дивився на зосереджене батькове обличчя.
Часом він перемикався на дороги і дивився як машини їдуть у різних напрямках, везуть людям їжу і зброю. Він тягав мене сюди кожного літа, а потім припинив. Не пам'ятаю коли і чому це сталося.
Зараз усі екрани мовчали. Посеред пульту блимала зеленим кнопка із двома вертикальними рисочками і я натис її. Екрани загорілися, показуючи разом одне велике зображення. Уся ця площа показувала велетенське батькове обличчя, а за ним простягся ще цілий міст. Далеко за мостом рухалася машина.
- Барко, мій сину, сподіваюся ти пробачиш мені. Постарайся зрозуміти, що я зробив це задля твоїх, ще не народжених, дітей. Якщо ти вирішиш, що я вчинив не добре, що я був не правий, то все одно пробач. Я хотів як краще.
Більше він нічого не сказав. Відійшов і стало видно, що на мості він розклав щось велике. Я побачив як батько підняв руку. У руці щось затиснуто. Потім різкий рух і міст вибухнув. Бетонні глиби посипалися у воду. Через кілька секунд перша машина полетіла у провалля.
А Суничку били. Вони хотіли помститися. Їм було страшно, що зброї більше немає. Мою Суничку розтоптали. Батьку, вона не хотіла воювати. Вона хотіла народжувати від мене дітей. Кипе, ти вбив її. Не ошалілі придурки, що шукали наживи, а ти. ТИ!!!
Пульт наполегливо не піддавався моїм стусанам. Прострілене плече знову почало кровоточити. Я порозбивав собі руки і повисмикував волосся. Можливо я продовжував би лупити екрани, прагнучи дотягтися до огидного мені Кипариса, та дідо Дуб разом із Ромашкою повалили мене на підлогу. Здається в мене йшла піна з рота.
- Ти! Ти! Ти! - без угаву викрикував я…
Дідо Дуб стояв колінами у мене на руках, а Ромашка тримав мене за ноги. Голову облили холодною водою. Я побачив Пролька. А потім стало темно. У нашому з Суничкою домі стояла вона і тримала Пролька за руку. Ввійшов Кипарис, натискаючи кнопку детонатора. Суничка посміхнулася і мене викинуло вибухом у приміщення вартової башти.
Було боляче. На голові лежала якась мокра ганчірка і смерділо оцтом. Поруч з ліжком сидів дідо Дуб. Ромашки з Прольком не було.
- Оклигав, хлопче? Що сталося? Ти усіх нас налякав.
- Просто я зрозумів чого Кипарис поліз на наші кулемети. Він злякався, що я його вб'ю. Мені так шкода, що він помер.
- Хлопче, за що ти такий злий на Кипариса? Тобі так кортить, щоб зброя прибувала?
- Більше не кортить. Через цього мудрагеля загинула моя Суничка.
- Хто це така? Твоя дружина?
- Так, діду, моя дружина і син у ній. Кипарис взірвав цей міст і Суничку вбили.
- Та ж не Кипарис вбив.
- Як не Кипарис? Він хотів зупинити машини. Зупинив. Зброя не приїхала і всі подуріли. Він думав тільки про свої дурні книжки. Думав тільки про те як все було. І зовсім не дивився на те що буде.
- Дивився, хлопче, дивився. Може того він і поліз на кулемети. Бо знав, що його ніхто не зрозуміє. Мабуть він вирішив, що не може взяти на себе таку відповідальність.
- Діду, він просто втік, а нас залишив тут здихати.
- Ні, хлопче, він залишив нас тут жити. Своїми розмовами про закони і конституцію він ніколи не зміг би досягти успіху. А так у нас у всіх є шанс. Звичайно – це надто різкий крок, але єдино правильний. Інакше ніяк.
- Якби він цього не зробив, моя Суничка була б жива. А я не лежав би зараз тут.
Дідо Дуб підвівся на ноги. Надто спритно як для своїх габаритів і віку.
- А ти подумай, хлопче, скільки таких Суничок ще б застрелили? Подумай скільки ще таких дітей, як Пролісок, чи Ромашка розтоптали б.
- Він був боягуз!
- Коли моя дружина підірвалася на міні, яку поставили під нашими воротами сусідні вояки, я був у полі. Мені дуже хотілося б, щоб у тих наших сусідів не було ніяких мін. Та я ніколи не відважився б на такий вчинок. Твій батько смілива і відчайдушна людина!
Ми перейшли на крик. До кімнати влетіли перелякані хлопці і застигли, коли побачили, як дідо Дуб нависає наді мною і виховує.
Сварка затихла. Вони сиділи за столом, мовчали і намагалися не дивитися на мене. Пролько сидів навпроти діда з Ромашкою.
- Дідусю?
- Га?
- А що буде, далі?
- Весна.
- І що ми будемо робити?
- Не знаю, Пролько, не знаю.
Вранці я встав перший. Тихо зібрався і пішов. Побачив міст і мене знову взяла лють. Така тиха, квола і безпорадна. Хіба ж це один такий міст? Нехай до нас більше не їздитимуть. А інші краї? Чи в них теж є такі Кипариси з Дубами на купу? На це надіятися не варта. А що робити? Йти підривати решту мостів? Не вистачить ні сил, ні часу. Дійсно, а що далі? Дитино, ти далекоглядніший за мого старого і мертвого батька.
Який у нас шанс на виживання? Він справді зріс від того, що в нас менше зброї? Чи може ми стали беззахисні? Перед ким? І взагалі, хто це такі ми? Нас четверо, чи може ще хтось? Невже ми звідси підемо проповідувати беззбройність. Вони ж вб’ють нас як тільки дізнаються, чого не їздять машини.
Ти не чуєш, батьку. А зараз було б дуже добре почути відповідь хоч на одне з цих запитань. Що ти мені залишив? І чи мені ти це лишив? Я ослаб без тебе. Ти був моя опора. Як ти міг так зрадити? Я знаю, чому ти нічого мені не розповів. Я спинив би тебе. Як не словом, то кулею.
Тим, хто залишилися живі наступної осені не буде що покласти у свої комори. Це вже занадто, батьку.
- Діду, вставайте. Маємо багато роботи.
- Га?! Що?!
- Кажу вставайте, скоро весна. Багато роботи. Мусите навчити нас як то землю обробляти. Підемо шукати прибічників.
***
Минулого року у нашому місті запрацювала перша школа. Пролісок Барбарисович став першим вчителем. В лікарні почали робити прививки. Дідові з кожним днем робиться все гірше. Та він радий, що його закопають в землю. На центральній площі немає крематорія. З кожним днем нам доводиться ховати дедалі менше людей на заміському цвинтарі.
Наші посіви простягаються на багато гектарів, а худоба дедалі рідше підривається на мінах. Про це мене щодня повідомляє Ромашка, наш аграрний геній. Нещодавно я піддався дідовим умовлянням і віддав наказ про розгорнення культурної програми. Програма включає в себе створення кількох алей і парку. Це для початку. Згодом планувалося на центральній площі встановити пам'ятник Кипарису Першому.
Зараз я стою на площі. Біля мене Ромашка, Пролісок і дідо Дуб. Ми всі тримаємося за червону накидку, під якою заховано пам'ятник. Минає мить і натовп захоплено верещить. Я не бачив пам'ятника. Мої друзі зробили його на власний розсуд.
У натовпі бачу свою дружину, Калину, а поруч троє моїх чудових дітей. Два хлопчика Жив та Сил і моя донечка Надійка. Вони плескають у долоні. Я промовляю красиві слова і всі розбігаються. Хтось іде веселитися, а хто квапиться до роботи. Пролісок забирає моїх дітей, а Ромашка з Дубом кудись ідуть і сперечаються.
Моя мила Калина підходить до мене і торкається моєї руки. Тільки зараз я розтискаю кулаки. Зуби перестають скрипіти. А дихання стає дедалі важче. Я стискаю її руку і нарешті повертаю голову до пам'ятника. Я закриваю очі і Калина намагається спіймати мої сльози. Сльози зрілого чоловіка. Та вони вислизають з під її пальців.
На п'єдесталі стоїть чоловік у шкіряній куртці. В його руках автомат. Щойно зламаний ним автомат. А під чоловіком на гранітному камені витесані слова:
"Я зробив це задля твоїх, ще не народжених, дітей. Кипарис Перший. Засновник нової доби. Батько змін і вказівник на дорозі часу."
- Батьку, пробач.
